Постанова

від 06.05.2019 по справі 311/2368/18

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Дата документу 06.05.2019 Справа № 311/2368/18

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Є.У.№ 311/2368/18 Головуючий у 1 інстанції: Нікандрова С.О.

№ 22-ц/807/1057/19 Суддя-доповідач: Крилова О.В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

6 травня 2019 року м. Запоріжжя

Запорізький апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого: Крилової О.В.

суддів: Кухаря С.В.

Полякова О.З.

розглянувши в порядку спрощеного письмового провадження без виклику учасників справи цивільну справу заапеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю Запорізька насіннєва станція на рішення Василівського районного суду Запорізької області від 30 жовтня 2018 року у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю Запорізька насіннєва станція до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 про визнання договору укладеним та апеляційними скаргами ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_6, ОСОБА_7 на додаткове рішення Василівського райсуду від 4 грудня 2018 року ,

ВСТАНОВИЛА:

В липні 2018 року ТОВ Запорізька насіннєва станція звернулося до суду із позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 про визнання договору укладеним,

В обґрунтування позовних вимог зазначало, що на підставі рішення виконкому Василівської міської ради №213 від 12 жовтня 1992 року Запорізькій обласній міжгосподарській спеціалізованій насіннєвій станції по насінництву багаторічних трав була виділена земельна ділянка для будівництва житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1. В подальшому на вищевказаній земельній ділянці позивачем був збудований житловий будинок, який 30 січня 1996 року актом державної комісії прийнятий в експлуатацію. У 1998 році зазначений житловий будинок на підставі рішення Василівської міської ради №153 перенумерований з НОМЕР_1 на НОМЕР_2. 01 лютого 1996 року на підставі розпорядження Василівської районної державної адміністрації №78 видано свідоцтво про право власності на вищезазначений житловий будинок Запорізькій обласній міжгосподарській спеціалізованій насіннєвій станції по насінництву багаторічних трав на праві колективної власності. Державна реєстрація права власності на житловий будинок була здійснена в БТІ 02 червня 1998 року. Житловий будинок перебував на балансі підприємства, ніколи не передавався на баланс органів місцевого самоврядування і не відносився до громадського житлового фонду. 20 березня 1996 року на підставі постанови №1 спільного засідання адміністрації та профкому Запорізької обласної станції по насінництву та багатолітніх трав вищезазначений житловий будинок виділено ОСОБА_8 як багатодітній сім'ї для покращення житлових умов. 18 квітня 1996 року ОСОБА_8 був виданий ордер №6639 на заселення у вказаний житловий будинок, на підставі якого сім'я наймача ОСОБА_8 в кількості 6 осіб вселилася в будинок для постійного проживання. Відповідно до ст.65 ЖК України, ОСОБА_8 вселився у вказаний житловий будинок та зареєстрував синів ОСОБА_4 - в лютому 1999 року, ОСОБА_5 - у березні 2001 року, інших членів сім'ї: ОСОБА_3 - у жовтні 2002 року, ОСОБА_9 - у серпні 2002 року, ОСОБА_7 - у березні 2009 року. Після смерті ОСОБА_8, зазначені особи в якості членів сім'ї наймача продовжили проживати в житловому будинку НОМЕР_2 по АДРЕСА_1. 28 травня 2001 року було створено Товариство з обмеженою відповідальністю Запорізька насіннєва станція , яка є правонаступником Запорізькій обласній міжгосподарській спеціалізованій насіннєвій станції по насінництву багаторічних трав. На підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданий Василівською районною державною адміністрацією 13.06.2003 року власником будинку НОМЕР_2 по АДРЕСА_1 є ТОВ Запорізька насіннєва станція . З моменту виділення житлового будинку для проживання сім'ї ОСОБА_8 договір найму (оренди) цього житлового будинку з позивачем не укладався. Рішенням Василівського районного суду від 13.04.2005 року було зобов'язано ОСОБА_8 та ТОВ Запорізька насіннєва станція укласти між собою договір найму житлового будинку НОМЕР_2 по АДРЕСА_1, який 11 липня 2005 року був укладений між ними. Проте, рішенням Василівського районного суду Запорізької області від 15 липня 2011 року договір про платне користування житловим будинком НОМЕР_2 по АДРЕСА_1, укладений 11.07.2005 року, укладений між ОСОБА_8 та ТОВ Запорізька насіннєва станція було визнано недійсним. Враховуючи, що спірний житловий будинок належить позивачу на праві приватної власності, в 2016 році позивач звертався до відповідачів з пропозицією про укладення договору найму спірного житлового будинку, однак жодної відповіді від відповідачів не отримав, у зв'язку з чим ТОВ Запорізька насіннєва станція звернулася з позовом до відповідачів про спонукання укласти договір найму житлового будинку. Рішенням Василівського районного суду Запорізької області від 22 серпня 2017 року, залишеним без змін постановою апеляційного суду Запорізької області від 18 січня 2018 року, у задоволенні позовних вимог було відмовлено. На даний час відповідачі проживають в будинку НОМЕР_2 по АДРЕСА_1 та не сплачують жодних грошових коштів за користування будинком, позивач несе додаткові витрати на утримання майна. 20 квітня 2018 року позивач направив відповідачам Договір оренди житлового будинку №1 від 19.04.2018 року із супровідним листом, в якому просив підписати договір та направити його на адресу позивача протягом 10 днів з моменту одержання. Зазначений договір відповідачами підписаний не був. Позивач вважає, що продовжуючи проживати та користуватися будинком, відповідачі взяли на себе зобов'язання визначені в договорі оренди житлового будинку №1 від 19.04.2018 року.

Посилаючись на зазначені обставини просило суд, визнати Договір оренди житлового будинку №1 від 19.04.2018 року між ТОВ Запорізькі насіннєва станція та ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 укладеним у запропонованій позивачем редакції.

Рішенням Василівського районного суду Запорізької області від 30 жовтня 2018 року в задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, ТОВ Запорізька насіннєва станція подало апеляційну скаргу, в якій посилаючись на незаконність, неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права просить скасувати рішення суду першої інстанції та постановити нове, яким позовні вимоги задовольнити.

Відповідачі ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_6, ОСОБА_7 подали кожен окремо подали апеляційні скарги на додаткове рішення Василівського райсуду від 4 грудня 2018 року , зазначаючи про те, що суд безпідставно не стягнув з позивача повністю витрати, сплачені ними за надання правової допомоги.

Відповідно до частини першої статті 368 ЦПК України у суді апеляційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 369 цього Кодексу.

Згідно з частиною тринадцятою статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Зважаючи на те, що справа є малозначною, її розгляд здійснено в порядку письмового провадження, без виклику сторін.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційних скарг, апеляційний суд вважає, що апеляційні скарги не підлягають задоволенню з таких підстав.

Згідно зі ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Судом першої інстанції встановлено, що розпорядженням Василівської районної державної адміністрації від 01.02.1996 року №78 затверджено акт державної комісії по прийому в експлуатацію одноквартирного п`ятикімнатного жилого будинку по АДРЕСА_1 з визнанням права власності за Запорізькою обласною міжгосподарською спеціалізованою насіннєвою станцією по насінництву багаторічних трав.

За протоколом сумісного засідання адміністрації та профкому Запорізької обласної станції по насінництву багатолітніх трав №1 від 20 березня 1996 року, житловий будинок для проживання було виділено ОСОБА_11 на склад сім'ї з 6 осіб для покращення житлових умов (а.с. 8).

Рішенням виконавчого комітету Василівської міської ради Запорізької області №88 від 18 квітня 1996 року, затверджено вищевказану постанову №1 від 20 березня 1996 року.

18 квітня 1996 року ОСОБА_8 отримав ордер №6639 на вселення сім'ї, яка складається із шести чоловік у житловий будинок.

У 1996 році на підставі зазначеного ордеру, родина ОСОБА_8 у складі 6 осіб вселилася в житловий будинок НОМЕР_2 по АДРЕСА_1 для постійного проживання.

Вдповідачі користувалися, проживали та були зареєстровані в установленому законом порядку в житловому будинку НОМЕР_2 по АДРЕСА_1. Члени сім'ї ОСОБА_8 набули право користуватися усіма правами житлом нарівні з наймачем ОСОБА_8 і, як члени його сім'ї, зберегли це право після його смерті.

Рішенням виконкому Василівської міської ради №1453 від 19.05.1998 року, з метою впорядкування нумерації будинків по АДРЕСА_1, житловому будинку, який є предметом даного спору, присвоєно НОМЕР_2.

Рішенням Василівського районного суду Запорізької області від 15.04.2011 року, залишеним без змін ухвалою апеляційної інстанції від 06.07.2011 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04.08.2011 року, при розгляді позову про усунення перешкод у здійсненні права володіння та користування, за участю тих самих сторін, було встановлено, що ОСОБА_3, яка діяла також в інтересах свого малолітнього сина ОСОБА_12, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 вселилися у вищевказаний жилий будинок на постійне проживання у відповідності з вимогами житлового законодавства та набули право користування ним.

Вищезазначені обставини встановленні рішенням Василівського районного суду Запорізької області від 22 серпня 2017 року та постановою апеляційного суду Запорізької області від 18 січня 2018 року та відповідно до вимог ч. 4 ст. 82 ЦПК України, не підлягають доказуванню (а.с. 20-27).

Згідно Свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 13 червня 2003 року та Витягу про державну реєстрацію прав від 21.02.2012 року, ТОВ Запорізька насіннєва станція , яка є правонаступником Запорізької обласної міжгосподарської спеціалізованої насіннєвої станції по насінництву багаторічних трав, є власником житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 9-11).

Як правильно зазначив суд першої інстанції, реорганізація юридичної особи і створення ТОВ Запорізька насіннєва станція та перехід права власності на житловий будинок не тягне за собою припинення права постійного користування будинком відповідачів.

У даній справі право користування житловим приміщенням відповідачами не оспорюється, проте позивач виходив з того, що користування жилим приміщенням має бути упорядковане на підставі договору, зокрема договору оренди від 19.4.2018 року, який був наданий позивачем до позову і який надсилався відповідачам для узгодження, але вони не надали заперечень на нього, відтак визнали умови договору.

Відмовляючи у позові, суд першої інстанції послався на ст. 3 ЦК України, за якою однією із засад цивільного законодавства є свобода договору.

Статтею 627 ЦК України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. У тих випадках, коли актом цивільного законодавства передбачена обов'язковість положень цього акту для сторін договору, сторони не вправі відступити від їх положень (ч. 3 ст.6 ЦК України). Умови типового договору, що набули юридично обов'язкового значення в силу актів цивільного законодавства, є обов'язковими для сторін договору, які не мають права відступити від їх положень і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Як зазначив суд першої інстанції, у разі відмови укласти договір на умовах, передбачених нормативним актом обов'язкової дії, особа вправі звернутись до суду за захистом свого права, яке підлягає захисту судом на підставі ч.3 ст. 6 ЦК України шляхом визнання договору укладеним, на умовах, передбачених нормативним актом обов'язкової дії.

Враховуючи, що в позовній заяві відсутнє будь-яке посилання на норми матеріального права, якими передбачена обов'язковість для сторін укладення договору найму (оренди) житла, що належить на праві приватної власності, суд вважав, що визнання договору укладеним на умовах, визначених самим позивачем, суперечить принципам свободи договору, тобто запропоновані наймодавцем умови договору оренди не встановлені нормативно-правовими актами обов'язкової дії, а відповідно в такому випадку повинно бути досягнуто згоди між сторонами договору з усіх істотних умов договору.

Відповідно до ст. ст. 626, 628, 629 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір є обов'язковим для виконання сторонами.

За ч. 1 ст. 640 ЦК України договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції.

З матеріалів справи не вбачається, що відповідачі погодилися з умовами запропонованого позивачем договору, навпаки при розгляді справи відповідачі заперечували проти його умов, зокрема, зазначали, що мають безстрокове право проживання у будинку, тоді як умови договору передбачають його строковість.

Також судом першої інстанції було враховано, що проект Договору оренди житлового будинку №1 від 19 квітня 2018 року всупереч вимог ст.ст. 810, 812 ЦК України, не містить всіх істотних умов договору, які є необхідними для договорів даного виду, зокрема, щодо найменування та характеристик житлового приміщення, яке передається в оренду - площі, кількість кімнат житлового приміщення, розмір оплати за це приміщення за встановленими власником тарифами, обґрунтування розміру орендної плати в сумі 4524 грн. на місяць, з зазначенням видів послуг які включає ця сума.

Також суд врахував, що визначені позивачем штрафні санкції за порушення, невиконання або неналежне виконання обов'язків за договором у розмірі 20% від суми щомісячної орендної плати (п.6.4 проекту договору), пені за несвоєчасне здійснення платежів у розмірі подвійної облікової ставки НБУ за кожен день прострочення (п.5.8. проекту договору), свідчать про можливість відмовити орендарям в допуску до приміщення у разі затримки орендарями сплати будь-яких платежів за договором (п.4.1.2. проекту договору), а також встановлення терміну оренди приміщення за договором до 31 грудня 2018 року (п.2.1. проекту договору).

Як правильно визначив суд першої інстанції такі умови договору не можуть бути встановлені в односторонньому порядку без погодження з наймачами та порушують право відповідачів на безстрокове проживання в житловому будинку, яке наразі вони мають у силу того, що вселилися у приміщення у встановленому законом порядку для постійного проживання.

Посилання у апеляційній скарзі на те, що відповідачі, проживаючи у будинку, отримують послуги але не сплачують їх, не несуть витрат по утриманню будинку, не може бути підставою для визнання договору укладеним на умовах, визначених позивачем.

У відповідності зі ст. 526 ЦК України зобов'язання повинно виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Тож у разі, якщо відповідачі є споживачами послуг позивача з утримання будинку та прибудинкової території, то позивач не позбавлений можливості стягувати ці витрати і без укладеного договору.

Згідно ст. 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Тобто між сторонами виникли фактичні відносини по наданню та отриманню послуг з утримання будинку та прибудинкової території. Отже, відсутність договору про надання послуг з утримання будинку та прибудинкової території за фактичного надання та отримання таких послуг не звільняє споживача послуг від обов'язку їх оплачувати.

Решта доводів апеляційної скарги позивача зводиться до переоцінки висновків суду першої інстанції та не спростовує їх.

Тож суд першої інстанції, ухвалюючи рішення, виходив з наявних у матеріалах справи доказів, наданих позивачем у відповідності із процесуальним законом, і керувався принципами змагальності та диспозитивності цивільного судочинства.

Наведені вище обставини свідчать про те, що суд першої інстанції, мотивуючи своє рішення, вірно проаналізував норми закону та дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог .

Доводи скарги позивача та матеріали справи не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи були допущені порушення норм матеріального чи процесуального права.

З огляду на викладене, судова колегія не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування оскаржуваного судового рішення.

Відповідачі ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_6, ОСОБА_7 не погодилися з додатковим рішенням Василівського райсуду від 4 грудня 2018 року, кожен окремо подав апеляційну скаргу, зазначаючи про те, що вони понесли витрати на правничу допомогу, які мають бути відшкодовані.

Судова колегія погоджується з висновками суду першої інстанції щодо того, що послуги надавалися відповідачам в одній і тій же справі, були пов'язані з вивченням цієї справи, участю у судових засіданнях, а тому вимоги щодо стягнення витрат на кожного з відповідачів не обґрунтовані. Всі відповідачі були об'єднані однаковою правовою позицією у справі, наданий розрахунок свідчить про те, що грошові кошти нараховувалися адвокатом кожному з відповідачів за одну й ту ж проведену роботу.

За таких обставин судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції щодо необґрунтованості витрат у зазначеній сумі та безпідставності покладення тягаря сплати цих витрат у повному обсязі на позивача.

Відтак у відповідності до положень ст. 141 ЦПК не підлягають стягненню з позивача і витрати відповідачів на складення апеляційних скарг.

Досліджуючи заяву відповідачів щодо стягнення витрат на правничу допомогу у зв'язку з апеляційним розглядом справи, судова колегія вважає, що такі витрати не підлягають стягненню з огляду на наступне.

Розмір витрат на правничу допомогу адвоката встановлюється судом на підставі детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

У частині 4 статті 137 запроваджено принцип співмірності витрат на оплату послуг адвоката. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Водночас, під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо (частина 3 статті 141).

Таким чином, у ЦПК закладені критерії оцінки як співмірності витрат на оплату послуг адвоката (адекватності ціни за надані адвокатом послуги відносно складності та важливості справи, витраченого на ведення справи часу тощо), так і критерій пов'язаності цих витрат із веденням справи взагалі.

У випадку зловживання стороною чи її представником процесуальними правами, суд має право повністю або частково покласти витрати на таку сторону, незалежно від результату розгляду справи (задоволення позову або відмови у позові) (частина 9 статті 141).

З наданих матеріалів справи вбачається, що адвокатом складені відзиви на апеляційну скаргу від кожного з відповідачів, при цьому ці відзиви є за своїм змістом абсолютно тотожними, що виключає витрати по 2 години на кожного з відповідачів по складенню відзиву на апеляційну скаргу.

Також не обґрунтовані витрати щодо надання консультацій відповідачам (кожному з них протягом однієї години).

У розрахунок включені витрати на участь у судовому засіданні апеляційного суду, тоді як справа розглядалася у спрощеному провадженні без проведення судового засідання.

За таких обставин акт виконаних робіт, наданий кожним з відповідачів до свого відзиву на апеляційну скаргу не є переконливим та не може бути підставою для покладення витрат на правничу допомогу на позивача.

Керуючись ст. ст. 374, 375, 382 ЦПК України, суд,-

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційні скарги Товариства з обмеженою відповідальністю Запорізька насіннєва станція та ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_6, ОСОБА_7 залишити без задоволення.

Рішення Василівського районного суду Запорізької області від 30 жовтня 2018 року та додаткове рішення Василівського райсуду від 4 грудня 2018 року ,по цій справі залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту цієї постанови, лише у випадку якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до ЦПК України позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.

Повний текст постанови складений 6 травня 2019 року.

Головуючий О.В. Крилова

Судді: С.В. Кухар

О.З. Поляков