Рішення

від 23.04.2019 по справі 914/1945/18

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23.04.2019 Справа № 914/1945/18

Господарський суд Львівської області у складі

Головуючого судді Фартушка Т.Б., за участю секретаря судового засідання Мазуркевич М.Р., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу:

за позовом: Мостиської міської ради Львівської області, Львівська область, Мостиський район, м.Мостиська;

до відповідача: Відділу освіти Мостиської районної державної адміністрації, Львівська область, Мостиський район, м.Мостиська;

про: виселення відділу освіти Мостиської районної державної адміністрації з кабінетів 2 та 11 у будівлі № 3 по вул.Грушевського у м.Мостиська Львівської області

Представники:

Позивача: Джала С.Ю. - представник (довіреність від 22.06.2018р. № 2.18-1189);

Відповідача: не з'явився.

ВСТАНОВИВ:

18.10.2018р. на розгляд до Господарського суду Львівської області надійшла позовна заява Мостиської міської ради Львівської області від 11.10.2018р. б/н (вх.№2070) до Відділу освіти Мостиської районної державної адміністрації про виселення.

Підставами позовних вимог Позивач зазначає відмову Відповідача від звільнення від користування нежитловою будівлею, що розташована за адресою: м.Мостиська, вул.Грушевського, буд.3.

Ухвалою Господарського суду Львівської області від 23.10.2018р. позовну заяву Мостиської міської ради Львівської області від 11.10.2018р. б/н (вх.№2070) до Відділу освіти Мостиської районної державної адміністрації про виселення залишено без руху.

Ухвалою Господарського суду Львівської області від 09.11.2018р. постановлено прийняти позовну заяву до розгляду та відкрити провадження у справі; здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження; підготовче засідання призначити на 04.12.2018р.

Ухвалою Господарського суду Львівської області у даній справі від 04.12.2018р. суд постановив продовжити строк підготовчого провадження на 30 днів; підготовче засідання відкласти на 22.01.2019р.

Також, ухвалою Господарського суду Львівської області від 25.01.2019р. суд постановив підготовче засідання призначити на 06.02.2019р.

Ухвалою Господарського суду Львівської області від 06.02.2019р. суд постановив в задоволенні клопотання Відділу освіти Мостиської районної державної адміністрації Львівської області від 24.01.2019р. вх. №179/19 про зупинення провадження у справі відмовити.

Окрім того, ухвалою Господарського суду Львівської області від 06.02.2019р. суд постановив закрити підготовче провадження та призначити справу до судового розгляду по суті; призначити судове засідання з розгляду спору по суті на 22.02.2019р.

Ухвалою Господарського суду Львівської області від 22.02.2019р. суд постановив зупинити провадження у справі №914/1945/18 до перегляду Західним апеляційним господарським судом ухвали Господарського суду Львівської області від 10.12.2018р. у справі №914/1945/18.

28.03.2019р. на адресу Господарського суду Львівської області надійшла справа №914/1945/18 від Західного апеляційного господарського суду у зв'язку із закінченням апеляційного провадження.

Ухвалою Господарського суду Львівської області від 09.04.2019р. у даній справі судом постановлено поновити провадження у справі; призначити судове засідання з розгляду спору по суті на 19.04.2019р.

Ухвалою Господарського суду Львівської області від 19.04.2019р. у даній справі судом постановлено в задоволенні клопотання Відділу освіти Мостиської районної державної адміністрації від 19.04.2019р. (вх.№16535/19) про виклик свідків відмовити; оголосити перерву в судовому засіданні до 23.04.2018р.

Відповідно до ст.222 ГПК України, фіксування судового процесу здійснюється з допомогою звукозаписувального технічного засобу, а саме: програмно-апаратного комплексу Акорд .

Процесуальні права та обов'язки Учасників справи, відповідно до ст.ст. 42, 46 ГПК України, як підтвердив представник Позивача в судовому засіданні, йому відомі, в порядку ст.205 ГПК України клопотання від Учасників справи про роз'яснення прав та обов'язків до суду не надходили.

Заяв про відвід головуючого судді чи секретаря судового засідання не надходило та не заявлялось.

Представник Позивача в судове засідання з'явився, в судовому засіданні надав усні пояснення по суті спору з обґрунтуванням підстав до задоволення позову, надав оригінали документів, належним чином завірені копії яких долучено до позовної заяви для огляду судом, зазначив про неможливість врегулювання спору між сторонами у добровільному порядку та подання всіх наявних у Позивача доказів в обґрунтування обставин, на які посилається, як на підставу своїх позовних вимог, проти зустрічного позову заперечив.

Представник Відповідача в судове засідання не з'явився, причин неявки суду не повідомив, явка повноважного представника в судове засідання для надання пояснень по суті справи не визнавалась судом обов'язковою.

Позиція Позивача:

Позивач з підстав скасування рішенням Мостиської міської ради від 27.01.2017р. пункту 2 рішення Мостиської міської ради від 06.07.2010 №301, яким нежитлову будівлю №3 по вул.Грушевського у м.Мостиська Львівської області передано Відповідачу та передання за Актом прийому-передачі приміщення адмінбудівлі №3 по вул.Грушевського у м.Мостиська Львівської області та фактичного перебування Відповідача у вказаних приміщеннях просить суд виселити Відповідача з кабінетів 2 та 11 у будівлі №3 по вул.Грушевського у м.Мостиська Львівської області

Позиція Відповідача:

Відповідач проти заявлених позовних вимог заперечує, вважає позов безпідставним та необґрунтованим, просить суд відмовити Позивачу в його задоволенні з підстав того, що у кабінетах 2 та 11 у будівлі №3 по вул.Грушевського у м.Мостиська Львівської області знаходяться речі Відповідача, а Позивач відмовляє в їх передачі за актом приймання-передачі.

В судовому засіданні 19.04.2019р. представник Відповідача проти виселення із спірних приміщень представник Відповідача не заперечив, проте, письмової заяви про визнання позову не подав.

Відповідно до ч.ч. 1, 3 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін; кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Стаття 43 Господарського процесуального кодексу України зобов'язує сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами.

Відповідно до ч.1 ст.76 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Відповідач не скористався своїм правом подання відзиву на позовну заяву та надання доказів в порядку статті 80 Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до ч.9 ст.81 ГПК України у разі неподання учасником справи витребуваних судом доказів без поважних причин або без повідомлення причин суд, залежно від того, яка особа ухиляється від їх подання та яке ці докази мають значення, може визнати обставину, для з'ясування якої витребовувався доказ, або відмовити у її визнанні, або розглянути справу за наявними в ній доказами, а у разі неподання таких доказів позивачем - також залишити позовну заяву без розгляду.

Згідно ч.1 ст.86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Враховуючи вищенаведене, суд зазначає, що судом, згідно вимог Господарського процесуального кодексу України, надавалась в повному обсязі можливість Учасникам справи щодо обґрунтування їх правової позиції по суті справи та подання доказів, чим забезпечено принцип змагальності.

Враховуючи те, що норми статті 81 Господарського процесуального кодексу України щодо обов'язку господарського суду витребувати у сторін документи і матеріали, необхідні для вирішення спору, кореспондуються з диспозитивним правом Учасників справи подавати докази, а пункт 4 частини 3 статті 129 Конституції України визначає одним з принципів судочинства - свободу в наданні сторонами суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, суд вважає, що господарським судом створені належні умови для надання сторонами доказів в обґрунтування своєї правової позиції.

Відповідно до частини 9 статті 165 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання Відповідачем відзиву у встановлений строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами. З огляду на відсутність підстав для відкладення розгляду справи, передбачених статтями 202 та 216 Господарського процесуального кодексу України, надання Відповідачу можливості для подання відзиву на позов, суд вважає за можливе розглянути справу по суті без участі представника Відповідача за наявними у справі матеріалами.

За результатами дослідження наданих Учасниками справи доказів та матеріалів справи, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають до задоволення повністю з огляду на наступне.

Мостиська міська рада є власником нежитлової будівлі №3 по вул.Грушевського, у м.Мостиська Львівської області, що підтверджується Свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 18.04.2007р. серії САВ №834569 та Витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 04.03.2008р. серії ССГ №351802.

Рішенням третього засідання XV сесії VII скликання Мостиської міської ради від 27.01.2017р. №7 вирішено відмінити пункт 2 рішення Мостиської міської ради від 06.07.2010р. №301 Про зняття нежитлової будівлі по вул.Грушевського, 6 в м.Мостиська з балансу МКП Житловик ; Відділу освіти Мостиської районної державної адміністрації передати приміщення адмінбудівлі по вул.Грушевського, 3 у м.Мостиська на баланс відділу освіти Мостиської міської ради Львівської області.

Актом прийому-передачі приміщення адмінбудівлі за адресою м.Мостиська, вул.Грушевського, буд.3 Відповідач передав, а комісія відділу освіти, культури і туризму, молоді та спорту Мостиської міської ради Львівської області прийняла нежитлову будівлю за адресою: Львівська область, м.Мостиська, вул.Грушевського, буд.3, інвентарний №10300001 балансовою вартістю 68503грн. та інвентарну картку до вказаної будівлі.

Вказаний Акт підписано уповноваженими представниками, їх підписи засвідчено відтисками печаток юридичних осіб - Сторін у справі.

Листом від 27.11.2017р. вих. №2.18-2468 Позивач звертався до Голови Мостиської районної адміністрації із проханням провести 29.11.2017р. добровільне виселення працівників Відповідача з адмінбудинку №3 по вул.Грушевського у м.Мостиська.

Також, Листом від 16.02.2018р. вих. №2.18 Позивач звертався до Голови Мостиської районної адміністрації із проханням провести 19.02.2018р. виселення Відповідача з адмінбудинку №3 по вул.Грушевського у м.Мостиська.

Окрім того, Листом від 16.08.2018р. вих. №2.18- Позивач звертався до Голови Мостиської районної адміністрації із проханням зобов'язати керівника Відповідача забрати документи, які знаходяться в приміщенні №3 по вул.Грушевського у м.Мостиська.

24.09.2018р. Позивач звертався до Голови Львівської обласної державної адміністрації та Голови Мостиської районної адміністрації із проханням вжити заходів щодо виселення Відповідача із приміщень будинку №3 по вул.Грушевського у м.Мостиська.

Актом обстеження адмінбудинку по вул.Грушевського, 3 у м.Мостиська Львівської області від 09.10.2018р. комісією у складі представників власника та балансоутримувача вказаного адмінбудинку встановлено, що в травні 2018р. Відповідач переселився з приміщення адмінбудинку по вул.Грушевського, 3 у м.Мостиська у приміщення по вул.Грушевського, 22 у м.Мостиська, однак, станом на 09.10.2018р. залишаються не звільненими від обладнання і майна Відповідача кабінети 2 та 11, не забрана з адмінбудинку фінансова і ділова документація Відповідача, не повернуто ключі від кабінетів 2 та 11 вказаного адмінбудинку.

З метою досудового врегулювання спору Позивач звертався до Відповідача Претензією №1 від 26.09.2018р. вих. №2.18-1750 із вимогою про звільнення у 10 денний строк з моменту отримання претензії приміщень 2 та 11 в будинку №3 по вул.Грушевського у м.Мостиська. Відповідачем вказану претензію залишено без відповіді та реагування, докази повного чи часткового її задоволення в матеріалах справи відсутні, станом на час розгляду справи по суті Сторонами суду не заявлені та не подані.

19.04.2019р. клопотанням від 19.04.2019р. б/н (вх. №16536/19) Позивачем долучено до матеріалів справи Акт відкриття кабінетів адмінбудинку Мостиської міської ради, в яких розміщене майно Відповідача, розміщеного за адресою Львівська область, м.Мостиська, вул.Грушевського, 3, яким встановлено, що 08.02.2019р. о 15:00год. було зламано замки у кабінетах адмінбудівлі на першому поверсі №1 та №2 (кабінети, в яких знаходиться майно Відповідача) для вивільнення приміщення з метою проведення ремонту під розміщення ЦНАПу Мостиської ОТГ. Все майно з кабінетів та бухгалтерську документацію Відповідача у пакети.

З підстав наведеного Позивач просить суд виселити Відповідача із кабінетів 2 та 11 у будівлі №3 по вул.Грушевського у м.Мостиська Львівської області.

19.04.2019р. за вх. №16521/19 Відповідачем подано до суду пояснення від 15.04.2019р. вих. №/01-14, у яких вважає позов безпідставним та необґрунтованим, просить суд відмовити Позивачу в його задоволенні у повному обсязі з підстав того, що Відповідач знаходиться за іншою адресою: 81300, Львівська область, м.Мостиська, вул.Грушевського, буд.22, за якою і здійснює свою діяльність.

Станом на час подання пояснень матеріальні цінності, які належать на праві комунальної власності Мостиської районної ради та перебувають на балансі Відповідача, знаходяться за адресою: м.Мостиська, вул.Грушевського, буд.3. Перелік цінностей визначено інвентаризаційними описами запасів станом на 01.01.2017р., а також інвентаризаційними описами необоротних активів станом на 01.01.2017р. та 03.01.2017р.

Відповідно до листа Мостиської районної ради від 16.11.2018р. №02-15/370, відчуження, передача в оренду чи на баланс майна, що знаходиться в районній комунальній власності, належить до компетенції районної ради, Відповідач не може самостійно передавати майно, яке перебуває на його балансі, іншим установа, в тому числі новоствореним ОТГ.

Також Відповідач зазначає, що неодноразово звертався до міського голови м.Мостиська та керівника відділу освіти, культури і туризму, молоді та спорту Мостиської міської ради Львівської області з приводу надання доступу до матеріальних цінностей, які знаходяться на балансі Відповідача та перебувають у кабінетах 2 та 11 будівлі №3 по вул.Грушевського у м.Мостиська.

З підстав наведеного Відповідач просив суд зобов'язати Позивача повернути матеріальні цінності або вирішити з Мостиською районною радою питання про їх передачу у визначений термін.

Представник Відповідача в судовому засіданні 19.04.2019р. надав усні пояснення, у яких зазначив, що майнових претензій до спірних приміщень немає. Також визнав, що у спірних приміщеннях знаходиться майно, балансоутримувачем якого є Відповідач, а саме: документи та техніка. Крім того визнав, що станом на момент подання позову ключі від спірних приміщень (кабінетів) знаходились у Відповідача. Крім того, представник Відповідача визнав, що Позивач надає йому доступ до спірних приміщень (кабінетів), проте, не надає доступу до інших приміщень, які не охоплюються предметом позову, в яких також знаходиться майно Відповідача, яке повинно бути передано Відповідачеві за актом прийому-передачі, в тому числі із залученням колишніх начальників відділів освіти Мостиської міської ради та Мостиської районної державної адміністрації або іншого представника Позивача. Проти виселення із спірних приміщень представник Відповідача не заперечив, проте, письмової заяви про визнання позову не подав.

У відповідності з пунктами 1, 3 частини першої статті 129 Конституції України, основними засадами судочинства є: рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно ч.1 ст.74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до ч.2 ст.4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Згідно ст.3 ЦК України, загальними засадами цивільного законодавства зокрема є свобода договору; свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; справедливість, добросовісність та розумність.

Відповідно до ч.1 ст.11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

Згідно ч.1 ст.15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Суд зазначає, і аналогічну правову позицію викладено, зокрема у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 16.01.2019р. у справі №917/733/14, що наведена норма визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Разом із тим усунення перешкод власнику у користуванні своїм майном, як спосіб захисту цивільного права чи інтересу, фактично передбачає покладення на відповідача обов'язку припинити дію, яка порушує право, та можливе лише щодо триваючого правопорушення.

Окрім того, суд зазначає, що статтею 15 Цивільного кодексу України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Під порушенням слід розуміти такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. При цьому захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду.

Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. При цьому позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві, у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і залежно від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту. Вирішуючи спір, суд надає об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначає, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Наведена позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб'єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав. Передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності або права користування земельною ділянкою у судовому порядку є наявність підтвердженого належними доказами права особи (власності або користування) щодо земельної ділянки, а також підтверджений належними доказами факт порушення цього права на земельну ділянку (невизнання, оспорювання або чинення перешкод у користуванні, користування з порушенням законодавства - без оформлення права користування, користування з порушенням прав власника або землекористувача тощо).

Аналогічну правову позицію викладено, зокрема в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 28.03.2019р. № 911/476/17.

Статтею 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Відповідно до частини першої статті 316, частини першої статті 317 та частини першої статті 319 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

У відповідності до статті 319 цього Кодексу власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд, має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. У разі порушення своїх прав власник згідно зі статтею 391 ЦК України має право, зокрема, вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Згідно із частиною першою статті 321 цього ж Кодексу право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Законом України №475/97 від 17.07.1997р. ратифіковано Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та Перший протокол до Конвенції, а відтак в силу статті 9 Конституції України вони є частиною національного законодавства України.

Згідно зі статтею 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику суду як джерело права.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

При цьому відповідно до положень статті 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Водночас за змістом статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Суд зазначає, і аналогічну правову позицію викладено, зокрема в постановах Великої Палати Верхового Суду №12-199гс18 від 12.03.2019р. у справі №915/715/17 та №12-26гс19 від 03.04.2019р. у справі №924/1220/17, а також постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 10.04.2019р. у справі №904/2083/18, від 14.02.2019р.у справі №916/24/18, від 16.04.2019р. у справі №904/2061/18 та від 13.03.2018 у справі №916/23/17, що в розумінні приписів наведеної норми право власності може бути також порушене без безпосереднього вилучення майна у власника. Власник у цьому випадку має право вимагати захисту свого права і від особи, яка перешкоджає його користуванню та розпорядженню своїм майном, тобто може звертатися до суду з негаторним позовом. Звернутися з негаторним позовом може власник або титульний володілець, у якого знаходиться річ, щодо якої відповідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження, а відповідачем - лише та особа, яка перешкоджає позивачеві у здійсненні його законного права користування чи розпорядження річчю. Підставою для подання негаторного позову є вчинення третьою особою перешкод власнику в реалізації ним повноважень розпорядження або (та) користування належним йому майном. Однією з умов подання такого позову є триваючий характер правопорушення і наявність його в момент подання позову. Другою умовою застосування негаторного позову має бути відсутність між позивачем і відповідачем договірних відносин, адже, в разі наявності таких відносин, власник здійснює захист порушеного права власності зобов'язально-правовими засобами. Характерною ознакою негаторного позову є протиправне вчинення перешкод власникові у реалізації ним повноважень розпорядження або (та) користування належним йому майном.

При цьому положення статті 391 вказаного Кодексу підлягають застосуванню лише в тих випадках, коли між сторонами не існує договірних відносин і майно перебуває у користуванні відповідача не на підставі укладеного з позивачем договору. Подібна правова позиція, викладена в постановах Верховного Суду України від 27.05.2015р. у справі № 6-92цс15, а також постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 17.01.2019р. у справі №903/481/17 та від 14.02.2019р. у справі №916/24/18, а також постанові Верховного Суду України від 27.05.2015р. у справі № 6-92цс15.

Відповідно до статей 73, 74 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність чи відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи.

Згідно з ст. 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Частиною 1 статті 77 ГПК України передбачено, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

У відповідності до ст. 78 ГПК України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ст. 79 ГПК України).

Зазначені вище норми процесуального закону спрямовані на реалізацію статті 13 Господарського процесуального кодексу України. Згідно з положеннями цієї статті судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до частини 5 статті 236 Господарського процесуального кодексу України обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

За приписами статті 86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Згідно із статтею 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України від 28.10.2010р. №4241/03 Європейським судом з прав людини зазначено, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід сторін.

Відповідно до ч.23 рішення Європейського суду з прав людини від 18.07.2006р. у справі Проніна проти України за заявою №63566/00 суд нагадує, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення.

Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов'язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.

При цьому суд зазначає, що згідно вимог ч.1 ст.14 ГПК України суд розглядає справи на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Суд також бере до уваги позицію ЄСПЛ, зазначену у п.58. рішення ЄСПЛ у справі Серявін та інші проти України , де зазначено, що суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень. Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя.

За таких обставин суд дійшов висновку про те, що Відповідачем не спростовано доводів позову та не обґрунтовано належними, достатніми та допустимими доказами у справі обставин і доводів, на які покликається як на підставу своїх заперечень проти заявлених позовних вимог, хоч йому було створено усі можливості для надання заперечень, від жодного Учасника справи не надходило клопотання про витребування доказів, судом не виявлено на підставі наявних документів у справі інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору.

Враховуючи вищенаведене, в тому числі те, що матеріалами справи підтверджено факт перебування речей Відповідача у належних Позивачу приміщеннях, беручи до уваги наявність вини Відповідача щодо неповернення Позивачу спірних приміщень, враховуючи усні пояснення представника Відповідача від 19.04.2019р., в тому числі щодо того, що у спірних приміщеннях знаходиться майно, балансоутримувачем якого є Відповідач, а саме: документи та техніка; станом на момент подання позову ключі від спірних приміщень (кабінетів) знаходились у Відповідача; проти виселення із спірних приміщень представник Відповідача не заперечує, суд дійшов висновків про те, що позов є мотивованим та обґрунтованим, підлягає до задоволення повністю.

Відповідно до ч.1 ст.123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. Приписами частини другої вказаної статті встановлено, що розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

Згідно ч. 1 ст. 4 Закону України Про судовий збір судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.

Відповідно до п.2 ч.2 ст.4 Закону України Про судовий збір за подання до господарського суду позовної заяви немайнового характеру ставка судового збору встановлюються у розмірі 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Нормою статті 7 Закону України Про Державний Бюджет України на 2018 рік установлено у 2018 році прожитковий мінімум на одну працездатну особу в розрахунку на місяць у розмірі 1762 гривень.

Як доказ сплати судових витрат Позивачем подано Платіжне доручення від 10.10.2018р. №857 про сплату судового збору за подання позовної заяви до господарського суду в розмірі 1762грн.

Позивачем при поданні позовної заяви до господарського суду надано попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, згідно якого Позивач очікує понести у зв'язку із розглядом справи судові витрати в розмірі 1762грн. у вигляді сплаченого за подання до господарського суду позовної заяви судового збору. Належних, достатніх та допустимих доказів в підтвердження факту здійснення інших судових витрат Позивачем суду не заявлено та не подано, в матеріалах справи такі докази відсутні.

Окрім того, суд зазначає що Відповідач наданим чинним законодавством правом на відшкодування документально підтверджених судових витрат не скористався.

Відповідно до п.2 ч.1 ст.129 ГПК України судовий збір у справі покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

З підстав наведеного, а також недоведення Позивачем в порядку, визначеному главою 8 розділу 1 ГПК України іншого розміру судових витрат, окрім суми сплаченого за подання позовної заяви до господарського суду судового збору, недоведення Відповідачем розміру понесених у справі судових витрат суд дійшов висновків про те, що судові витрати у справі, а саме сплачений Позивачем за подання позовної заяви до господарського суду судовий збір в розмірі 1762грн. слід покласти на Сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, стягнути з Відповідача на користь Позивача 1762грн судового збору.

Враховуючи вищенаведене, керуючись ст. 42, п. 1, 3 ч. 1 ст.129 Конституції України, ст.ст.4, 13, 27, 42, 43, 46, 73, 74, 76,-79, 80, 81, 86, 129, 165, 205, 216, 222, 235, 236, 238, 241 Господарського процесуального кодексу України, ст.ст. 1, 3, 6, 11, 15, 16, 316, 317, 319, 321, 391 Цивільного кодексу України, суд -

УХВАЛИВ:

1. Позов задоволити повністю.

2. Виселити Відділ освіти Мостиської районної державної адміністрації (81300, Львівська область, Мостиський район, м.Мостиська, вул.Грушевського, буд.22; ідентифікаційний код 02144625) з кабінетів 2 та 11 у будівлі №3 по вул.Грушевського у м.Мостиська Львівської області.

Стягувач: Мостиська міська рада Львівської області (81300, Львівська область, Мостиський район, м.Мостиська, вул.Грушевського, буд.6; ідентифікаційний код 26307500).

3. Стягнути з Відділу освіти Мостиської районної державної адміністрації (81300, Львівська область, Мостиський район, м.Мостиська, вул.Грушевського, буд.22; ідентифікаційний код 02144625) на користь Мостиської міської ради Львівської області (81300, Львівська область, Мостиський район, м.Мостиська, вул.Грушевського, буд.6; ідентифікаційний код 26307500) 1762грн. судового збору.

4. Накази видати після набрання рішенням законної сили.

5. Рішення набирає законної сили в порядку та строк, передбачені ст.241 ГПК України.

6. Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку в порядку та строки, визначені главою 1 розділу IV Господарського процесуального кодексу України.

Веб-адреса Єдиного державного реєстру судових рішень, розміщена на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет: http://reyestr.court.gov.ua/.

Повний текст рішення складено 06.05.2019р.

Головуючий суддя Фартушок Т. Б.