Постанова

від 23.07.2019 по справі 500/1120/19

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 липня 2019 рокуЛьвів№ 857/6370/19

Колегія суддів Восьмого апеляційного адміністративного суду в складі:

головуючого судді Ніколіна В.В.,

суддів Багрія В.М., Гінди О.М.

за участі секретаря судового засідання Ваврик Х.Б.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу Виконавчого комітету Тернопільської міської ради на ухвалу Тернопільського окружного адміністративного суду від 22 травня 2019 року про забезпечення позову (суддя - Чепенюк О.В., м. Тернопіль) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Виконавчого комітету Тернопільської міської ради, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Комунальне підприємство Тернопільелектротранс , Управління транспорту, комунікацій та зв`язку Тернопільської міської ради про визнання протиправним та нечинним рішення, -

ВСТАНОВИЛА:

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Виконавчого комітету Тернопільської міської ради, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Комунальне підприємство Тернопільелектротранс , Управління транспорту, комунікацій та зв`язку Тернопільської міської ради про визнання протиправним та нечинним рішення Виконавчого комітету Тернопільської міської ради від 02.05.2019 №420 Про тарифи на перевезення пасажирів електричним транспортом в м. Тернополі .

Одночасно з позовною заявою позивачем подано до суду заяву про забезпечення в порядку статті 151 КАС України позову шляхом зупинення дії рішення Виконавчого комітету Тернопільської міської ради від 02.05.2019 №420 Про тарифи на перевезення пасажирів електричним транспортом в м. Тернополі до набрання законної сили рішення у цій адміністративній справі. В обґрунтування заяви покликається на можливу загрозу заподіяння шкоди правам як самого позивача, так і необмеженого кола громадян, які користуються електричним транспортом у м. Тернополі, оскільки оскаржуване рішення відповідача є актом регуляторного характеру, однак було прийняте без дотримання відповідної процедури, передбаченої для прийняття такого роду актів. Крім цього, позивач наголосив, що від часу ухвалення постанови Восьмого апеляційного адміністративного суду від 16 квітня 2019 року, а з 02.05.2019 вже в силу рішення виконавчого комітету Тернопільської міської ради №420, несе постійні надмірні витрати на проїзд (оскільки користується громадським електричним транспортом м. Тернополя), а за відсутності механізму повернення сплачених коштів, позбавлений правової визначеності щодо подальшого захисту своїх прав та інтересів.

Ухвалою Тернопільського окружного адміністративного суду від 22 травня 2019 року у справі №500/1120/19 заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову задоволено. Зупинено дію оскаржуваного нормативно-правового акта - рішення Виконавчого комітету Тернопільської міської ради від 02.05.2019 №420 Про тарифи на перевезення пасажирів електричним транспортом в м. Тернополі до набрання законної сили рішення у цій адміністративній справі.

Не погоджуючись з ухвалою суду першої інстанції, Виконавчий комітет Тернопільської міської ради подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати ухвалу суду першої інстанції та відмовити в задоволенні заяви про забезпечення адміністративного позову. В обґрунтування вимог апеляційної скарги вказує, що не є очевидними ознаки протиправності рішення; оскаржуване рішення не має ознак нормативно-правового або регуляторного акту та не потребує проходження відповідної процедури; зазначив, що суд першої інстанції не врахував співмірність заходів забезпечення із заявленими позивачем вимогами, не оцінив співвідношення негативних наслідків для підприємств - перевізників.

Учасники справи, в судове засідання не з`явились, про дату, час і місце розгляду справи були повідомлені належним чином, а тому, апеляційний суд, відповідно до частини четвертої статті 229 КАС України, вважає за можливе провести розгляд справи за відсутності учасників справи, без здійснення фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість ухвали суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, дослідивши матеріали справи, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Суд першої інстанції заяву про забезпечення позову задовольнив з тих підстав, що обраний судом захід забезпечення позову є співмірним із заявленими позивачем вимогами, таким, що відповідає предмету позову, та вжиття таких заходів жодним чином не зумовлює фактичного вирішення спору по суті, оскільки спрямовано лише на збереження існуючого становища до розгляду справи по суті.

Такі висновки суду першої інстанції відповідають встановленим обставинам справи, зроблені з додержанням норм матеріального і процесуального права, з таких міркувань.

Інститут забезпечення адміністративного позову регламентовано положеннями статей 150-158 КАС України, які закріплюють підстави для вжиття заходів забезпечення адміністративного позову, а також способи забезпечення позову в адміністративному процесі.

Наявність такого інституту є однією з гарантій виконання судового рішення і спрямоване на забезпечення принципу обов`язковості судових рішень.

Забезпечення адміністративного позову - це вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, до вирішення адміністративної справи визначених законом заходів щодо створення можливості реального виконання у майбутньому судового рішення, якщо його буде прийнято на користь позивача.

Відповідно до вимог частин 1 та 2 статті 150 КАС України суд за заявою учасника справи або з власної ініціативи має право вжити визначені цією статтею заходи забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи.

При цьому, положеннями частини 2 статті 150 КАС України в якості підстав для вжиття заходів забезпечення позову передбачено наступні: 1) невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду; або 2) очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, та порушення прав, свобод або інтересів особи, яка звернулася до суду, таким рішенням, дією або бездіяльністю.

Ці підстави є оціночними, тому містять небезпеку для застосування заходів забезпечення позову всупереч цілям цієї статті при формальному дотриманні її вимог. Необґрунтоване вжиття таких заходів може привести до правових ускладнень, значно більших, ніж ті, яким вдалося б запобігти, тому суд повинен у кожному випадку, виходячи з конкретних доказів, встановити, чи є хоча б одна з названих обставин, і оцінити, чи не може застосуванням заходів забезпечення позову бути завдано ще більшої шкоди, ніж та, якій можна запобігти.

Тобто, інститут забезпечення адміністративного позову є однією з гарантій захисту прав, свобод та законних інтересів юридичних та фізичних осіб - позивачів в адміністративному процесі, механізмом, який покликаний забезпечити реальне та неухильне виконання судового рішення прийнятого в адміністративній справі.

В той же час, слід враховувати, що положеннями частини 1 статті 151 КАС України визначені види забезпечення позову, а саме: 1) зупинення дії індивідуального акта або нормативно-правового акта; 2) заборона відповідачу вчиняти певні дії; 3) встановлення обов`язку відповідача вчинити певні дії; 4) заборона іншим особам вчиняти дії, що стосуються предмета спору; 5) зупинення стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку.

При цьому, відповідно до частини 2 статті 151 КАС України суд може застосувати кілька заходів забезпечення позову. Заходи забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Суд також повинен враховувати співвідношення прав (інтересу), про захист яких просить заявник, із наслідками вжиття заходів забезпечення позову для заінтересованих осіб.

Згідно із частиною 5 статті 151 КАС України зупинення дії нормативно-правового акта як захід забезпечення позову допускається лише у разі очевидних ознак протиправності такого акта та порушення прав, свобод або інтересів особи, яка звернулася до суду з позовом щодо такого акта.

Отже, заходи забезпечення мають бути вжиті лише в межах позовних вимог та бути співмірними з позовними вимогами.

Співмірність передбачає співвідношення негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії. Заходи до забезпечення позову можуть бути вжиті судом лише в межах предмета позову та не повинні порушувати прав осіб, що не є учасниками даного судового процесу.

Аналіз вищенаведених норм дозволяє дійти висновку, що забезпечення адміністративного позову - це сукупність процесуальних дій, які гарантують виконання судового рішення у разі задоволення позовних вимог. Вжиття заходів забезпечення адміністративного позову нерозривно пов`язано з підставами та предметом адміністративного позову і ними обумовлюється. Забезпечення позову допускається, якщо не вжиття цих заходів може ускладнити або привести до неможливості виконання рішення суду. Під час вирішення питання щодо вжиття заходів забезпечення позову суд враховує інтереси як позивача, так і відповідача. Заходи забезпечення позову повинні відповідати критеріям розумності, обґрунтованості і адекватності, забезпечення збалансованості інтересів учасників спірних правовідносин, запобігання порушенню у зв`язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів учасників даного судового процесу та не впливати на права, свободи та інтереси інших осіб.

Також при розгляді клопотання про вжиття заходів забезпечення позову суд повинен дати оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням: розумності, обґрунтованості й адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників процесу; наявності зв`язку між конкретним видом, що застосовується для забезпечення позову, і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий вид забезпечення забезпечити фактичне виконання рішення суду у разі його задоволення; імовірності виникнення утруднень для виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; необхідності у зв`язку із вжиттям заходів запобігти порушенню прав та інтересів інших осіб, в тому числі, й осіб, які не приймають участь у розгляді справи.

Значення цього інституту адміністративного процесуального права в тому, що ним захищаються законні інтереси (права) позивача на той випадок, коли відповідач буде діяти недобросовісно або коли неприйняття заходів може призвести до невиконання судового рішення.

Забезпечення позову не порушує принципів змагальності і процесуальної рівності учасників справи.

Мета забезпечення позову це хоча і негайні, проте тимчасові заходи, направлені на недопущення ускладнення чи неможливості виконання судового рішення, а також перешкоджання спричинення значної шкоди заявнику. Таким чином, заходи забезпечення позову не мають якогось дискримінаційного характеру стосовно якоїсь із сторін у спорі; їх застосування здійснюється в рамках дискреційних повноважень суду і на основі принципів змагальності та процесуальної рівності.

Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд бере до уваги інтереси не тільки позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв`язку із застосуванням відповідних заходів.

Крім того, в ухвалі про забезпечення позову суд повинен навести мотиви, з яких він дійшов висновку про існування очевидної небезпеки заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення в адміністративній справі, або захист цих прав, свобод та інтересів стане неможливим без вжиття таких заходів, або для їх відновлення необхідно буде докласти значних зусиль та витрат, а також вказати ознаки, які свідчать про очевидність протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень.

Колегія суддів зазначає, що предметом дослідження у межах спірних правовідносин є правомірність рішення Виконавчого комітету Тернопільської міської ради від 02.05.2019 №420 Про тарифи на перевезення пасажирів електричним транспортом в м. Тернополі . Це рішення стосується встановлення тарифів на перевезення пасажирів електричним транспортом в місті Тернополі перевізником КП Тернопільелектротранс .

Рішенням встановлені наступні тарифи: 6,00 грн - за одну поїздку для громадян чи за перевезення багажу - при готівковому розрахунку; 6,00 грн - за одну поїздку для громадян чи за перевезення багажу - при розрахунком безконтактною банківською карткою чи пристроєм з технологією NFC; 5,00 грн - за одну поїздку для громадян чи за перевезення багажу, 2,50 грн - за одну поїздку для учнів/студентів чи за перевезення багажу - для власників електронного квитка Соціальна картка Тернополянина ; 5,00 грн - за одну поїздку для громадян чи за перевезення багажу - для власників неперсоніфікованого проїзного квитка тривалого користування Електронний квиток та власників проїзного квитка тривалого користування (ПКТК).

Оскаржуване рішення виконавчого комітету Тернопільської міської ради стосується встановлення нових тарифів на послуги з перевезення пасажирів електричним транспортом у м. Тернополі, тобто передбачає правове регулювання господарських відносин між перевізниками та споживачами послуг з перевезення, застосовується неодноразово щодо невизначеного кола осіб. За своєю правовою природою таке рішення є регуляторним актом, яким змінені норми права, оскільки воно розраховане на неодноразове застосування і щодо невизначеного кола осіб, з метою встановлення тарифів на перевезення населення у м. Тернополі.

Верховним Судом, висновки якого щодо застосування норм права підлягають обов`язковому врахуванню судом в силу вимог частини 5 статті 242 КАС України, сформована стала судова практика, яка вказує на те, що акти органів місцевого самоврядування про встановлення тарифів на перевезення міським транспортом є регуляторними актами. Такі правові висновки містяться, зокрема, у постановах Верховного Суду від 31.01.2018 у справі № 490/2099/15-а, від 08.05.2018 у справі № 405/5819/14-а, від 21.10.2018 у справі № 591/1335/15-а, від 20.02.2019 у справі №812/1177/18. При цьому Верховний Суд зауважував, що листи Державної регуляторної служби України з роз`ясненнями про те, що рішення виконавчого комітету про встановлення тарифів на перевезення не є регуляторним актом, мають роз`яснювальний характер і не є нормативно-правовими актами, якими слід керуватися органам місцевого самоврядування при прийнятті відповідних рішень.

Отже, виходячи зі встановленої природи оскаржуваного рішення виконавчого комітету Тернопільської міської ради від 02.05.2019 №420 Про тарифи на перевезення пасажирів електричним транспортом в м. Тернополі , як регуляторного акта, його прийняттю мала передувати визначена законом процедура.

Проте, обґрунтовуючи клопотання про вжиття заходів забезпечення позову, позивач покликається на недодержання відповідачем процедури, визначеної Законом України Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності , яка передує прийняттю регуляторного акту, на підтвердження чого надає відповідні докази щодо відсутності оприлюднення аналізу регуляторного впливу проекту регуляторного акта на офіційному сайті Тернопільської міської ради у розділах Повідомлення про оприлюднення та проекти регуляторних актів та Інформація про публічні заходи з обговорення проектів регуляторних актів ; відсутність громадських обговорень, які не могли бути проведені у межах строку, визначеного статтею 9 Закону України Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності , так як дія попереднього рішення відповідача про встановлення тарифів від 30.10.2018 (зі змінами від 15.11.2018) припинена згідно з постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 16 квітня 2019 року у справі №500/2333/18, тому, навіть розпочавши регуляторну процедуру з цієї дати, її неможливо було б завершити до 02.05.2019 (дата прийняття оскаржуваного рішення).

Зі змісту рішення від 02.05.2019 №420 Про тарифи на перевезення пасажирів електричним транспортом в м. Тернополі вбачається, що при його прийняті Виконавчий комітет Тернопільської міської ради керувався статтею 197 Податкового кодексу України, статтею 28 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні , статтею 10 Закону України Про міський електричний транспорт та врахував звернення перевізника КП Тернопільелектротранс та звіт про фактичні результати аудиторської фірми Тер Аудит від 14.11.2018 №2064. Очевидним є той факт, що відповідач не дотримувався вимог Закону України Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності , оскільки посилання на такий Закон відсутнє в оскаржуваному рішенні.

Також апеляційний суд враховує, що до заяви про забезпечення позову заявником долучено постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 16 квітня 2019 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Виконавчого комітету Тернопільської міської ради, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача, Управління транспорту, комунікацій та зв`язку Тернопільської міської ради про визнання протиправним та нечинним рішення Виконавчого комітету Тернопільської міської ради від 30.10.2018 №819 Про встановлення тарифів на перевезення пасажирів автомобільним та електричним транспортом в м. Тернополі , якою позовні вимоги задоволені повністю.

Оскаржуване у розглядуваній справі рішення від 02.05.2019 №420 стосується аналогічних правовідносин, що й рішення від 30.10.2018, за виключенням того, що рішенням від 02.05.2019 встановлено тариф лише для одного перевізника КП Тернопільелектронтанс і на перевезення пасажирів лише електричним транспортом. А також відмінним є те, що в оскаржуваному рішенні відповідач не посилається на положення Закону України Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності , а лише на Закон України Про місцеве самоврядування в Україні . Апеляційною інстанцією встановлено, крім іншого, невідповідності повідомлення про оприлюднення проекту оскаржуваного регуляторного акта, встановленим Законом України Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності приписам, зокрема, всупереч вимогам частини п`ятої статті 9 цього Закону, таке повідомлення не містило змісту проекту оскаржуваного акту та адреси сторінки в мережі інтернет, де було оприлюднено проект акта та його регуляторний вплив. Тобто порушення регуляторного законодавства відповідачем уже допускалися, проте при прийняті нового регуляторного акта проігноровані.

Разом з тим, правильними є висновки суду першої інстанції щодо обґрунтованості доводів заявника щодо спричинення шкоди його правам у вигляді надмірних витрат за проїзд, оскільки він як споживач послуг з перевезення пасажирів з 02.05.2019 оплачує тарифи за перевезення, розмір і складові яких не пройшли необхідних процедур розробки, обговорення, аналізу їх змісту та їх впливу, що передбачені Законом України Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності . Така шкода може бути завдана і необмеженому колу громадян, які користуються громадським електричним транспортом у м. Тернополі. Сплачені таким чином кошти буде вкрай складно чи й неможливо компенсувати, у разі, якщо судом буде в подальшому визнане нечинним рішення виконавчого комітету Тернопільської міської ради і застосування його буде визнано протиправним.

Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що заявником в обґрунтування заяви про вжиття заходів забезпечення позову наведено достатні аргументи, які підтверджують, що права, свободи та інтереси як його, так і невизначеного кола громадян, які користуються електричним транспортом у м. Тернополі, суттєво порушено, а невжиття таких заходів може істотно ускладнити ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів цих осіб, зокрема, позивача, за захистом яких він звернувся.

Колегія суддів не приймає до уваги доводи апеляційної скарги відповідача про відсутність порушеного права позивача оскаржуваним рішенням та звертає увагу, що не досліджуючи змісту оскаржуваного акту відповідача, вже із самої назви оскаржуваного акта вбачається, що він спрямований на встановлення тарифів на перевезення пасажирів, тобто передбачають правове регулювання господарських відносин між перевізниками та споживачами послуг з перевезення, застосовуються неодноразово щодо невизначеного кола осіб, а тому вказані доводи спростовуються наведеними позивачем у заявленому клопотанні обставинами, які свідчать, що для можливого відновлення прав, свобод та інтересів позивача та необмеженого кола осіб без вжиття заходів забезпечення адміністративного позову, необхідно буде докласти значних зусиль та витрат.

Відповідно до статті 13 Конвенції, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 29 червня 2006 року у справі Пантелеєнко проти України зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.

У рішенні від 31 липня 2003 року у справі Дорани проти Ірландії Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття ефективний засіб передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Причому, як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини у справі Салах Шейх проти Нідерландів , ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настане подія, наслідки якої будуть незворотними. При вирішенні справи Каіч та інші проти Хорватії (рішення від 17 липня 2008 року), Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту але без його практичного застосування. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Згідно Рекомендації N R (89) 8 про тимчасовий судовий захист в адміністративних справах, прийняті Комітетом Міністрів Ради Європи 13 вересня 1989 року, рішення про вжиття тимчасового захисту може, зокрема, прийматися у разі, якщо виконання адміністративного акта може спричинити значну шкоду, відшкодування якої неминуче пов`язано з труднощами, і якщо на перший погляд наявні достатньо вагомі підстави для сумнівів у правомірності такого акта. Суд, який постановляє вжити такий захід, не зобов`язаний одночасно висловлювати думку щодо законності чи правомірності відповідного адміністративного акту; його рішення стосовно вжиття таких заходів жодним чином не повинно мати визначального впливу на рішення, яке згодом має бути ухвалено у зв`язку з оскарженням адміністративного акту.

При цьому, колегія суддів зазначає, що діючим законодавством не передбачений механізм повернення сплачених користувачами громадського міського транспорту коштів, у разі, якщо судом рішення Виконавчого комітету Тернопільської міської ради від 02.05.2019 №420 Про тарифи на перевезення пасажирів електричним транспортом в м. Тернополі буде визнано нечинним.

Колегією суддів враховується правова позиція Європейського суду з прав людини, викладена в рішенні від 15 листопада 2007 року по справі Бендерський проти України , в якому Суд зазначив, що судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються.

У справі Беєлер проти Італії Європейський суд з прав людини зазначив, що будь-яке втручання органу влади у захищене право не суперечитиме загальній нормі, викладеній у першому реченні частини 1 статті 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, лише якщо забезпечено справедливий баланс між загальним інтересом суспільства та вимогам захисту основоположних прав конкретної особи. Питання щодо того, чи було забезпечено такий справедливий баланс, стає актуальним лише після того, як встановлено, що відповідне втручання задовольнило вимогу законності і не було свавільним.

Крім того, у рішенні від 09.01.2007 року у справі Інтерсплав проти України Суд наголосив, що втручання має бути пропорційним та не становити надмірного тягаря, іншими словами воно має забезпечувати справедливий баланс між інтересами особи і суспільства.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що достатнім, допустимим і належним способом, який дозволить зберегти існуюче становище до звершення розгляду справи по суті позовних вимог, є вжиття заходів забезпечення у спосіб зупинення дії рішення Виконавчого комітету Тернопільської міської ради від 02.05.2019 №420 Про тарифи на перевезення пасажирів електричним транспортом в м. Тернополі до набрання законної сили рішення у цій адміністративній справі.

Суд апеляційної інстанції зазначає, що вжиття заходів забезпечення позову у спосіб зупинення дії рішення до набрання рішеннями по справі законної сили відповідає критеріям розумності, обґрунтованості і адекватності, забезпечення збалансованості інтересів учасників спірних правовідносин, запобігання порушенню у зв`язку з вжиттям таких заходів прав та охоронюваних інтересів учасників процесу та відповідають інституту забезпечення позову в адміністративному процесі.

Разом з тим, колегія суддів звертає увагу на ту обставину, що вжиття заходів забезпечення позову не зумовлює фактичного вирішення спору по суті, а спрямоване лише на захист прав, свобод та інтересів позивача та інших осіб до ухвалення рішення в адміністративній справі.

Інші доводи апеляційної скарги зроблених судом першої інстанції висновків не спростовують, мотивування яких повністю спростовуються матеріалами справи та обставинами, які повно та об`єктивно були встановлені судом першої інстанції при вирішенні спірного питання.

Згідно із статтею 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції відповідає вимогам статті 242 КАС України, підстав для задоволення вимог апеляційної скарги колегією суддів не встановлено.

Згідно з частиною другою статті 6 КАС України та статті 17 Закону України Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини передбачено застосування судами Конвенції та практики ЄСПЛ як джерела права.

У пункті 58 Рішення Європейського суду з прав людини у справі Серявін та інші проти України від 10.02.2010 Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.

Наведене дає підстави для висновку, що доводи скаржника у кожній справі повинні оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості у рамках відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду. Відтак, інші, зазначені відповідачем в апеляційній скарзі доводи, окрім проаналізованих вище, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин справи і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді або спростування.

Відповідно до статті 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

На підставі викладеного, колегія суддів, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, вважає, що суд дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення фактичних обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин норми матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги, з наведених вище підстав, висновків суду не спростовують, а зводяться до переоцінки доказів та незгоди з ними.

Керуючись ч.3 ст.243, 308, 310, 316, 321, 325, 328, 329 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Виконавчого комітету Тернопільської міської ради залишити без задоволення, а ухвалу Тернопільського окружного адміністративного суду від 22 травня 2019 року про забезпечення позову - без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Головуючий суддя В. В. Ніколін судді В. М. Багрій О. М. Гінда Повне судове рішення складено 24 липня 2019 року.