Постанова

від 25.07.2019 по справі 310/2063/17

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Дата документу 25.07.2019 Справа № 310/2063/17

Запорізький Апеляційний Суд

Єдиний унікальний № 310/2063/17 Головуючий у 1-й інстанції: Крамаренко А.І.

провадження № 22-ц/807/2249/19 Суддя-доповідач: Поляков О.З.

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 липня 2019 року м. Запоріжжя

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі:

Головуючого: Полякова О.З.,

суддів: Бєлки В.Ю.,

Крилової О.В.,

розглянувши у порядку спрощеного письмового провадження без виклику учасників справи апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 04 квітня 2019 року по справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення витрат на утримання майна, що є у спільній частковій власності,-

В С Т А Н О В И Л А:

У квітні 2017 року ОСОБА_2 звернувся до суду із позовом ОСОБА_1 про стягнення витрат на утримання майна, що є у спільній частковій власності.

В обґрунтування своїх вимог зазначав, що на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 09.09.2010 року, що було видано виконавчим комітетом Бердянської міської ради, йому на праві власності належала нежитлова будівля, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 (Готель).

10 травня 2012 року між ним та Бердянською міською радою Запорізької області був укладений договір оренди землі, згідно з яким йому було передано у строкове платне володіння і користування земельну ділянку площею 0,2348 га, для розміщення та обслуговування Готелю, яка знаходиться по АДРЕСА_1 .

25 серпня 2009 року він уклав з ВАТ Запоріжжяобленерго договір №1670 на постачання електричної енергії до вказаного вище Готелю.

19 жовтня 2012 року між ним та ОСОБА_1 був укладений нотаріально посвідчений договір дарування, за яким останній прийняв у дар 1/2 частину Готелю.

11 жовтня 2016 року ОСОБА_1 на нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу здійснив відчуження 1/4 частини Готелю на користь ОСОБА_3 .

Таким чином у період з 19.10.2012 року по 11.10.2016 року ОСОБА_1 належала на праві спільної часткової власності 1/2 частина Готелю, а у період з 11.10.2016 року по 20.03.2017 року - 1/4 частина Готелю.

Оскільки всі договори з постачальниками комунальних послуг та договір оренди земельної ділянки під Готелем були укладені з позивачем, він був вимушений оплачувати усі рахунки по Готелю власними коштами.

Лише у липні 2015 року ОСОБА_1 , зважаючи на його неодноразові вимоги та вимогу його батька - ОСОБА_2 , компенсував незначну частину зазначених витрат в сумі 1000 грн., мовляв, що решту коштів він оплатить протягом липня-жовтня 2015 року.

Проте, ні протягом 2015 року, ні протягом 2016 року, ні протягом 2017 року відповідач не сплатив жодної гривні на утримання спільного майна, знов посилаючись на відсутність коштів.

З урахуванням вищенаведеного, просив суд стягнути з ОСОБА_1 на його користь борг за утримання, управління та збереження спільного майна в сумі 94148,51 грн., що складається з відповідної частки орендної плати за землю в сумі 77866,45 грн. та за спожиту електроенергію в сумі 17282,06 грн. та утворився за період з 19.10.2012 року по 20.03.2017 року.

Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 04 квітня 2019 року позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 борг у сумі 94148,51 грн., що складається з витрат на утримання майна, що перебуває у спільній частковій власності. Вирішено питання судових витрат.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права просив скасувати рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 04 квітня 2019 року та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову.

Доводами апеляційної скарги, зокрема є те, що суд першої інстанції не звернув увагу на заявлене 22 листопада 2018 року ОСОБА_4 клопотання про застосування строку позовної давності, оскільки в матеріалах справи відсутня докази того, що позовна давність переривалась частковим виконанням. Також зазначає, що судом не взято до уваги те, що ОСОБА_1 починаючи з червня 2014 року не користувався електричної енергією від мережі готелю, оскільки ним був придбаний потужний дизель електрогенератор MD16 TM MATARI. Крім того, судом не враховано те, що позивач перешкоджає відповідачу в користуванні його часткою спільного майна, що відповідач взагалі не користується своєю часткою готелю, та земельною ділянкою з травня 2016 року, а отже відсутні підстави для стягнення з нього витрат на утримання майна, що є у спільній частковій власності.

Відповідно до частини першої статті 368 ЦПК України у суді апеляційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 369 цього Кодексу.

Згідно з ч. 13 ст. 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Ухвалою суду апеляційної інстанції від 27 травня 2019 року (т. 2 а.с.177), в порядку передбаченому ст. 360 ЦПК України, особам, які беруть участь у справі, надавався строк до 24 червня року для надання відзиву на апеляційну скаргу ОСОБА_1

24 червня 2019 року на адресу апеляційного суду від ОСОБА_2 надійшов відзив на вищезазначену апеляційну скаргу, доводи якої він вважає безпідставними, оскільки судом першої інстанції повно та всебічно з`ясовані всі обставини, що мають значення для справи. Просив відхили апеляційну скаргу, та залишити рішення суду без змін.

Заслухавши доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, судова колегія вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ч. 1 ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення є неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу свої вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.

Рішення суду зазначеним вимогам в повному обсязі не відповідає.

Так, судом першої інстанції вірно встановлено та підтверджується матеріалами справи, що на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 09.09.2010 року за ОСОБА_2 було зареєстровано право власності на нежитлову будівлю, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 (т. 1 а.с. 11-12).

Статтею 1 Закону України Про оренду землі , встановлено, що оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

Як вбачається з договору оренди землі від 10.05.2011 року Бердянська міська рада надала в строкове платне володіння і користування земельну ділянку для розміщення та обслуговування готелю, яка знаходиться в АДРЕСА_1 (а.с. 13-14).

За приписами ч.3 ст. 20 Закону України Про житлово-комунальні послуги споживач зобов`язаний укласти договір на надання житлово-комунальних послуг, підготовлений виконавцем на основі типового договору.

З договору №1670 від 25.08.2009р. вбачається, що ВАТ Запоріжжяобленерго та ОСОБА_2 уклали договір про постачання електричної енергії, відповідно до якого позивач зобов`язався оплачувати постачальнику електричної енергії вартість використаної (купленої) електричної енергії (т. 1 а.с. 16-20).

Відповідно до частини першої статті 322 Цивільного кодексу України власник зобов`язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно з пунктом 5 частини третьої статті 20 Закону України Про житлово-комунальні послуги , у редакції чинній на час виникнення оспорюваних відносин, споживач зобов`язаний оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом.

На підставі нотаріально посвідченого договору дарування від 19.10.2012 року ОСОБА_1 набув право власності на 1/2 частину вказаної вище нежитлової будівлі (т. 1 а.с. 21).

В подальшому, на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 11.10.2016 року ОСОБА_1 здійснив відчуження 1/4 частини цієї нежитлової будівлі на користь ОСОБА_3 (т. 1 а.с. 146-148).

Частиною 3 ст. 7 Закону України Про оренду землі встановлено, що до особи, якій перейшло право власності на житловий будинок, будівлю або споруду, що розташовані на орендованій земельній ділянці, також переходить право оренди на цю земельну ділянку. Договором, який передбачає набуття права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, припиняється договір оренди земельної ділянки в частині оренди попереднім орендарем земельної ділянки, на якій розташований такий житловий будинок, будівля або споруда.

Статтею 360 ЦК України передбачено, що співвласник відповідно до своєї частки у праві спільної часткової власності зобов`язаний брати участь у витратах на управління, утримання та збереження спільного майна, у сплаті податків, зборів (обов`язкових платежів), а також нести відповідальність перед третіми особами за зобов`язаннями, пов`язаними із спільним майном.

Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Боржник, який виконав солідарний обов`язок, має право на зворотну вимогу (регрес) до кожного з решти солідарних боржників у рівній частці, якщо інше не встановлено договором або законом, за вирахуванням частки, яка припадає на нього (частини четверта статті 544 ЦК України).

Аналіз наведених норм права дає підстави зробити висновок, що кожен співвласник зобов`язаний брати участь у витратах щодо утримання майна, що є у спільній частковій власності, незалежно від того, хто здійснює фактичні дії, спрямовані на утримання спільного майна. Співвласник, який виконав солідарний обов`язок щодо сплати необхідних витрат на утримання майна, має право вимагати від іншого співвласника їх відшкодування.

Якщо хтось із співвласників відмовляється брати участь у витратах, інші співвласники можуть здійснити їх самостійно і вимагати від цього співвласника відшкодування понесених витрат у судовому порядку або ж безпосередньо звернутись до суду з позовом про примусове стягнення з співвласника, який відмовився нести тягар утримання спільного майна, коштів для цієї мети.

Так, ОСОБА_2 належними доказами, зокрема копіями відповідних квитанцій, підтвердив, що витрати з утримання нежитлової будівлі, станом на 20.03.2017 року склали: орендна плата за землю 166232,89 грн., за спожиту електроенергію 34564,12 грн. (т. 1 а.с. 24-43, 45-63).

Матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 з 19.10.2012 року по 11.10.2016 року на праві спільної часткової власності належала Ѕ частина нежитлової будівлі, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , а з 11.10.2016 року його ј частина.

Відповідачем не спростовано тієї обставини, що ніяких витрат на утримання своєї частки у готелі він не несе.

У зв`язку з цим, установивши, що відповідач самоусунувся від тягаря утримання майна, суд першої інстанції обґрунтовано дійшов висновку щодо стягнення з нього відповідної частки понесених позивачем витрат на утримання будівлі.

Доводи апеляційної скарги про те, що ОСОБА_2 перешкоджає ОСОБА_1 в користуванні його часткою спільного майна, у зв`язку з чим останній не користується своєю часткою готелю та земельною ділянкою не заслуговують на увагу, оскільки статті 322, 360 ЦК України, які регулюють спірні правовідносини, не пов`язують виникнення в особи зобов`язання брати участь у витратах на управління спільним майном з будь-якими обставинами, як-то користування чи не проживання співвласника.

Також, не приймаються колегією суддів твердження скаржника, що придбання ним дизель електрогенератору підтверджує факт того, що, він не використовував енергію від мереж готелю.

Разом з тим, під час апеляційного перегляду, доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 частково знайшли своє підтвердження.

Згідно ст. 264 ЦПК України, під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини справи, якими обґрунтовуються вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються, які правовідносини випливають із встановлених обставин, яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин та інші.

Так, вбачається, що ОСОБА_2 11.04.2017 року звернувся до суду з вимогами про стягнення з ОСОБА_1 боргу за утримання майна в період з 19.10.2012 року (т.1 а.с. 2).

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 22 листопада 2018 року було заявлено клопотання про застосування спливу строку позовної давності (т. 2 а.с. 98).

Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальний строк позовної давності згідно зі ст. 257 ЦК України встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до ч. 3 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Судом першої інстанції вказаному клопотання належної оцінки надано не було, проте в матеріалах справи відсутні докази того, що позовна давність переривалася частковим виконанням ОСОБА_1 свого обов`язку.

Відповідно до ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Частиною 1 ст. 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Частиною 1,6 ст. 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.

З огляду на наведене, та враховуючи, що відповідач звернувся до суду першої інстанції із заявою про застосування строків позовної давності, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що стягненню підлягає сума заборгованості за період 19.10.2012 року по 20.03.2017 року, оскільки факт переривання строку позовної давності не підтверджений, а отже стягненню підлягає сума заборгованості за період з квітня 2014 року, яка, згідно наданого позивачем розрахунку, становить 65107,24 грн. (?54334,02? грн. за оренду землі + 10773,22? грн. за оплату спожитої електроенергії), який перевірений колегією суддів та який колегія суддів вважає правильним (т. 1 а.с. 44, 64).

Виходячи з вищенаведеного, колегія суддів вважає за необхідне змінити рішення суду першої інстанції та зменшити розмір стягнутого з відповідача на користь ОСОБА_2 боргу, що складається з витрат на утримання майна, що перебуває у спільній частковій власності.

Крім того, відповідно до ч.ч. 1, 13 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної інстанції чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

ОСОБА_2 має право на компенсацію за рахунок відповідача сплаченого судового збору пропорційно до задоволених вимог за подання позову у розмірі 651,07 грн. ОСОБА_1 має право на компенсацію за рахунок позивача сплаченого судового збору пропорційно до задоволених вимог за подання апеляційної скарги в розмірі 435,63 грн.

Відповідно до ч. 10 ст. 141 ЦПК України, при частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов`язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов`язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат.

Таким чином, з ОСОБА_1 підлягає стягненню 215,44 грн. на користь ОСОБА_2 .

Керуючись ст. ст. 7 ч. 13, ст. 274, 367, 369 ч. 2 ст. 374, ст. 376, 381, 382, 384, п. 1 ч. 1 ст. 389 ЦПК України, колегіясуддів,-

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.

Рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 04 квітня 2019 року у цій справі - змінити.

Позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення витрат на утримання майна, що є у спільній частковій власності - задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 борг у сумі 65107,24 грн. (шістдесят п`ять тисяч сто сім гривень двадцять чотири копійок), що складається з витрат на утримання майна, що перебуває у спільній частковій власності.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 компенсацію судового збору у сумі 215,44 грн. (двісті п`ятнадцять гривень сорок чотири копійки).

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повна постанова складена 25 липня 2019 року.

Головуючий:

Судді: