Постанова

від 07.05.2019 по справі 453/1304/18

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 453/1304/18 Головуючий у 1 інстанції: Микитин В.Я.

Провадження № 22-ц/811/677/19 Доповідач в 2-й інстанції: Ніткевич А. В.

Категорія: 54

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 травня 2019 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Львівського апеляційного суду в складі:

головуючого - судді Ніткевича А.В.,

суддів: Бойко С.М., Савуляка Р.В.

розглянувши в порядку письмового провадження, без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами в приміщенні Львівського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Сколівського районного суду Львівської області від 18 грудня 2018 року в справі за позовом ОСОБА_1 до Сколівського районного територіального центру соціального обслуговування про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди,-

встановила:

В жовтні 2018 року позивач ОСОБА_1 звернулася в суд з позовом до Сколівського районного територіального центру соціального обслуговування про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди.

Вимоги обгрунтовувала тим, що з 01.02.2006 року працювала у Сколівському територіальному центрі соціального обслуговування на посаді соціального працівника с. Волосянка. Наказом № 58-к від 28.09.2018 року звільнена у зв`язку із скороченням штатів на підставі п. 1 ст. 40 КЗпП з 30.09.2018 року. Звільнення вважає незаконним, оскільки у 2017 році була створена Славська об`єднана територіальна громада, до якої увійшло с. Волосянка, протягом 2018 року новоствореному органу місцевого самоврядування були передані певні функції, які раніше належали районним органам виконавчої влади та районним установам, серед яких надання соціальної допомоги пенсіонерам, інвалідам та іншим особам, які її потребують.

У зв`язку з цим, дванадцять соціальних працівників Сколівського територіального центру соціального обслуговування були переведені на ті ж посади у Славську селищну раду. Незважаючи на те, що мала першочергове право на переведення на роботу у Славську селищну раду, як така, що мала найбільший безперервний стаж, наявність двох дітей на утриманні та відсутність у сім`ї інших працівників з самостійним заробітком, переведено було інших працівників, а її звільнено. Вважає, що роботодавець порушив вимоги ст. 49-2 КЗпП, одночасно із попередженням про звільнення не запропонував іншу роботу. Вважає, що її звільнено з роботи незаконно, чим їй заподіяно моральну шкоду, яку вона оцінює у розмірі 50 000 грн.

Просила поновити її на посаді соціального працівника у Сколівському районному територіальному центрі соціальної допомоги з наступним переведенням на таку ж посаду у Славську селищну раду Сколівського району Львівської області, стягнути з Сколівського районного територіального центру соціального обслуговування на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу, а також стягнути з Сколівського районного територіального центру соціального обслуговування на її користь 50000 грн. на відшкодування заподіяної моральної шкоди, судові витрати у справі покласти на відповідача.

Оскаржуваним рішенням Сколівського районного суду Львівської області від 18 грудня 2018 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Сколівського районного територіального центру соціального обслуговування про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди - відмовлено.

Рішення суду оскаржила позивач ОСОБА_1 , вважає незаконним та необґрунтованим.

На думку апелянта, висновки суду, які лягли в основу оскаржуваного рішення та стосуються дотримання відповідачем порядку вивільнення найманих працівників, часткове звільнення працівників терцентру за скороченням штату, переведення окремих працівників без конкурсу, відсутності підстав для працевлаштування позивача у порядку переведення у Славську селищну раду Сколівського району Львівської області та єдиного порушення процедури звільнення, яке стосується неповідомлення позивача про засідання профспілкового комітету, на якому було підтримано пропозицію директора терцентру щодо можливості звільнення її та інших працівників у зв`язку із скороченням, є хибними та такими, що можуть бути спростовані без долучення нових доказів.

Покликається на те, що причиною скорочення штату згідно наказу від 30.07.2018 року є та обставина, що при Славській селищній раді вже створено КП Соціальні гарантії , яке перебирає на себе функції терцентру, при цьому реєстрація КП Соціальні гарантії відбулося лише через 2 місяці, відтак вважає, що працівники не були попереджені про справжні причини їх звільнення.

Звертає увагу, що жодного заявленого обґрунтування необхідності скорочення чисельності та штату працівників, інформацію щодо кількості і категорій працівників, які підлягають звільненню, профспілковий комітет не отримував.

Вважає, що Славський селищний голова перебрав на себе повноваження директора майбутнього підприємства, чим вийшов за межі наданих йому повноважень та втрутився у відбір працівників підприємства без врахування стажу та кваліфікації останніх.

Стверджує, що директор терцентру підписав наказ на переведення вказаних головою селищної ради працівників центру, до числа яких, із врахуванням найбільшого стажу та кваліфікації, позивач не потрапила.

На думку апелянта, дії директора терцентру щодо працевлаштування через переведення однієї частини працівників і звільнення за скороченням штату іншої частини, носять чітко виражений дискримінаційний характер.

Крім цього, профспілковий комітет терцентру, не повідомивши позивача про час і місце засідання, дав одностайну згоду зі скорочення штату, не перевіривши дійсні причини скорочення.

Просить скасувати рішення Сколівського районного суду Львівської області від 18 грудня 2018 року та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Відповідно до ч.1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного провадження, з особливостями, встановленими цією главою. У ч.3 цієї статті зазначено, що розгляд справ у суді апеляційної інстанції здійснюється в судовому засіданні з повідомленням учасників справи, крім випадків, передбачених статтею 369 цього Кодексу.

Апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи (ч. 1 ст. 369 ЦПК України).

Згідно із ч. 13 ст. 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Враховуючи те, що ціна позову не перевищує ста прожиткових мінімумів для працездатних осіб, справа підлягає розгляду апеляційним судом в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення враховуючи таке.

Згідно із ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

На підставі ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із статтею 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Частиною 6 цієї ж статті визначено, що в суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог місцевий суд дійшов висновку, що відповідач у строки, передбачені законом, попередив позивача про майбутнє скорочення, звільнення вивільнених працівників погоджене з профспілковою організацією. На момент звільнення позивача відповідач не мав можливості перевести позивача на іншу роботу, оскільки у штатному розписі Сколівського районного територіального центру соціального обслуговування було 97,5 штатних одиниць, котрі не були вакантними.

В контексті переваг, на думку позивача, щодо працевлаштування у порівнянні з іншими працівниками, суд зазначив, що Славська селищна рада Сколівського району Львівської області вправі самостійно вирішувати питання організаційної структури, чисельності та штату працівників, не є правонаступником відповідача і будь-якого відношення до нього не має, як і відповідач не був та не є структурним підрозділом чи комунальним підприємством Славської селищної ради Сколівського району Львівської області, тому підстави стверджувати про обов`язок відповідача працевлаштувати позивача у порядку переведення у Славську селищну раду Сколівського району Львівської області, відсутні.

При цьому, суд першої інстанції прийшов висновку, що неповідомлення позивача про засідання профспілкового комітету, на котрому вирішувалось питання про надання згоди на звільнення працівників, у тому числі і на звільнення позивача, не є достатньою умовою для поновлення працівника на раніше займаній посаді, оскільки свідчить виключно про допущені порушення порядку отримання згоди на звільнення працівника, а суті рішення профспілки про надання згоди на звільнення працівника з роботи, яке має рекомендаційний характер, не міняє.

Також, суд відмовив і у вимозі про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди, з огляду на їх похідний характер від вимоги про поновлення на роботі.

Перевіряючи законність оскаржуваного рішення колегія суддів виходить з такого.

Законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього (стаття 4 КЗпП України).

Згідно із частиною 2 статті 3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Відповідно до ст.ст. 2-1, 5-1 КЗпП України держава забезпечує рівність трудових прав усіх громадян незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин, крім цього, держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України правовий захист від необгрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін (стаття 21 КЗпП України).

Звертаючись з позовними вимогами, позивач ОСОБА_1 стверджувала, що при її звільненні мали місце порушення вимог трудового законодавства, звертала увагу на те, що мала першочергове право на переведення на роботу у Славську селищну раду, як така, що мала найбільший безперервний стаж, наявність двох дітей на утриманні та відсутність у сім`ї інших працівників з самостійним заробітком, одночасно із попередженням про звільнення їй не запропоновано іншу роботу, а незаконним звільненням, на її думку, завдано моральну шкоду.

Заперечуючи позовні вимоги, сторона відповідача стверджувала, що 30.07.2018 року відповідач отримав лист від Славської селищної ради, згідно якого з 01.10.2018 року остання припиняла фінансування центру, тому відповідач змушений був провести скорочення посад соціальних робітників, які надавали соціальні послуги на території Славської селищної ради. Звільнення відбулось після отримання згоди профспілкового комітету та повідомлення працівників про можливе звільнення із займаної посади на підставі п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України. Вакантної посади у центрі не було, зазначав, що позивач просить поновити її на роботу на посаді соціального працівника, хоча до звільнення працювала на посаді соціального робітника.

У зв`язку із створенням Славською селищною радою Сколівського району Львівської області комунального підприємства Соціальні гарантії , відтак припиненням діяльності центру на території Славської селищної ради Сколівського району Львівської області, відповідач Сколівський територіальний центр соціального обслуговування провів скорочення посад соціальних робітників, які надавали послуги на території Славської селищної ради Сколівського району Львівської області, а саме 30.07.2018 року видано наказ № 52 Про скорочення штату працівників , згідно з яким з 01.10.2018 року скорочено посади та передбачалось звільнення працівників, які на них працювали, у тому числі й посаду позивача із подальшим її звільненням.

Підстави припинення трудового договору встановлено статтею 36 КЗпП України, підстави розірвання трудового договору з ініціативи працівника - статтями 38 і 39 цього Кодексу, підстави розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу - статтями 40, 41, 43, 431 і підстави розірвання трудового договору з керівником на вимогу виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) - статтею 45 цього Кодексу.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом, зокрема у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Пленум Верховного Суду України у п. 19 постанови від 06 листопада 1992 року № 9 Про практику розгляду судами трудових спорів (зі змінами) роз`яснив, що, розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням за п. 1 ст. 40 КЗпП України, суди зобов`язані з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.

Частиною 2 ст. 40 цього Кодексу встановлено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника за його згодою на іншу роботу.

Згідно з ч. ч. 1 та 3 ст. 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.

Власник вважається таким, що належним чином виконав вимоги ч. 2 ст. 40, ч. 3 ст. 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну посаду, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

При цьому роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільняється, працював.

Судом першої інстанції встановлено та з матеріалів справи вбачається, що позивач ОСОБА_1 починаючи з 01.02.2006 року працювала на посаді соціального робітника с. Волосянка відділення соціальної допомоги вдома у Сколівському територіальному центр соціального обслуговування пенсіонерів та одиноких непрацездатних громадян (а.с. 19).

Наказом директор Сколівського територіального центру соціального обслуговування № 52 від 30.07.2018 року Про скорочення штату працівників , на підставі листів фінансового управління Сколівської районної державної адміністрації № 49 від 12.01.2018 року, Славської селищної ради від 30.07.2018 року, рішення профспілкового комітету Сколівського районного територіального центру соціального обслуговування, оформленого протоколом № 16 від 30.07.2018 року, вирішено скоротити перелік посад, серед яких соціальний працівник відділення соціального допомоги вдома № 2 (1,0 штатна одиниця), соціальний робітник відділення соціальної допомоги вдома № 2 (13,1 штатна одиниця), інспектор з кадрів (0,5 штатної одиниці) (а.с. 36).

31.07.2018 року позивачу ОСОБА_1 вручено повідомлення від 30.07.2018 року про скорочення та можливе майбутнє вивільнення (а.с. 38).

Наказом № 58-к від 28.09.2018 року позивач ОСОБА_1 звільнена з посади соціального робітника с. Волосянка відділення соціальної допомоги вдома № 2 з 30.09.2018 року у зв`язку із скороченням, п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України (а.с. 18).

Поряд з цим, 30.07.2018 року Сколівський районний територіальний центр соціального обслуговування направив лист голові профспілкового комітету Сколівського районного територіального центру соціального обслуговування, до якого додано обґрунтування необхідності скорочення та подання на працівників, які підлягають скороченню (а.с. 30).

Рішенням профспілкового комітету Сколівського районного територіального центру соціального обслуговування, оформленого протоколом № 16 від 30.07.2018 року, надав згоду на звільнення працівників, зокрема позивача ОСОБА_1 на підставі п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України (а.с. 33).

Згідно довідки про наявність вакантних посад від 18.12.2018 року № 315 згідно штатного розпису Сколівського районного територіального центру соціального обслуговування станом на 01.05.2018 року передбачено 110,5 штатних одиниць посад соціального робітника, в період з 01.08.2018 року по 30.09.2018 року всі посади зайняті, вільні вакансії відсутні.

При цьому, згідно штатного розпису станом на 01.10.2018 року передбачено 97,5 штатних одиниць посад соціального працівника, посади зайняті, вакансії відсутні (а.с. 49-51).

Враховуючи наведені обставини, колегія суддів погоджується з висновком місцевого суду, що відповідач у строки, передбачені законом, попередив позивача ОСОБА_1 про майбутнє скорочення, а саме звільнення вивільнених працівників погоджене з профспілковою організацією.

Тобто, відповідач надав суду належні докази на підтвердження виконання обов`язку щодо персонального попередження, зокрема позивача, про наступне вивільнення за п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України.

Крім цього, на момент звільнення позивача відповідач не мав можливості перевести позивача на іншу роботу, оскільки на час її звільнення всі штатні одиниці, згідно розпису Сколівського районного територіального центру соціального обслуговування, були зайняті, вакансій не було, що дає підстави для висновку про недоведеність позовних вимог та апеляційної скарги в цій частині та свідчить про обґрунтованість висновку суду.

Щодо покликань позивача на непереведення її на до роботу до Славської селищної ради Сколівського району Львівської області незважаючи на переваги, які вона мала у порівнянні з іншими працівниками відповідно до ст. 42 КЗпП України, колегія суддів звертає увагу, що у листі від 27.09.2018 року Сколівський районний територіальний центр соціального обслуговування просив селищного голову смт. Славське подати клопотання про працевлаштування переводом соціальних робітників, які надають соціальні послуги на території Славської селищної ради, з Сколівського районного територіального центру соціального обслуговування до КП Соціальні гарантії Славської селищної ради з 01.10.2018 року, до якого долучено список із 14 соціальних робітників (а.с. 32).

Цього ж дня, Славська селищна рада направила на ім`я директора Сколівського районного територіального центру надання соціальних послуг лист, у якому просила перевести в КП Соціальні гарантії Славської селищної ради 11 соціальних робітників згідно із списком, у якому позивач ОСОБА_1 відсутня (а.с. 31).

Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції, що Славська селищна рада Сколівського району Львівської області самостійно вирішує питання організаційної структури, чисельності та штату працівників, така не є правонаступником відповідача, як і відповідач не був та не є структурним підрозділом чи комунальним підприємством Славської селищної ради Сколівського району Львівської області, відтак відсутні підстави стверджувати про обов`язок відповідача працевлаштувати позивача у порядку переведення у Славську селищну раду Сколівського району Львівської області.

Зважаючи на те, що апеляційний суд дійшов висновку про правомірність звільнення позивача, з дотриманням процедури і порядку, передбачених чинним законодавством, не може бути задоволена і вимога про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди, які є похідними від вимоги про поновлення на роботі.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, в зв`язку з чим, апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін.

Керуючись ст.ст. 259, 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, колегія суддів, -

постановила:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Сколівського районного суду Львівської області від 18 грудня 2018 року- залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня прийняття, може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.

Повний текст постанови складений 07 травня 2019 року.

Головуючий: А.В. Ніткевич

Судді: С.М. Бойко

Р.В. Савуляк