Окрема думка

від 15.05.2019 по справі 372/2904/17-ц

ВЕЛИКА ПАЛАТА ВЕРХОВНОГО СУДУ

ОКРЕМА ДУМКА

судді Великої Палати Верховного Суду

Ситнік О. М.

15 травня 2019 року

м. Київ

у справі № 372/2904/17-ц (провадження № 14-496цс18) за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Київській області (далі - ГУ НП в Київській області), Головного управління Державної фіскальної служби в Київській області (далі - ГУ ДФС в Київській області), треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Центр надання адміністративних послуг Обухівської районної адміністрації Київської області (далі - Центр), Київська обласна філія державного підприємства Інформаційний центр Міністерства юстиції України (далі - філія ДП Інформаційний центр ) про звільнення майна з-під арешту

за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на ухвалу Обухівського районного суду Київської області від 13 лютого 2018 року та постанову Апеляційного суду Київської області від 22 травня 2018 року.

Оскаржуваною ухвалою Обухівського районного суду Київської області від 13 лютого 2018 року, залишеною без змін постановою Апеляційного суду Київської області від 22 травня 2018 року, провадження у справі закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 255 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; у редакції від 03 жовтня 2017 року), оскільки справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Суди зробили висновок, що вказаний спір підлягає розгляду в порядку кримінального судочинства згідно зі статтею 174 Кримінального процесуального кодексу України 2012 року (далі - КПК України 2012 року).

За наслідками розгляду 15 травня 2019 року Великою Палатою Верховного Суду касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 задоволено. Ухвалу Обухівського районного суду Київської області від 13 лютого 2018 року та постанову Апеляційного суду Київської області від 22 травня 2018 року скасовано і направлено справу для продовження розгляду.

Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що спір, який виник між сторонами у справі, підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства, оскільки скасування арешту майна, накладеного слідчим у кримінальній справі, після закриття справи не пов`язане з оцінкою правомірності застосування органом досудового слідства такого заходу, а необхідність прийняття відповідного рішення є безспірною й безальтернативною з огляду на припинення кримінальних процесуальних правовідносин. Вирішення зазначеного питання судом у порядку цивільного судочинства не призведе до заміщення ним функцій суду кримінальної юрисдикції і не може завдати шкоди інтересам кримінального провадження.

З таким висновком не погоджуюся та відповідно до статті 35 ЦПК України висловлюю окрему думку.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Поняття суд, встановлений законом включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції.

У частинах першій і третій статті 2 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення до суду з цим позовом) передбачено, що цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та Закону України від 23 червня 2005 року№ 2709-IV Про міжнародне приватне право . Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Аналогічне положення міститься у статті 3 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року.

У порядку цивільного судочинства захист майнових прав здійснюється у позовному провадженні, а також у спосіб оскарження рішення, дії або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби.

Правила визначення компетенції судів щодо розгляду цивільних справ передбачені статтею 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення до суду з цим позовом), згідно з якою суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Аналогічна норма міститься й у статті 19 чинного ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року.

У поданому позові ОСОБА_1 просила звільнити з-під арешту належну їй на праві власності земельну ділянку загальною площею 1,6222 га, кадастровий номер НОМЕР_1 , що розташована в селі Романків Обухівського району Київської області.

Посилалася на те, що відпала підстава для накладення арешту на належну їй на праві власності земельну ділянку у зв`язку із закриттям кримінальної справи, в рамках якої накладено арешт на цю земельну ділянку.

Право власності належить до основоположних прав людини, втілення яких у життя становить підвалини справедливості суспільного ладу. Захист цього права гарантовано статтею першою Першого протоколу до Конвенції. Як передбачено зазначеною міжнародно-правовою нормою, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном, і ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Особам, котрі зазнають порушення цього, як і інших конвенційних прав, статтею 13 Конвенції гарантовано можливість ефективного засобу юридичного захисту в національному органі. Відсутність у національному законодавстві правової регламентації механізму такого захисту у певній ситуації не може слугувати виправданням відмови у його здійсненні особі, котра потерпає від свавільного втручання у своє право державою в особі компетентних органів. Така відмова становитиме порушення права людини на ефективний засіб юридичного захисту, передбаченого статтею 13 Конвенції.

Гарантії захисту права власності закріплені й у статті 41 Конституції України, за змістом якої кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю за винятком обмежень, установлених законом.

Недоторканність зазначеного права згідно з пунктом дев`ятим частини першої статті 7 КПК України 2012 року (у редакціях, чинних як на час звернення до суду з позовом, так на час розгляду справи в судах) належить до загальних засад кримінального провадження, зміст якої розкрито у статті 16 цього Кодексу. Згідно з частиною першою наведеної статті (у вказаних редакціях) позбавлення або обмеження права власності під час кримінального провадження здійснюється лише на підставі вмотивованого судового рішення, ухваленого в порядку, передбаченому цим Кодексом.

Іншою загальною засадою кримінального провадження відповідно до пункту сімнадцятого частини першої статті 7, частини першої статті 24 КПК України 2012 року (у вказаних редакціях) є забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому цим Кодексом.

Частина шоста статті 9 КПК України 2012 року (у редакціях, чинних як на час звернення до суду з позовом, так на час розгляду справи в судах) надає можливість застосування аналогії кримінального процесуального права, за якою визначені частиною першою статті 7 цього Кодексу загальні засади застосовуються й у випадках, коли його положення не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження.

На підставі статті 126 КПК України 1960 року у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин - накладення слідчим арешту на майно позивачки, зазначений захід міг тимчасово застосовуватися слідчим або судом на період досудового слідства та/або судового розгляду для забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації майна. Як було визначено в цій же статті, накладення арешту на майно підлягало скасуванню постановою слідчого, коли в застосуванні цього заходу відпаде потреба. У разі закриття кримінальної справи постановою слідчого арешт майна згідно з частиною першою статті 214 КПК України 1960 року підлягав скасуванню на підставі цього ж процесуального рішення.

Вказана вимога щодо скасування арешту при закритті кримінальної справи є імперативною і не залежала від розсуду особи, яка вирішувала питання про закриття кримінальної справи.

Правова природа арешту майна не змінилася і з прийняттям чинного КПК України 2012 року (у редакції від 03 жовтня 2017 року), норми якого більш детально регламентують мету, підстави й порядок застосування та скасування цього заходу забезпечення кримінального провадження.

Зокрема, згідно зі статтею 170 КПК України 2012 року (у редакції від 03 жовтня 2017 року) завданнями арешту майна є запобігання можливості його приховування, пошкодження, псування, знищення, перетворення, відчуження з метою забезпечення: збереження речових доказів; спеціальної конфіскації; конфіскації майна як виду покарання або заходу кримінально-правового характеру щодо юридичної особи; відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення (цивільний позов), чи стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди.

Арешт майна має тимчасовий характер, і його максимально можлива тривалість обмежена часовими рамками досудового розслідування та/або судового розгляду до прийняття процесуального рішення, яким закінчується кримінальне провадження. Зі змісту частини третьої статті 174 КПК України 2012 року (у редакції від 03 жовтня 2017 року) у разі закриття кримінального провадження на стадії досудового розслідування одночасно з винесенням відповідної постанови прокурор зобов`язаний скасувати арешт майна, якщо воно не підлягає спеціальній конфіскації.

Цією ж статтею власнику або іншому володільцю майна, які не були присутні при розгляді питання про його арешт, гарантовано право ініціювати скасування відповідного заходу перед слідчим суддею або судом (у разі здійснення судового розгляду справи по суті), якщо в подальшому у застосуванні арешту відпала потреба або його було накладено необґрунтовано. Обмежень щодо стадії процесу, на якій може бути заявлено відповідне клопотання, норми кримінального процесуального закону не містять.

Способів захисту права власника або іншого володільця, порушеного внаслідок неприйняття обов`язкового процесуального рішення про скасування арешту майна одночасно з постановою слідчого про закриття кримінальної справи, винесеної за процедурою КПК України 1960 року, ні нормами цього Кодексу, ні КПК України 2012 року прямо не передбачено.

Водночас після закриття кримінальної справи, коли будь-які законні підстави для арешту майна відпали, продовження дії цього заходу з причин невиконання слідчим законного обов`язку щодо його скасування одночасно з прийняттям рішення про закриття кримінальної справи є свавільним втручанням у право власності особи, яке є об`єктом охорони за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. В означеній ситуації в силу положень статті 13 Конвенції держава зобов`язана забезпечити особі можливість ефективного юридичного захисту порушеного права.

Оскільки арешт майна було накладено у межах кримінальної справи за процедурою, визначеною кримінальним процесуальним законом, спір про право власності на майно між суб`єктами цивільних правовідносин відсутній, питання про скасування арешту підлягає вирішенню в порядку кримінального судочинства. У зв`язку з зазначеним юрисдикція адміністративних судів на відповідні правовідносини не поширюється згідно з частиною третьою статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції, чинній на час звернення до суду з цим позовом; пункт 2 частини другої статті 19 цього Кодексу у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій).

Не належить розгляд цього питання і до повноважень суду цивільної юрисдикції з огляду на правила статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення до суду з цим позовом (стаття 19 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року), адже згідно з цими правилами в порядку цивільного судочинства суди розглядають справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Спору про право на земельні ділянки у цивільно-правовому сенсі не вбачається, оскільки ніхто не оспорює право власності ОСОБА_1 на арештовані земельні ділянки.

У порядку, визначеному КПК України, в умовах відсутності в цьому Кодексі спеціальних норм, які б регламентували прийняття окремого рішення про скасування арешту майна після закриття кримінальної справи за правилами КПК України 1960 року, підлягають застосуванню передбачені частиною першою статті 7, статтями 16, 24 цього Кодексу загальні засади кримінального провадження - недоторканність права власності й забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій або бездіяльності, в тому числі, слідчого, прокурора.

Оскільки кримінальну справу було закрито під час досудового розслідування, здійснення судового контролю дотримання прав і свобод людини на відповідній стадії процесу згідно з чинним кримінальним процесуальним законом належить до повноважень слідчого судді. Так як прямих заборон ініціювання перед слідчим суддею питання про скасування арешту майна у відповідній ситуації і прийняття ним такого рішення закон не встановлює, то питання про скасування арешту майна може бути вирішено слідчим суддею за клопотанням власника або іншого володільця майна в порядку, передбаченому статтею 174 КПК України 2012 року .

На мою думку, відсутні підстави для висновків про порушення судами першої й апеляційної інстанцій правил предметної чи суб`єктної юрисдикцій.

Спори про право цивільне, пов`язані з належністю майна, на яке накладено арешт, відповідно до статей 15, 16 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення до суду з цим позовом) розглядаються в порядку цивільного судочинства у позовному провадженні, якщо однією зі сторін відповідного спору є фізична особа, як суб`єкт цивільних, земельних, сімейних правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ відбувається за правилами іншого судочинства.

За наявності кримінального провадження власник чи інший володілець майна може звернутися до суду за захистом свого порушеного, невизнаного чи оспорюваного права власності у загальному порядку, якщо такий спір є спором цивільним. Тобто у разі, коли на об`єкт нерухомого майна заявляють права інші суб`єкти цивільних правовідносин.

У разі, якщо право власності особи порушене у кримінальному провадженні, така особа, навіть за умови, що вона не є учасником кримінального провадження, має право на звернення з клопотанням про скасування арешту та вирішення інших питань, які безпосередньо стосуються її прав, обов`язків чи законних інтересів, у порядку, передбаченому КПК України.

Спірні правовідносини виникли за дії КПК України 1960 року.

Порядок накладання арешту на майно та скасування арешту було урегульовано у статтях 126, 234 КПК України 1960 року.

Зокрема, у статті 126 КПК України 1960 року зазначено, що забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації майна провадиться шляхом накладення арешту на вклади, цінності та інше майно обвинуваченого чи підозрюваного або осіб, які несуть за законом матеріальну відповідальність за його дії, де б ці вклади, цінності та інше майно не знаходилось, а також шляхом вилучення майна, на яке накладено арешт.

Скасування арешту на майно на стадії розслідування було можливим лише за постановою слідчого, коли в застосуванні цього заходу відпаде потреба (частина шоста статті 126 КПК України 1960 року).

Згідно з пунктом 9 розділу XI Перехідні положення КПК України 2012 року питання про зняття арешту з майна, накладеного під час дізнання або досудового слідства до дня набрання чинності цим Кодексом, вирішується в порядку, що діяв до набрання чинності цим Кодексом.

Відповідно до пункту 10 розділу XI Перехідні положення КПК України 2012 року кримінальні справи, які до дня набрання чинності цим Кодексом не направлені до суду, розслідуються згідно з положеннями цього Кодексу.

Ця норма узгоджується з вимогами частини першої статті 5 КПК України від 2012 року, за якою процесуальна дія проводиться, а процесуальне рішення приймається згідно з положеннями цього Кодексу, чинними на момент початку виконання такої дії або прийняття такого рішення.

Згідно зі статтею 174 КПК України 2012 року інший власник або володілець майна, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, які не були присутні при розгляді питання про арешт майна, мають право заявити клопотання про скасування арешту майна повністю або частково. Таке клопотання під час досудового розслідування розглядається слідчим суддею, а під час судового провадження ? судом. Арешт майна також може бути скасовано повністю чи частково ухвалою слідчого судді під час досудового розслідування чи суду під час судового провадження за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого, їх захисника чи законного представника, іншого власника або володільця майна, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, якщо вони доведуть, що в подальшому застосуванні цього заходу відпала потреба або арешт накладено необґрунтовано.

Клопотання про скасування арешту майна розглядає слідчий суддя, суд не пізніше трьох днів після його надходження до суду. Про час та місце розгляду повідомляється особа, яка заявила клопотання, та особа, за клопотанням якої було арештовано майно (частина 2 статті 174 КПК України 2012 року).

Прокурор одночасно з винесенням постанови про закриття кримінального провадження скасовує арешт майна, якщо воно не підлягає спеціальній конфіскації (частина 3 статті 174 КПК України 2012 року).

Суд одночасно з ухваленням судового рішення, яким закінчується судовий розгляд, вирішує питання про скасування арешту майна. Суд скасовує арешт майна, зокрема, у випадку виправдання обвинуваченого, закриття кримінального провадження судом, якщо майно не підлягає спеціальній конфіскації, непризначення судом покарання у виді конфіскації майна та/або незастосування спеціальної конфіскації, залишення цивільного позову без розгляду або відмови в цивільному позові (частинна 4 статті 174 КПК України 2012 року).

Зазначені вимоги співпадають з положеннями частини четвертої статті 21 КПК України 2012 року, згідно з якою здійснення кримінального провадження не може бути перешкодою для доступу особи до інших засобів правового захисту, якщо під час його здійснення порушуються права і свободи людини, гарантовані Конституцією і міжнародними договорами України, та статті 13 Конвенції, яка передбачає право особи на ефективний засіб правового захисту на національному рівні від порушень прав і свобод, гарантованих цією Конвенцією.

Крім того, відповідно до пункту 1 частини першої статті 303 КПК України 2012 року передбачено право оскарження під час досудового провадження рішення, дії чи бездіяльності слідчого володільцем тимчасово вилученого майна іншою особою, права чи законні інтереси якої обмежуються під час досудового розслідування.

Отже, у чинному КПК України 2012 року законодавцем чітко врегульовано порядок вирішення питання про зняття арешту з майна.

І відсутня заборона у вчиненні процесуальних дій з розгляду питань, які мали бути вирішені, але залишилися не вирішеними на етапі досудового провадження, закриття чи розгляду справи. Тобто помилки і недоліки, допущені у кримінальному провадженні, повинні виправлятися за тими ж правилами, тобто за правилами КПК України.

Чинним цивільним процесуальним законом не передбачено можливості такого захисту у порядку цивільного судочинства.

Такий розгляд не може відбуватися за правилами позовного провадження, оскільки між посадовою особою, яка вчинила процесуальні дії у кримінальному провадженні, та особою, яка вважає, що цими діями порушено її права як власника, відсутній цивільний спір.

Слідчий дізнавач, слідчий суддя не претендують на спірне майно, як учасники цивільних правовідносин, оскільки не є такими, не виступають і як представники держави, яка вважає себе власником майна, а виконували свої процесуальні повноваження, передбачені КПК України.

Не передбачено розгляду такої категорії справ і в окремому провадженні, оскільки це протирічить самій ідеї окремого провадження у цивільному процесі.

Тобто ці спори не підлягають розгляду у порядку цивільного судочинства.

Отже, порядок скасування арешту майна, що накладений в межах кримінального провадження, встановлюється статтею 174 КПК України 2012 року, і відповідно підлягає розгляду за правилами кримінального судочинства.

Аналогічний висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 461/233/17-ц (провадження № 14-326цс18) та інших, та зазначила, що у разі, якщо право власності особи порушене у кримінальному провадженні, така особа, навіть за умови, що вона не є учасником кримінального провадження, має право на звернення з клопотанням про скасування арешту та вирішення інших питань, які безпосередньо стосуються її прав, обов`язків чи законних інтересів, у порядку, передбаченому КПК України; зняття арешту з майна, накладеного в рамках кримінального провадження, розглядається у встановленому кримінальним процесуальним законодавством порядку.

Такий висновок узгоджується з наданими в межах цієї справи на підставі частини шостої статті 404 ЦПК України висновками членів Науково-консультативної ради при Верховному Суді, а саме: завідувача кафедри цивільно-правових дисциплін Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, доктора юридичних наук, професора Венедіктової І. В.; доктора юридичних наук, доцента Гловюк І. В. ; проректора ПВНЗ Харківський інститут кадрів управління , кандидата юридичних наук, адвоката Мици Ю. В.; завідувача кафедри правосуддя юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктора юридичних наук, професора, заслуженого діяча науки і техніки Погорецького М. А.; доктора юридичних наук, професора Шило О. Г .

З огляду на те, що арешт на майно накладено слідчим, суди першої й апеляційної інстанцій, на мою думку, зробили правильний висновок, що пред`явлений позов не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, внаслідок чого обґрунтовано вважали наявними підстави, передбачені пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України (у редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень), для закриття провадження у справі.

У зв`язку з цим, вважаю, що необхідно було відступити від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 15 травня 2013 року у справі № 6-26цс13, про те, що вимоги особи, що ґрунтуються на її праві власності на арештоване майно, розглядаються за правилами, установленими для розгляду позовів про звільнення майна з-під арешту, а у порядку, передбаченому кримінальним процесуальним законодавством - коли арешт на майно накладено при провадженні в кримінальній справі і розглядаються заяви боржників на правильність арешту майна, оскільки вказані висновки не враховують як загальних засад кримінального судочинства, передбачених у КПК України у редакції від 2012 року, так і іншого врегулювання процесуальної діяльності у кримінальному судочинстві, яке відповідає вимогам міжнародних конвенцій та договорів, до яких приєдналася Україна.

Така правова позиція Верховного Суду України уможливлює вирішення питань суто тих, які мають розглядатися у порядку кримінального судочинства, за правилами інших процесуальних кодексів, без врахування як специфіки правового регулювання, так і допускати пряме порушення вимог щодо принципу спеціалізації судів.

Отже, у разі, якщо арешт на майно накладено у порядку, передбаченому КПК України, особа, яка вважає, що такими діями порушено її право власності, навіть за умови, що вона не є учасником кримінального провадження, має право оскаржити такі дії та звернутися до суду про скасування арешту лише у порядку кримінального судочинства.

На моє переконання, відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України оскаржувані судові рішення першої й апеляційної інстанцій необхідно було залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

СуддяО. М. Ситнік