Постанова

від 10.05.2019 по справі 903/503/18

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 травня 2019 року Справа № 903/503/18

Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючий суддя Василишин А.Р., суддя Олексюк Г.Є. , суддя Петухов М.Г.

при секретарі судового засідання Першко А.А.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Спектр Центр" на рішення Господарського суду Волинської області від 04 лютого 2019 року в справі №903/503/18 (суддя - Якушева І.О.)

час та місце ухвалення: 04 лютого 2019 року; м. Луцьк, пр. Волі, 54а; вступна і резолютивна частина проголошена о 15:27 год; повний текст рішення складено 14 лютого 2019 року

за позовом Заступника керівника Луцької місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Луцької міської ради

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Спектр Центр"

про стягнення 642 115 грн 72 коп..

за участю представників сторін:

від Прокурора - Лис Н.В.;

від Позивача - ОСОБА_1;

від Відповідача - ОСОБА_2.

ВСТАНОВИВ:

Заступник керівника Луцької місцевої прокуратури (надалі – Прокурор) в інтересах держави в особі Луцької міської ради (надалі - Позивач) звернувся в Господарський суд Волинської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Спектр Центр» (надалі - Відповідач) про стягнення з Відповідача на користь Позивача 642 115 грн 72 коп..

Позовні вимоги вмотивовані тим, що Відповідач використовує земельну ділянку комунальної власності територіальної громади міста Луцька площею 3,2877 га, яка знаходиться за адресою: м. Луцьк, вул. Привокзальна, 12, без правовстановлюючих документів, а тому Позивач, як власник земельної ділянки, позбавлений можливості отримувати плату за її використання іншою особою, оскільки така плата може бути нарахована виключно у разі документального оформлення права користування земельною ділянкою. Прокурор обгрунтовує свій позов статтями 22, 1166 Цивільного кодексу України, частиною 2 статті 224, статтею 225 Господарського кодексу України. При цьому, звертаючись з позовом до суду, Прокурор заявляв до стягнення збитки, нараховані за період з 1 січня 2016 року по 31 грудня 2016 року.

Водночас, Прокурором до місцевого господарського суду було подано заяву від 13 грудня 2018 року про зміну предмета позову (а.с.119 122), в котрій Прокурор просив стягнути з Відповідача 642115 грн 22 коп. коштів на підставі статті 1212 Цивільного кодексу України як збережених за рахунок іншої сторони без достатньої правової підстави. Дана заява була прийнята місцевим господарським судом про що було постановлено ухвалу від 17 грудня 2018 року.

Рішенням Господарського суду Волинської області від 4 лютого 2019 року позов було задоволено. Стягнуто з Відповідача на користь Позивача 642115 грн 22 коп.. Також, даним судовим рішенням покладено на Відповідача витрати по сплаті судового збору в розмірі 9 631 грн 74 коп..

Приймаючи дане рішення, суд першої інстанції виходив з того, що на підставі договорів купівлі-продажу від 29 грудня 2015 року, Відповідач набув у власність ряд об'єктів нерухомого майна на вул. Привокзальній, 12 у м. Луцьку, які знаходяться на земельній ділянці з кадастровим номером 0710100000:11:062:0031, що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, з Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна №100782517 від 19 жовтня 2017 року.

Як вказав суд першої інстанції, у попередніх власників будівлі не було укладеного договору оренди земельної ділянки. Відповідач впродовж 2016 року користувався земельною ділянкою без укладеного договору оренди та не сплачував кошти власнику землі за фактичне користування. Таким чином, відносини з фактичного користування земельною ділянкою без укладеного договору оренди та недоотримання її власником доходів у вигляді орендної плати є за своїм змістом кондикційними.

Як встановлено місцевим господарським судом у своєму рішенні, Відповідач як фактичний користувач земельної ділянки, без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування нею, зобов'язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі частини першої статті 1212 Цивільного кодексу України.

На переконання суду першої інстанції, не сплата Відповідачем орендної плати за користування комунальним майном є порушенням інтересів держави щодо забезпечення фінансової підтримки місцевого самоврядування, своєчасного і в повному обсязі надходження доходів до бюджетів усіх рівнів з метою їх подальшого використання для забезпечення завдань і функцій держави й місцевого самоврядування.

Разом з цим, місцевий господарський суд в оскаржуваному рішенні вказав, що Прокурор в позовній заяві зазначає, що Позивач з моменту затвердження акту комісії від 20 листопада 2017 року до липня 2018 року не звернувся до суду про стягнення вказаної суми коштів з Відповідача, що відповідно до статті 53 Господарського процесуального кодексу України, статті 23 Закону України "Про прокуратуру" є підставою для захисту інтересів держави в особі Луцької міської ради органами прокуратури шляхом пред'явлення позову.

Таким чином, місцевий господарський суд прийшов до висновку, що Прокурор обґрунтував у позовній заяві, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, обґрунтував підстави для звернення до суду, а також зазначив орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Не погоджуючись з винесеним судом першої інстанції рішенням, Відповідач подав апеляційну скаргу (а.с. 173-180), в якій з підстав, висвітлених в ній, просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог.

Зокрема, мотивуючи апеляційну скаргу, Відповідач звертає увагу апеляційного господарського суду на те, що на підставі договорів купівлі-продажу від 29 грудня 2015 року Відповідач набув у власність ряд об'єктів нерухомого майна (17 приміщень) по вул. Привокзальній, 12. Загальна площа усіх приміщень, згідно правовстановлюючих документів та технічних паспортів на дані приміщення становить 9 273, 9 кв.м., а площа забудови, відповідно – 10196, 4 кв.м..

Апелянт вказує, що Відповідач починаючи з квітня 2016 року звертався до Позивача з листами про надання дозволів на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі з подальшим наданням земельної ділянки в оренду та розроблення детального плану території. Однак, лише 3 липня 2017 року Позивач прийняв рішення № 26/65 про надання дозволу на розроблення технічної документації з землеустрою щодо встановлення меж земельних ділянок в натурі (на місцевості). З огляду на що апелянт вважає, що судом першої інстанції не надано жодної оцінки таким діям Позивача як зволікання у наданні дозволу щодо оформлення технічної документації.

Також, апелянт зауважує, що при даних відносинах необхідно було врахувати форму вини набувача і правомірність (протиправність) його поведінки, оскільки, оформлення права користування земельною ділянкою передбачає дотримання певної процедури визначеної нормативно-правовими актами, а Відповідач докладав всіх необхідних і достатніх дій для оформлення права користування земельною ділянкою, що підтверджується відповідними зверненнями до органу місцевого самоврядування, розробкою Відповідачем технічної документації із землеустрою, і як наслідок, укладеним з Позивачем договором оренди земельної ділянки від 25 вересня 2017 року, з подальшою (а саме 27 вересня 2017 року) реєстрацією права оренди.

Окрім того, Відповідач зауважив, що він не погоджується з розрахунком суми коштів заявленої до стягнення, зауважує при цьому, що витяг із технічної документації про нормативну грошову оцінку було сформовано 1 вересня 2017 року, а тому постає питання яким чином було розраховано суму заявлених коштів до стягнення в якості орендної плати за 2016 рік.

Поміж іншого, апелянт в своїй апеляційній скарзі не погоджується із правомірністю звернення до суду з позовом саме Прокурором, а не Позивачем, зазначаючи, що Позивач не повідомив про причини, які перешкоджають йому самостійно захистити свої інтереси, при тому, що Прокурор також не з'ясував причин і не повідомив їх суду.

Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 11 березня 2019 року (а.с. 172) відкрито апеляційне провадження у справі № 903/503/18 за апеляційною скаргою Відповідача. Встановлено Позивачу та Прокурору строк для подання до суду відзиву на апеляційну скаргу.

27 березня 2019 року ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду було призначено справу № 903/503/18 до розгляду на 18 квітня 2019 року об 11:00 годин.

На виконання вимог суду, викладених в ухвалі суду від 11 березня 2019 року, Прокурор надіслав на поштову адресу суду відзив на апеляційну скаргу, в якому просить апеляційну скаргу Відповідача залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін. Прокурор зазначив, що аргументи Відповідача стосовно неправомірності посилання на приписи статті 1212 Цивільного кодексу України є необґрунтованим, оскільки доказами, долученими до матеріалів справи підтверджено факт користування земельною ділянкою протягом 2016 року без правовстановлюючих документів. На переконання Прокурора факт своєчасного неподання до суду Позивачем позову про стягнення з Відповідача коштів орендної плати за фактичне користування земельною ділянкою, свідчить про неналежне здійснення таким органом владних повноважень.

У зв'язку із перебуванням у відрядженні судді-члена колегії ОСОБА_3 судове засідання у справі № 903/503/18 призначене на 18 квітня 2019 року не відбулося, про що сторони були повідомленні в телефонному режимі та шляхом розміщення офіційного оголошення на сайті Північно-західного апеляційного господарського суду в розділі «Розгляд справ».

Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 22 квітня 2019 року розгляд справи було призначено на 10 травня 2019 року об 14 год. 00 хв..

В судовому засіданні від 10 травня 2019 року представник Відповідача підтримав доводи апеляційної скарги, пояснивши при цьому, що з моменту придбання нерухомого майна Відповідачем вчинялися всі необхідні дії для узаконення свого права щодо користування земельною ділянкою, при цьому саме Позивач зволікав з оформленням права користування земельною ділянкою Відповідачем. Зазначив, що на його переконання з даним позовом мав би звернутися відповідний уповноважений орган, а не Прокурор. Просив скасувати рішення місцевого господарського суду та прийняти нове, котрим відмовити в задоволенні позовних вимог.

В судовому засіданні від 10 травня 2019 року, Прокурор заперечив щодо доводів, наведених в апеляційній скарзі Відповідача, просив відмовити в її задоволенні, а рішення місцевого господарського суду залишити без змін. Зауважив при цьому, що він оцінює дії Позивача щодо не звернення до суду з відповідним позовом як бездіяльність, а відтак відповідно до вимог Закону України «Про прокуратуру» звернувся в суд за захист територіальної громади.

В судовому засіданні від 10 травня 2019 року, Позивач заперечив щодо доводів, наведених в апеляційній скарзі Відповідача, просив відмовити в її задоволенні, а рішення місцевого господарського суду залишити без змін. Зауважив при цьому, що Позивач самостійно звернувся до органу прокуратури з листом щодо представництва інтересів держави у даній справі та звернення до суду з відповідним позовом саме з огляду на відсутність коштів в бюджеті, спрямованих на сплату судового збору та враховуючи порушення прокуратурою кримінального провадження щодо самовільного користування даною земельною ділянкою.

Заслухавши пояснення Прокурора, Позивача та Відповідача, дослідивши матеріали справи та обставини на предмет повноти їх встановлення, надання їм судом першої інстанції належної юридичної оцінки, вивчивши доводи апеляційної скарги та відзиву на апеляційну скаргу стосовно дотримання норм матеріального і процесуального права судом першої інстанції, колегія суддів Північно-західного апеляційного господарського суду прийшла до висновку, що в задоволенні апеляційної скарги слід відмовити, а оскаржуване рішення залишити без змін. При цьому, апеляційний суд виходив з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи на підставі договорів купівлі-продажу від 29 грудня 2015 року, посвідчених приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу ОСОБА_4, Відповідач набув у власність ряд об'єктів нерухомого майна по вул. Привокзальній, 12 у м. Луцьку, які знаходяться на земельній ділянці з кадастровим номером 0710100000:11:062:0031, що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна №100782517 від 19 жовтня 2017 року (а.с. 24-33).

Головним управлінням Держгеокадастру у Волинській області 7 липня 2017 року на виконання ухвали Луцького міськрайонного суду від 25 травня 2017 року по справі № 161/8129/17 було проведено перевірку дотримання вимог земельного законодавства Відповідачем при користуванні земельною ділянкою по вул. Привокзальній, 12 у м. Луцьку, кадастровий номер 0710100000:1 1:062:0031 (а.с. 46-47).

В ході проведення перевірки було встановлено наступні обставини, що відображені в акті перевірки дотримання вимог земельного законодавства за об'єктом :

«Відповідач 27 квітня 2016 року звертався з листом до Позивача про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 3,2877 га.

своїм листом від 10 травня 2016 року Позивач відмовив Відповідачу у наданні дозволу, оскільки згідно з вимогами ст. 79-1 Земельного кодексу України ця земельна ділянка вважалася сформованою та рекомендувала для подальшого оформлення права оренди розробити та подати до міської ради на затвердження технічну документацію із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) на вул. Привокзальній, 12 у м. Луцьку.

26 січня 2017 року Відповідач знову звернувся до Позивача із заявою про надання дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) з подальшим наданням земельної ділянки площею 3,2877 га в оренду.

рішенням Позивача від 3 липня 2017 року №26/65 надано дозвіл на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) по вул. Привокзальній, 12 у м. Луцьку, площею 3,2877 га.

рішенням Позивача від 26 липня 2017 року №29/78 затверджено Відповідачу технічну документацію із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) на вул. Привокзальній, 12 у м. Луцьку, площею 3.2877 га, для будівництва та обслуговування виробничих приміщень та зобов'язано Відповідача укласти з Позивачем договір оренди землі».

Водночас, при проведенні перевірки дотримання вимог земельного законодавства за об'єктом земельної ділянки та складанні акту №117-ДК від 7 липня 2017 року за наслідками перевірки, державним інспектором Волчком С.В. не було відображено факту використання Відповідачем земельної ділянки по вул. Привокзальній, 12 у м. Луцьку, площею 3,2877 га. без правовстановлюючих документів.

Однак, згідно з поясненнями заступника начальника управління начальника відділу землеустрою та охорони земель Головного управління Держгеокадастру у Волинській області ОСОБА_5 від 23 лютого 2018 року, наданими на підставі статті 23 Закону України «Про прокуратуру», він до 28 листопада 2017 року перебував на посаді державного інспектора у сфері державного контролю за використанням та охороною земель і дотриманням вимог законодавства України про охорону земель у Волинській області Головного управління Держгеокадастру у Волинській області. В його посадові обов'язки входило здійснення перевірок дотримання вимог земельного законодавства суб'єктами господарювання області. Перевірка дотримання вимог земельного законодавства Відповідача при користуванні земельною ділянкою по вул. Привокзальній, 12 у м. Луцьку, кадастровий номер 0710100000:11:062:0031, проводилась на підставі ухвали Луцького міськрайонного суду від 25 травня 2017 року в справі №161/8129/17. В ході проведення перевірки було встановлено порушення вимог статтей 125, 126 Земельного кодексу України використання земельної ділянки Відповідачем без правовстановлюючих документів.

Начальник відділу землеустрою та охорони земель Головного управління Держгеокадастру у Волинській області ОСОБА_5 (станом на час проведення перевірки - державний інспектор) пояснив, що він допустив технічну помилку, вказавши в акті назви статей Земельного кодексу України, але не зазначивши, що суб'єктом господарювання було допущено їх порушення.

При цьому, ОСОБА_5 підтвердив, що за результатами перевірки Відповідача було допущено порушення вимог статтей 125, 126 Земельного кодексу України щодо використання земельної ділянки станом на час перевірки без правовстановлюючих документів (а.с. 48).

Отже, станом на час проведення перевірки факт порушення користування Відповідачем земельною ділянкою без правовстановлюючих документів мав місце, але його не було відображено в акті.

Комісією з визначення збитків, завданих внаслідок використання земельних ділянок міської комунальної власності без правовстановлюючих документів, було складено акт від 20 листопада 2017 року, згідно з яким розмір збитків Відповідача за період з 1 січня 2016 року по 31 грудня 2016 року та з 1 січня 2017 року по 31 жовтня 2017 року становить 1 201 665 грн 24 коп (а.с. 22).

Рішенням Позивача від 20 грудня 2017 року за № 3797-1 було затверджено акт комісії з визначення збитків власнику землі (а.с. 23).

Листом №1.1.-16/7973 від 28 грудня 2017 року Позивач просив Відповідача добровільно перерахувати суму коштів в розмірі 1 201665 грн 24 коп. (а.с. 37).

Відповідач добровільно коштів не перерахував, що стало підставою для звернення Прокурора в інтересах держави в особі Позивача, з метою захисту порушених на його думку інтересів держави (що полягає в недоотриманні місцевим бюджетом коштів, котрі б могли б бути використанні на потреби територіальної громади), з позовом до Відповідача (з врахуванням заяви про зміну предмету та підстав позову) про стягнення безпідставно збережених коштів в розмірі орендної плати в сумі 642 115 грн 72 коп..

Досліджуючи позовні вимоги Прокурора на предмет їх обґрунтованості в правовому полі підставності звернення саме Прокурора з даним позовом до суду враховуючи наявність відповідного уповноваженого органу в особі – Позивача, з метою представництва інтересів держави щодо звернення з таким позовом до суду за наявності заперечень Відповідача, висвітлених в апеляційній скарзі щодо подання такого позову Прокурором, колегія апеляційного господарського суду зазначає наступне.

Як вбачається з позовної заяви, Прокурор визначив орган, уповноважений державою здійснювати захист інтересів держави у спірних правовідносинах - Позивача.

В той же час Прокурор навів в позовній заяві відповідні обставини та підтвердив їх відповідними доказами щодо бездіяльності такого органу з огляду на що позов був поданий саме Прокурором в особі Позивача.

Розглядаючи питання наявності підстав для представництва інтересів держави Прокурором у даній справі, апеляційний суд враховує наступне.

Відповідно до частини 1 статті 5 Господарського процесуального кодексу України, здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Відповідно до частини 1 статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

За приписами статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені частиною 2 статті 16 Цивільного кодексу України.

Згідно частини 2 статті 2 Цивільного кодексу України одним з учасників цивільних відносин є держава Україна, яка відповідно до статтей 167, 170 Цивільного кодексу України набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом, та діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно пункту 3 частини 1 статті 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

За приписами частин 3-5 статті 53 Господарського процесуального кодексу України, у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених ст.74 цього Кодексу.

У разі відкриття провадження за позовною заявою особи, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб (крім прокурора), особа, в чиїх інтересах подано позов, набуває статусу позивача.

У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

Європейського суду з прав людини уникає абстрактного підходу до розгляду питання про участь прокурора у цивільному провадженні. Розглядаючи кожен випадок окремо Суд вирішує наскільки участь прокурора у розгляді справи відповідала принципу рівноправності сторін.

У Рекомендаціях Парламентської ОСОБА_6 Європи від 27 травня 2003 року №1604 (2003) "Про роль прокуратури в демократичному суспільстві, заснованому на верховенстві закону" щодо функцій органів прокуратури, які не відносяться до сфери кримінального права, передбачено важливість забезпечити, щоб повноваження і функції прокурорів обмежувалися сферою переслідування осіб, винних у скоєнні кримінальних правопорушень, і вирішення загальних завдань щодо захисту інтересів держави через систему відправлення кримінального правосуддя, а для виконання будь-яких інших функцій були засновані окремі, належним чином розміщені і ефективні органи.

Враховуючи вищезазначене, з урахуванням ролі прокуратури в демократичному суспільстві та необхідності дотримання справедливого балансу у питанні рівноправності сторін судового провадження, зміст пункту 3 частини 1 статті 131-1 Конституції України щодо підстав представництва прокурора інтересів держави в судах не може тлумачитися розширено.

Відтак, прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією із засад правосуддя згідно пункту 3 частини 2 статті 129 Конституції України.

Спеціальним законом, яким мають бути визначені виключні випадки та порядок представництва прокурором інтересів держави в суді, є Закон України "Про прокуратуру".

Відповідно до частини 3 статті 23 вказаного Закону прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.

Отже, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї норми є поняття "інтерес держави".

У Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 8 квітня 1999 року №3-рп/99 Конституційний Суд України, з'ясовуючи поняття "інтереси держави" висловив позицію про те, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо (п. 3 мотивувальної частини).

З урахуванням того, що "інтереси держави" є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Таким чином, "інтереси держави" охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація "інтересів держави", особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно (правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 25 квітня 2018 року зі справи № 806/1000/17).

Поряд з тим аналіз частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" дає підстави стверджувати, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках:

·          якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження;

·          у разі відсутності такого органу.

Перший "виключний випадок" передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються.

У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб'єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.

"Не здійснення захисту" виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб'єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.

"Здійснення захисту неналежним чином" виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.

"Неналежність" захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з'ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.

Так, захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб'єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб'єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб'єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.

При цьому, Прокурор не може вважатися альтернативним суб'єктом звернення до суду і замінювати належного суб'єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави.

Згідно частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини 1 статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров'я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об'єкти, визначені відповідно до закону як об'єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.

Частиною 5 статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" визначено, що органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності, зокрема, щодо розпорядження об'єктами права комунальної власності шляхом надання їх в оренду юридичним та фізичним особам.

Отже, в розрізі усього вищеописаного правомочності щодо розпорядження об'єктами права комунальної власності, у тому числі й передачі їх у тимчасове користування юридичним та фізичним особам, належать органу місцевого самоврядування, яким у спірних правовідносинах є Позивач.

Однак, саме лише посилання в позовній заяві на те, що уповноважений орган не здійснює або неналежним чином здійснює відповідні повноваження, для прийняття заяви для розгляду недостатньо. В такому разі, прокурор повинен надати належні та допустимі докази відповідно до вимог процесуального закону (наприклад, внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань про вчинене кримінальне правопорушення на підставі статті 367 Кримінального кодексу України (службова недбалість); вирок суду щодо службових осіб; докази накладення дисциплінарних стягнень на державних службовця, які займають посаду державної служби в органі державної влади та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, за невиконання чи неналежне виконання службових обов'язків тощо).

Дана правова позиція висвітлена в постанові Верховного Суду від 9 лютого 2019 року за № 924/246/18.

В той же час, колегія суддів констатує, що сама по собі обставина не звернення Позивача з позовом протягом певного періоду, без з'ясування фактичного стану правовідносин між сторонами спору, а також причин, які перешкоджали захисту інтересів держави органом місцевого самоврядування, не свідчить про неналежне виконання таким органом своїх функцій із захисту інтересів держави.

У справі, що переглядається, звертаючись із позовною заявою в інтересах держави, Прокурор зазначив про наявність підстав для представництва прокурором інтересів держави в суді з огляду на користування земельною ділянкою Відповідачем без правовстановлюючих документів, в зв'язку із набуттям у власність ряду об'єктів нерухомого майна на підставі договору купівлі-продажу, і невжиття Позивачем як органом, уповноваженим державою розпоряджатися комунальним майном у спірних орендних правовідносинах, заходів щодо припинення такого порушення.

Колегія суддів дослідивши докази, долучені до матеріалів справи, зауважує, що підставою звернення Прокурора з позовною заявою став саме факт нездійснення уповноваженим державним органом покладеного на нього законом обов'язку із захисту державних інтересів у сфері оренди комунального майна, яке полягає у невжитті Позивачем заходів щодо припинення порушень інтересів держави (використання земельної ділянки без правовстановлюючих документів ), що стали відомі прокурору в ході проведення досудового розслідування у кримінальному провадженні №4217031010000042 від 24 квітня 2017 року, що й було підставою скерування відповідних листів до Позивача з метою вирішення даного питання.

          Колегія суддів погоджується з твердженням Прокурора щодо обставин пасивної поведінки Позивача, з огляду на докази, долучені до матеріалів справи, дослідивши котрі вбачається наступне.

          Прокурор починаючи з 2017 року зважаючи на досудове розслідування справи внесеної до Єдиного реєстру досудових розслідувань за ознаками частини 1 статті 197-1 Крмінального кодексу України (самовільне зайняття земельної ділянки) зайняв активну позицію щодо дослідження питання стосовно користування земельною ділянкою, розташованою за адресою м. Луцьк, вул. Привокзальна, 12 за кадастровим номером № 0710100000:11;062:0031 площею 3,2877 ОСОБА_3.

В ході даного досудового розслідування було допитано осіб, котрі проходили свідками по даному кримінальному провадженні.

А саме до матеріалів справи долучено протоколи допиту ОСОБА_7, котрий є начальником управління земельних ресурсів, зі слів якого було записано, що після отримання матеріалів перевірки ГУ Держгеокадастру по Відповідачу відповідна комісія Позивача проведе також розрахунок заподіяних збитків та буде вирішено питання про стягнення їх в судовому порядку, якщо збитки не будуть сплачені добровільно (а.с. 51-52).

Також, до матеріалів справи долучено протокол допиту ОСОБА_8, який є директором Відповідача, зі слів котрого було зазначено, що будь-якої сплати за земельну ділянку Відповідач не здійснював, оскільки не було таких підстав (договір оренди не був укладений), а також фактичне користування земельною ділянкою не відбувалося, на даний час Відповідачем вживаються заходи до розроблення відповідної технічної документації на встановлення меж земельної ділянки (а.с. 53-55).

Окрім того, матеріали справи містять пояснення ОСОБА_5 (які були описані вище у даному судовому рішенні), котрий проводив перевірку Відповідача (а.с. 48).

Між тим, і позапланова перевірка дотримання вимог земельного законодавства за об'єктом –земельної ділянки, котра знаходиться в користуванні Відповідача була ініційована Прокурором, шляхом звернення до міськрайонного суду Волинської області з відповідним клопотанням про проведення такої перевірки.

В подальшому після здійснення Прокурором відповідної процесуальної роботи щодо проведення перевірки дотримання вимог земельного законодавства Відповідачем, за звернення прокурора було проведено засідання комісії Позивача, на котрому було затверджено акт з визначення розміру збитків власнику землі (а.с. 22, 23).

З метою спонукання Відповідача до сплати таких коштів, Позивачем був направлений лист на адресу Відповідача від 28 грудня 2017 року про необхідність відшкодування збитків (а.с. 37).

16 липня 2018 року Прокурор в інтересах держави в особі Позивача звернувся до Господарського суду Хмельницької області з позовом до Відповідача про стягнення 642 115 грн 72 коп. збитків.

Разом з тим, судом апеляційної інстанції встановлено, що до моменту звернення Прокурора з даним позовом до Господарського суду Волинської області, а також після подання Прокурором позову, орган місцевого самоврядування, в інтересах якого і звернувся Прокурор - Позивач, не звертався до суду з позовом про стягнення з Відповідача на користь Позивача завданих збитків, в межах строку позовної давності.

Поряд з тим з матеріалів справи не вбачається, та учасниками справи не надано доказів на підтвердження вжиття Позивачем, тобто вже після укладення договору купівлі-продажу 2015 року, заходів з контролю за користуванням земельною ділянкою, зокрема за визначенням розміру плати за оренду земельної ділянки, а також доказів щодо ведення претензійно-позовної роботи з Відповідачем, що свідчить про нездійснення уповноваженим державним органом у вказаний період покладеного на нього законом обов'язку із захисту державних інтересів у сфері оренди земельної ділянки комунальної власності.

Крім того, Прокурор довів належними та допустимими доказами неможливості реалізації захисту інтересів держави самим Позивачем, а також: по-перше, у цій справі Прокурор звернувся до суду за захистом інтересів держави Україна, а не конкретного органу державної влади, яким є Позивач; по-друге, своїм листом від 6 лютого 2018 року Позивач фактично визнав неможливість самостійного належного захисту майнових інтересів держави, обгрунтовуючи це відсутністю відповідного фінансування на сплату судового збору для звернення до суду з даним позовом, звертаючись з відповідною вимогою до Прокурора щодо звернення до суду з позовом (тобто не вчиняючи будь-яких дій щодо виділення коштів, при тому, що період за котрий стягується міг би при не зверненні Прокурора вийти за межі позовної давності, що могло б поставити під загрозу отримання територіальною громадою, яку неналежно представляє Позивач, вказаних коштів).

Водночас суд погоджується з доводами Прокурора, що такі дії Позивача свідчать саме про пасивність поведінки Позивача, який, розуміючи порушення інтересів територіальної громади та маючи відповідні повноваження для їх захисту, за відповідним захистом не звертався.

Таким чином суд апеляційної інстанції вважає, що звернення Прокурора з позовом до суду зумовлене об'єктивною причиною, а саме не здійснення захисту інтересів територіальної громади уповноваженим органом.

При цьому апеляційний господарський суд констатує, що в матеріалах справи містяться докази дотримання Прокурором частини 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" (не зважаючи на безпосереднє звернення Позивача з вимогою щодо звернення до суду з даним позовом до Прокурора) щодо попереднього повідомлення відповідного суб`єкта владних повноважень про звернення з даним позовом до суду. Зокрема Прокурор повідомив про це Позивача листом від 9 липня 2018 року № 33-2515вих18 (а.с. 61).

Окрім того з матеріалів справи не вбачається, та учасниками справи не надано доказів на підтвердження вжиття Позивачем, тобто вже після укладення договору купівлі-продажу, заходів з контролю за користуванням земельною ділянкою, зокрема за визначенням розміру плати за оренду земельної ділянки, а також доказів щодо ведення претензійно-позовної роботи з Відповідачем, що свідчить про нездійснення уповноваженим державним органом у вказаний період покладеного на нього законом обов'язку із захисту інтересів територіальної громади у сфері оренди земельної ділянки комунальної власності.

З огляду на все вищевказане колегія суду приходить до висновку, що Прокурор довів належними та допустимими доказами неможливість реалізації захисту інтересів держави самим Позивачем (з огляду на його бездіяльність), яке зумовлене об'єктивною причиною, а саме не здійснення захисту інтересів держави уповноваженим органом.

Що ж стосується заперечень Відповідача, зазначених в апеляційній скарзі, з приводу невірного застосування судом першої інстанції статті 1212 Цивільного кодексу України та нарахування коштів вцілому, то колегія суддів аналізуючи встановлені обставини справи на предмет їх відповідності позовним вимогам (враховуючи заяву про зміну підстав позову) щодо застосування до спірних правовідносин статті 1212 Цивільного кодексу України, в правовому полі норм діючого законодавства України, дія котрих направлена на регулювання зобов'язальних відносин, зазначає наступне.

Предметом позову в цій справі є стягнення з власника об'єктів нерухомого майна безпідставно збережених коштів орендної плати за фактичне користування без належних на те правових підстав земельною ділянкою, на якій ці об'єкти розміщені.

Правовий механізм переходу прав на землю, пов'язаний із переходом права на будинок, будівлю або споруду, визначено у статті 120 Земельного кодексу України.

Виходячи зі змісту зазначеної статті, норма щодо переходу права на земельну ділянку у разі переходу права на будинок, будівлю і споруду може бути застосована у випадках, якщо земельна ділянка перебуває у власності або у користуванні колишнього власника будівлі.

Як вбачається із положень статті 120 Земельного кодексу України, виникнення права власності на об'єкт нерухомості не є підставою для автоматичного виникнення права власності чи укладення (продовження, поновлення) договору оренди земельної ділянки.

За змістом глави 15 Земельного кодексу України у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, право користування земельною ділянкою комунальної власності реалізується, зокрема, через право оренди.

Частина перша статті 93 Земельного кодексу України встановлює, що право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Землекористувачі також зобов'язані своєчасно сплачувати орендну плату (пункт «в» частини першої статті 96 Земельного кодексу України).

Водночас за змістом статті 125 Земельного кодексу України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Отже, за змістом указаних приписів виникнення права власності на будинок, будівлю, споруду не є підставою для виникнення права оренди земельної ділянки, на якій вони розміщені та яка не була відведена в оренду попередньому власнику. Право оренди земельної ділянки виникає на підставі відповідного договору з моменту державної реєстрації цього права. Проте з огляду на приписи частини другої статті 120 Земельного кодексу України не вважається правопорушенням відсутність у власника будинку, будівлі, споруди зареєстрованого права оренди на земельну ділянку, яка має іншого власника і на якій розташоване це нерухоме майно.

Матеріали справи свідчать, що Відповідач є власником нерухомого майна, розміщеного на відповідній земельній ділянці, на підставі договорів купівлі-продажу від 29 грудня 2015 року, укладеного між Відповідачем та Приватним підприємством «ОКТОПУС-2015».

При цьому матеріали справи не містять доказів належного оформлення права користування вказаною земельною ділянкою ні Приватним підприємством «ОКТОПУС-2015» (попереднього землекористувача), ні Відповідачем, зокрема, укладення відповідних договорів оренди з Луцькою міською радою та державної реєстрації такого права, а отже, при укладенні договору купівлі-продажу нерухомості право користування земельною ділянкою, якого не існувало у продавця на момент укладення договорів купівлі-продажу, до набувача не перейшло. Таким чином, колегія суддів констатує, що Відповідач користується цією земельною ділянкою без достатньої правової підстави.

Предметом регулювання глави 83 Цивільного кодексу України є відносини, що виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.

Статтею 1212 Цивільного кодексу України передбачено, що особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Згідно статті 1214 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе без достатньої правової підстави, зобов'язана відшкодувати всі доходи, які вона одержала або могла одержати від цього майна з часу, коли ця особа дізналася або могла дізнатися про володіння цим майном без достатньої правової підстави. З цього часу вона відповідає також за допущене нею погіршення майна.

З огляду на зазначене вище Відповідач як фактичний користувач земельної ділянки, що без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування нею, зобов'язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі частини першої статті 1212 Цивільного кодексу України.

Відповідно до статті 206 Земельного кодексу України використання землі в Україні є платним. Об'єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.

Статтею 14 Податкового кодексу України визначено, що плата за землю - це обов'язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності.

Відповідач не є власником та постійним землекористувачем земельної ділянки, а тому не є суб'єктом плати за землю у формі земельного податку, при цьому, єдина можлива форма здійснення плати за землю для нього, як землекористувача, є орендна плата (дане кореспондується з статтею 14.1.72 Податкового кодексу України).

Податковим кодексом України визначено, що орендна плата за земельні ділянки державної та комунальної власності є обов'язковим платежем, а його розмір визначається на підставі законодавчих актів, тобто є регульованою ціною.

Як вбачається з матеріалів справи та не спростовано Відповідачем в ході її розгляду, Відповідач у період з 1 січня 2016 по 31 грудня 2016 не сплачував за користування земельною ділянкою плату за землю у встановленому законодавчими актами розмірі (розрахунок на а.с. 36).

Таким чином, Відповідач (набувач), не сплачуючи орендну плату за користування земельною ділянкою за відсутності укладеного договору, фактично збільшив свої доходи, а Позивач (потерпілий) втратив належне йому майно (кошти від орендної плати).

Отже, на підставі усього вищевстановленого в даному судовому рішенні, колегія суддів приходить до висновку, що відповідні кошти підлягають стягненню з Відповідача на користь Позивача в порядку статтей 1212 - 1214 Цивільного кодексу України (зазначене узгоджується з висновками, викладеними у постанові ОСОБА_9 Верховного Суду від 20 листопада 2018 року по справі № 922/3412/17).

Що ж стосується заперечень Відповідача, зазначених в апеляційній скарзі, щодо правильності розрахунку позовних вимог, то колегією суддів встановлено наступне.

Як вбачається з наданого Позивачем розрахунку (а.с.36, на звороті а.с. 44), розмір доходу Відповідача у період з 1 січня 2016 по 31 грудня 2016 року було визначено Позивачем як розмір плати за земельну ділянку комунальної власності (площею 3, 2877 ОСОБА_3) у формі орендної плати, що нараховується та сплачується за регульованою ціною, встановленою уповноваженими органами державної влади та органами місцевого самоврядування.

Перевіривши правильність розрахунку завданих збитків за 2016 рік колегія суддів повністю погоджується з його вірністю, та вважає підставною вимогу щодо стягнення 642 115 грн 72 коп. (що становить 3% від нормативної грошової оцінки вказаної земельної ділянки).

При цьому колегія суддів зазначає, що вказаний розрахунок узгоджується з приписами Закону України «Про оцінку земель», а також відповідає рішенням Луцької міської ради від 20 грудня 2017 року № 797-1 «Про затвердження актів комісії з визначення збитків власнику землі» (а.с. 23).

Відповідно твердження Відповідача щодо невірності розрахунку орендної плати за 2016 рік, з огляду на витяг з нормативної грошової оцінки за 2017 рік, не визнаються належними аргументами, оскільки вони ґрунтуються на припущеннях, натомість, розрахунок Позивача узгоджується з вимогами відповідних нормативних актів (про що було зазначено вище).

Більше того, помилковість таки тверджень вбачається із самого розрахунку, адже в розрахунку за 2016 рік визначено збитки за 12 місяців, а в розрахунку за 2017 рік (як вже зазначалося, від даних вимог Прокурор відмовився, подавши заяву про зміну підстав та предмету позову) розрахунок проведено лише за 10 місяців.

Разом з тим суд констатує, що апелянт наполягає на тому, що Позивачем не доведено належними доказами розмір площі вказаної земельної ділянки, яка перебуває в його користуванні.

В той же час, до матеріалів даної справи долучено ОСОБА_4 перевірки дотримання вимог земельного законодавства за обєктом – земельної ділянки від 7 липня 2017 року за № 117-ДК, складений Головним управлінням Держгеокадастру у Волинській області Управління з контролю за використанням та охороною земель на виконання самоврядних повноважень, визначених приписами Земельного кодексу України.

Надаючи оцінку вказаному акту (а.с. 46-47), яким встановлено, що площа земельної ділянки, яка використовується Відповідачем для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель, становить саме 3, 2877 ОСОБА_3, колегія суддів зазначає, що відповідний документ є належним, допустимим, достовірним і достатнім доказом у розумінні статтей 76-79 Господасрького процесуального кодексу України на підтвердження розміру спірної земельної ділянки.

Окрім того, в даному акті перевірки встановлено, що відповідним листом Позивача було повідомлено Відповідача, що спірна земельна ділянка відповідно до вимог статті 79-1 Земельного кодексу України вважається сформованою, тобто із визначенням меж, площі та конфігурації земельної ділянки, що встановлює фактичну площу користування Відповідачем земельною ділянкою, розмір якої становить 3, 2877 ОСОБА_3 із кадастровим номером № 0710100000:11:062:0031.

З огляду на усе вищевстановлене в даному судовому рішенні, колегія суддів прийшла до висновку про підставність та обгрунтованість позовних вимог Прокурора, а відтак позов Прокурора слід задоволити та стягнути з Відповідача на користь Позивача 642 115 грн 742 коп..

Таким чином, висновки суду першої інстанції відповідають встановленим обставинам справи та вимогам законодавства.

Водночас, дане вчинено і місцевим господарським судом, а відтак апеляційний господарський суд залишає оспорюване рішення без змін (а апеляційну скаргу Відповідача без задоволення), з огляду на його законність і обгрунтованість, а також те, що при прийнятті даної постанови, Північно – західним апеляційним господарським судом не встановлено обставин, що б вказували на необхідність скасування даного судового рішення (в розумінні частини 4 статті 269 ГПК України).

Відтак, виносячи дану судову постанову та враховуючи те, що апеляційним господарським судом залишено без задоволення апеляційну скаргу Відповідача, апеляційний господарський суд, відповідно статті 129 ГПК України, залишає судовий збір за розгляд апеляційної скарги за Відповідачем.

Керуючись статтями 129, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Спектр Центр" на рішення Господарського суду Волинської області від 04 лютого 2019 року в справі №903/503/18 - залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду Волинської області від 04 лютого 2019 року в справі № 903/503/18 - залишити без змін.

3. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.

4. Постанову апеляційної інстанції може бути оскаржено у касаційному порядку до Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.

5. Справу № 906/147/18 повернути Господарському суду Волинської області.

Повний текст постанови складено 15 травня 2019 року.

Головуючий суддя Василишин А.Р.

Суддя Олексюк Г.Є.

Суддя Петухов М.Г.