Рішення

від 13.05.2019 по справі 474/181/18

ВРАДІЇВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 474/181/18

Провадження № 2/474/104/18

РІШЕННЯ

Іменем України

13.05.19 року смт. Врадіївка

Врадіївський районний суд Миколаївської області у складі:

головуючого судді Фасій В.В.

при секретарі Багрін Н.А.

з участю:

позивача ОСОБА_1

представника позивача ОСОБА_2

представника відповідача Осипенка ОСОБА_3 В.

розглянув у відкритому судовому засіданні за правилами загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Приватного підприємства «Норок» , треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: Головне управління Держгеокадастру у Миколаївській області, третя Миколаївська державна нотаріальна контора Миколаївського міського нотаріального округу Миколаївської області, про визнання додаткової угоди недійсною , -

встановив:

13.03.2018р. ОСОБА_1 (далі - позивач) звернулася до суду з позовом до Приватного підприємства «Норок» (далі - відповідач), в якій просить визнати недійсною додаткову угоду від 26.09.2016р. щодо продовження строку дії договору оренди земельної ділянки площею 4,3316 га (кадастровий номер НОМЕР_1 ), яка розташована на території Сирівської сільської ради Врадіївського району Миколаївської області, з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, укладену між ОСОБА_1 та Приватним підприємством «Норок» , яка зареєстрована 29.08.2017р. третьою Миколаївською державною нотаріальною конторою Миколаївського міського нотаріального округу Миколаївської області за індексним № 36801524.

Свої вимоги позивач обґрунтовує тим, що 28.08.2007р. між нею та відповідачем був укладений договір оренди земельної ділянки площею 4,3316 га., розташованої на території Сирівської сільської ради Врадіївського району Миколаївської області, строком на 9 років і 11 місяців.

В грудні місяці 2017р. позивач знаючи, що строк дії договору між нею та відповідачем від 28.08.2007р. закінчився 05.11.2017р. і вона не перебуває ні з ким в офіційних зареєстрованих орендних відносинах, тому вирішила передати свою земельну ділянку в оренду іншому орендарю.

При підготовці необхідних документів для укладення договору оренди земельної ділянки їй стало відомо про існування додаткової угоди від 26.09.2016р. щодо продовження строку дії договору оренди даної земельної ділянки площею 4,3316 га укладеного між позивачем та відповідачем 28.08.2007р.

Позивач вказує, що з відповідачем жодних додаткових угод про продовження строку договору оренди даної земельної ділянки площею 4,3316 га, укладеного позивачем із відповідачем 28.08.2007р., ніколи не укладала, та про існування вищезазначеної угоди, яка підписана 26.09.2016р. від її імені невідомою їй особою, дізналася з інформаційної довідки від 08.02.2018р.

На підставі вищевикладеного та приписів ст.ст. 207, 215, 400, 1212 Цивільного кодексу України, ст. 152 Земельного кодексу України та ст.ст. 13, 25, 33 Закону України «Про оренду землі» позивач стверджує про недійсність додаткової угоди укладеної між нею та відповідачем, а відтак просить визнати її недійсною.

11.04.2018р. відповідач подав відзив на позов, в якому просить відмовити в задоволенні позовних вимог вказуючи, що у вересні 2016 року позивач звернувся до відповідача з проханням продовжити строк дії договору оренди земельної ділянки від 28.08.2007р. та надав для оформлення додаткової угоди свій паспорт громадянина України, ідентифікаційний код та державний акт на право власності на землю, після чого 26.09.2016р. між сторонами була укладена додаткова угода, яка зареєстрована 29.08.2017р.

Також відповідач у відзиві зазначає, що позивач протягом 2016 та 2017 років отримував орендну плату, а відтак знав про існування додаткової угоди, погодився з її умовами та власноруч здійснив її підписання, що повністю спростовує твердження позивача про те, що вона не підписувала додаткову угоду та не знала про її існування.

В судовому засіданні позивач та його представник підтримали позовні вимоги, з підстав зазначених у позовній заяві.

Представник відповідача заперечив проти позовних вимог з підстав зазначених у відзиві на позов.

Представники третіх осіб в судове засідання не з`явилися, проте 08.06.2018р. та 17.04.2019р. подали до суду заяви про розгляд справи за їх відсутності.

Відповідно до ч. 3 ст. 211 ЦПК України, учасник справи має право заявити клопотання про розгляд справи за його відсутності.

Заслухав пояснення учасників судового розгляду, дослідив матеріали справи судом встановлено наступне.

Згідно державного акта на право приватної власності на землю серії НОМЕР_2 від 16.10.2001р. позивачу на підставі рішення 19 сесії 23 скликання Сирівської сільської ради народних депутатів від 23.06.2001р. № 23 належить земельна ділянка площею 4,33 га, яка розташована в межах Сирівської сільської ради Врадіївського району Миколаївської області для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Відповідно до Витягу з державного земельного кадастру про земельну ділянку № НВ-4803505782017 від 09.06.2017р. належній позивачу земельній ділянці присвоєний кадастровий номер НОМЕР_1 .

28.08.2007р. сторони уклали договір оренди землі № 31 строком на 9 років 11 місяців, який 04.12.2007р. зареєстрований в Миколаївській регіональній філії «Центр ДЗК» за № 040701200053.

На виконання вказаного договору оренди землі позивачем відповідачу було передано земельну ділянку що не заперечується представниками сторін.

Листом від 25.10.2017р. позивач звернулася до відповідача щодо надання інформації про використання останнім належної їй земельної ділянки, на що не отримала жодної відповіді.

01.08.2016р. директором відповідача видано наказ № 14 щодо проведення роботи по перепідписання договорів оренди земельних ділянок, строк дії яких закінчується в 2017-2018 роках.

З інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 113239272 від 08.02.2018р. третьою Миколаївською державною нотаріальною конторою Миколаївського міського нотаріального округу Миколаївської області 16.08.2017р. зареєстровано додаткову угоду про внесення змін до договору оренди землі № 31 від 28.08.2007р., укладену між сторонами 26.09.2016р. (далі - оспорюваний договір).

У відповідності до умов оспорюваного договору він укладений між позивачем та відповідачем 26.09.2016р. щодо земельної ділянки з кадастровим номером НОМЕР_1 , площею 4.3316 га, строком на 20 років та діє до 28.08.2027р.

Згідно копій відомостей видачі орендної плати наданих відповідачем №НО000000025 від 14.07.2015р., №НО000000030 від 16.07.2015р., №НО000000037 від 01.08.2015р., №НО000000047 від 02.09.2015р., №НО000000077 від 12.10.2015р., №НО000000009 від 08.07.2016р., №НО000000011 від 14.07.2016р., №НО000000007 від 01.08.2016р., №НО000000015 від 01.09.2016р., №НО000000034 від 19.10.2016р., №НО000000077 від 30.11.2016р., №НО000000046 від 01.10.2017р., №НО000000048 від 01.10.2017р. позивачу було видано оренду плату за пай у 2015-2017 роках в натуральній формі, що не заперечується позивачем.

Відповідно до висновку експерта № 18-937 від 27.11.2018р., за результатами почеркознавчої експертизи, проведеної за ухвалою суду від 20.09.2018р., підпис у оспорюваному договорі виконано не самою ОСОБА_1 , а іншою особою.

Згідно приписівч.ч. 1-4 ст. 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом.

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно ч.ч. 1 та 2 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

В свою чергу, ст.ст. 76-89 ЦПК України визначено поняття доказів, їх належності, допустимості, достовірності та достатності, обов`язок доказування і подачі доказів, а також підстави звільнення від доказування, порядок подачі доказів, витребування доказів та оцінки доказів.

Відповідно до ч. 1 ст. 81 та ч. 1 ст. 82 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.

Відповідно до ч. ч. 1 та 2 ст. 11 ЦК України, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини, інші юридичні факти.

Стаття 6 ЦК України передбачає, сторони вільну в укладенні договорів, які відповідають загальним засадам цивільного законодавства.

Частиною 1 ст. 15, ч. 1, п. 2 ч. 2 ст. 16 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, зокрема щодо визнання правочину недійсним.

Згідно ч.ч. 1, 3, 4 ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

У відповідності до ст. 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до ч. 1 ст. 206 та п.п. 2, 4 ч. 1 ст. 208 ЦК України, усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність.

У письмовій формі належить вчиняти правочини між фізичною та юридичною особою, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу та інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма.

Частиною 2 ст. 207 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Відповідно до ч. 1 та 2 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Відповідно до п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» (далі - Постанова ВСУ № 4 від 06.11.2009р.) судам роз`яснено, що відповідно до статті 215 ЦК необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом (частина перша статті 219, частина перша статті 220, частина перша статті 224 тощо), та оспорювані - якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (частина друга статті 222, частина друга статті 223, частина перша статті 225 ЦК тощо).

Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду.

Згідно ст. 792 ЦК України, за договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов`язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату.

Земельна ділянка може передаватись у найм разом з насадженнями, будівлями, спорудами, водоймами, які знаходяться на ній, або без них.

Відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.

У відповідності до ч. 5 ст. 6 Закону України «Про оренду землі» , право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації відповідно до закону.

Відповідно до ч. 1 ст. 210 ЦК України, яка кореспондується зі ст. 18 Закону України «Про оренду землі» правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.

Таким чином, оскільки додаткова угода, укладена 26.09.2016р. між позивачем та відповідачем, пройшла державну реєстрацію, а отже вказаний договір є оспорюваним та може бути визнаний судом недійсним.

Пунктом 8 Постанова ВСУ № 4 від 06.11.2009р., роз`яснено, що відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені ст. 203 ЦК України.

Верховний Суд України у постанові від 18.12.2013р.у справі № 6-127цс13, дійшов до висновку, що вільне волевиявлення учасника правочину, передбачене статтею 203 ЦК України, є важливим чинником, без якого неможливо укладення договору оренди земельної ділянки. Своє волевиявлення на укладення договору учасник правочину виявляє в момент досягнення згоди з усіх істотних умов, складання та скріплення підписом письмового документа.

У постанові від 06.02.2012р. у справі № 6-104ц11 Верховний Суд України зазначив, що частиною першою ст. 15 Закону України «Про оренду землі» визначені істотні умови договору оренди, відсутність хоча б однієї з цих істотних умов є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним у розумінні частини другої ст. 15 Закону України «Про оренду землі» .

Як вбачається з висновку експерта № 18-937 від 27.11.2018р., за результатами почеркознавчої експертизи, проведеної за ухвалою суду від 20.09.2018р., підпис у оспорюваному договорі виконано не самою ОСОБА_1 , а іншою особою .

Щодо тверджень відповідача, що позивач протягом 2016 та 2017 років отримував орендну плату, а відтак знав про існування додаткової угоди, погодився з її умовами, що повністю спростовує твердження позивача про те, що він не підписував додаткову угоду та не знав про її існування, слід зазначити наступне.

Згідно копій відомостей видачі орендної плати наданих відповідачем №НО000000025 від 14.07.2015р., №НО000000030 від 16.07.2015р., №НО000000037 від 01.08.2015р., №НО000000047 від 02.09.2015р., №НО000000077 від 12.10.2015р., №НО000000009 від 08.07.2016р., №НО000000011 від 14.07.2016р., №НО000000007 від 01.08.2016р., №НО000000015 від 01.09.2016р., №НО000000034 від 19.10.2016р., №НО000000077 від 30.11.2016р., №НО000000046 від 01.10.2017р., №НО000000048 від 01.10.2017р. позивачу було видано оренду плату за пай у 2015-2017 роках в натуральній формі, що підтверджується останньою.

Вказані копії відомостей містять підтвердження надсилання їх копій іншим учасникам справи, та таке підтвердження надано представником відповідача.

Водночас, правові наслідки подальшого схвалення правочину вчиненого не його стороною передбачені ст. 241 ЦК України.

У відповідності до ст. 241 ЦК України, правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання.

Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов`язки з моменту вчинення цього правочину.

В правовій позиції Верховного Суду України, висловленій у постанові від 25.05.2016р. у справі № 6-2612цс15, визначено, що ст. 241 ЦК України презюмує наявність у представника певного обсягу повноважень, належним чином та у встановленому порядку наданих йому особою, яку він представляє, а також встановлює випадки й умови набуття чинності правочином, вчиненим від імені довірителя його представником, коли останній перевищив обсяг наданих йому повноважень. За таких обставин ця норма ЦК України не може бути застосована до правовідносин, коли правочин укладений від імені особи іншою особою, яка взагалі не була уповноважена на таке представництво і не мала жодних повноважень діяти від імені свого довірителя, а отже, не могла їх і перевищити.

Відтак, подальше схвалення позивачем правочину, вказувало б про його чинність для нього лише у випадку підписання оспорюваного договору від імені позивача його представником з перевищенням повноважень, однак матеріали справи не містять жодних доказів щодо уповноваження позивачем іншої особи на представництва своїх інтересів у правовідносинах пов`язаних з реалізацією позивачем свого права власності щодо земельних ділянок.

З огляду на вищевикладені приписи законодавства та встановленні під час судового розгляду обставини слідує, що позивач не підписував оспорюваного договору, а тому, згідно присів ч. 3 ст. 203 та ст. 215 ЦК України, останній підлягає визнанню недійсним, оскільки відсутнє волевиявлення однієї із сторін на його укладення.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 141 ЦК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову - на відповідача, у разі відмови в позові - на позивача.

Таким чином з відповідача на користь позивача підлягають стягненню судові витрати, які складаються з судового збору в сумі 704 грн. 80 коп. та витрат на проведення судово-почеркознавчої експертизи в сумі 4 804 грн. 80 коп.

Керуючись ст.ст. 12, 13, 76-89, 141, 223, 258, 259, 263-265, 268, 273, 279 ЦПК України, суд, -

вирішив:

Позов ОСОБА_1 до Приватного підприємства «Норок» , треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: Головне управління Держгеокадастру у Миколаївській області, третя Миколаївська державна нотаріальна контора Миколаївського міського нотаріального округу Миколаївської області, про визнання додаткової угоди недійсною - задовольнити.

Визнати недійсною додаткову угоду від 26.09.2016р. щодо продовження строку дії договору оренди землі №31 від 28.08.2007р., - земельної ділянки площею 4,3316 га (кадастровий номер НОМЕР_1 ), яка розташована на території Сирівської сільської ради Врадіївського району Миколаївської області, з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, укладену між ОСОБА_1 та Приватним підприємством «Норок» , яка зареєстрована 29.08.2017р. третьою Миколаївською державною нотаріальною конторою Миколаївського міського нотаріального округу Миколаївської області за індексним № 36801524.

Стягнути з Приватного підприємства «Норок» на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору в сумі 704 (сімсот чотири) грн. 80 коп. та витрати на проведення судово-почеркознавчої експертизи в сумі 4 804 (чотири тисячі вісімсот чотири) грн. 80 коп.

Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково протягом тридцяти днів з дня його проголошення через Врадіївський районний суд Миколаївської області.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя В.В.Фасій