Постанова

від 15.05.2019 по справі 372/2904/17-ц

ВЕЛИКА ПАЛАТА ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 травня 2019 року

м. Київ

Справа № 372/2904/17-ц

Провадження № 14-496цс18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Ситнік О. М.,

суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Золотнікова О. С., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Головне управління Національної поліції в Київській області (далі - ГУ НП в Київській області), Головне управління Державної фіскальної служби в Київській області (далі - ГУ ДФС в Київській області),

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Центр надання адміністративних послуг Обухівської районної адміністрації Київської області (далі - Центр), Київська обласна філія державного підприємства Інформаційний центр Міністерства юстиції України (далі - філія ДП Інформаційний центр ),

розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2

на ухвалу Обухівського районного суду Київської області від 13 лютого 2018 року у складі судді Потабенко Л. В. та постанову Апеляційного суду Київської області від 22 травня 2018 року у складі колегії суддів Березовенко Р. В., Лівінського С. В., Олійника В. І.

у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ГУ НП в Київській області, ГУ ДФС в Київській області, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Центр, філія ДП Інформаційний центр , про звільнення майна з-під арешту, та

УСТАНОВИЛА:

1. У вересні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому просила звільнити з-під арешту належну їй на праві власності земельну ділянку загальною площею 1,6222 га, що розташована в АДРЕСА_1 .

2. Ухвалою Обухівського районного суду Київської області від 13 лютого 2018 року провадження у справі закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 255 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), оскільки справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

3. Постановою Апеляційного суду Київської області від 22 травня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, ухвалу Обухівського районного суду Київської області від 13 лютого 2018 року залишено без змін.

4. Суди дійшли висновку про те, що вказаний спір підлягає розгляду в порядку кримінального судочинства згідно зі статтею 174 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України).

5. У червні 2018 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, просила скасувати зазначені судові рішення та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Доводи, наведені в касаційній скарзі

6. Касаційну скаргу обґрунтовано тим, що суди порушили правила предметної юрисдикції, зробили помилковий висновок про те, що спір належить розглядати в порядку кримінального судочинства, оскільки позивач не була учасником кримінального провадження. Представник позивача посилається на правову позицію Верховного Суду України, викладену в постанові від 15 травня 2013 року у справі № 6-26цс13, за якою вимоги особи, що ґрунтуються на її праві власності на арештоване майно, розглядаються за правилами, установленими для розгляду позовів про звільнення майна з-під арешту.

7. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 02 липня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі.

8. Від ГУ НП в Київській області надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 .

9. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 серпня 2018 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 05 вересня 2018 року - передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, згідно з якою справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції.

10. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.

Позиція Великої Палати Верховного Суду

11. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.

12. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

13. Вирішуючи питання юрисдикційності цього спору, Велика Палата Верховного Суду керується наступними міркуваннями.

14. У статті 124 Конституції України закріплено, щоправосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

15. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

У статті 6 Конвенції закріплено принцип доступу до правосуддя.

Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист у виді незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.

16. У рішенні від 22 грудня 2009 року у справі Безимянная проти Росії (Bezymyannaya v. Russia) (заява № 21851/03) ЄСПЛ констатував порушення самої суті права заявника на доступ до суду , а отже, порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, яка є частиною національного законодавства України, вказавши, що заявниця опинилася у замкнутому колі, у ситуації, коли внутрішньодержавні суди вказували один на одного і відмовлялись розглядати її справу, зважаючи на нібито обмеження своїх судових повноважень. Внутрішньодержавні суди фактично залишили заявницю у судовому вакуумі без будь-якої вини з її сторони .

17. Щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення від 04 грудня 1995 року у справі Белле проти Франції (Bellet v. France)).

18. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.

19. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.

20. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Окрім наведеного, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

21. Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання законодавчими актами.

22. У частинах першій і третій статті 2 ЦПК України (у редакції, що діяла на час звернення позивача до суду) передбачено, що цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та Закону України від 23 червня 2005 року № 2709-IV Про міжнародне приватне право . Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Аналогічна норма міститься у статті 3 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року.

23. Правила визначення компетенції судів щодо розгляду цивільних справ передбачені статтею 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання заяви), згідно з якою суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ здійснюється за правилами іншого судочинства.

Аналогічне положення міститься й у статті 19 чинного ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року.

24. У контексті зазначеної норми процесуального права здійснення розгляду справ за правилами іншого виду судочинства означає наявність у законодавстві чітко й однозначно сформульованих підстав і порядку вирішення відповідних правових питань судом іншої юрисдикції, що дає заінтересованій особі обґрунтовані підстави розраховувати на вирішення ним спору по суті.

25. У поданому позові ОСОБА_1 просила звільнити з-під арешту належну їй на праві власності земельну ділянку загальною площею 1,6222 га, кадастровий номер НОМЕР_1 , що розташована в селі Романків Обухівського району Київської області.

26. Як видно з позовної заяви і доданих до неї матеріалів, постановою старшого слідчого СВ УБОЗ ГУ МВС України в Київській області від 10 червня 2010 року в межах кримінальної справи № 33-0008, порушеної за фактом вчинення невстановленою особою шахрайства в особливо великих розмірах щодо ОСОБА_3 за ознаками злочину, передбаченого частиною четвертою статті 190 Кримінального кодексу України (далі - КК України), накладено арешт на майно, в тому числі на належну позивачу земельну ділянку.

27. Постановою старшого слідчого СВ УБОЗ ГУ МВС України в Київській області від 24 грудня 2010 року відмовлено у порушенні кримінальної справи щодо ОСОБА_4 та ОСОБА_1 за відсутністю в їх діях складу злочину, передбаченого частиною четвертою статті 190 КК України, а кримінальну справу, порушену за фактом, закрито з цієї ж підстави.

28. Право власності належить до основоположних прав людини, втілення яких у життя становить підвалини справедливості суспільного ладу. Захист зазначеного права гарантовано статтею першою Першого протоколу до Конвенції. Як передбачено цією міжнародно-правовою нормою, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном, і ніхто не може бути позбавлений власного майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики ЄСПЛ втручання в це право повинно мати законні підстави й мету, а також бути пропорційним публічному інтересу.

29. Особи, котрі зазнають порушення права мирного володіння майном, як і інших визначених Конвенцією прав, відповідно до статті 13 цього міжнародно-правового акта повинні бути забезпечені можливістю ефективного засобу юридичного захисту в національному органі.

30. На рівні національного законодавства гарантії захисту права власності закріплені у статті 41 Конституції України, за змістом якої кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю за винятком обмежень, установлених законом.

Зазначений принцип відображено й конкретизовано в частині першій статті 321 Цивільного кодексу України, згідно з якою право власності є непорушним, і ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Одним із способів захисту права власності є гарантована статтею 391 цього Кодексу можливість власника вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном.

31. Спеціальні підстави законного обмеження особи у реалізації права власності передбачені, зокрема, нормами кримінального процесуального закону для виконання завдань кримінального провадження як легітимної мети відповідного втручання у право мирного володіння майном.

32. Зокрема, відповідно до статті 126 КПК України 1960 року, чинного на час накладення слідчим арешту на майно позивача, зазначений захід міг тимчасово застосовуватися слідчим або судом на період досудового слідства та/або судового розгляду для забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації майна. Як було визначено в цій же статті, накладений на майно арешт мав бути скасований органом досудового слідства, коли в застосуванні цього заходу відпаде потреба. У разі закриття кримінальної справи постановою слідчого арешт майна згідно з частиною першою статті 214 КПК України 1960 року підлягав скасуванню на підставі цього ж процесуального рішення.

33. Правова природа арешту майна не змінилася і з прийняттям нині чинного КПК України, норми якого більш докладно регламентують мету, підстави й порядок застосування та скасування цього заходу забезпечення кримінального провадження.

34. Зокрема, згідно зі статтею 170 КПК України завданнями арешту майна є запобігання можливості його приховування, пошкодження, псування, знищення, перетворення, відчуження з метою забезпечення: збереження речових доказів; спеціальної конфіскації; конфіскації майна як виду покарання або заходу кримінально-правового характеру щодо юридичної особи; відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення (цивільний позов), чи стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди.

35. Арешт майна має тимчасовий характер, і його максимально можлива тривалість обмежена часовими рамками досудового розслідування та/або судового розгляду до прийняття процесуального рішення, яким закінчується кримінальне провадження. Зі змісту частини третьої статті 174 КПК України у разі закриття кримінального провадження на стадії досудового розслідування одночасно з винесенням відповідної постанови прокурор зобов`язаний скасувати арешт майна, якщо воно не підлягає спеціальній конфіскації. Зазначена норма процесуального права є аналогічною наведеній у частині першій статті 214 КПК України 1960 року.

36. Із закриттям кримінального провадження (кримінальної справи) втрачається легітимна мета арешту майна як втручання у конвенційне право особи на мирне володіння ним - збереження речей і матеріальних цінностей для забезпечення можливості виконання завдань кримінального провадження.

37. Після припинення кримінальної процедури відповідне втручання фактично набуває свавільного характеру, й заінтересована особа правомірно розраховує на його припинення. Адже утвердження й забезпечення прав і свобод та надання людині ефективного засобу юридичного захисту від їх порушень з огляду на положення статті 3 Конституції України, статті 13 Конвенції є головним обов`язком держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність.

38. Водночас способів захисту права власника або іншого володільця, порушеного внаслідок неприйняття під час закриття кримінальної справи обов`язкового процесуального рішення про скасування арешту майна, в означеній ситуації кримінальний процесуальний закон не передбачає.

39. Під час розгляду справи Велика Палата Верховного Суду керується тим, що арешт на майно ОСОБА_1 було накладено під час дії КПК України 1960 року за процедурою, встановленою цим нормативно-правовим актом.

40. Відповідно до пункту дев`ятого розділу ХІ Перехідні положення КПК України 2012 року арешт майна, застосований до дня набрання чинності цим Кодексом, продовжує свою дію до його зміни, скасування чи припинення у порядку, що діяв до набрання чинності цим Кодексом. Дана норма узгоджується з вимогами частини першої статті 5 КПК України, за якою процесуальна дія проводиться, а процесуальне рішення приймається згідно з положеннями цього Кодексу, чинними на момент початку виконання такої дії або прийняття такого рішення.

41. З огляду на зазначене, на правовідносини, пов`язані з розв`язанням питання про припинення арешту майна позивача, поширюються норми КПК України 1960 року.

Проте положеннями цього Кодексу передбачалося прийняття рішення про зняття арешту з майна на стадії досудового слідства лише в межах провадження у кримінальній справі - або одночасно з винесенням постанови про її закриття (частина перша статті 214), або раніше, якщо в застосуванні відповідного заходу відпаде потреба (частина шоста статті 126).

42. Способів виправлення помилки, допущеної слідчим або прокурором у зв`язку з неприйняттям під час закриття кримінальної справи рішення про скасування арешту майна, після закінчення досудового слідства КПК України 1960 року не встановлював.

43. Крім цього, у межах кримінальної справи, що розслідувалася, ОСОБА_1 не набувала процесуального становища підозрюваної, обвинуваченої, а як власник майна чинним на той час кримінально-процесуальним законом не була наділена процесуальним правом ініціювати питання про звільнення його з-під арешту.

44. Із урахуванням викладеного, а також втрати чинності КПК України 1960 року, тривалого часу, що минув після закриття справи, істотних організаційних і кадрових змін, що в подальшому відбулися у правоохоронних органах, вирішення питання про припинення втручання у право власності ОСОБА_1 шляхом звернення до слідчого або прокурора на підставі КПК України 1960 року очевидно не буде ефективним способом захисту порушеного права.

45. Інституту судового контролю за дотриманням прав і свобод людини під час досудового розслідування КПК України 1960 року не містив. Прийняття судом рішення щодо арешту майна як засобу забезпечення цивільного позову та/або можливої конфіскації, з огляду на зміст пункту сьомого частини першої статті 253, пункту восьмого частини першої статті 324, частини тринадцятої статті 335 цього Кодексу передбачалося лише після прийняття рішення про призначення до судового розгляду та під час постановлення за результатами такого розгляду вироку у кримінальній справі, направленій до суду з обвинувальним висновком.

46. Проте кримінальну справу, в межах якої на майно ОСОБА_1 накладено арешт, закрито на стадії досудового слідства, і до суду для розгляду по суті цю справу скеровано не було.

47. Згідно зі статтею 174 нині чинного КПК України як підозрюваний, обвинувачений, їх захисник або законний представник, так і інший власник або володілець майна вправі звернутися до слідчого судді з клопотанням про скасування арешту майна, в тому числі на тій підставі, що в подальшому застосуванні відповідного заходу відпала потреба.

Проте слідчий суддя, як і прокурор, наділений повноваженнями приймати рішення про припинення цього заходу виключно під час досудового розслідування, розпочатого шляхом внесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань у порядку, встановленому чинним КПК України. Процедури вирішення означених питань за межами кримінального провадження, в тому числі у кримінальній справі, закритій органом досудового слідства до набрання чинності цим Кодексом, КПК України не передбачає.

48. Водночас прокурор, слідчий суддя, суд, як і інші органи державної влади та їх посадові особи відповідно до частини другої статті 19 Конституції України зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Однією з загальних засад кримінального провадження згідно з пунктом другим частини першої статті 7, частиною першою статті 9 КПК України є законність, що передбачає обов`язок, суду, слідчого судді, прокурора, керівника органу досудового розслідування, слідчого, інших службових осіб органів державної влади неухильно додержуватися вимог Конституції України, цього Кодексу, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, вимог інших актів законодавства.

49. КПК України 1960 року, так само як і чинний КПК України, не передбачає застосування слідчим, слідчим суддею процесуальних норм у припиненій кримінальній справі. Таким чином, вирішення порушеного позивачем питання в порядку кримінального судочинства потребувало б відновлення кримінального провадження (кримінальної справи), яке закрито постановою органу досудового слідства у зв`язку з відсутністю складу злочину, тобто з реабілітуючої підстави. Для відновлення справи необхідним є скасування процесуальних рішень, якими держава в особі уповноважених органів відмовилася від кримінального переслідування ОСОБА_1 Початок нового розслідування додатково зумовить правову невизначеність у зв`язку з повторенням ризиків офіційної констатації злочинності поведінки позивача і таким чином призведе до погіршення її правового становища. Означений спосіб розв`язання порушеного ОСОБА_1 питання є недопустимим з точки зору досягнення мети захисту її прав та законних інтересів.

50. Суд кримінальної юрисдикції компетентний розглядати цивільний позов лише разом з кримінальною справою, яка надійшла до суду з обвинувальним висновком, і лише у разі, якщо його заявляє особа, котра зазнала матеріальної шкоди від злочину і пред`являє вимогу про її відшкодування до обвинуваченого або до осіб, які несуть матеріальну відповідальність за його дії (частина перша статті 28 КПК України 1960 року).

ОСОБА_1 пред`являє позов не у зв`язку з завданням їй матеріальної шкоди обвинуваченим, а з підстави необґрунтованого обмеження її права власності рішенням слідчого.

Кримінальна справа з обвинувальним висновком на розгляд суду кримінальної юрисдикції не надходила. Відтак суд кримінальної юрисдикції не має правових підстав розпочинати судове провадження для вирішення лише цивільного позову, до того ж заявленого не до обвинуваченого чи осіб, які несуть відповідальність за його дії, а до ГУ НП та ГУ ДФС.

51. Однак нормативна неврегульованість порядку захисту права людини, яке очевидно безпідставно обмежується, не може виправдовувати відмову в його захисті. Перекладення тягаря такого недоліку законодавства на особу, котра більше восьми років потерпає від свавільного втручання у право власності, гарантоване Конвенцією і Конституцією України, є неприпустимим. Зволікання з наданням ефективного засобу юридичного захисту тягне погіршення правового становища людини, котра зазнає негативних наслідків не лише від помилки представника влади, а й від перешкод у отриманні реальної можливості її виправлення, і перебуває у стані невизначеності непередбачувано тривалий час.

52. Разом із тим, кримінальні процесуальні правовідносини виникають, змінюються та припиняються на підставі норм кримінального процесуального права. Закриття кримінального провадження є юридичним фактом, який припиняє кримінальні процесуальні відносини. Зокрема, після прийняття означеного процесуального рішення арешт майна, застосований у кримінальному провадженні (кримінальній справі) як засіб його забезпечення, втрачає відповідну концептуальну властивість.

53. Із припиненням кримінальної справи арешт майна стає публічним обтяженням права власності, підстави для подальшого існування якого відпали. Причому втрачається можливість застосування специфічного порядку скасування такого обтяження, зумовленого кримінальними процесуальними відносинами.

54. Із огляду на зазначене, будь-які публічно-правові процедури, які з тих чи інших причин не завершені до закриття кримінального провадження (кримінальної справи), з моменту такого закриття втрачають кримінальний процесуальний характер. Арешт майна у такому разі з заходу забезпечення кримінального провадження перетворюється на неправомірне обмеження права особи користуватися належним їй майном.

55. Водночас вимоги про звільнення майна з-під арешту, що ґрунтуються на праві власності на нього, виступають способом захисту зазначеного права (різновидом негаторного позову) і виникають з цивільних правовідносин, відповідно до частини першої статті 19 ЦПК України можуть бути вирішені судом цивільної юрисдикції. З урахуванням наведеного вище, вирішення цих вимог за правилами кримінального судочинства законом не передбачено.

56. Відповідну правову позицію сформульовано Верховним Судом України у постанові від 15 травня 2013 року № 6-26цс13. Підстав для відступу від цієї позиції Велика Палата Верховного Суду не знаходить.

У наведеній постанові закріплено правовий орієнтир, відповідно до якого в порядку, передбаченому кримінальним процесуальним законодавством, коли арешт на майно накладено при провадженні в кримінальній справі, розглядаються заяви на правильність арешту майна. До цього ж зводяться і роз`яснення, надані Верховним Судом України у пункті четвертому постанови Пленуму від 27 серпня 1976 року Про судову практику в справах про виключення майна з опису .

57. Таким чином, судом кримінальної юрисдикції повинні розглядатися скарги на законність і обґрунтованість арешту майна, розв`язання яких потребує перевірки наявності підстав і дотримання процедури, встановлених кримінальним процесуальним законом, тобто вирішення по суті питань, які безпосередньо стосуються порядку здійснення кримінального провадження.

58. Разом із тим, скасування арешту майна, накладеного слідчим у кримінальній справі, після закриття справи не пов`язане з оцінкою правомірності застосування органом досудового слідства такого заходу, а необхідність прийняття відповідного рішення є безспірною й безальтернативною з огляду на припинення кримінальних процесуальних правовідносин.

59. З огляду на викладене, вирішення зазначеного питання судом у порядку цивільного судочинства не призведе до заміщення ним функцій суду кримінальної юрисдикції і не може завдати шкоди інтересам кримінального провадження. Відтак немає жодних підстав для висновку про те, що суд цивільної юрисдикції у справі за позовом ОСОБА_1 не є судом, установленим законом.

60. Виходячи з наведеного, суд першої інстанції, закриваючи провадження у справі на тій підставі, що вона не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, істотно порушив норми процесуального права. Апеляційний суд, розглянувши подану в інтересах позивача апеляційну скаргу, зазначеного до уваги не взяв і помилку місцевого суду не виправив.

61. Згідно з частиною шостою статті 411 ЦПК України порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі, є підставою для скасування за результатами касаційного розгляду судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду.

Керуючись статтями 259, 265, 400, 402, 409, 411, 416, 417, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 задовольнити.

Ухвалу Обухівського районного суду Київської області від 13 лютого 2018 року та постанову Апеляційного суду Київської області від 22 травня 2018 року скасувати і направити справу для продовження розгляду.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О. М. Ситнік Н. О. АнтонюкН. П. Лященко С. В. Бакуліна О. Б. Прокопенко В. В. Британчук Л. І. Рогач Д.А. ГудимаІ. В. Саприкіна О. С. ЗолотніковВ. Ю. Уркевич В. С. КнязєвО. Г Яновська Л. М. Лобойко Відповідно до частини третьої статті 415 ЦПК України постанову оформлено суддею Лобойком Л. М.