Рішення

від 12.02.2019 по справі 760/2816/17

СОЛОМ'ЯНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Провадження №2/760/979/19

Справа №760/2816/17

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

12 лютого 2019 року Солом`янський районний суд м. Києва в складі:

головуючого судді Усатової І.А.,

при секретарі: Ковальській К.О.,

за участю:

представника позивача : Дем`яненка М.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом Приватного підприємства "Страда Стар" до ОСОБА_1 про відшкодування матеріальної шкоди, завданої працівником під час виконання трудових обов`язків, суд -

В С Т А Н О В И В:

У лютому 2017 року ПП "Страда Стар", посилаючись на приписи п. 1 ч. 1 ст. 134 КЗпП України, звернувся з позовом до ОСОБА_1 про відшкодування матеріальної шкоди, завданої працівником під час виконання трудових обов`язків та просив стягнути з відповідача на свою користь матеріальну шкоду у розмірі 150 305, 57 грн., завдану ним під час виконання трудових обов`язків.

В обґрунтування позову позивачем зазначено, що з 24.10.2015 відповідач працює у позивача водієм-експедитором. Відповідно до вимог ст. 135-1 КЗпП України з відповідачем було підписано договір про повну матеріальну відповідальність та передане на відповідальне зберігання майно, а саме: вантажний сідловий тягач IVECO STRALIS, державний номер НОМЕР_1 , напівпричіп бортовий тентова ний KOGEL SN24, державний номер НОМЕР_2 , документи та інструменти, необхідні для ремонту та обслуговування. Вказане майно було передано відповідачу по акту прийому-передачі №2410/1-15 від 24.10.2015.

Позивач вказав, що п. 2.1.2. договору відповідального зберігання передбачає повну відповідальність за втрату чи пошкодження майна позивача, незалежно від причини ушкодження або втрати.

Позивач посилався на те, що 15.04.2016 виявилось, що під час виконання відповідачем своїх трудових обов`язків, майну позивача було завдано значних матеріальних збитків, про що комісією позивача в присутності відповідача складено акт про завдання останнім матеріальних збитків позивачу. Комісією встановлено факт пошкодження тентів та механізму зсувного даху напівпричіпа вартістю 103 524,00 грн., осі напівпричіпа вартістю 7548,00 грн., гайки ступиці вартістю 3115,38 грн., колеса напівпричіпа вартістю 6500 грн., скло лобове із встановленою вартістю 3850,00 грн., відсутній ключ м`ясорубка 2 шт. вартістю 2610 грн., пошкоджено диск колісний (розбиті проушини) вартістю 3218,18 грн., відсутні ремені стяжні 8 комплектів вартістю 2980,61 грн., відсутній домкрат гідравлічний вартістю 1062,00 грн., пошкоджено пневморесору вартістю 1879,20 грн., колодки гальмівні вартістю 3240,00 грн. Виявлено також недостачу дизпалива на суму 3625,00 грн., а також у зв`язку з простоєм автомобіля підприємству завдано збитків на суму 14 701,20 грн.

Позивач вказав, що вартість пошкодженого майна підтверджується, в тому числі, і рахунками-фактур, виставленими підприємствами-постачальниками пошкодженого обладнання та запчастин.

Позивач стверджував, що добровільно відповідач відмовився відшкодувати шкоду позивача, у зв`язку з чим просить задовольнити позов.

22.03.2017 у справі відкрито провадження.

У судовому засіданні представник позивача позов підтримав та просив його задовольнити.

Відповідач у судове засідання не з`явився, про час та місце розгляду справи неодноразово повідомлявся належним чином у порядку, визначеному ч. 1 ст. 130 ЦПК України. Про причину неявки суд до відома не поставив. Судові повістки, що направлялися на його адресу за зареєстрованим місцем проживання, поверталися до суду без вручення з відмітками поштового відділення про повернення в зв`язку з закінченням встановленого терміну зберігання.

Відповідно до ч.ч. 3, 5, 8 ст. 128 ЦПК України судові виклики здійснюються судовими повістками про виклик.

Судова повістка про виклик повинна бути вручена з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи, але не пізніше ніж за п`ять днів до судового засідання

У разі ненадання учасниками справи інформації щодо їх адреси судова повістка надсилається фізичним особам, які не мають статусу підприємців, - за адресою їх місця проживання чи місця перебування, зареєстрованою у встановленому законом порядку.

Днем вручення судової повістки є день поставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду.

Враховуючи вимоги даної норми закону суд вважає повідомлення відповідача про час розгляду справи належним.

Суд, заслухавши представника позивача, свідків, дослідивши матеріали справи, дійшов наступного висновку.

На підставі наказу 24/10/2-15 ОСОБА_1 з 24.10.2015 прийнято на посаду водія ПП Страда Стар , та на підставі наказу 24/10/1-15 ОСОБА_1 з 24.10.2015 прийнято на посаду експедитора за сумісництвом ПП Страда Стар (а.с. 5, 6) та 24.10.2015 між ПП Страда Стар та ОСОБА_1 було укладено трудовий договір з водієм №22/10/15 (а.с. 7).

З матеріалів справи вбачається, що 24.10.2015 між ПП Страда Стар (депонент) та ОСОБА_1 (виконавець) було укладено договір відповідального зберігання з правом користування (а.с. 8), згідно якого депонент передає, а виконавець приймає на відповідальне зберігання майно: вантажний сідловий тягач IVECO STRALIS, державний номер НОМЕР_1 , напівпричіп бортовий тентований KOGEL SN24, державний номер НОМЕР_2 , документи та інструменти по акту приймання-передачі №2410/1-15 від 24.10.2015, депонент передає майно виконавцю згідно до акту прийому-передачі, який є невід`ємною частиною цього договору, строк зберігання: на час повернення депоненту.

На виконання вищевказаного договору відповідального зберігання з правом користування 24.10.2015 було складено акт приймання-передачі матеріальних цінностей №2410/1-15.

Згідно наказу ПП Страда Стар №24/10/1-15 Про закріплення автомобіля від 24.10.2015, за відповідачем, як посадовою особою, водієм-експедитором, було закріплено автомобіль Івеко, д.н.з. НОМЕР_1 , та напівпричіп, д.н.з. НОМЕР_2 , та зобов`язано його підтримувати технічний та санітарний стан, згідно нормативів.

Позивач, звернувся до суду із позовом та просить стягнути з відповідача на свою користь матеріальну шкоду у розмірі 150 305, 57 грн., завдану ним під час виконання трудових обов`язків.

На підтвердження наявності зазначених спричинених матеріальних збитків надав суду акт від 15.04.2016, який складений комісією, в складі головного бухгалтера Смарчевської А.В. , директора ПП Страда Стар Ганюшиної О.І. , фінансового директора ОСОБА_7 ,механіка ОСОБА_5 , водія ОСОБА_6 про те, що 15.04.2016 водієм ОСОБА_1 , під час виконання службових обов`язків, було покинуто автомобіль ІВЕКО, д.н.з. НОМЕР_3 , та напівпричіп д.н.з. НОМЕР_2 , на якому він працював та за яким даний автомобіль був прикріплений, за адресою: АДРЕСА_1. Сам ОСОБА_1 зник з місця, в якому залишив автомобіль, в невідомому напрямку. Комісією встановлено наступні значні пошкодження автомобіля та, як наслідок, спричинено матеріальних збитків, які складаються з наступного:

тенти та механізм зсувного даху напівпричіпа на суму 103 524,00 грн., гайка ступиці - 3115,38 грн., колесо напівпричіпа - 6500,00 грн., автоскло лобове з встановленням - 3850,00 грн., ключі 32/33 м`ясорубка 2 шт. - 2610 грн., диск колісний (розбиті проушини) - 3218,18 грн., відсутні ремені кріплення вантажів 8 комплектів - 2980,61 грн., відсутній домкрат гідравлічний 20 т. - 1062,00 грн., пошкоджено пневморесору вартістю 1879,20 грн., колодки гальмівні - 3240,00 грн., простій автомобіля: 10 днів * 1470,12 грн. за добу, а всього - 14701,20 грн., недостача дизпалива: 250 л. * 14,50 грн. за 1 л. всього 3625,00 грн.

Також на підтвердження вартості пошкодженого майна позивачем надано рахунки-фактури, виставлені підприємствами-постачальниками пошкодженого обладнання та запчастин.

В обґрунтування наявності пошкоджень позивачем також долучено до позову фотокопії напівпричіпа.

Відповідно до ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (стаття 5 ЦПК України).

Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ст. 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного судочинства.

Способи захисту цивільних прав та інтересів передбачені ст. 16 ЦК України. Способи захисту цивільних прав та інтересів, передбачених ст. 16 ЦК України не є вичерпними, тому суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Згідно з ч.1 ст.3 КЗпП законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Підставою трудових правовідносин є трудовий договір.

У ст.21 КЗпП передбачено, що трудовий договір є угодою між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою.

Відповідно до ст. 130 КЗпП України працівники несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на них трудових обов`язків. При покладенні матеріальної відповідальності права і законні інтереси працівників гарантуються шляхом встановлення відповідальності тільки за пряму дійсну шкоду, лише в межах і порядку, передбачених законодавством, і за умови, коли така шкода заподіяна підприємству, установі, організації винними протиправними діями (бездіяльністю) працівника. Ця відповідальність, як правило, обмежується певною частиною заробітку працівника і не повинна перевищувати повного розміру заподіяної шкоди, за винятком випадків, передбачених законодавством. За наявності зазначених підстав і умов матеріальна відповідальність може бути покладена незалежно від притягнення працівника до дисциплінарної, адміністративної чи кримінальної відповідальності. На працівників не може бути покладена відповідальність за шкоду, яка відноситься до категорії нормального виробничо-господарського ризику, а також за шкоду, заподіяну працівником, що перебував у стані крайньої необхідності. Відповідальність за не одержаний підприємством, установою, організацією прибуток може бути покладена лише на працівників, що є посадовими особами. Працівник, який заподіяв шкоду, може добровільно покрити її повністю або частково. За згодою власника або уповноваженого ним органу працівник може передати для покриття заподіяної шкоди рівноцінне майно або поправити пошкоджене.

Згідно з ч.2 ст.130 КЗпП України умовами настання матеріальної відповідальності працівника є:

1) пряма дійсна шкода;

2) протиправна поведінка працівника;

3) вина в діях чи бездіяльності працівника;

4) прямий причинний зв`язок між протиправною і винною дією чи бездіяльністю працівника і шкодою, яка настала.

Під прямою дійсною шкодою, зокрема, слід розуміти втрату, погіршення або зниження цінності майна, необхідність для підприємства, установи, організації провести затрати на відновлення, придбання майна чи інших цінностей або провести зайві, тобто викликані внаслідок порушення працівником трудових обов`язків, грошові виплати.

З урахуванням викладеного до категорії прямої дійсної шкоди належать:

а) недостача матеріальних цінностей, виявлена у матеріально відповідальної особи або в іншої особи, якій матеріальні цінності передані у зв`язку з виконанням нею трудових обов`язків. Матеріальна відповідальність за недостачу матеріальних цінностей можлива лише в разі недостачі понад норму природної втрати. Якщо втрата природна, то притягнення працівника до матеріальної відповідальності неможливе. Якщо ж власник доведе, що втрата, хоч і не перевищує межі норм природної, не є природною, а спричинена винними діями працівника, то притягнення до матеріальної відповідальності можливе. Про недостачу мова йде у всіх випадках, коли працівник зобов`язаний відзвітувати про отримані матеріальні цінності, а при звіті (інвентаризації) виявиться їх менша кількість. При цьому термін недостача не розкриває причини зменшення кількості матеріальних цінностей;

б) втрата матеріальних цінностей. Під утратою розуміються такі випадки, коли майно було в наявності, а потім воно зникло, його не стало, незалежно від причин, з яких це трапилося;

в) знищення матеріальних цінностей. Частіше знищення як підстава матеріальної відповідальності буває пов`язана із дією стихійних сил, якщо можливість руйнівної дії цих сил зумовлена виною працівника. Вогонь - це стихія. Та він може бути викликаний порушенням працівником правил пожежної безпеки;

г) пошкодження матеріальних цінностей (сума прямої дійсної шкоди при цьому дорівнює сумі, на яку знизилася вартість матеріальних цінностей, або сумі витрат на відновлення відповідних об`єктів);

д) зіпсуття матеріальних цінностей - це втрата матеріальними цінностями їх споживчих якостей;

е) неможливість стягнути вартість матеріальних цінностей, яких не вистачає, з постачальника (перевізника), який передав матеріальні цінності з недостачею. Таке трапляється, коли під час приймання продукції або товарів від постачальника під час приймання вантажу від органів транспорту виявляється недостача;

є) шкода, спричинена незаконним продажем товарів за зниженою ціною. Це може бути викликане помилкою в застосуванні прейскурантів, що були належно затверджені, неправильним калькулюванням ціни тощо, якщо можливість стягнення відповідних сум з контрагента за договором, що придбав товари за зниженою ціною, втрачена;

ж) витрати, спричинені незаконними або необгрунтованими виплатами (переплатами) за цивільно-правовими договорами, на користь державного і місцевого бюджетів, спеціальних фондів соціального страхування, коли можливість стягнення таких виплат (переплат) з організацій, які їх одержали, втрачена;

з) витрати, спричинені зайвими виплатами на користь працівників (основної та додаткової заробітної плати, сум компенсацій, допомоги по загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню, інших виплат), при відсутності можливості стягнення цих сум із працівників, які безпідставно одержали відповідні суми (з огляду на п.1 ч.2 ст.127 КЗпП такі можливості часто є відсутніми). До категорії прямої дійсної шкоди належать і безпідставні натуральні виплати (видачі) на користь працівників;

и) сплачені на користь контрагентів за цивільно-правовими договорами, державного чи місцевого бюджетів, державних органів суми неустойки, фінансових санкцій, пені. Проте у п.4 постанови Пленуму ВС №14 звернуто увагу на недопустимість стягнення з працівника шкоди, заподіяної списанням з рахунків підприємств у дохід держави одержаного ними прибутку. Нестягнена з боржника неустойка не може бути віднесена до прямої дійсної шкоди. Це - неодержаний прибуток.

і) виплати на користь інших суб`єктів у порядку відшкодування шкоди, оскільки організація відповідає за шкоду, заподіяну діями її працівників. Підкреслимо, що притягнення до матеріальної відповідальності в цьому випадку, як і завжди, можливе, коли дії працівника кваліфікуються як невиконання або неналежне виконання трудових обов`язків;

ї) не стягнена з боржника дебіторська заборгованість, коли можливість її стягнення втрачена у зв`язку із закінченням строку позовної давності чи з інших причин (наприклад, у зв`язку з ліквідацією юридичної особи-боржника);

й) не стягнена з боржника шкода (за винятком тієї частини шкоди, яка належить до категорії неодержаного прибутку), якщо можливість її стягнення втрачена.

Протиправна поведінка працівника - це поведінка працівника, який не виконує чи неналежним чином виконує трудові обов`язки, передбачені приписами правових норм, трудовими договорами, наказами та розпорядженнями підприємств, установ та організацій.

Формами протиправної поведінки працівника є протиправна дія чи протиправна бездіяльність.

Обов`язковою умовою притягнення працівника до матеріальної відповідальності є вина.

Зі змісту ч.2 ст.130 КЗпП матеріальна відповідальність працівника настає тільки за наявності його вини в заподіянні підприємству, установі, організації майнової шкоди.

Вина працівника - це його психічне ставлення до вчинюваної дії чи бездіяльності та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності.

Отже, працівник визнається винним у заподіянні шкоди, якщо протиправне діяння вчинене ним умисно або з необережності (за винятком випадків, коли шкоду нанесено джерелом підвищеної небезпеки).

Умисел характеризується тим, що працівник усвідомлює протиправність свого діяння (дії чи бездіяльності), а також передбачає негативні наслідки своєї протиправної поведінки та бажає або свідомо допускає їх настання.

Необережність працівника, яка спричинила шкоду, як правило, полягає в недостатній передбачливості при виконанні трудових обов`язків: працівник або не передбачив негативних наслідків своєї дії чи бездіяльності, хоча міг і повинен був передбачити їх; або передбачив, однак легковажно понадіявся їх попередити.

Якщо працівник усвідомлював, що в його діях не виявляється належна турботливість про збереження майна власника, якщо він передбачав можливість настання прямої дійсної шкоди, але легковажно розраховував запобігти цим наслідкам, має місце необережна вина працівника у формі самовпевненості.

Якщо працівник не усвідомлював, що в його діях немає належної турботливості про збереження майна власника, якщо він не передбачав можливості заподіяння майну власника прямої дійсної шкоди, хоча за обставин, що склалися, міг і повинен був це усвідомлювати, у діях працівника є ознака необережної вини у формі недбалості.

Самовпевненість та недбалість також не виділяються в КЗпП, але ці дві форми необережної вини також можуть враховуватися при визначенні розміру прямої дійсної шкоди, що підлягає покриттю працівником відповідно до ч.1 ст.137 КЗпП.

Матеріальна відповідальність за трудовим законодавством настає незалежно від форми вини працівника: умислу чи необережності. Форма вини впливає на вид та межі матеріальної відповідальності.

Зідно ст. 131 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний створити працівникам умови, необхідні для нормальної роботи і забезпечення повного збереження дорученого їм майна. Працівники зобов`язані бережливо ставитися до майна підприємства, установи, організації і вживати заходів до запобігання шкоді.

Згідно ст. 132 КЗпП України за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов`язків, працівники, крім працівників, що є посадовими особами, з вини яких заподіяно шкоду, несуть матеріальну відповідальність у розмірі прямої дійсної шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку. Матеріальна відповідальність понад середній місячний заробіток допускається лише у випадках, зазначених у законодавстві.

У абз.1 п.3 постанови Пленуму ВС Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками №14 від 29.12.1992 зазначено, що відповідно зі ст.130 КЗпП відшкодування шкоди провадиться незалежно від притягнення працівника до дисциплінарної, адміністративної чи кримінальної відповідальності за дії (бездіяльність), якими заподіяна шкода підприємству, установі, організації.

Отже, згідно з ч.3 ст.130 КЗпП одночасне притягнення до матеріальної та інших видів відповідальності цілком допустиме, якщо тільки є підстави для притягнення працівника не тільки до матеріальної, а й до дисциплінарної, адміністративної чи кримінальної відповідальності. Це правило узгоджується зі ст.61 Конституції, яка забороняє двічі притягнення до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.

Відповідно до законодавства працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації, у випадку, коли між працівником і підприємством, установою, організацією відповідно до ст.135 1 цього кодексу укладено письмовий договір про взяття на себе працівником повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілісності майна та інших цінностей, переданих йому для зберігання або для інших цілей (п.1 ч.1 ст.134 КЗпП).

У правовому висновку ВСУ від 25.04.2012 у справі №6-16цс12 зазначено, що договори про повну матеріальну відповідальність з працівниками, чиї посади (виконувана робота) в переліку посад і робіт, які заміщаються або виконуються робітниками, з якими підприємством, установою, організацією можуть укладатися письмові договори про повну матеріальну відповідальність за незабезпечення збереження цінностей, які були передані їм для збереження, обробки, продажу (відпуску), перевезення або застосування в процесі виробництва, не вказані, юридичної сили не мають і не можуть бути підставою для матеріальної відповідальності у повному розмірі заподіяної з їх вини шкоди.

Отже, договори про повну матеріальну відповідальність можна укладати в письмовій формі тільки з працівниками визначених категорій. Договори про повну матеріальну відповідальність, укладені з особами, які не включені до переліку категорій працівників, з котрими можна такі договори укладати, є недійсними.

Таким чином, сам по собі факт укладення з працівником договору про повну матеріальну відповідальність не є підставою для покладення матеріальної відповідальності у повному розмірі шкоди за п.1 ч.1 ст.134 КЗпП.

Згідно переліку посад і робіт, які заміщаються або виконуються робітниками, з якими підприємством, установою, організацією можуть укладатися письмові договори про повну матеріальну відповідальність за незабезпечення збереження цінностей, які були передані їм для збереження, обробки, продажу (відпуску), перевезення або застосування в процесі виробництва, затвердженого постановою Держкомпраці СРСР і Секретаріатом ВЦРПС від 28.12.77 №447/24, посада експедитора входить до переліку посад, з якими можна укладати договори про повну матеріальну відповідальність.

У листі Міністерства праці та соціальної політики від 27.05.2008 №146/06/186-88, крім того, зазначено, що наявність посади або роботи в переліку посад і робіт, які заміщаються або виконуються робітниками, з якими підприємством, установою, організацією можуть укладатися письмові договори про повну матеріальну відповідальність за незабезпечення збереження цінностей, які були передані їм для збереження, обробки, продажу (відпуску), перевезення або застосування в процесі виробництва, не дає підстави для укладення договору про повну матеріальну відповідальність, якщо у змісті трудової функції працівника відсутні перелічені обов`язки.

Отже, ще однією з умов укладення договору про повну матеріальну відповідальність є виконання працівником роботи, безпосередньо пов`язаної із зберіганням, обробкою, продажем (відпуском), перевезенням або застосуванням в процесі виробництва цінностей.

У листі ВСС Про практику застосування судами при розгляді справ окремих норм трудового права від 27.09.2012 №10-1389/0/4-12 також зазначено, що, розглядаючи справи про матеріальну відповідальність на підставі письмового договору, укладеного працівником з підприємством, установою, організацією, про взяття на себе повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілісності майна та інших цінностей (недостача, зіпсування), переданих йому для зберігання або інших цілей (п.1 ч.1 ст.134 КЗпП), суд зобов`язаний перевірити, чи належить працівник до категорії працівників, з якими згідно зі ст.135 1 КЗпП може бути укладено такий договір, та чи був він укладений. За відсутності цих умов на працівника за заподіяну ним шкоду може бути покладено лише обмежену матеріальну відповідальність, якщо згідно із чинним законодавством працівник з інших підстав не несе матеріальної відповідальності у повному розмірі шкоди.

Як встановлено вище, між сторонами було укладено договір про повну матеріальну відповідальність, разом з тим, суду слід встановити в даному випадку вину в діях чи бездіяльності відповідача та прямий причинний зв`язок між протиправною і винною дією чи бездіяльністю відповідача і шкодою, яка настала.

Допитані у судовому засіданні свідки ОСОБА_7 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 пояснили, що у 2016 році в напрямку до зони проведення АТО, в м. Маріуполь, рухалася колона транспортних засобів, серед яких був і відповідач ОСОБА_1 на автомобілі позивача, однак, відповідач виїхав з колони і поїхав під міст, який по габариту не дозволяв проїзд під ним вантажного транспорту, не дивлячись на наявність відповідних дорожніх знаків, у зв`язку з чим, було пошкоджено тент, однак, працівників поліції не викликали для оформлення даної дорожньо-транспортної пригоди. Повідомивши про зазначене керівництво, працівники позивача самотужки відремонтували тент, з метою наздогнати колону транспортних засобів.

Також у судовому засіданні свідок ОСОБА_7 посилався на те, що відповідач поїхав на стоянку, залишив там автомобіль, та утік, при цьому автомобіль мав пошкодження, ремонт останнього було здійснено позивачем. Зазначив, що причіп було украдено, у зв`язку з чим було відкрито кримінальне провадження.

Свідок ОСОБА_5 посилався на те, що відповідач халатно відносився до техніки.

В судовому засіданні представник позивача також пояснив, що автомобіль був застрахований за договором обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, за договором добровільного страхування пошкоджене майно позивача застраховане не було. Також вказав, що зазначена дорожньо-транспортна пригода не оформлялася.

Судом не приймається до уваги як доказ заподіяння відповідачем шкоди позивачу ,покази свідків, оскільки згідно ч. 2 ст. 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування, тому факт дтп має бути підтверджено протоколом про адміністративне правопорушення та постановою про визнання особи винною у вчиненні адміністративного правопорушення.

Також суд наголошує на тому, що позивачем не надано обґрунтування розміру шкоди з посиланням на належні докази.

За умовами ч.3 ст. 12, ч.1 ст. 13 ЦПК України обов`язок доказування покладається на сторони у справі.

Статтею 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до ч. 1 ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Суд, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок в їх сукупності за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженню наявних у справі доказів, системний аналіз положень чинного законодавства України, приходить до висновку про необґрунтованість позову, оскільки позивачем не доведено належними та допустимими доказами обставини, на які він посилається у своєму позові. Ні матеріали справи, ні пояснення представника позивача не містять даних, що саме неправомірними діями відповідача спричинено позивачу матеріальну шкоду.

Крім того, суд не приймає до уваги покази свідків, оскільки останні є залежними особами.

З огляду на наведене, суд не знаходить підстав для задоволення позову Приватного підприємства "Страда Стар" до ОСОБА_1 про відшкодування матеріальної шкоди, завданої працівником під час виконання трудових обов`язків.

Суд, керуючись ст.ст. 130-135-1 КЗпП України, ст.ст. 3, 4, 10, 13, 76-82, 89, 223, 259, 263-265, 268 ЦПК України -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позову Приватного підприємства "Страда Стар" до ОСОБА_1 про відшкодування матеріальної шкоди, завданої працівником під час виконання трудових обов`язків - відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Київського апеляційного суду через суд першої інстанції.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя: