Постанова

від 21.05.2019 по справі 367/1122/17

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Постанова

Іменем України

21 травня 2019 року

м. Київ

провадження №22-ц/824/1633/2019

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді - Мазурик О.Ф.,

суддів: Кравець В.А., Стрижеуса А.М.,

за участю секретаря Ратушного А.В.,

розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1

на рішення Ірпінського міського суду Київської області

в складі судді Оладько С.І.

від 15 листопада 2018 року

у справі №367/1122/17 Ірпінського міського суду Київської області

за позовом ОСОБА_2

до ОСОБА_1

про звернення стягнення за договором позики на предмет іпотеки

та за зустрічним позовом ОСОБА_1

до ОСОБА_2

про визнання договору позики недійсним та припинення договору іпотеки,

В С Т А Н О В И В:

В лютому 2017 року ОСОБА_2 , посилаючись на те, що відповідачка не виконує своїх зобов`язань за договором позики, внаслідок чого виникла заборгованість у сумі 650 383,33 грн, звернулася до суду з позовом, в якому просила в рахунок погашення заборгованості звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме: житловий будинок в„–75-а та земельну ділянку, площею 0,1500 га, що знаходяться по АДРЕСА_1 , шляхом проведення прилюдних торгів у межах процедури виконавчого провадження за ціною не меншою на звичайні ціни на цей вид майна, на підставі висновку про вартість манйа.

Заперечуючи проти позову, ОСОБА_1 в грудні 2017 року звернулася до ОСОБА_2 із зустрічним позовом про визнання договору позики недійсним та припинення договору іпотеки.

Позовні вимоги обґрунтовувала тим, що між нею та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу, за умовами якого вона придбала будинок АДРЕСА_1 . Після укладення договору з`ясувалося, що будинок містить значні недоліки, що суттєво впливає на якість проживання в такому будинку.

Вказувала, що отримана при укладанні договору купівлі-продажу та зафіксована шляхом укладання договору позики не може бути повернута, так як фактично є компенсацією за товар неналежної якості, а саме будинок зі значними недоліки, які погіршують умови проживання в ньому.

В січні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду із заявою про уточнення зустрічних позовних вимог, в якій окрім зазначених в зустрічній позовній заяві обставин та вимог, посилаючись на положення ст. 7, 8 Закону України Про захист прав споживачів просила визнати за нею право на пропорційне зниження ціни товару при виявленні його недоліків після укладання договору купівлі-продажу товару, як такі, що були пред`явлені у строк, який закон визнає як гарантійний; визнати суму, яка була недоплачена під час укладення договору купівлі-продажу будинку та оформлену у вигляді договору позики, як таку, що належить їй як компенсація при пропорційному зниженні ціни товару або як відшкодування витрат на усунення недоліків товару.

Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 15 листопада 2018 року первісний позов задоволено частково.

В рахунок погашення заборгованості за договором позики в розмірі 427 964 грн 93 коп. звернуто стягнення на предмет іпотеки, а саме: житловий будинок АДРЕСА_1 та земельну ділянку, площею 0,1500 га, шляхом проведення прилюдних торгів у межах процедури виконавчого провадження за ціною не меншою за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб`єктом оціночної діяльності на стадії оцінки майна.

В задоволенні первісних позовних вимог про виселення та в задоволенні зустрічного позову відмовлено.

Не погоджуючись з вказаним рішенням суду ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, посилаючись на те, що рішення суду є незаконним та необгрунтованим, ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права без повного з`ясування обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

В обґрунтування апеляційної скарги вказувала, що судом не з`ясовано з якою метою передавалися гроші.

Суд не дослідив природи договору позики та не з`ясував чи даний правочин має характер іншого правочину, а також має ознаки удаваного правочину.

Судом також не з`ясовано чи були при укладенні правочинів порушені права третіх осіб, зокрема чи були надані дозволи на укладання договору позики та іпотеки співвласником земельної ділянки та будинку.

Також, як на підставу скасування рішення суду вказувала, що судом прийнято клопотання про залишення без розгляду заяви про уточнення зустрічних позовних вимог, однак в порушення ст. 222 ЦПК України не розглянуто таке клопотання. Вказувала, що розгляд справи по суті було зведено судом лише до дослідження доказів та при цьому не виконано вимоги ст. 197, 198 ЦПК України. Судом не заявлено стадію судових дебатів та сторони не мали змоги надати додаткові пояснення і задати питання один одному, що свідчить про порушення ст. 242, 243 ЦПК України.

За вказаних обставин, просила скасувати рішення Ірпінського міського суду Київської області від 15 листопада 2018 року та ухвалити нове рішення, яким зустрічні позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

ОСОБА_2 своїм правом подати відзив на апеляційну скаргу не скористалася.

Представник ОСОБА_2 - ОСОБА_3 в судовому засіданні проти задоволення апеляційної скарги заперечувала та просила залишити без змін рішення суду першої інстанції.

Скаржник ОСОБА_1 в судове засідання не з'явилася.

Судом вжито заходів щодо неодноразового повідомлення скаржника про час, дату та місце розгляду справи за адресою, зазначеною в апеляційній скарзі та зустрічній позовній заяві. Однак за вказаною адресою остання судові повістки не отримує. Зворотні поштові повідомлення повернуті на адресу суду з відміткою поштового відділення За закінченням терміну зберігання .

Разом з тим, з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 отримувала копію ухвали Київського апеляційного суду від 26.12.2018 про залишення апеляційної скарги без руху та ухвалу про відкриття апеляційного провадження (т. 1, а.с. 247, т. 2, а.с. 16). Також, ОСОБА_1 подавала до суду апеляційної інстанції клопотання (т. 1, а.с. 224, т. 2, а.с. 21).

Наведені обставини свідчать про те, що ОСОБА_1 обізнана про розгляд поданої нею апеляційної скарги, однак зацікавлена у затягуванні розгляду справи в суді апеляційної інстанції.

З клопотанням про відкладення розгляду справи із зазначенням поважної причини неявки в судове засідання не зверталася.

Оскільки ОСОБА_1 обізнана про судове провадження, яке відкрито за її скаргою, однак систематично не отримує судові повістки, колегія суддів вважає, що такі дії останньої свідчать про зловживання своїми процесуальними правами, яке призводить до безпідставного затягування розгляду даної справи.

Крім цього, згідно практики Європейського суду, вжиття заходів для прискорення процедури розгляду справ є обов`язком не тільки держави, а й осіб, які беруть участь у справі. Так, Європейський суд з прав людини в рішенні від 7 липня 1989 року у справі Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Враховуючи практику Європейського суду, беручи до уваги те, що суд неодноразово належним чином повідомляв скаржника ОСОБА_1 про розгляд справи, остання обізнана про спір між сторонами, та зважаючи на обов`язок зацікавленої сторони цікавитися про рух справи, враховуючи також вимоги цивільно-процесуального законодавства щодо розумності строків розгляду справи, за обставин коли на офіційному сайті Київського апеляційного суду розміщено оголошення про день, час та місце судового засідання, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу за відсутності ОСОБА_1 , відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України.

Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість рішення суду в межах апеляційного оскарження та вимог, що заявлялись у суді першої інстанції, дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Судом встановлено та вбачається з матеріалів справи, що 27 березня 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено Договір позики, за умовами якого ОСОБА_1 позичила у ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 207 740,00 грн, що згідно курсу НБУ на день укладання договору було еквівалентно 26 000 доларів США. Отримання зазначеної суми ОСОБА_1 підтвердила та зобов`язалась повернути до 27.03.2014 за адресою: АДРЕСА_2 готівкою або шляхом перерахування відповідної суми на особистий банківський рахунок ОСОБА_2 .

Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги, що судом не встановлено обставин передачі грошей.

Поняття договору позики визначено статтею 1046 ЦК України, згідно з якою за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

За своїми ознаками договір позики є реальним, оплатним або диспозитивно безоплатним, одностороннім, строковим або безстроковим.

Договір є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (стаття 1046 ЦК України).

Ця особливість реальних договорів зазначена в частині другій статті 640 ЦК України, за якою якщо відповідно до акту цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

Відповідно до ст. 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.

Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику.

Як вірно встановлено судом та вбачається з матеріалів справи, між сторонами укладено письмовий договір позики, з якого вбачається, що ОСОБА_4 отримала від ОСОБА_2 в позику грошові кошти в розмірі 207 740 грн 00 коп. та зобов`язалася їх повернути.

З огляду на викладене, договір позики є належним доказом передачі грошової суми позичальнику.

Посилання в апеляційній скарзі на те, що судом не враховано покази свідка ОСОБА_5 не заслуговують на увагу колегії суддів, оскільки передання грошових коштів не підтверджується показами свідків.

З матеріалів справи також вбачається, що з метою забезпечення виконання зобов`язань за вищевказаним договором позики 27.03.2013 між ОСОБА_2 (іпотекодержатель) та ОСОБА_1 (іпотекодавець) укладено нотаріально посвідчений Договір іпотеки, за умовами якого в забезпечення виконання зобов`язань іпотекодавець передав в іпотеку іпотекодержателю наступне нерухоме майно: житловий будинок АДРЕСА_1 , що належить іпотекодавцю на підставі договору купівлі-продажу житлового будинку від 26.03.2013, та земельну ділянку, площею 0,1500 га, (кадастровий номер: НОМЕР_2 ), що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

Пунктом 1.2. Договору іпотеки визначено, що заставна вартість предмету іпотеки складає 1 000 118 грн 00 коп. Ринкова вартість житлового будинку становить 827 469 грн 00 коп. Ринкова вартість земельної ділянки становить 172 649 грн 00 коп.

Як встановлено судом, ОСОБА_2 передала, а ОСОБА_1 отримала за Договором позики грошові кошти в сумі 207 740 грн 00 коп.

Відповідно до статті 525 ЦК України одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Статтею 526 ЦК України встановлено, що зобов`язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

За приписами частини 1 статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Судом першої інстанції встановлено, що отримані в позику грошові кошти за договором позики ОСОБА_1 у визначений договором строк не повернула позикодавцю.

15 квітня 2014 року та 25 січня 2017 року ОСОБА_2 направила ОСОБА_1 повідомлення та претензію про порушення зобов`язання та повернення коштів (т. 1, а.с. 158-160), в яких, окрім іншого вказала на те, що у разі неповернення суми боргу за Договором позики, вона буде звертатися до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Вимоги ОСОБА_2 про виконання умов договору та повернення отриманих в борг коштів залишилися невиконаними ОСОБА_1

Згідно п. 4.1. Договору іпотеки, іпотекодержатель має право звернення стягнення на предмет іпотеки у разі порушення іпотекодавцем будь-якого зобов`язання за цим договором або будь-якого зобов`язання, що забезпечено іпотекою за цим Договором. Звернення стягнення здійснюється у встановленому законом порядку шляхом оформлення договору про задоволення вимог іпотекодержателя, або на підставі рішення суду.

Відповідно до ч. 1 ст. 33 Закону України Про іпотеку у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.

Статтею 39 Закону України Про іпотеку визначено, що у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Кодексу; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.

Ураховуючи наведені обставини та положення закону, колегія суддів вважає, що висновок суду першої інстанції про наявність правових підстав для задоволення первісного позову в частині звернення стягнення на предмет іпотеки ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального права, та відповідає положенням норм процесуального права.

Апеляційна скарга не містить доводів щодо незгоди з рішенням суду в частині визначення розміру заборгованості, в рахунок якої звернуто стягнення на предмет іпотеки, а також в частині відмови в задоволенні первісних позовних вимог про виселення.

ОСОБА_2 також не оскаржувала рішення суду про відмову в задоволенні позовної вимоги про виселення. Тому у відповідності до вимог ст. 367 ЦПК України в цій частині рішення судом апеляційної інстанції не переглядається.

Колегія суддів також вважає правильним висновок суду першої інстанції про недоведеність та необґрунтованість зустрічних позовних вимог про визнання договору позики недійсним, враховуючи наступне.

Статтею 204 ЦК України встановлений загальний принцип презумпції правомірності правочину. Так, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

При цьому загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, встановлені ст. 203 ЦК України. Зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

В свою чергу частина 1 статті 215 ЦК України встановлює, що недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені, зокрема, частинами першою-третьою, п`ятою статті 203 ЦК України, є підставою для визнання правочину недійсним, а саме: суперечність змісту правочину актам законодавства, інтересам держави і суспільства та моральним засадам; відсутність необхідного обсягу цивільної дієздатності у осіб (особи), які вчиняють правочин; відсутність вільного волевиявлення учасника правочину та невідповідність його внутрішній волі; неспрямованість правочину на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ч. 3 ст. 215 ЦК України).

Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Звертаючись до суду із зустрічним позовом, з урахуванням уточнень, ОСОБА_1 , як на підставу визнання договору позики недійсним вказувала на те, що при укладенні договору купівлі-продажу позивачка навмисно ввела її в оману щодо обставин, які мають істотне значення при укладенні договору купівлі-продажу будинку, а тому вважала, що передана за договором позики сума коштів є справедливою компенсацією за недоліки придбаного будинку.

Інших підстав та доказів на їх підтвердження щодо визнання договору позики недійсним позивачка в зустрічній позовній заяві та уточненнях до позовної заяви не вказувала.

Отже, ОСОБА_1 просила визнати недійсним договір позики з тих підстав, що ОСОБА_2 ввела її в оману під час укладення договору купівлі-продажу будинку.

Разом з тим, як встановлено судом та вбачається з матеріалів справи, договір позики від 27.03.2013 не містить будь-яких умов, які пов`язані із договором купівлі-продажу будинку та земельної ділянки.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для визнання договору позики недійсним.

Посилання скаржника на те, що судом не з'ясовано мету, для якої надавалась позика, не можуть бути підставою для скасування рішення суду, оскільки визначальним фактом в позикових відносинах є передання та отримання коштів. Мета, для якої отримано кошти за договором позики, не має правового значення при вирішенні спорів, які виникають з договору позики.

Доводи апеляційної скарги, що судом першої інстанції не досліджено обставини, що договір має ознаки удаваного правочину не заслуговують на увагу колегії суддів, оскільки звертаючись до суду із зустрічним позовом ОСОБА_1 не вказувала на такі обставини, як на підставу визнання договору позики недійсним.

Відповідно до ч. 6 ст. 367 ЦПК України в суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Висновок суду першої інстанції про відсутність правових підстав для визнання договору іпотеки припиненим також є законним та обґрунтованим, з огляду на таке.

Відповідно до приписів статті 575 ЦК України та статті 1 Закону України Про іпотеку іпотека - це окремий вид застави, вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому Законом.

Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду (частина перша статті 3 Закону України Про іпотеку ). Вона має похідний характер від основного зобов`язання і, за загальним правилом, є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору (частина п`ята статті 3 Закону України Про іпотеку ).

Підстави припинення іпотеки окремо визначені в статті 17 зазначеного Закону. Конструкція цієї статті дає підстави для висновку, що припинення іпотеки можливе виключно з тих підстав, які передбачені цим Законом.

Так, згідно з указаною нормою іпотека припиняється у разі припинення основного зобов`язання (абзац другий частини першої статті 17 Закону України Про іпотеку ).

З аналізу вказаних положень можна дійти висновку, що договір іпотеки може бути припинено лише у разі припинення основного зобов`язання.

У частині першій статті 598 ЦК України зазначено, що зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (ст. 599 ЦК України).

За змістом ст. 525, 526 ЦК України зобов`язання мають виконуватися належним чином згідно з умовами договору та у встановлений строк. Одностороння відмова від виконання зобов`язання не допускається.

Матеріали справи не містять доказів, які підтверджують факт виконання позичальником ОСОБА_1 основного зобов`язання у повному обсязі та повернення отриманих в позику коштів.

За наведених обставин, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для визнання договору іпотеки припиненим.

Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги, що судом безпідставно не розглянуто клопотання про залишення без розгляду заяви про уточнення зустрічних позовних вимог, з огляду на таке.

Дійсно, законодавцем передбачено право позивача на звернення до суду із заявою про залишення позову без розгляду.

Разом з цим, законодавцем у статті 257 ЦПК України визначено порядок подання такої заяви, а саме до початку розгляду справи по суті.

Так, відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 257 ЦПК України суд постановляє ухвалу про залишення позову без розгляду, якщо позивач до початку розгляду справи по суті подав заяву про залишення позову без розгляду.

Частиною 3 статті 217 ЦПК України визначено, що з оголошенням головуючим судового засідання відкритим розпочинається розгляд справи по суті.

Як вбачається з матеріалів справи, а саме з журналу судового засідання від 04.12.2017, що судом оголошено відкритим судове засідання, тобто розпочато розгляд справи по суті (т. 1, а.с. 100).

Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, ОСОБА_1 вказувала на те, що вона подавала до суду першої інстанції заяву про залишення без розгляду заяви про уточнення зустрічного позову 05.07.2018, тобто з порушенням строку, передбаченого п. 5 ч. 1 ст. 257 ЦПК України.

Матеріали справи не містять доказів звернення ОСОБА_1 до початку розгляду справи по суті із заявою про залишення без розгляду уточнень до зустрічного позову. Протокол судового засідання від 05.07.2018 не містить відомостей про подання позивачкою за зустрічним позовом такої заяви. Зауважень на протокол судового засідання від 05.07.2018 ОСОБА_1 не подавала.

Доводи апеляційної скарги, що клопотання про залишення без розгляду уточнень до зустрічного позову заявлялося під час судового засідання не свідчить про порушення судом першої інстанції норм процесуального права та не є підставою для скасування рішення суду, оскільки таке клопотання подано з порушенням строку, визначеного пунктом 5 частини 1 статті 257 ЦПК України, згідно якого заяви про залишення позову без розгляду подаються до початку розгляду справи по суті.

Колегія суддів також відхиляє доводи апеляційної скарги, що судом порушено положення ст. 242, 243 ЦПК України та не заявлено стадію судових дебатів, у зв`язку з чим сторони не мали змоги надати додаткові пояснення.

Відповідно до ч. 1 ст. 241 ЦПК України після з`ясування всіх обставин справи та перевірки їх доказами головуючий надає сторонам та іншим учасникам справи можливість дати додаткові пояснення, які можуть доповнити матеріали справи.

У судових дебатах виступають з промовами (заключним словом) учасники справи (ч. 1 ст. 242 ЦПК України).

З матеріалів справи вбачається, а саме з протоколу судового засідання від 15.11.2018, в якому були присутні представник позивача та представник відповідача, суд ухвалив закінчити розгляд справи по суті та перевірку їх доказами і перейти до судових дебатів. З протоколу також вбачається, що представник відповідача вважав за можливе закінчити розгляд справи у даному судовому засіданні, вказавши на те, що доповнення відсутні (т. 1, а.с. 173-174).

Доводи апеляційної скарги, що судом без дотримання вимог ст. 197, 198 ЦПК України проведено підготовче засідання є необґрунтованими та спростовуються матеріалами справи.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що розглядаючи спір суд першої інстанції в межах доводів первісного та зустрічного позовів повно та всебічно дослідив обставини спору, дав належну оцінку зібраним по справі доказам, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює і у відповідності з вимогами закону прийшов до правильного висновку про часткове задоволення первісного позову та відмову в задоволенні зустрічного позову, про що ухвалив відповідне рішення. Рішення суду ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За вказаних обставин, колегія суддів приходить до висновку про залишення рішення суду без змін, а скарги без задоволення.

Щодо вирішення питання про судові витрати, колегія суддів зазначає наступне.

З матеріалів справи вбачається, що ухвалою суду від 21.02.2019 відстрочено ОСОБА_1 сплату судового збору у розмірі 7 379,48 грн за подання апеляційної скарги на строк 30 днів.

За приписами ст. 136 ЦПК України суд може відстрочити сплату судового збору на визначений строк у порядку, передбаченому законом, але не більше як до ухвалення судового рішення у справі.

Ураховуючи викладене, а також те, що ОСОБА_1 у визначений судом строк не сплатила судовий збір за подання апеляційної, колегія суддів приходить до висновку про стягнення з ОСОБА_1 в дохід держави судового збору у сумі 7 379,48 грн.

На підставі викладеного та керуючись ст. 268, 374, 375, 383, 384, 389 ЦПК України,

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Ірпінського міського суду Київської області від 15 листопада 2018 року - залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_1 в дохід держави судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 7 379 (сім тисяч триста сімдесят дев`ять) грн 48 коп.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня проголошення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до цього суду.

Повний текст постанови складено 21 травня 2019 року.

Головуючий О.Ф. Мазурик

Судді В.А. Кравець

А.М. Стрижеус