Постанова

від 11.06.2019 по справі 909/1067/18

ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

79010, м.Львів, вул.Личаківська,81

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"11" червня 2019 р. Справа №909/1067/18

Західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючої судді Орищин Г.В.,

суддів Галушко Н.А.,

Желіка М.Б.

розглянув апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Івано-Франківська харчосмакова фабрика" б/н від 11.03.2019 (вх. № 01-05/937/19 від 13.03.2019)

на рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 19.02.2019 (повне рішення складено 25.02.2019, суддя Фрич М.М.)

у справі № 909/1067/18

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Дунапак-Україна", м.Ходорів, Жидачівський район, Львівська область

до Приватного акціонерного товариства "Івано-Франківська харчосмакова фабрика", м. Івано-Франківськ

про стягнення заборгованості в сумі 63 167, 39 грн.

Розгляд апеляційної скарги здійснено без виклику сторін в порядку ч.10 ст. 270 ГПК України.

06.12.2018 до Господарського суду Івано-Франківської області надійшов позов Товариства з обмеженою відповідальністю (надалі - ТзОВ) "Дунапак-Україна" про стягнення з Приватного акціонерного товариства (надалі - ПрАТ) "Івано-Франківська харчосмакова фабрика" 59 400, 81 грн. заборгованості за договором поставки від 28.12.2016 за №281216/01, з яких: 44 041, 21 грн. основної заборгованості з врахуванням інфляційних нарахувань, 11 692,47 грн. пені, 1 567, 13 грн. трьох процентів річних та 2 100,00 грн. штрафу (а.с. 4-8, т.1).

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач неналежним чином виконував свої зобов`язання з оплати за гофрокартонну продукцію, поставлену позивачем за договором поставки від 28.12.2016 за №281216/01, внаслідок чого виникла заборгованість, яка є предметом даного спору.

Під час розгляду справи в суді першої інстанції позивач двічі збільшував позовні вимоги (а.с. 162-163, 184-185, т.1). Відповідно до останньої заяви про збільшення позовних вимог він просив стягнути з відповідача 63 167, 39 грн. заборгованості, з яких: 45 294, 70 грн. основної заборгованості з врахуванням інфляційних нарахувань, 14 012,26 грн. пені, 1 760, 43 грн. трьох процентів річних та 2 100,00 грн. штрафу.

Рішенням Господарського суду Івано-Франківської області від 19.02.2019 у справі №909/1067/18 (а.с. 238-246, т.1) позов задоволено частково:

- стягнуто з відповідача на користь позивача 16 000 грн. основного боргу, 3 294, 70 грн. інфляційних втрат, 14 012, 26 грн. пені, 1 760, 43 грн. 3% річних, 2100 грн. штрафу, 1762 грн. судового збору та 5000 грн. витрат на професійну правову допомогу;

- в частині вимог про стягнення 5 904 грн. витрат на професійну правничу допомогу - відмовлено;

- в частині вимог про стягнення 26 000 грн. основного боргу - провадження у справі закрито.

Ухвалюючи рішення у даній справі, місцевий господарський суд виходив з того, що наявними у справі доказами підтверджується факт існування основного боргу відповідача перед позивачем в розмірі 42 000 грн. Водночас, у зв`язку з тим, що під час судового розгляду відповідач погасив 26 000 грн. боргу, провадження у цій частині суд закрив на підставі п.2 ч.1 ст.231 ГПК України. Враховуючи допустимі та достатні докази в підтвердження вимог позивача, а також факт визнання відповідачем позову в частині стягнення заборгованості в розмірі 16 000 грн., суд першої інстанції дійшов висновку про задоволення позовних вимог в цій частині, а також в частині стягнення 3% річних, інфляційних нарахувань, пені та штрафу.

Здійснюючи розподіл судових витрат, суд першої інстанції врахував заперечення відповідача щодо розміру витрат на правову допомогу, які були викладені у відзиві на позовну заяву та дійшов висновку про необхідність зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу на 5 904 грн. та відшкодувати позивачу 5 000 грн. на професійну правничу допомогу, оскільки: а) відповідно до вимог процесуального законодавства, розмір витрат на оплату послуг адвоката повинен бути співмірним з складністю справи часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг), обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт, ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони; б) дана справа розглядалася судом в порядку спрощеного позовного провадження та є малозначною; в) адвокат Онищенко А.І. не брала участі в судових засіданнях і нею підписано лише позовну заяву та заяву про збільшення позовних вимог.

Дане рішення оскаржив відповідач з підстав неповного з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідності висновків суду обставинам справи, неправильного застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, у зв`язку з чим просить оскаржуване рішення скасувати та прийняти нове, яким в позові відмовити.

В апеляційній скарзі, яка надійшла на адресу суду 13.03.2019, скаржник покликається на наступне:

1) при призначенні справи до розгляду місцевий господарський суд не врахував тієї обставини, що відповідач не отримав позовної заяви, чим порушив положення ст. 247 ГПК України в частині врахування обсягу та характеру доказів у справі і думки відповідача щодо необхідності розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження;

2) місцевий господарський суд помилково задовольнив всі вимоги позивача в частині нарахування і стягнення інфляційних втрат, пені, штрафу та витрат на правничу допомогу, проігнорувавши при цьому відповідні доводи відповідача. Вказані позовні вимоги скаржник вважає неправильними і безпідставними, а також такими, що визначені без врахування строків виникнення заборгованості та суми боргу, зазначаючи наступне:

- на стадії досудового врегулювання спору позивач звертався до відповідача з претензіями про сплату основної заборгованості, у яких не пред`являв жодних вимог про стягнення пені та штрафу. Відповідач не заперечує суму основного боргу, однак наголошує на тому, що з дати виникнення заборгованості позивач не подавав жодних доказів розрахунків ним пені, штрафу та 3% річних;

- долучені до матеріалів справи розрахунки 3% річних, інфляційних нарахувань, пені та штрафу ніким не підписані, є неправдивими, безпідставними та не стосуються предмету поставки гофропродукції від 05.06.2018;

- місцевий господарський суд не врахував, що договір поставки від 28.12.2016 за №281216/01 припинив свою дію 01.01.2017, а зазначений позивачем договір за №281216/02 сторонами не укладався;

- при нарахуванні штрафних санкцій, які були стягнуті судом, порушено положення ст. 232 ГК України щодо тривалості їх нарахування та ст. 258 ЦК України щодо позовної давності звернення до суду;

3) вимога позивача про відшкодування витрат на правову допомогу є необґрунтована, оскільки позивач не подав жодного доказу надання послуг (жодного акта виконаних робіт).

Ухвалою Західного апеляційного господарського суду від 04.04.2019, на підставі ч. 10 ст. 270 ГПК України, враховуючи ціну позову, розгляд справи №909/1067/18 було призначено без повідомлення учасників справи.

Окрім вищезазначеної апеляційної скарги відповідач подав також три інші апеляційні скарги на це саме судове рішення, які надійшли на адресу Західного апеляційного господарського суду 18.03.2019, 10.05.2019 та 06.06.2019. Вказані апеляційні скарги за своїми доводами ідентичні тій апеляційній скарзі, яка була подана раніше, однак в їхніх прохальних частинах містилася вимога про скасування оскаржуваного рішення лише в частині стягнення 3% річних, інфляційних нарахувань, пені, штрафу, витрат на правову допомогу та про закриття провадження у справі в цій частині. Всупереч вимог ухвали суду апеляційної інстанції від 22.03.2019, скаржник не подав письмових пояснень щодо відмінності у вимогах своїх апеляційних скарг. Зважаючи на це, а також на те, що апеляційне провадження за першою апеляційною скаргою було відкрито, ухвалами Західного апеляційного господарського суду від 24.04.2019, 21.05.2019 та від 10.06.2019 три апеляційні скарги відповідача, які надійшли після першої апеляційної скарги, було повернуто скаржнику без розгляду.

Позивач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому просив оскаржуване рішення залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення. У своєму відзиві він зазначив наступне:

1) факт належного направлення позивачем позовної заяви на адресу відповідача підтверджується описом вкладення у цінний лист та накладною УДППЗ Укрпошта , які наявні в матеріалах судової справи;

2) та обставина, що в претензіях позивач вимагав у відповідача погасити лише основну заборгованість, жодним чином не позбавляє позивача права вимагати стягнення в судовому порядку як основної заборгованості, так і 3% річних, інфляційних нарахувань, пені та штрафу;

3) положення договору поставки від 28.12.2016 за № 281216/01 містять норму про автоматичну пролонгацію цього договору, а отже твердження відповідача про його припинення - безпідставні;

4) судом першої інстанції було вірно застосовано при вирішенні спору як ст. 625 ЦК України, так і відповідні договірні положення щодо стягнення пені та штрафу, а також ст. 258 ЦК України та ст. 232 ГК України.

Розглянувши матеріали справи, оцінивши подані сторонами докази на відповідність їх фактичним обставинам і матеріалам справи, судова колегія вважає, що відсутні підстави для задоволення апеляційної скарги та скасування оскаржуваного рішення, з огляду на наступне:

28.12.2016 між ТзОВ "Дунапак-Україна" (постачальником) та ПрАТ "Івано-Франківська харчосмакова фабрика" (покупцем) було укладено договір поставки №281216/01 (а.с.16-21), відповідно до якого постачальник взяв на себе зобов`язання поставляти і передавати у власність покупцю, а покупець приймати та здійснювати оплату гофрокартонної продукції на умовах, визначених в цьому договорі.

Додатковою угодою №1 від 28.12.2016 (а.с. 22), сторони внесли зміни до пунктів 4.1 та 4.4 договору поставки, які стосуються порядку здійснення оплати за поставлений товар та умов здійснення замовлення товару в межах ліміту неоплаченої суми за товар.

На виконання умов вказаного договору позивач протягом 2017 року, а також у березні та у червні 2018 року поставив відповідачу продукцію на загальну суму 498 511, 30 грн. (а.с. 23-52, 53-61, т.1).

Вказане підтверджується видатковими накладними, товарно-транспортними накладними та довіреностями на отримання товару, які наявні в матеріалах справи, належно оформлені та містять підписи обох сторін.

З матеріалів справи вбачається, що відповідач оплачував вказану продукцію із пропуском строку, встановленого у п. 4.1 договору, що підтверджується банківськими виписками, які наявні в матеріалах справи (а.с. 76-123, т.1), а також розрахунками позивача (а.с. 165-166, 189-197, т.1). Незважаючи на прострочення, відповідач повністю оплатив вартість товару, поставленого у 2017 році та у березні 2018 року.

Водночас, з матеріалів справи випливає, що відповідач не в повному обсязі оплатив вартість товару, що був поставлений у червні 2018 року згідно видаткової накладної №1673 від 05.06.2018 на загальну суму 66 326, 40 грн. Так, у період з 27.06.2018 по 18.10.2018 за вказаною накладною відповідач оплатив 24 326,40 грн., у зв`язку з чим у нього виникла заборгованість перед позивачем в розмірі 42 000 грн.

27.07.2018, 03.09.2018 та 09.10.2018 позивач направив на адресу відповідача претензії про оплату суми основної заборгованості, яка існувала станом на дату направлення цих претензій (а.с.63-75, т.1). Матеріали справи не містять доказів реагування відповідача на вказані претензії.

Вищезазначені обставини щодо обсягів та дат поставки товару, а також щодо дат оплати за отриманий товар не заперечуються жодною із сторін. Факт виникнення та існування основної заборгованості в розмірі 42 000 грн. станом на 14.12.2018 визнається відповідачем (а.с. 155, т.1).

Заперечення відповідача, які викладені ним у двох відзивах на позовну заяву (а.с. 155-156, 218-220, т.1 ) , а також в апеляційній скарзі, зводяться до того, що, на його думку, між сторонами у 2018 році не існувало договірних зобов`язань у зв`язку із закінченням терміну дії договору поставки.

Під час розгляду даної справи в суді першої інстанції відповідач здійснив часткове погашення основної заборгованості на суму 26 000 грн. відповідно до платіжних доручень №9352 від 31.01.2019 та №9384 від 07.02.2019 (а.с. 221, 222, т.1). Вказана обставина визнається позивачем (а.с. 224, 231, т.1).

Статтею 712 ЦК України передбачено, що за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар та сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

У відповідності до ст.655 ЦК України, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до ст. 662 ЦК України продавець зобов`язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу.

Частиною 1 ст. 691 ЦК України передбачено, що покупець зобов`язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу, або, якщо вона не встановлена у договорі і не може бути визначена виходячи з його умов, - за ціною, що визначається відповідно до статті 632 цього Кодексу, а також вчинити за свій рахунок дії, які відповідно до договору, актів цивільного законодавства або вимог, що звичайно ставляться, необхідні для здійснення платежу.

Відповідно до ч.1 ст.692 ЦК України, покупець зобов`язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Статтею 629 ЦК України встановлено, що договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Пунктом 4.1 договору передбачено, що покупець зобов`язаний здійснити оплату за поставлений товар у розмірі 100% вартості даної партії протягом 21 календарного дня з моменту отримання товару шляхом перерахування коштів у гривнях на розрахунковий рахунок постачальника.

Відповідно до п.4.2 договору датою отримання товару є дата підписання товаротранспортної накладної та/або видаткової накладної покупцем (уповноваженою особою покупця) або дата поставки товару силами постачальника покупцю в порядку, передбаченому п.8.1 цього договору.

Пунктом 4.3 передбачено, що покупець здійснює оплату товару шляхом переказу грошових коштів у гривнях та поточний банківських рахунок постачальника, що зазначений у цьому договорі.

Відповідно до ч. 1 ст. 631 ЦК України, строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов`язки відповідно до договору.

Пунктами 16.1 та 16.2 договору поставки визначено, що він набирає чинності з моменту його підписання обома сторонами та діє до 31.12.2017 включно. У разі, якщо за 30 днів до закінчення терміну дії цього договору сторони письмово не повідомили одна одну про наміри розірвання цього договору, він автоматично вважається пролонгованим на кожний один рік.

Зважаючи на положення ст. 631 ЦК України та п. 16.1 та 16.2 договору, колегія суддів вважає необґрунтованими твердження скаржника, що станом на червень 2018 року договір поставки №281216/01 від 28.12.2016 припинив свою дію. Вказані твердження скаржника (відповідача) не обґрунтовані належними та допустимими доказами, з яких би випливав факт звернення однієї із сторін до іншої із вимогою про розірвання договору. Таких доказів матеріали справи не містять.

З огляду на це, матеріалами справи підтверджується, що станом на момент звернення із позовом у даній справі, у відповідача перед позивачем існувала заборгованість за договором поставки №281216/01 від 28.12.2016 у розмірі 42 000 грн. Водночас, матеріалами справи підтверджується й те, що під час розгляду даної справи в суді першої інстанції відповідач здійснив часткове погашення основної заборгованості на суму 26 000 грн.

Таким чином, вирішуючи даний спір суд першої дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача 16 000 грн. основного боргу та про закриття провадження у справі в частині позовної вимоги про стягнення 26 000 грн. основного боргу на підставі п.2 ч.1 ст.231 ГПК України.

Відповідно до ст. 530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Згідно ст.610 ЦК України, порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Приписами ч.1 ст.612 ЦК України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Відповідно до статті 625 ЦК України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Відповідно до ст. 611 ЦК України, у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.

Відповідно до ст. 258 ЦК України та ст. 232 ГК України, нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов`язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано та стягуються такі санкції протягом строку позовної давності в один рік, при цьому позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін відповідно до ч.1 ст.259 ЦК України.

Одночасне стягнення штрафу та пені за неналежне виконання стороною грошових зобов`язань є можливим, оскільки згідно ст. 549 ЦК України пеня та штраф є формами неустойки, а відповідно до ст. 230 ГК України - видами штрафних санкцій. Таким чином, пеня та штраф не є окремими та самостійними видами юридичної відповідальності, що узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постановах суду від 09.02.2018 у справі №911/2813/17, від 17.05.2018 у справі №910/6046/16, від 22.03.2018 у справі №911/1351/17.

Розділом 10 договору передбачено відповідальність сторін за невиконання чи неналежне виконання зобов`язань.

Так, відповідно до п.10.2. договору за порушення строків оплати товару покупець зобов`язаний сплатити постачальнику пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від вартості поставленого, але неоплаченого в термін товару за кожний календарний день прострочення. Нарахування пені здійснюється протягом усього періоду прострочення виконання зобов`язання до моменту здійснення оплати товару.

Відповідно до п.10.3. договору у випадку порушення (невиконання або неповного виконання) покупцем зобов`язання щодо оплати товару на строк більше, ніж 60 календарних днів з моменту поставки товару, покупець сплачує постачальнику окрім пені, передбаченої п.10.2 цього договору, штраф у розмірі 5% від загальної вартості партії товару, оплата якої прострочена (не оплачена або оплачена не в повному обсязі).

У своїй позовній заяві (із врахуванням заяви про збільшення позовних вимог) ТзОВ Дунапак-Україна просило також стягнути з ПрАТ Івано-Франківська харчосмакова фабрика 3 294,70 грн. інфляційних нарахувань, 14 012,26 грн. пені, 1 760, 43 грн. три проценти річних та 2 100,00 грн. штрафу. Відповідні розрахунки містяться у матеріалах справи (а.с. 184-192, т.1).

При цьому, нарахування пені позивач здійснював по кожному окремому простроченому платежу починаючи з 09.12.2017 та завершуючи 27.01.2019. При цьому, період нарахування пені за жодним з прострочених платежів не перевищує 6-ти місяців (а.с. 186, т.1). Також, з матеріалів справи вбачається, що позов у даній справі був поданий 04.12.2018 (а.с. 135, т.1).

Таким чином, безпідставними є твердження скаржника про те, що при вирішенні даної справи судом першої інстанції було порушено положення ст. 232 ГК України та ст. 258 ЦК України.

Перевіривши правильність розрахунку інфляційних нарахувань, пені, трьох процентів річних та штрафу, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що місцевим господарським судом правомірно присуджено до стягнення таких.

Безпідставними є твердження скаржника про те, що позивач не вправі був пред`являти вимогу про стягнення трьох процентів річних, інфляційних нарахувань, пені та штрафу, оскільки він не реалізував цього права на стадії досудового врегулювання спору. Чинне законодавство не пов`язує можливості сторони скористатися своїми правами, передбаченими договором, ст. 611 та 625 ЦК України чи іншими нормативними актами із досудовим врегулюванням спору. Вказані права можуть бути реалізовані безпосередньо при зверненні до суду.

Перевіривши правильність вирішення питання про розподіл витрат, понесених позивачем на професійну правничу допомогу адвоката, судова колегія дійшла висновку про дотримання судом першої інстанції норм процесуального законодавства.

Відповідно до ст. 123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу. Відповідно до ст. 129 ГПК України судовий збір покладається у разі відмови в позові - на позивача.

Відповідно до ст.126 ГПК України за результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Згідно зі ст. 26 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги. Документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, можуть бути: 1) договір про надання правової допомоги; 2) довіреність; 3) ордер; 4) доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.

Як випливає з матеріалів справи, в підтвердження своїх вимог щодо витрат на правову допомогу позивач подав до суду такі докази: договір №А-01 про надання правової допомоги від 01.02.2018 року (а.с.130, т.1); додаток до договору від 23.11.2018 (а.с.134, т.1) та платіжне доручення №6456 від 30.11.2018 про перерахування на рахунок адвоката Онищенко А.І. 10 904 грн. за правові послуги (а.с. 225, т.1).

Відповідно до вказаного договору про надання правової допомоги, адвокат взяв на себе зобов`язання надавати правову допомогу в обсязі на та умовах, погоджених з клієнтом згідно з цим договором, а клієнт зобов`язаний прийняти та оплатити надані послуги у порядку та строки обумовлені сторонами.

Відповідно до додатку до вказаного договору, сторони погодили, що адвокат прийняв завдання клієнта щодо вивчення документів та справи, підготовки та подання позовної заяви, представництва клієнта в суді у справі про стягнення заборгованості за договором поставки від 28.12.2016 за №281216/01 з ПрАТ "Івано-Франківська харчосмакова фабрика", а вартість послуг адвоката (гонорар) у вищезазначеній справі становитиме 10 904 грн.

Водночас, суд першої інстанції врахував заперечення відповідача з приводу покладення на нього витрат, понесених позивачем на професійну правничу допомогу адвоката, що були викладені відповідачем у відзиві на позовну заяву. Так, місцевий господарський суд зменшив розмір витрат на професійну правничу допомогу, які повинні бути відшкодовані відповідачем, на 5 904 грн., із врахуванням того, що дана справа розглядалася в порядку спрощеного позовного провадження і є малозначною, а з матеріалів справи випливає, що адвокат Онищенко Анна Ігорівна підготувала текст позовної заяви, заяви про збільшення позовних вимог та не брала участі в судових засіданнях у даній справі.

Інші доводи скаржника, зокрема, про неотримання ним позовної заяви у справі чи про порушення судом першої інстанції ст. 247 ГПК України, колегія суддів вважає необґрунтованими, безпідставними та такими, що не спростовують факту правильного вирішення судом першої інстанції спору у даній справі, а також факту створення судом першої інстанції належних умов для реалізації сторонами свого права на судовий захист.

Відповідно до ч. 1 ст. 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до ст. 86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили.

З огляду на викладене, судова колегія дійшла висновку про обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції, як такого, що ухвалено відповідно до обставин та матеріалів справи з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

Керуючись ст. 129, 269, 275, 276, 282, 284 ГПК України, Західний апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

Рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 19.02.2019 у справі №909/1067/18 залишити без змін, а апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Івано-Франківська харчосмакова фабрика" - без задоволення.

Судовий збір за перегляд рішення в апеляційному порядку покласти на скаржника.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і не підлягає оскарженню.

Справу повернути в Господарський суд Івано-Франківської області.

Головуюча суддя Г.В. Орищин

суддя Н.А. Галушко

суддя М.Б. Желік