Постанова

від 14.05.2019 по справі 312/366/18

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Дата документу 14.05.2019 Справа № 312/366/18

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Єдиний унікальний № 312/366/18

Провадження №22-ц/807/1541/19

Головуючий в 1-й інстанції - Рогоза А.Ю.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 травня 2019 року місто Запоріжжя

Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого, судді-доповідача

Кухаря С.В.,

суддів:

Крилової О.В., Полякова О.З.,

розглянувши у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Великобілозерського районного суду Запорізької області від 30 січня 2019 року, ухвалене в с. Велика Білозерка (повний текст рішення складено 06 лютого 2019 року) у справі за позовом ОСОБА_1 до Фермерського господарства «Тополь» про визнання правочину недійним та повернення земельної ділянки,-

В С Т А Н О В И В:

Позивач у листопаді 2018 року звернувся до суду з позовною заявою, яку згодом уточнив, до Фермерського господарства «Тополь» про визнання правочину недійсним та про повернення земельної ділянки. В обґрунтування позовних вимог зазначив, що відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом від 01.04.2017 року, посвідченого державним нотаріусом Енергодарської державної нотаріальної контори Запорізької області Жебелюк В.А., він отримав у спадщину після смерті батька - ОСОБА_2 земельну ділянку, площею 10,8571 гектарів, кадастровий НОМЕР_1 , розташовану на території Великобілозерської сільської ради Великобілозерського району Запорізької області. За життя спадкодавцем - ОСОБА_2 та Фермерським господарством «Тополь» 01 липня 2008 року укладений договір оренди вказаної земельної ділянки строком на десять років. ІНФОРМАЦІЯ_1 року батько позивача помер. 16 червня 2018 року позивач звернувся до ФГ «Тополь» із заявою про повернення належної йому земельної ділянки після закінчення строку дії договору оренди. 02 липня 2018 року відповідач відмовив у поверненні земельної ділянки, посилаючись на укладену зі спадкодавцем додаткову угоду до договору оренди від 01.07.2008 року. З урахуванням викладеного, на підставі вимог ст. 203 Цивільного кодексу України позивач просив суд визнати додаткову угоду від 16 червня 2016 року недійсною та зобов'язати відповідача повернути належну йому земельну ділянку.

Рішенням Великобілозерського районного суду Запорізької області від 30 січня 2019 року в задоволені позовних вимог ОСОБА_1 до Фермерського господарства «Тополь» про визнання правочину недійсним та про повернення земельної ділянки у зв'язку із закінченням строку договору оренди землі від 01 липня 2008 року - відмовлено.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Узагальненими доводами апеляційної скарги є те, що додаткова угода до договору земельної ділянки від 16 червня 2016 року відповідає формі попереднього договору, який припинив свою дію в зв'язку зі смертю ОСОБА_2 і не продовжив строк дії договору оренди землі. Відповідно договір оренди землі від 01 липня 2008 року припинив свою дію в зв'язку закінченням строку оренди на який був укладений. Спірна додаткова угода підлягає визнанню недійсною, так як суперечить Закону України «Про оренду землі», а земельна ділянка підлягає поверненню позивачу.

Відповідно до відзиву на апеляційну скаргу ФГ «Тополь» вказує, що під час розгляду справи судом першої інстанції надано належну правову оцінку правовідносинам, що склалися між сторонами у справі, з'ясовано їх правову природу та як наслідок винесено обґрунтоване та законне рішення, а доводи апеляційної скарги є безпідставними та необґрунтованими. В зв'язку з наведеним, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

В силу вимог ч. 1 та ч. 2 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. Апеляційні скарги на ухвали суду, зазначені в пунктах 1, 5, 6, 9, 10, 14, 19, 37-40 частини першої статті 353 цього Кодексу, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Відповідно до ч. 13 ст. 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Ухвалою Запорізького апеляційного суду справу призначено до апеляційного розгляду в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи та без проведення судового засідання в порядку ч. 1, ч. 2 ст. 369 та ч. 13 ст. 7 ЦПК України.

Заслухавши суддю - доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

За вимогами п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права.

Судом першої інстанції встановлено, що 01 липня 2008 року ОСОБА_2 та ФГ «Тополь» було укладено договір оренди земельної ділянки сільськогосподарського призначення площею 10,8571 га. Пунктом 8 правочину передбачено, що договір укладено на десять років. Після закінчення строку договору орендар має переважне право поновлення його на новий строк. У цьому разі орендар повинен не пізніше ніж за 30 днів до закінчення строку дії договору повідомити письмово орендодавця про намір продовжити його дію. Договір набирає чинності після підписання сторонами та його державної реєстрації (а.с.6-7).

11 серпня 2008 року договір оренди був зареєстрований у Великобілозерському районному відділі ДЗК, про що у Державному реєстрі земель було вчинено відповідний запис від 11 серпня 2008 року (а.с.7).

До закінчення строку дії договору 16 червня 2016 року сторони дійшли згоди щодо продовження орендних відносин, підписали додаткову угоду до договору оренди земельної ділянки від 01 липня 2008 року. До договору додатковою угодою внесені зміни, зокрема, п.8 викладено в новій редакції із зазначенням, що договір укладено з 11 серпня 2018 року по 10 серпня 2038 року (а.с.29).

Вказана додаткова угода зареєстрована в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 16 червня 2016 року (а.с.28).

ІНФОРМАЦІЯ_1 року ОСОБА_2 помер (а.с.11). Право власності на спірну земельну ділянку перейшло до його сина - ОСОБА_1 , про що 01 квітня 2017 року останньому було надано свідоцтво про право на спадщину за законом (а.с.12).

Ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції дійшов висновку, що звернувшись до суду з позовом про визнання недійсною додаткової угоди до договору оренди земельної ділянки від 01 липня 2008 року позивач не надав суду належних та допустимих доказів, визначених статтями 76-78 ЦПК України, на підтвердження обставин, на які він посилається як на підставу своїх вимог, в зв'язку з чим відмовив у задоволенні позову.

З вказаними висновками суду першої інстанції погоджується і колегія суддів апеляційного суду виходячи з наступного.

За змістом ч. 2 ст. 792 ЦК України майнові відносини, що виникають з договору найму (оренди) земельної ділянки, є цивільно-правовими, ґрунтуються на засадах рівності, вільного волевиявлення та майнової самостійності сторін договору та, крім загальних норм цивільного законодавства, вони регулюються також актами земельного законодавства - ЗК України, Законом України «Про оренду землі».

Відповідно до ч. 4 ст. 124 ЗК України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем.

Відповідно до ст. 13 Закону України «Про оренду землі» під договором оренди землі розуміється договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Згідно з ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.

Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ч. 1 ст. 627 ЦК України).

За змістом статей 18, 20 Закону України «Про оренду землі» (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин) договір оренди землі підлягає державній реєстрації, якщо такий договір укладений. Після державної реєстрації укладеного договору оренди землі він набирає чинності.

Підпунктом 6 п. 2 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено, що державній реєстрації прав підлягає право постійного користування та право оренди (суборенди) земельної ділянки.

Статтею 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Отже, цивільні права та обов'язки, на досягнення яких було спрямоване волевиявлення сторін при укладенні договору оренди, набуваються після відповідної державної реєстрації.

Набрання договором чинності є моментом у часі, коли починають діяти права та обов'язки за договором, тобто коли договір (як підстава виникнення правовідносин та письмова форма, в якій зафіксовані умови договору) породжує правовідносини, на виникнення яких було спрямоване волевиявлення сторін.

Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду України від 18 січня 2017 року № 6-2777цс16.

За приписами статті 148-1 Земельного Кодексу до особи яка набула право власності на земельну ділянку, що перебуває у користуванні іншої особи, з моменту переходу права власності на земельну ділянку переходять права та обов'язки попереднього власника земельної ділянки за чинними договорами оренди, суперфіцію, емфітевзису, земельного сервітуту щодо такої земельної ділянки.

Згідно з частиною четвертою статті 32 Закону України «Про оренду землі» перехід права власності на орендовану земельну ділянку до іншої особи (у тому числі в порядку спадкування), реорганізація юридичної особи-орендаря не є підставою для зміни умов або припинення договору, якщо інше не передбачено договором оренди землі.

Відповідно до ч. 1 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ст. 215 ЦК України).

Положеннями частини третьої статті 12 та частин першої статті 81 ЦПК України, передбачено, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом. Відповідно до ч. 2 ст. 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Частиною 6 ст. 81 ЦПК України визначено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Звернувшись до суду позивач фактично не визначився з правовою природою недійсності правочину, яка регламентується параграфом другим розділу четвертого ЦК України, не довів суду наявності передбачених законом підстав для визнання додаткової угоди недійсною.

Додаткова угода від 16 червня 2016 року є угодою про внесення змін до діючого договору, а не угодою про поновлення його на новий строк у розумінні ст. 33 Закону України «Про оренду землі» чи попереднім договором, про що зазначав скаржник своїй апеляції.

Таким чином, оскільки договір оренди земельної ділянки залишається чинним у зміненій редакції від 16 червня 2016 року, у відповідача не виникло правового обов'язку повернути позивачу спірну земельну ділянку.

Ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції, правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку та дійшов правильного висновку про те, що позовні вимоги не підлягають задоволенню.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України передбачено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до статей 1 та 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).

Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, обґрунтовано викладених в мотивувальній частині оскаржуваного рішення та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

З урахування наведеного колегія суддів вважає, що рішення суду постановлено з додержанням вимог закону і підстав для його скасування не вбачається.

Керуючись ст.ст. 367, 374, 381-383 ЦПК України, апеляційний суд у складі колегії суддів,-

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Великобілозерського районного суду Запорізької області від 30 січня 2019 року у цій справі залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повної постанови, лише у випадку якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.

Повна постанова складена 14 травня 2019 року.

Головуючий, суддя-доповідач С.В. Кухар

Судді: О.В. Крилова

О.З. Поляков