Постанова

від 03.06.2019 по справі 904/5220/18

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03.06.2019 року м.Дніпро Справа № 904/5220/18

Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Верхогляд Т.А. (доповідач)

суддів: Білецької Л.М., Паруснікова Ю.Б.,

при секретарі судового засідання: Колесник Д.А.

за участі представників сторін:

від позивача: Швець В.А., ордер №506824 від 03.08.2019 року, адвокат

від відповідача: Хрипунов Д.Г., посвідчення №2004 від 14.06.2011 року, адвокат;

розглянувши апеляційну скаргу Дніпропетровського казенного експериментального протезно-ортопедичного підприємства на рішення господарського суду Дніпропетровської області від 05.02.2019 року (повний текст складено 15.02.2019 року) у справі №904/5220/18 (суддя Бєлік В.Г.)

за позовом Підприємства об`єднання громадян (Релігійної організації, профспілки) НЕРТУС , м. Одеса

до відповідача Дніпропетровського казенного експериментального протезно-ортопедичного підприємства, м. Дніпро

про стягнення заборгованості та штрафних санкцій у розмірі 2 746 889, 43 грн. за договором поставки №22/08/13 від 22.08.2013 року, -

ВСТАНОВИВ:

Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 05.02.2019 року позовну заяву Підприємства об`єднання громадян (Релігійної організації, профспілки) НЕРТУС до Дніпропетровського казенного експериментального протезно-ортопедичного підприємства про стягнення заборгованості та штрафних санкцій у розмірі 2 746 889,43 грн. за договором поставки товару № 22/08/13 від 22.08.2013 року задоволено частково.

Стягнуто з Дніпропетровського казенного експериментального протезно-ортопедичного підприємства на користь Підприємства об`єднання громадян (Релігійної організації, профспілки) НЕРТУС 1 809 643,23 грн. - основного боргу, 391 388,08 грн. - пені, 34 033,00 грн. - 3% річних, 58 139,55 грн. - інфляційних втрат та 37 386,06 грн. - витрат по сплаті судового збору.

В частині позовних вимог щодо стягнення основного боргу за договором поставки № 22/08/13 від 22.08.2013 року у сумі 199 200,00 грн. провадження закрито.

Рішення суду першої інстанції мотивовано порушенням відповідачем умов договору поставки товару № 22/08/13 від 22.08.2013 в частині оплати отриманого товару, порушення ним вимог ст. ст. 525, 526, 530, 692 Цивільного кодексу України, правом позивача стягнути пеню відповідно до п.5.3 договору та інфляційні втрати, 3% річних відповідно до ст.625 Цивільного кодексу України.

Щодо розміру основного боргу суд зазначив, що частина заборгованості в розмірі - 199 200,00 грн. сплачена під час розгляду справи судом і в цій частині позовних вимог провадження слід закрити на підставі п. 2 ч. 1 ст. 231 Господарського процесуального кодексу України у зв`язку із відсутністю предмету спору.

Суд перевірив та вважав правильними розрахунки позивача щодо сум пені, 3% річних та інфляційних втрат.

Не погодившись з рішенням, позивач оскаржив його в апеляційному порядку.

В апеляційній скарзі апелянт зазначає про порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які господарський суд визнав встановленими, неповне з`ясування обставини справи.

Зазначає, що :

- суд не врахував доводи відповідача щодо відсутності досудового врегулювання спору, як того вимагає ч. 2 ст. 222 Господарського кодексу України;

- судом першої інстанції не було встановлено точну дату, з перебігу якої починається прострочка оплати за договором поставки №22/08/13 від 22.08.2013 року;

- судом не встановлено, за якою саме формулою здійснювався розрахунок зазначених позивачем штрафних санкцій.;

- не враховано, що відповідач намагався врегулювати даний спір мирним шляхом, надаючи позивачу пропозицію щодо укладення мирової угоди, копія якої міститься в матеріалах справи.

Просить скасувати рішення суду першої інстанції у даній справі та зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій, надати розстрочку сплати залишкової суми заборгованості відповідача до 29.03.2024 року згідно наданого ним графіку погашення.

У відзиві на апеляційну скаргу позивач спростовує доводи апелянта та просить залишити апеляційну скаргу без задоволення як необґрунтовану.

Зазначає, що вимоги апеляційної скарги є взаємовиключними, що унеможливлює їх задоволення судом. Оскарження рішення суду першої інстанції є маніпуляцією, спрямованою на затягування розгляду справи відповідачем.

10.05.2019 року до Центрального апеляційного господарського суду скаржником подана відповідь на відзив за №3776/19, в якій останній доводи позивача вважає необґрунтованими, рішення господарського суду Дніпропетровської області від 05.02.2019 року незаконним, таким, що прийнято з порушеннями норм матеріального та процесуального права.

Апелянт (відповідач у справі) у судовому засіданні підтримав доводи, наведені в апеляційній скарзі, та просив колегію суддів задовольнити зазначені ним вимоги в повному обсязі. При цьому, в ході судового розгляду справи скаржник не заперечував щодо наявності основної суми заборгованості перед позивачем, проте щодо застосованих штрафних санкцій заперечував в повному обсязі. Зазначав, що судом першої інстанції не було встановлено, з якої саме дати повинні нараховуватись штрафні санкції. Також, в оскаржуваному рішенні не було встановлено формулу, за якою були нараховані пеня, інфляційні витрати та 3% річних.

Позивач у судовому засіданні щодо задоволення апеляційної скарги заперечував в повному обсязі.

Заслухавши позицію сторін, проаналізувавши доводи апеляційної скарги, дослідивши докази, які наявні в матеріалах справи, перевіривши повноту встановлення господарським судом обставин справи та правильність їх юридичної оцінки, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ч.ч.1-3 ст.269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Судом встановлено, матеріалами справи підтверджено, що 22.08.2013 року між Підприємством об`єднання громадян (Релігійної організації, профспілки) НЕРТУС (далі-позивач, постачальник) та Дніпропетровським казенним експериментальним протезно-ортопедичним підприємством (далі-відповідач, покупець) укладено договір поставки № 22/08/13 (далі - договір) (том 1 а.с.20).

Відповідно до п.п. 1.1 п.1 договору постачальник зобов`язується в порядку та на умовах, визначених цим договором, поставити і передати у власність покупцю визначений цим договором товар, а саме: протезно-ортопедичні напівфабрикати та ортопедичні вироби для інвалідів, та інше, а покупець зобов`язується прийняти цей товар та своєчасно здійснити оплату.

На виконання умов договору у період з 29.01.2018 по 03.05.2018 позивачем було здійснено поставку товару на загальну суму 2 267 702,86 грн.

Прийняття покупцем товару підтверджується наступними видатковими накладними: № 22 від 29.01.2018 на суму 28 587,99 грн.; № 23 від 29.01.2018 на суму 68 608,90 грн.; № 25 від 29.01.2018 на суму 34 604,76 грн.; № 30 від 07.02.2018 на суму 21 400,00 грн.; № 39 від 07.02.2018 на суму 9 340,32 грн.; № 50 від 19.02.2018 на суму 154 071,38 грн.; № 75 від 05.03.2018 на суму 59 093,39 грн.; № 77 від 05.03.2018 на суму 71 000,00 грн.; № 78 від 05.03.2018 на суму 636 168,66 грн.; № 93 від 12.03.2018 на суму 54 654,00 грн.; видаткова накладна № 94 від 12.03.2018 на суму 154 950,00 грн.; № 98 від 16.03.2018 на суму 150 026,46 грн.; № 102 від 20.03.2018 на суму 5 800,00 грн.; № 108 від 22.03.2018 на суму 24 800,00 грн.; № 146 від 03.05.2018 на суму 40 897,00 грн.

Факт отримання товару відповідачем не заперечується.

Відповідно до положень п.п. 4.1. п.4 договору оплата за отриманий товар повинна проводитись за кожну партію товару в безготівковому порядку протягом 30 (тридцяти) днів з моменту поставки товару на підставі рахунку-фактури та/або накладних шляхом безготівкового переказу на поточний рахунок постачальника, вказаний у реквізитах постачальника в цьому договорі.

Отже, є безпідставними доводи апелянта про те, що судом не встановлено дата, з якої починається обчислення строку на оплату. Такою датою є дата, зазначена у кожній видатковій накладній, які скріплені підписами уповноважених осіб позивача та відповідача, печаткою підприємств.

До цього ж висновку в своєму рішенні від 05.02.2019 року дійшов і суд першої інстанції.

Доводи скаржника про те, що необхідною умовою для проведення оплати є наявність доказів отримання відповідачем рахунку-фактури на оплату є безпідставними, оскільки суперечать змісту п. 4.1 договору, який передбачає альтернативну умову оплати - наявність рахунку-фактури та/або видаткових накладних.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду, яка викладена в постанові від 29.01.2019 року у справі №925/2028/15, ненадання рахунку-фактури не є відкладальною умовою у розумінні статті 212 Цивільного кодексу України та не є простроченням кредитора в розумінні статті 613 Цивільного кодексу України, тому наявність або відсутність рахунку-фактури не звільняє відповідача від обов`язку з оплати поставленого товару.

В ході розгляду справи судом першої інстанції встановлено, що відповідачем на користь позивача була сплачена заборгованість за поставлений товар на загальну суму 199 200,00 грн., що підтверджується відповідними платіжними дорученнями, які містяться в матеріалах справи.

Позивачем була подана заява про зменшення розміру позовних вимог від 02.01.2019 року за вх. №139/19, в якій зазначено про наявність заборгованості відповідача перед позивачем в розмірі 2 008 843,23 грн. ( том 1 а.с.141).

Враховуючи обставини часткової сплати боргу, відповідач своїми діями підтвердив наявність факту прострочки виконання ним зобов`язання за договором поставки. Даний факт також підтверджує неодноразове звернення відповідача до суду першої інстанції з клопотаннями про зменшення суми штрафних санкцій та укладання мирової угоди з позивачем, яка полягає у розстроченні суми заборгованості з 30.01.2019 по 28.02.2022 (том 1 а.с.99).

Відповідно до ст.629 Цивільного кодексу України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Приписами ст.ст. 525, 526 Цивільного кодексу України встановлено, що зобов`язання повинні виконуватись належним чином відповідно до умов договору, одностороння відмова від виконання зобов`язання не допускається.

Аналогічні вимоги передбачено ст.193 Господарського кодексу України.

Положеннями ч.1 ст.530 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо у зобов`язання встановлений строк (термін) його виконання, воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (ст. 610 Цивільного кодексу України).

Оскільки за кожною несплаченою відповідачем видатковою накладною факт порушення зобов`язання відповідачем є доведеним, колегія суддів приходить до висновку про правомірність стягнення судом першої з відповідача на користь позивача заборгованості за договором в розмірі - 1 809 643,23 грн.

Відповідно до ст. 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: сплата неустойки.

Відповідно до ст. ст. 549, 551 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або iнше майно, якi боржник повинен передати кредиторовi у разi порушення боржником зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у вiдсотках вiд суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання. Предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме i нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмiр встановлюється договором або актом цивiльного законодавства.

Згідно зі ст. 1 Закону України Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобовязань платники грошових коштiв сплачують на користь одержувачiв цих коштiв за прострочку платежу пеню в розмiрi, що встановлюється за згодою сторiн.

Пунктом 5.3. договору встановлено, що у разі прострочення терміну оплати за поставлений товар покупець сплачує пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла в період прострочення, від суми заборгованості за кожен день прострочення.

Позивач заявив до стягнення пеню за загальний період з 28.02.2018 по 17.10.2018 у розмірі 391 388,08 грн.

Перевіривши проведений позивачем розрахунок пені, колегія суддів встановила, що він відповідає умовам договору та діючого законодавства, і вимоги позивача в цій частині правомірно задоволені судом.

Відповідно до ст. 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За період з 28.02.18 року по 17.10.2018 року позивачем нараховано відповідачу 3% річних в розмірі 34 033,00 грн., а також інфляційні втрати за період з лютого 2018 по жовтень 2018 в розмірі 58 139,55 грн.

Правильність нарахування вказаних сум відповідач не спростував.

З доводів апеляційної скарги вбачається, що вимоги відповідача є взаємовиключними, що унеможливлює їх задоволення судом. Відповідач зазначає на те, що настання для нього строку оплати отриманого товару є недоведеним, нарахування пені, інфляційних, 3% річних проведено судом необґрунтовано, і водночас просить суд апеляційної інстанції надати розстрочку виконання рішення суду та зменшити проведені нарахування штрафних санкцій.

Щодо зазначених доводів колегія суддів вважає необхідним зазначити наступне:

Інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті.

Таку саме природу мають і річні, які є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові.

Отже інфляційні нарахування та річні, заявлені до стягнення на підставі ч.2 ст. 625 Цивільного кодексу не можуть бути зменшені за рішенням суду.

Що стосується зменшення розміру пені, то відмовляючи в задоволенні цього клопотання суд виходить з відсутності доказів винятковості обставин та причин прострочення виконання відповідачем зобов`язання, оцінки поведінки боржника, а саме того, що частина боргу ним сплачена лише під час слухання справи, а до звернення позивача до суду відповідачем було сплачено лише 3 473,23 грн. з 2 267 702,86 грн.

Щодо зменшення розміру пені, то такі доводи відповідача були предметом дослідження судом першої інстанції і суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність поважних причин, які б були підставою для задоволення клопотання відповідача про зменшення пені.

Щодо інших доводів апелянта, то підстав для розстрочки виконання рішення суду скаржник не зазначив, його посилання на скрутне матеріальне становище підприємства такою підставою не являється.

Щодо посилання відповідача на порушення позивачем норм ст. 222 Господарського кодексу України про не врегулювання даного спору досудовим шляхом, а саме зі зверненням позивача до відповідача, колегія суддів зазначає наступне:

Частиною 2 ст. 222 Господарського кодексу України встановлено, що у разі необхідності відшкодування збитків або застосування інших санкцій суб`єкт господарювання чи інша юридична особа - учасник господарських відносин, чиї права або законні інтереси порушено, з метою безпосереднього врегулювання спору з порушником цих прав або інтересів має право звернутися до нього з письмовою претензією, якщо інше не встановлено законом.

При цьому, диспозиція даної статті вказує на те, що звернення позивача до відповідача з відповідною претензією є його правом, а не обов`язком. Тому посилання відповідача, щодо неправомірності дій позивача з даного приводу є безпідставними.

Проте, ч. 1 ст.222 Господарського кодексу України передбачено, що учасники господарських відносин, що порушили майнові права або законні інтереси інших суб`єктів, зобов`язані поновити їх, не чекаючи пред`явлення їм претензії чи звернення до суду.

Таким чином, колегія суддів зазначає, що відповідач не повинен був чекати, коли позивач звернеться до суду з даним позовом, а повинен був самостійно врегулювати дане питання, шляхом виконання умов договору стосовно оплати за поставлений товар.

Щодо доводів апелянта про неприйняття до уваги судом першої інстанції заявленої мирової угоди відповідача, колегія суддів зазначає наступне.

Частиною 7 ст. 46 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що сторони можуть укласти мирову угоду на будь-якій стадії судового процесу.

Мирова угода укладається сторонами з метою врегулювання спору на підставі взаємних поступок і має стосуватися лише прав та обов`язків сторін. У мировій угоді сторони можуть вийти за межі предмета спору за умови, якщо мирова угода не порушує прав чи охоронюваних законом інтересів третіх осіб. Сторони можуть укласти мирову угоду і повідомити про це суд, зробивши спільну письмову заяву, на будь-якій стадії судового процесу (ч. ч. 1, 2 ст. 192 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до ч. 3 ст. 192 Господарського процесуального кодексу України до ухвалення судового рішення у зв`язку з укладенням сторонами мирової угоди суд роз`яснює сторонам наслідки такого рішення, перевіряє, чи не обмежені представники сторін вчинити відповідні дії.

Проаналізувавши наведені вище норми права, колегія судів приходить до висновку, що обов`язковою умовою для заключення такої мирової угоди є згода з даною угодою обох сторін.

При цьому, в матеріалах справи міститься відповідь позивача від 02.01.2019 за №143/19 на заявлену відповідачем мирову угоду (том 1, а.с. 155), в якій останні заперечує щодо укладення такої угоди.

Тому зазначені доводи відповідача є безпідставними.

Згідно ст. 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін.

Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 74, 77 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Враховуючи наведені вище обставини, колегія суддів приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги Дніпропетровського казенного експериментального протезно-ортопедичного підприємства на рішення господарського суду Дніпропетровської області від 05.02.2019 року у справі №904/5220/18.

Керуючись ст. ст. 269, 270, 271, 277 Господарського процесуального кодексу України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу залишити без задоволення.

Рішення господарського суду Дніпропетровської області від 05.02.2019 року у справі №904/5220/18 залишити без змін.

Судові витрати за розгляд апеляційної скарги покласти на Дніпропетровське казенне експериментальне протезно-ортопедичне підприємство.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови підписано 03.06.2019 року.

Головуючий суддя: Т.А. Верхогляд

Суддя: Л.М.Білецька

Суддя: Ю.Б.Парусніков