Рішення

від 31.07.2019 по справі 640/3879/19

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

31 липня 2019 року №640/3879/19

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Шрамко Ю.Т., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Громадської ради доброчесності, третя особа - Вища кваліфікаційна комісія суддів України, про визнання протиправними та скасування рішень, зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

До Окружного адміністративного суду міста Києва, (також далі - суд) , надійшла позовна заява ОСОБА_1 , (далі - позивач, ОСОБА_1 ) , до Громадської ради доброчесності, (також далі - відповідач, ГРД) , третя особа - Вища кваліфікаційна комісія суддів України, (далі - третя особа, ВККСУ) , в якому позивач просить суд:

- повністю визнати протиправним та скасувати Висновок про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного Суду ОСОБА_1 , критеріям доброчесності та професійної етики, який затверджений відповідачем 09 лютого 2019 року та який є новою редакцією Висновку про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного Суду ОСОБА_1 , критеріям доброчесності та професійної етики, який був затверджений відповідачем 01 лютого 2019 року;

- визнати протиправним та скасувати Рішення відповідача, оформлене у вигляді Протоколу засідання відповідача від 01 лютого 2019 року, в частині затвердження Висновку про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного Суду ОСОБА_1 , критеріям доброчесності та професійної етики, який затверджений відповідачем 01 лютого 2019 року;

- визнати протиправним та скасувати Рішення відповідача, оформлене у вигляді Протоколу засідання відповідача від 09 лютого 2019 року, в частині затвердження Висновку про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного Суду ОСОБА_1 , критеріям доброчесності та професійної етики, який затверджений відповідачем 09 лютого 2019 року;

- повністю визнати протиправним та скасувати затверджене відповідачем 21 лютого 2019 року Рішення про надання додаткової інформації до Висновку про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного Суду ОСОБА_1, критеріям доброчесності та професійної етики;

- визнати протиправним та скасувати Рішення відповідача, оформлене у вигляді Протоколу засідання відповідача від 21 лютого 2019 року, в частині затвердження Рішення про надання додаткової інформації до Висновку про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного Суду ОСОБА_1, критеріям доброчесності та професійної етики;

- зобов`язати відповідача вилучити Висновок про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного Суду ОСОБА_1 , критеріям доброчесності та професійної етики, який затверджений відповідачем 09 лютого 2019 року та вилучити затверджене відповідачем 21 лютого 2019 року Рішення про надання додаткової інформації до Висновку про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного Суду ОСОБА_1 , критеріям доброчесності та професійної етики, шляхом відкликання цього Висновку про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного Суду ОСОБА_1 , критеріям доброчесності та професійної етики, який затверджений відповідачем 09 лютого 2019 року та затверджене відповідачем 21 лютого 2019 року Рішення про надання додаткової інформації до Висновку про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного Суду ОСОБА_1 , критеріям доброчесності та професійної етики, з ВККС України та шляхом видалення з електронних ресурсів (сайту) відповідача.

Ухвалою суду від 11 березня 2019 року відкрито провадження в адміністративній справі №640/3879/19, (далі - справа) , яку вирішено розглядати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, а також надано відповідачу строк для подання до суду відзиву на позовну заяву (відзиву).

Позовні вимоги обґрунтовуються тим, що оскаржувані рішення є протиправними та такими, що прийняті із порушенням вимог законодавства, порушують законні права позивача, а тому підлягають скасуванню.

Відповідач у встановлений судом строк не подав відзиву на позовну заяву.

Третя особа подала до суду письмові пояснення, в яких повідомлено про роль ВККСУ в межах спірних правовідносин, проте, власної позиції третьої особи відносно позовної заяви такі пояснення не містять.

Оцінивши належність, допустимість, достовірність та достатність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок наявних у матеріалах справи доказів у їх сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, суд встановив наступне.

Рішенням ВККСУ від 02.08.2018 р. оголошено конкурс на зайняття 78 вакантних посад суддів касаційних судів у складі Верховного Суду, зокрема, посад у Касаційному кримінальному суді у складі Верховного Суду.

У межах цього оголошеного конкурсу ОСОБА_1 подано до ВККСУ заяву про участь у доборі кандидатів на посаду судді Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду.

Рішенням ВККСУ від 18 жовтня 2018 р. №231/зп-18 відносно ОСОБА_1 призначено кваліфоцінювання у межах конкурсу на посаду судді Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду.

Рішенням ВККСУ від 24 жовтня 2018 р. №218/вс-18 ОСОБА_1 допущено до проходження кваліфікаційного оцінювання для участі у конкурсі на посаду судді Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду.

12 листопада 2018 р. проведено анонімне письмове тестування як складова іспиту на посаду судді Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду.

Рішенням ВККСУ від 13 листопада 2018 р. №257/зп-18 розглянуто питання про затвердження результатів анонімних письмових тестувань на етапі іспиту під час кваліфікаційного оцінювання у межах оголошеного ВККСУ 02 серпня 2018 р. конкурсу на зайняття вакантних посад суддів касаційних судів у складі Верховного Суду. Вказаним рішенням ОСОБА_1 допущено до виконання практичного завдання під час іспиту у межах кваліфікаційного оцінювання кандидатів на посаду судді Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду.

Так, за результатами анонімного письмового тестування кандидат ОСОБА_1 отримала 88,5 балів, а за результатами виконання практичного завдання - 67 балів. Загальний результат складеного іспиту становить 155,5 балів.

Рішенням ВККСУ від 30 листопада 2018 р. №290/зп-18 призначено тестування особистих морально-психологічних якостей і загальних здібностей під час кваліфікаційного оцінювання на посаду судді Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду.

В рамках конкурсу до Верховного Суду кандидат ОСОБА_1 пройшла тестування особистих морально-психологічних якостей та загальних здібностей, за результатами якого складено висновок та визначено рівень показників критеріїв особистої та соціальної компетенції, професійної етики та доброчесності.

Надалі ОСОБА_1 було допущено ВККСУ до наступного етапу кваліфікаційного оцінювання, а саме: до дослідження її досьє та проведення співбесіди у межах процедури конкурсу до Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду.

ГРД, проаналізувавши інформацію про суддю ОСОБА_1, 01 лютого 2019 р. затверджено Висновок про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного Суду ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики, (далі - Висновок ГРД від 01.02.2019 р.).

Позивач зазначила, а відповідачем не заперечувалось, що надала ГРД усні та письмові пояснення на спростування інформації, викладеної в Висновку ГРД від 01.02.2019 р., які не були враховані та 09 лютого 2019 р. було затверджено Висновок ГРД від 01.02.2019 р. у новій редакції.

Водночас, 21 лютого 2019 р. відповідачем затверджено Рішення про надання додаткової інформації до Висновку про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного Суду ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам суд зазначає наступне.

30.09.2016 р. набрав чинності Закон України "Про судоустрій і статус суддів" від 02 червня 2016 року №1402-VIII, (далі - Закон №1402-VIII), згідно ч. 2 ст. 17 якого, найвищим судом у системі судоустрою визначено Верховний Суд.

За змістом розділу XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №1402-VIII, Верховний Суд створюється як новий орган, до якого судді призначаються на конкурсній основі.

На посаду судді Верховного Суду за спеціальною процедурою може бути призначена особа, яка відповідає вимогам до кандидатів на посаду судді, за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердила здатність здійснювати правосуддя у Верховному Суді, а також відповідає одній із вимог, визначених частиною першою статті 38 цього Закону (ч. 2 ст. 81 Закону №1402-VIII).

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 83, ч. 1 ст. 88 Закону №1402-VIII, кваліфікаційне оцінювання проводиться Вищою кваліфікаційною комісією суддів України з метою визначення здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді за визначеними законом критеріями.

Критеріями кваліфікаційного оцінювання є: 1) компетентність (професійна, особиста, соціальна тощо); 2) професійна етика; 3) доброчесність.

Вища кваліфікаційна комісія суддів України ухвалює мотивоване рішення про підтвердження або непідтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді.

Разом з тим, відповідно до ч. 2 ст. 19, ч. 1 ст. 55 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Надаючи тлумачення наведеній конституційній нормі, Конституційний Суд України в рішенні від 25.12.1997 р. №9-зп у справі за конституційним зверненням громадян ОСОБА_6 , ОСОБА_7 та інших громадян щодо офіційного тлумачення статей 55, 64, 124 Конституції України (справа за зверненнями жителів міста Жовті Води) зазначив, частину першу статті 55 Конституції України треба розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод.

Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв, скарг, оформлених відповідно до чинного законодавства, є порушенням права на судовий захист, яке згідно зі статтею 64 Конституції України не може бути обмежене.

Відповідно до ч.ч. 1-3 ст. 6, ч.ч. 1, 2 ст. 7 Кодексу адміністративного судочинства України, (далі - КАС України), суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України.

Розкриваючи зміст верховенства права і звертаючись до практики Європейського суду з прав людини (стаття 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини"), Верховний Суд у постанові від 28.08.2018 р. у справі №820/3789/17 зазначив, що принцип верховенства права сформувався як інструмент протидії свавіллю держави, що виявляється в діях її органів як у цілому, так і окремих із них. Верховенство права - це розуміння того, що верховна влада, держава та її посадові особи мають обмежуватися законом. Обмеження дискреційної влади як складова верховенства права і правової держави вимагає, насамперед, щоб діяльність як держави загалом, так і її органів підпорядковувалася утвердженню і забезпеченню прав і свобод людини. Як зазначив Європейський суд з прав людини у рішенні від 06.09.1978 р. у справі "Класс та інші проти Німеччини", "із принципу верховенства права випливає, зокрема, що втручання органів виконавчої влади у права людини має підлягати ефективному нагляду, який, як правило, повинна забезпечувати судова влада. Щонайменше це має бути судовий нагляд, який найкращим чином забезпечує гарантії незалежності, безсторонності та належної правової процедури". Засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом. Так, при розгляді справи було б неприйнятно враховувати право на ефективний засіб захисту, а саме запобігання порушенню або припиненню порушення з боку суб`єкта владних повноважень, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права без його практичного застосування.

Аналогічні позиції наведено в рішеннях Європейського суду з прав людини у справах "Вінтман проти України" (заява №28403/05), "Гурепка проти України" (заява №61406/00), "Кудла проти Польщі" (заява №30210/96).

Відповідно до ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Наведена стаття Конвенції гарантує на національному рівні доступність засобу юридичного захисту, здатного забезпечити втілення в життя змісту конвенційних прав і свобод, незалежно від того, в якій формі вони закріплені в національному правовому порядку (пункт 108 рішення Європейського суду з прав людини від 13.03.2014 р. у справі "Зінченко проти України", заява №63763/11).

Спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, що виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося б примусове виконання рішення (постанова Верховного Суду України від 31.05.2016 р. у справі №826/11379/14).

У Висновку Ради Європи щодо Регламенту Громадської ради доброчесності з посиланням на позиції Консультативної ради європейських суддів, (далі - КРЄС) наголошено, що усі процедури індивідуального оцінювання мають надавати суддям змогу висловлювати свою думку стосовно власної діяльності і стосовно оцінки своєї діяльності. Будь-яка процедура має надавати їм можливість оскаржити результати оцінювання в незалежних органах або в суді. Суддя, роботу якого оцінюють, повинен мати змогу брати участь в оцінюванні, наприклад, коментуючи проект висновку оцінювання або надаючи пояснення в процесі оцінювання. Більше того, суддя, роботу якого оцінюють, повинен мати ефективні правові засоби оскарження незадовільних результатів оцінювання, особливо, якщо це впливає на громадянські права судді в розумінні статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Чим вагоміші наслідки оцінювання для судді, тим важливіші є відповідні права на ефективний перегляд результатів оцінювання.

З огляду на наведене, для позивача подання цього позову є єдиним можливим способом захисту порушених з боку ГРД прав, а тому відмова в прийнятті та розгляді по суті заявлених нею вимог, на переконання суду, означатиме порушення права на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, що, в свою чергу, є порушенням вимог як національного законодавства (Конституції України), так і норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, рішень і практики Європейського суду з прав людини.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 19, ч. 3 ст. 46 КАС України, юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.

Відповідачем в адміністративній справі є суб`єкт владних повноважень, якщо інше не встановлено КАС України.

За визначенням п. 7 ч. 1 ст. 4 КАС України, суб`єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.

Згідно з роз`ясненням п. 3 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20.05.2013 р. №8 "Про окремі питання юрисдикції адміністративних судів", суди повинні звертати увагу на те, що спір набуває ознак публічно-правового за умов не лише наявності серед суб`єктів спору публічного органу чи посадової особи, а й здійснення ним (ними) у цих відносинах владних управлінських функцій. Для цілей і завдань адміністративного судочинства владну управлінську функцію необхідно розуміти як діяльність усіх суб`єктів владних повноважень з виконання покладених на них Конституцією чи законами України завдань.

Отже, визначальною ознакою суб`єкта владних повноважень є виконання ним владних управлінських функцій. При цьому, за законом надання правового захисту у порядку адміністративного судочинства правам, свободам, інтересам, що порушені суб`єктом владних повноважень, не пов`язується з обов`язковим віднесенням такого суб`єкта до системи органів державної влади або місцевого самоврядування, а так само не ставиться у залежність від наявності або відсутності у такого суб`єкта владних повноважень статусу юридичної особи.

Правовий статус, повноваження та завдання ГРД визначено статтею 87 Закону №1402-VIII, відповідно до частини першої якої, Громадська рада доброчесності утворюється з метою сприяння Вищій кваліфікаційній комісії суддів України у встановленні відповідності судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності для цілей кваліфікаційного оцінювання.

Як вже зазначалось вище, ВККСУ ухвалює мотивоване рішення про підтвердження або непідтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді. При цьому, якщо ГРД у своєму висновку встановила, що суддя (кандидат на посаду судді) не відповідає критеріям професійної етики та доброчесності, то ВККСУ може ухвалити рішення про підтвердження здатності такого судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді лише у разі, якщо таке рішення підтримане не менше, ніж одинадцятьма її членами.

Відповідно до ч. 1 ст. 85 Закону №1402-VIII, кваліфікаційне оцінювання включає такі етапи: 1) складення іспиту; 2) дослідження досьє та проведення співбесіди.

Рішення про черговість етапів проведення кваліфікаційного оцінювання ухвалює Вища кваліфікаційна комісія суддів України.

При цьому, згідно з п. 16 ч. 4 ст. 85 Закону №1402-VIII, суддівське досьє має містити висновок Громадської ради доброчесності (у разі його наявності).

Оскаржуваний Висновок ГРД від 09.02.2019 р., який є новою редакцією Висновку ГРД від 01.02.2019 р., та оскаржуване Рішення ГРД від 21.02.2019 р., на переконання суду, мають всі ознаки правового акту індивідуальної дії, оскільки:

- є самостійними юридичними фактами, на підставі яких виникають відповідні правовідносини між ОСОБА_1 і ГРД, ГРД та ВККСУ, а також, як наслідок, між ОСОБА_1 та ВККСУ;

- вони врегульовують відносини щодо конкретного кола осіб, зокрема, щодо ОСОБА_1 та розраховані на одноразове застосування;

- висновок є обов`язковим для розгляду ВККСУ, яка, в свою чергу, забезпечує формування і ведення суддівського досьє, складовою якого є Висновок ГРД від 09.02.2019 р. та Рішення ГРД від 21.02.2019 р.;

- оскаржуваний Висновок ГРД від 09.02.2019 р. та Рішення ГРД від 21.02.2019 р. безпосередньо впливають на права та законні інтереси ОСОБА_1 , створюючи правовідносини, в яких отримати рішення про підтвердження нею здатності здійснювати правосуддя у Касаційному кримінальному суді у складі Верховного Суду вона могла б тільки якщо таке рішення буде підтримане не менше ніж одинадцятьма членами ВККСУ, тобто кваліфікованою більшістю ВККСУ, в той час як рішення щодо інших кандидатів, які не отримали негативного висновку ГРД, ухвалюються простою більшістю голосів складу ВККСУ;

- Висновок ГРД від 09.02.2019 р. та Рішення ГРД від 21.02.2019 р. щодо невідповідності ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики безпосередньо впливають як на права і законні інтереси позивача щодо здатності здійснювати правосуддя у Касаційному кримінальному суді у складі Верховного Суду, так і безпосередньо впливають на її подальшу професійну суддівську кар`єру, оскільки знаходяться в матеріалах її досьє як кандидата на посаду судді у Касаційному кримінальному суді у складі Верховного Суду та в матеріалах суддівського досьє, а також розміщені на сайті ГРД для вільного доступу усіх без виключення суб`єктів.

У зв`язку з наведеним та передбаченою законом можливістю видання ГРД актів індивідуальної дії, процес надання відповідачем для ВККСУ висновку про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності містить усі ознаки владної управлінської діяльності на основі закону.

З огляду на викладене, суд приходить до висновку про те, що Законом №1402-VIII на ГРД покладено функцію щодо участі у проведенні кваліфікаційного оцінювання з метою визначення здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді за визначеними законом критеріями. Тож відповідач тим самим фактично приймає участь у формуванні суддівського корпусу, впливає на суддівську кар`єру та наділений з цією метою відповідними владними повноваженнями, а тому є іншим суб`єктом при здійсненні владних управлінських функцій на підставі законодавства і, як наслідок, є суб`єктом владних повноважень у розумінні пункту 7 частини першої статті 4 КАС України.

У зв`язку з цим, враховуючи, що у правовідносинах із ОСОБА_1 ГРД виступає як суб`єкт владних повноважень, тому прийнятий відповідачем Висновок ГРД від 09.02.2019 р. та Рішення ГРД від 21.02.2019 р. як акти індивідуальної дії з правовими наслідками для позивача, що з нього витікають у питаннях суддівської кар`єри останньої, має відповідати критеріям, визначеним частиною другою статті 2 КАС України, а саме, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

З огляду на наведене, а також враховуючи, що складання та надання висновку ГРД про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) критеріям доброчесності та професійної етики, який за своєю суттю є актом індивідуальної дії, відтак фактично є здійсненням ГРД на підставі Закону №1402-VIII владних управлінських функцій та стосується проходження, зокрема, позивачем публічної служби, а також беручи до уваги, що оскаржуваний Висновок ГРД від 09.02.2019 р. та оскаржуване Рішення ГРД від 21.02.2019 р. прямо зачіпають права та законні інтереси ОСОБА_1 , тому суд приходить до висновку, що цей спір є публічно-правовим та підлягає розгляду за правилами КАС України, й у такому адміністративному спорі ГРД є належним відповідачем за наведеними вище ознаками.

Відповідно до ч. 6 ст. 87 Закону №1402-VIII, громадська рада доброчесності: 1) збирає, перевіряє та аналізує інформацію щодо судді (кандидата на посаду судді); 2) надає Вищій кваліфікаційній комісії суддів України інформацію щодо судді (кандидата на посаду судді); 3) надає, за наявності відповідних підстав, Вищій кваліфікаційній комісії суддів України висновок про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності, який додається до досьє кандидата на посаду судді або до суддівського досьє; 4) делегує уповноваженого представника для участі у засіданні Вищої кваліфікаційної комісії суддів України щодо кваліфікаційного оцінювання судді (кандидата на посаду судді); 5) має право створити інформаційний портал для збору інформації щодо професійної етики та доброчесності суддів, кандидатів на посаду судді.

Завданням ГРД як інструменту громадськості, встановленому Законом №1402-VIII, є утвердження доброчесності та високих стандартів професійної етики у суддівському корпусі; з цією метою ГРД сприяє ВККСУ у встановленні відповідності судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності для цілей кваліфікаційного оцінювання шляхом надання інформації про них або висновків про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) цим критеріям (ст. 2 Регламенту Громадської ради доброчесності, схваленого рішенням ГРД від 23.11.2016 р. №1/2016, далі - Регламент ГРД).

Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 19 Регламенту ГРД, за результатами аналізу та перевірки інформації щодо судді (кандидата на посаду судді) Рада колегією приймає вмотивований висновок про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності, якщо визнає: 1) достовірною інформацію, яка є достатньою для такого висновку; або 2) наявність обґрунтованого сумніву щодо відповідності судді (кандидата на посаду судді) критерію доброчесності чи професійної етики, що може негативно вплинути на суспільну довіру до судової влади.

Негативна репутація судді або кандидата на посаду судді, недобросовісність можуть згадуватися у висновку, якщо твердження про це обґрунтовується відповідними обставинами.

У висновку наводяться посилання на джерела інформації, а в разі необхідності самі джерела додаються до висновку.

Про необхідність надання саме вмотивованого/обґрунтованого висновку йдеться також у Висновку Ради Європи щодо Регламенту Громадської ради доброчесності, де зазначено, що всі рішення судової ради про призначення, просування по службі, оцінку, дисциплінарну відповідальність та будь-які інші рішення, що стосуються кар`єри суддів, повинні бути обґрунтованими.

Водночас, суд звертає увагу, що поняття "доброчесність" чинним законодавством України не визначене, а тому є оціночним поняттям, на чому зауважено також і у згаданому Висновку Ради Європи щодо Регламенту Громадської ради доброчесності, а також у Звіті Ради Європи та Асоціації правників України про результати моніторингу діяльності Громадської ради доброчесності в контексті стандартів і рекомендацій Ради Європи.

Норма права є передбачуваною, якщо вона сформульована з достатньою чіткістю, що дає змогу кожній особі, у разі потреби, за допомогою відповідної консультації регулювати свою поведінку (п. 49 рішення Європейського суду з прав людини від 02.11.2006 р. у справі "Волохи проти України", заява №23543/02).

Як вбачається з наведених й інших норм Закону №1402-VIII та Регламенту ГРД, обсяг оцінювання, що здійснюється ГРД, обмежується питаннями професійної етики та доброчесності суддів (кандидатів на посаду судді).

Обов`язок суддів дотримуватися правил суддівської етики, подавати декларацію доброчесності судді, декларацію родинних зв`язків, дотримуватися антикорупційного законодавства прямо встановлені законом (частина сьома статті 56 Закону №1402-VIII).

Згідно з п. 9 глави 2 розділу ІІ Положення про порядок та методологію кваліфікаційного оцінювання, показники відповідності критеріям кваліфікаційного оцінювання та засоби їх встановлення, затвердженого рішенням ВККСУ від 03.11.2016 р. №143/зп-16, (далі - Положення ВККСУ про методологію оцінювання), відповідність судді критерію доброчесності оцінюється (встановлюється) за такими показниками: відповідність витрат і майна судді та членів його сім`ї задекларованим доходам; відповідність способу (рівня) життя судді та членів його сім`ї задекларованим доходам; відповідність поведінки судді іншим вимогам законодавства у сфері запобігання корупції; наявність обставин, передбачених підпунктами 1, 2, 9,12, 15,19 частини першої статті 106 Закону №1402-VIII; наявність фактів притягнення судді до відповідальності за вчинення проступків або правопорушень, які свідчать про недоброчесність судді; наявність незабезпечених зобов`язань майнового характеру, які можуть мати істотний вплив на здійснення правосуддя суддею; інші дані, які можуть вказувати на відповідність судді критерію доброчесності.

Ці показники оцінюються за результатами співбесіди та дослідження інформації, яка міститься у суддівському досьє, в тому числі висновків або інформації ГРД.

Водночас, будь-яке рішення суб`єкта владних повноважень, зокрема, й висновок та рішення ГРД, як зазначалося, має бути мотивованим і ґрунтуватись на достовірних і перевірених обставинах, тобто підтверджуватись відповідними доказами.

Обвинувачення не може ґрунтуватися на припущеннях (ст. 62 Конституції України).

Обґрунтування вмотивованості прийнятого рішення лише дискреційністю повноважень не може бути визнано законним, оскільки таке рішення повинно бути об`єктивним, справедливим, висвітлювати достовірну та правдиву інформацію, зокрема, щодо відповідності судді етичним та антикорупційним критеріям (постанова Вищого адміністративного суду України від 05.09.2016 р. у справі №800/303/16).

На користь такого висновку свідчать Рекомендації CM/Rec (2010) 12 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов`язки від 17.11.2010 р., у пункті 58 якої вказано, що системи для оцінювання роботи суддів мають ґрунтуватися на об`єктивних критеріях; процедурою має бути передбачений дозвіл суддям висловлювати погляди щодо власної діяльності та її оцінювання, а також оскаржувати оцінювання в незалежному органі влади або суді.

Подібні за змістом положення закріплено й у Висновку Консультативної ради європейських суддів від 24.10.2014 р. №17 щодо оцінювання діяльності суддів, якості правосуддя і поваги до незалежності судової влади, де зазначено, що оцінювання судді повинно бути засноване на об`єктивних критеріях. Такі критерії повинні в основному складатись з якісних показників, але, крім того, можуть складатися і з кількісних показників. У кожному випадку показники, які використовуються, повинні надавати змогу оцінювачам розглянути всі аспекти, з яких складається належна продуктивність суддів. Дуже важливо, щоб в усіх елементах індивідуального оцінювання була присутня процедурна справедливість.

Зі змісту п. 3 ч. 6 ст. 87 Закону №1402-VIII вбачається, що ГРД надає ВККСУ висновок про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності, який додається до досьє кандидата на посаду судді або суддівського досьє, за наявності відповідних підстав.

Згідно з пунктом 39 Висновку КРЄС №17 (2014) про оцінювання роботи суддів, якості правосуддя та повагу до незалежності судової влади джерела інформації, які використовуються в процесі оцінювання, мають бути надійними; особливо це стосується інформації, на якій ґрунтуються незадовільні результати оцінювання. Також важливо, щоб оцінювання ґрунтувалося на достатній кількості доказів.

Виходячи з системного аналізу наведених правових норм, судової практики Європейського суду з прав людини та обставин справи, суд приходить до висновку, що необхідним та достатнім для прийняття ГРД висновку про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) критеріям доброчесності та професійної етики є визнання ГРД достовірною інформації, яка є достатньою для такого висновку, або наявність обґрунтованого сумніву щодо доброчесності та професійної етики особи, що має ґрунтуватись на чітких, формалізованих та об`єктивних критеріях такого визнання (оцінювання) і повинно підтверджуватися достатньою достовірною інформацією.

Підсумовуючи викладене, виходячи з положень статті 87 Закону №1402-VIII та статті 19 Регламенту ГРД, суд зазначає, що висновки ГРД повинні бути обґрунтованими, а викладені в них обставини - достовірно підтвердженими.

За визначенням статті 72 КАС України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Оцінюючи Висновок ГРД від 09.02.2019 р. та Рішення ГРД від 21.02.2019 р. на предмет обґрунтованості по суті викладених у ньому питань, суд виходить з наступного.

У п. 1.1 Висновку від 09.02.2019 р. вказано, що "з 2006 по 2013 рік на праві власності Кандидата був зареєстрований автомобіль MERCEDES-BENZ С 200 2002 р. випуску. Цей автомобіль 12.09.2013 перереєстровано на нового власника на підставі довідки-рахунку. Відомості про отриманий дохід від відчуження цього автомобіля у 2013 році Кандидат не декларувала".

Постановою Верховної Ради України від 23 вересня 2004 р. №2039-ІV "Про обрання суддів" ОСОБА_1 обрано безстроково на посаду судді Московського районного суду міста Харкова.

Постановою Верховної Ради України від 09 лютого 2006 р. №3432-ІV "Про обрання суддів" ОСОБА_1 обрано безстроково на посаду судді Харківського окружного адміністративного суду.

Постановою Верховної Ради України від 16 квітня 2009 р. №1282-VІ "Про обрання суддів" ОСОБА_1 обрано на посаду судді Київського апеляційного адміністративного суду.

Постановою Верховної Ради України від 21 червня 2012 р. №5012-VІ "Про обрання суддів" ОСОБА_1 обрано на посаду судді Вищого господарського суду України.

До моменту обрання суддею Вищого господарського суду України (21 червня 2012 р.) ОСОБА_1 не відносилась до державних службовців першої та другої категорії.

Відповідно до Декларації про доходи, зобов`язання фінансового характеру та майновий стан державного службовця та особи, яка претендує на заняття посади державного службовця щодо себе та членів своєї родини за формою №001-ДС розділи IV, V, VI вказаної декларації заповнюють лише державні службовці першої та другої категорії.

Отже, в деклараціях за формою №001-ДС ОСОБА_1 не повинна була в період з 2008 по 2010 роки заповнювати розділ V, оскільки тільки 21 червня 2012 р. ОСОБА_1 було обрано суддею Вищого господарського суду України.

Відповідно до п.п. 3, 5 ч. 1 ст. 2 Закону України Про правила етичної поведінки , який діяв з 13.07.2012 р. по 26.04.2015 р., суб`єктами, на яких поширюється дія цього Закону, є особи, уповноважені на виконання функцій держави або місцевого самоврядування (далі - особи, уповноважені на виконання функцій держави або місцевого самоврядування), зокрема: державні службовці, посадові особи місцевого самоврядування; судді Конституційного Суду України, інші професійні судді, Голова, члени, дисциплінарні інспектори Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, службові особи секретаріату цієї Комісії, Голова, заступники Голови, секретарі секцій Вищої ради юстиції, а також інші члени Вищої ради юстиції, народні засідателі і присяжні (під час виконання ними цих функцій).

Судді не визначались державними службовцями, а визначались особами, уповноваженими на виконання функцій держави або місцевого самоврядування.

Тому, ОСОБА_1 не повинна була в період з 2008 по 2010 роки заповнювати розділ V, оскільки не була державним службовцем першої та другої категорії.

Крім того, Декларація про доходи, зобов`язання фінансового характеру та майновий стан державного службовця та особи, яка претендує на заняття посади державного службовця щодо себе та членів своєї родини за формою №001-ДС, яка ОСОБА_1 була подана за 2008 рік, не містила розділу для зазначення доходів від відчуження автомобіля.

Листом Державної податкової адміністрації України №17-0417/10-320 від 18.04.1997 р. Про порядок заповнення декларації ф. №001-ДС зазначено, що розділи I, II, III заповнюють державні службовці всіх категорій, а розділи IV, V, VI - лише державні службовці першої та другої категорій (про це також зазначено у примітці до декларації). Подавати декларацію за формою №001-ДС мають право, зокрема, особи, уповноважені на виконання функцій держави: державні службовці, в тому числі Президент України, народні депутати України, Прем`єр - міністр України, члени Кабінету Міністрів України, Голова та члени Конституційного Суду України, Голова та судді Верховного Суду України, Голова та арбітри Вищого арбітражного суду України, Генеральний прокурор України.

У першому пункті розділу II Доходи, одержані (нараховані) з джерел в Україні та за її межами зазначається загальна сума сукупного ходу, яка нарахована декларанту у звітному році за місцем його основної роботи ( служби), не за місцем основної роботи ( служби), в тому числі з джерел за межами України. До складу відомостей, які записуються у пункті першому розділі II, зокрема включаються: заробітна плата, премії, надбавки, винагороди, пенсії, стипендії, а також доходи перелічені у пунктах 1.1-1.7.

Відповідно до законодавства, яке діяло в 2008 році, в розділ II включались тільки доходи ОСОБА_1 , які були нараховані за основним місцем роботи - заробітна плата, премії, винагороди, а також доходи перелічені в пунктах 1.1-1.7, а доходи від відчуження рухомого або нерухомого майна в декларації за 2008 рік не повинні були зазначатись.

Згідно з пунктами 1 та 2 частини 5 статті 5 Закону України "Про очищення влади" та Порядку проведення перевірки достовірності відомостей щодо застосування заборон, передбачених частинами 3 і 4 статті 1 Закону України Про очищення влади , затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16.10.2014 р. №563, за результатами проведеної перевірки відповідності вартості майна (майнових прав) вказаного (вказаних) у декларації про майно, доходи, витрати і зобов`язання фінансового характеру на підставі поданих первинних правовстановлюючих документів на нерухоме та рухоме майно, набуте кандидатом, за час перебування на посадах, визначених у пунктах 1-10 частини 1 статті 2 Закону України Про очищення влади , зазначається, що зазначені в декларації майно та майнові права кандидата відповідають наявній податковій інформації про доходи, отримані із законних джерел.

Відповідно до Висновку про результати перевірки достовірності відомостей від 06.02.2015 р., за результатами проведеної перевірки, відповідно до письмових пояснень та наданих підтверджувальних документів ОСОБА_1 також встановлено, що вартість майна (майнових прав), яка вказана у декларації про майно, доходи і витрати, зобов`язання фінансового характеру за 2013 рік, набутого ОСОБА_1 за час перебування на посадах, визначених пунктах 1-10 частини першої статті 2 Закону України Про очищення влади відповідає наявній податковій інформації про доходи, отримані ОСОБА_1 .

Судом встановлено, що ОСОБА_1 було у відповідності до вимог законодавства задекларовано все майно.

Крім того, довідка-рахунок серії ААВ №646912 від 12 вересня 2013 р. не є правочином, на підставі якого перейшло право власності на вказаний автомобіль, а є лише підставою для оформлення права власності на цей автомобіль у нового власника.

Право власності на вказаний автомобіль було передано за генеральною довіреністю в 2008 р.

Пунктом 2 частини 1 статті 1 Закону України Про податок з доходів фізичних осіб (втратив чинність 01.01.2011 р.) було визначено, що з метою оподаткування до доходів платника податку також включаються: звичайна вартість майна, яке передається платником податку за довіреністю іншій особі, якщо умови такої довіреності передбачають право такої іншої особи продати таке майно або відчужити його в інший спосіб, крім такої передачі між членами подружжя у межах спільної часткової або спільної сумісної власності.

Вказаною нормою передача автомобіля у розпорядження іншої особи на підставі довіреності ототожнювалась з продажем автомобіля.

Відповідно до частини першої, пункту 1 частини другої статті 11, частин першої, другої статті 509 Цивільного кодексу України, (далі - ЦК України), цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені цими актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. До підстав виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, належать договори та інші правочини. Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, установлених статтею 11 цього Кодексу.

Зобов`язання повинне належно виконуватись відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що зазвичай ставляться.

Згідно з частиною першою статті 177 ЦК України, об`єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші.

Частиною першою статті 202 ЦК України встановлено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно з частинами першою та другою статті 205 ЦК України, правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Правочин, для якого законом не встановлена обов`язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків

Нормами частини першої статті 207 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

З огляду на положення частини першої статті 207 ЦК України, наявність письмових документів, які свідчать про волю сторін на відчуження автомобіля, та застосування Порядку здійснення оптової та роздрібної торгівлі транспортними засобами та їх складовими частинами, що мають ідентифікаційні номери, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11 листопада 2009 р. №1200 (який поширюється на суб`єктів господарювання у сфері оптової чи роздрібної торгівлі), необхідно застосовувати норму статті 638 ЦК України про укладення сторонами у письмовій формі правочину щодо зазначеного автомобіля.

Системний аналіз положень частини першої, пункту 1 частини другої статті 11, частини першої статті 177, частини першої статті 202, частин першої, другої статті 205, частини першої статті 207 , статті 638 ЦК України дає можливість дійти висновку про те, що чинний договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою набуття майна, а саме набуття права власності на автомобіль гр. ОСОБА_9 , а ОСОБА_1 - отримання грошей. Зазначені обставини також підтверджуються письмовими документами, які були направлені ГРД і свідчить про те, що автомобіль з 2008 р. не перебував у власності декларанта.

Крім того, 21.02.2018 р. НАЗК по цьому питанню було надано роз`яснення. Методичні рекомендації щодо цього питання до 2014 р. відсутні.

Як вбачається з матеріалів справи, наведені обставини були викладені позивачем у письмових поясненнях щодо Висновку ГРД від 09.02.2019 р. з наданням підтверджувальних документів, які суд вважає обґрунтованими.

Отже, висновок ГРД в даній частині ґрунтується виключно на припущеннях та не відповідає фактичним обставинам справи та наявним у ГРД документам.

Щодо наведених у Висновку ГРД від 09.02.2019 р. тверджень щодо недекларування корпоративних прав сина ОСОБА_1 суд зазначає наступне.

Відповідно до Висновку ГРД від 09.02.2019 р. інформація з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань є загальнодоступною і безоплатною з 2011 р. та ОСОБА_1 не вжила достатніх заходів, які їй були доступними для з`ясування майнового стану члена сім`ї.

ОСОБА_1 вказано у позові, що без зазначення коду ЄДРПОУ та назви юридичної особи в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб за результатами надання адміністративних послуг не можливо отримати інформацію про юридичну особу, а в 2016 році при заповнені е-декларації ОСОБА_1 зверталась до нотаріуса про перевірку інформації щодо себе та свого сина та не отримала відомостей, що стосуються корпоративних прав. Жодних відомостей у реєстрі знайдено не було.

Як стверджується у Висновку ГРД від 09.02.2019 р., починаючи з 2011 р. відповідні дані були доступні для безоплатного перегляду на офіційному веб-сайті Державного підприємства Інформаційно-ресурсний центр - для цього функціонував пошук у контексті (за назвою юридичної особи, її кодом ЄДРПОУ або іменем фізичної особи-підприємця, її ІПН).

Отже, ОСОБА_1 без знання коду ЄДРПОУ та назви юридичної особи не могла знайти дані про юридичну особу.

Відповідно до пункту 5' 1 частини першої статті 46 Закону України Про запобігання корупції , у декларації слід зазначити юридичні особи, кінцевим бенефіціарним власником (контролером) яких є суб`єкт декларування або члени його сім`ї. При цьому, термін кінцевий бенефіціарний власник (контролер) вживається у значенні, наведеному в Законі України Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення .

Згідно з визначенням, наведеним у зазначеному законі (стаття 1), кінцевий бенефіціарний власник (контролер) - це фізична особа, яка незалежно від формального володіння має можливість здійснювати вирішальний вплив на управління або господарську діяльність юридичної особи безпосередньо або через інших осіб. Такий вирішальний вплив здійснюється, зокрема, шляхом реалізації права володіння або користування всіма активами юридичної особи чи їх значною часткою, права вирішального впливу на формування складу, результати голосування, а також вчинення правочинів, які надають можливість визначати умови господарської діяльності, давати обов`язкові до виконання вказівки або виконувати функції органу управління.

Кінцевим бенефіціарним власником (контролером) є також фізична особа, яка має можливість здійснювати вплив шляхом прямого або опосередкованого (через іншу фізичну чи юридичну особу) володіння однією особою самостійно або спільно з пов`язаними фізичними та/або юридичними особами часткою в юридичній особі у розмірі 25 чи більше відсотків статутного капіталу або прав голосу в юридичній особі.

При цьому кінцевим бенефіціарним власником (контролером) не може бути особа, яка має формальне право на 25 чи більше відсотків статутного капіталу або прав голосу в юридичній особі, але є агентом, номінальним утримувачем (номінальним власником) або є тільки посередником щодо такого права.

Отже, при встановленні того, чи є суб`єкт декларування або член його сім`ї кінцевим бенефіціарним власником (контролером) юридичної особи, слід вважати на наявність можливості здійснювати фактичний контроль (вирішальний вплив) за діяльністю юридичної особи, навіть якщо такий контроль не ґрунтується на формальній власності корпоративних прав у такій юридичній особі.

З матеріалів справи вбачається, що представником позивача - адвокатом Козій Д.О., було здійснено опитування ОСОБА_10 щодо його корпоративних прав, під час якого останній повідомив, що ніколи не повідомляв ОСОБА_1 про наявність в нього корпоративних прав.

Отже, висновок ГРД в даній частині ґрунтується виключно на припущеннях та не відповідає фактичним обставинам справи та наявним у ГРД документам.

Щодо наведених у Висновку ГРД від 09.02.2019 р. тверджень щодо недекларування участі в юридичній особі суд констатує наступне.

Відповідно до Довідки про результати перевірки, передбаченої Законом України Про очищення влади від 10.09.2015 р., всі доходи та доходи родини ОСОБА_1 є законними та підтверджуються документами, які були надані позивачем Громадській раді доброчесності.

У травні 2017 р., після ознайомлення з досьє Кандидата ОСОБА_1 на посаду судді Верховного Суду, позивачем було виявлено, що вона зазначена, як співзасновник ОК Сокольники .

Про цю інформацію, як зазначила позивач, їй стало відомо вперше, оскільки в співзасновники ОСОБА_1 включено без її згоди, без повідомлення її, помилково. Дана помилка наразі виправлена, внесені зміни до Державного реєстру та до Статуту цього кооперативу, що підтверджується документами, які містяться і в досьє ОСОБА_1

Обслуговуючий кооператив Сокольники (код ЄДРПОУ 37367333) був створений власниками квартир будинку АДРЕСА_1 , в якому позивач є власником квартири. Під час зборів власників квартир вказаного будинку, на яких позивач не була присутня та про які позивачу не було відомо, було прийнято рішення створити Обслуговуючий кооператив Сокольники , членами якого визначити власників квартир.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 25 Закону України Про запобігання корупції , особам, зазначеним у пункті 1 частини першої статті 3 цього Закону, забороняється входити до складу правління, інших виконавчих чи контрольних органів, наглядової ради підприємства або організації, що має на меті одержання прибутку (крім випадків, коли особи здійснюють функції з управління акціями (частками, паями), що належать державі чи територіальній громаді, та представляють інтереси держави чи територіальної громади в раді (спостережній раді), ревізійній комісії господарської організації), якщо інше не передбачено Конституцією або законами України.

Неприбуткові організації, якою є ОК Сокольники (код ЄДРПОУ 37367333), не підпадають під дію вказаного закону, тому не потрібно зазначити в е-деклараціях про участь в неприбуткових організаціях

Однак, у Висновку ГРД від 09.02.2019 р. відсутня інформація про те, що будинок, який обслуговується ОК Сокольники , є багатоквартирним.

ОСОБА_1 не заперечувала, що була членом ОК Сокольники , як і всі інші власники квартир цього будинку. Позивач вказала, що її було безпідставно та без її згоди зазначено, як кінцевого бенефіціара цього ОК Сокольники .

Як стверджувала позивач, нею додатково направлено відповідачу Статут ОК Сокольники , згідно якого ОК Сокольники організується для забезпечення експлуатації та управління цим будинком, число громадян, які вступають до організованого кооперативу повинно відповідати кількості квартир у житловому будинку. ОК Сокольники є неприбутковою організацією відповідно до Закону України Про кооперацію , за типом відноситься до обслуговуючого і не має на меті одержання прибутку від своєї діяльності. Місце знаходження кооперативу - Україна, місто Харків, вулиця Білої акації, будинок №62. У 2016 році відповідно до Закону України Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку шляхом реорганізації ОК Сокольники реорганізовано в ОСББ Сокольники .

Крім того, як зазначила позивач, що не спростовано відповідачем, ОСОБА_1 надано супутникове фото сервісу Google Maps, де будинок АДРЕСА_1 окреслений червоним колом. Будинок щодо якого міститься посилання у Висновку ГРД від 09.02.2019 р. позивачу не належить.

При цьому, згідно затвердженого рішенням НАЗК від 11 серпня 2016 р. №3 Роз`яснення щодо застосування окремих положень Закону України Про запобігання корупції стосовно заходів фінансового контролю, у декларації не зазначається членство об`єднання співвласників багатоквартирного будинку.

Отже, висновок ГРД в даній частині ґрунтується виключно на припущеннях та не відповідає фактичним обставинам справи та наявним у ГРД документам.

Щодо наведених у Висновку ГРД від 09.02.2019 р. тверджень щодо недекларування будинку.

Як стверджується у Висновку ГРД від 09.02.2019 р., у декларації про майно, доходи, витрати і зобов`язання фінансового характеру за 2015 рік кандидат не вказала право власності на садовий будинок площею 32,5 кв.м у селищі Печеніги Печенізького району Харківської області, однак в інших деклараціях, зокрема в електронній декларації за той самий рік, він зазначений.

Також, як стверджується у Висновку ГРД від 09.02.2019 р., у поясненнях від 31.01.2019 р. кандидат визнала цю помилку. Вона виявила її, коли заповнювала електронну декларацію. Повідомила, що на виконання ст. 12 Закону України Про засади запобігання і протидію корупції вона подала відповідну заяву на ім`я Голови Вищого господарського суду України Львова Б.Ю., уточнену декларацію в паперовому вигляді для оприлюднення на сайті суду. Уточнену декларацію було оприлюднено у Віснику господарського судочинства.

ГРД вважає вказані пояснення суперечливими та в той же час ГРД погоджується з тим, що помилка є незначною і ОСОБА_1 вживала заходів до її виправлення, але в підсумку відповідач зазначає, що у сукупності з іншими недоліками декларування це свідчить щонайменше про систематичне недбале ставлення до виконання обов`язку декларування. А вочевидь непослідовні пояснення з цього питання підривають довіру до інших пояснень.

Відповідно до ч. 2 ст. 12 Закону України Про запобігання і протидії корупції , у редакції від 01.09.2016 р., відомості, зазначені у декларації про майно, доходи, витрати і зобов`язання фінансового характеру за минулий рік Президента України, Голови Верховної Ради України, народних депутатів України, Прем`єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України, Голови та суддів Конституційного Суду України, Голови та суддів Верховного Суду України, голів та суддів вищих спеціалізованих судів України, Генерального прокурора України та його заступників, Голови Національного банку України, Голови Рахункової палати, Голови та членів Вищої ради юстиції, членів Центральної виборчої комісії, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Голови та членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, перших заступників та заступників міністрів, заступників міністрів - керівників апаратів, керівників інших державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим та їх заступників, членів колегіальних державних органів (комісій, рад), сільського, селищного, міського голови, голови районної у місті (у разі її утворення), районної, обласної ради та їх заступників, керівників виконавчих органів сільських, селищних, міських, районних у містах (у разі їх утворення) рад та їх заступників, секретаря сільської, селищної, міської ради, підлягають оприлюдненню протягом 30 днів з дня їх подання на офіційному веб-сайті відповідного державного органу чи органу місцевого самоврядування на строк не менше одного року. У разі відсутності офіційного веб-сайту такі відомості оприлюднюються шляхом опублікування в офіційних друкованих виданнях відповідних державних органів та органів місцевого самоврядування протягом 30 днів з дня подання декларації про майно, доходи, витрати і зобов`язання фінансового характеру. Оприлюдненню підлягають усі відомості, зазначені в декларації про майно, доходи, витрати і зобов`язання фінансового характеру, крім відомостей, що віднесені цим Законом до інформації з обмеженим доступом.

Отже, причини відсутності уточненої декларації на сайті Вищого господарського суду України підтверджується службовою запискою; публікація у Віснику господарського судочинства мала відбутись лише за умови відсутності офіційного веб-сайту ВГСУ.

Щодо наведених у Висновку ГРД від 09.02.2019 р. тверджень щодо недекларування правочину суд зазначає наступне.

Як стверджується у пункті 1.5 Висновку ГРД від 09.02.2019 р., із декларацій про майно, доходи, витрати і зобов`язання фінансового характеру за 2011-2014 роки випливає, що ОСОБА_1 була власницею автомобіля MERCEDES-BENZ С200 2008 р. випуску. Автомобіль набутий ОСОБА_1 30.08.2008 та 18.02.2015 р. перереєстрований на нового власника на підставі довідки-рахунку. Дохід від відчуження рухомого майна задекларовано в електронній декларації за 2015 рік (143 208 грн.). Однак у розділі 14 Видатки та правочини суб`єкта декларування не зазначено інформації про правочин, на підставі якого у суб`єкта декларування припинено право власності.

Також, як стверджується у пункті 1.5 Висновку ГРД від 09.02.2019 р., ГРД погоджується з тим, що помилка є незначною, але у сукупності з іншими недоліками, зазначеними вище, вона свідчить щонайменше про систематичне недбале ставлення до виконання обов`язку декларування.

Суд констатує, що відповідач не довів належними та допустимими доказами свої твердження про те, що наявні належні підстави для оцінки дій позивача, як систематичне недбале ставлення до виконання обов`язку декларування з вище наданих пояснень, а також відповідачем не доведено недбале ставлення позивачем до виконання своїх обов`язків, як суб`єкта декларування.

Суд звертає увагу, що декларації ОСОБА_1 неодноразово перевірялись відповідними державними органами та жодних розбіжностей або незазначеної інформації від контролюючих органів, в т.ч. від НАЗК не виявлено. Будь-які протоколи або судові рішення про притягнення ОСОБА_1 до відповідальності за порушення законодавства, щодо здійснення декларування в матеріалах справи відсутні. Крім того, як зазначила позивач, у трьох досьє як кандидата на посаду судді Верховного Суду, так і в суддівському досьє є позитивні висновки стосовно перевірки е-декларацій ОСОБА_1 .

Отже, висновок ГРД в даній частині ґрунтується виключно на припущеннях та не відповідає фактичним обставинам справи та наявним у ГРД документам.

Щодо наведених у Висновку ГРД від 09.02.2019 р. положень, що ОСОБА_1 допускала порушення правил етики у професійній діяльності, зокрема, порушила права журналістів, допустила порушення принципу гласності (відкритості) судом встановлено наступне.

У Висновку ГРД від 09.02.2019 р. відсутнє посилання на докази щодо оригінальності походження відео https://www.youtube.com/watch?v=7kcP-DkyklY. Відсутні також докази того, що відеозапис з мережі інтернет https://www.youtube.com/watch?v=7kcP-DkyklY було досліджено експертом, зокрема, відсутнє експертне дослідження відносно того, чи зазнавала змін надана відеофонограма, яка розміщена на інтернет ресурсі за адресою https://www.youtube.com/watch?v=7kcP-DkyklY.

На звернення представника позивача, Харківським науково-дослідним інститутом судових експертиз ім. Засл. проф. М.С.Бокаріуса 21 серпня 2017 р. виготовлено Висновок комплексного експертного комп`ютерно-технічного дослідження та досліджень відео-, звукозапису №14652/14653, відповідно до якого: 1. Станом на 18.08.2017 р. на web-сторінці відеохостингу YouTube за адресою https://www.youtube.com/watch?v=7kcP-DkyklY міститься відеозапис під назвою Як суддя виганяла журналістів тривалістю 55 секунд.

Відеозапис під назвою Як суддя виганяла журналістів тривалістю 55 секунд був завантажений на відеохостинг YouTube каналом редакція Свідомо . Інформація про канал редакція Свідомо приведена на Рис. 3 в дослідницькій частині даного висновку.

Програмно-апаратними засобами, що є в розпорядженні експерта, при дослідженні відеофайлу Як суддя виганяла журналістів.mp4 , ознак електронного монтажу відеозображення та звуку не виявлено. Однак, при спектральному дослідженні звукових доріжок виявлено ознаки цифрової обробки запису (ймовірно, проводилася зміна формату запису). Встановити ці факти у категоричній формі не представилось можливим у зв`язку з тим, що відеофайл Як суддя виганяла журналістів.mp4 , записаний на лазерному диску CD-R Videx №C3126VC05151601LH, є копією запису раніше розміщеного в мережі Інтернет .

У Висновку ГРД від 09.02.2017 р. відсутнє посилання на будь-яке лінгвістичне дослідження, яке б вказувало, що вислів Вы журналист? Выйдите пожалуйста є неетичним зверненням до журналістів.

На звернення представника позивача, Українським бюро лінгвістичних експертиз 26 липня 2017 р. виготовлено Висновок експертного дослідження №056/398, відповідно до якого:

- Відповідь на питання 1. Відеофонограма, яка розміщена на інтернет-ресурсі за адресою https://www.youtube.com/watch?v=7kcP-DkyklY та яка додається до даного клопотання на електронному носії, не містить нецензурних, грубих висловлювань або погрози від ОСОБА_1 на адресу журналістів або інших осіб, які зафіксовані на вказаній відеофонограмі.

- Відповідь на питання 2. Фраза Вы журналист? Выйдите пожалуйста , що є частиною текстового матеріалу, наданого для експертного дослідження, не є виявом грубості або неповаги до журналіста.

- Відповідь на питання 3. Відеофонограма, яка розміщена на інтернет-ресурсі за адресою https://www.youtube.com/watch?v=7kcP-DkyklY та яка додається до даного клопотання на електронному носії, не містить нецензурних, грубих висловлювань від журналістів до ОСОБА_1 . Висловлення Не приглашайте тогда, или вот не надо выйдите , а то я так выйду, что …, яке використовує журналістка, звертаючись до ОСОБА_1 , є так званою псевдопогрозою ; воно відповідає лінгвістичним параметрам мовного жанру погроза , але з урахуванням комплексу прагмалінгвістичних чинників не може бути співвіднесене з концептом погроза в його юридичному значенні.

У Висновку ГРД від 09.02.2019 р. відповідач вказав лише частину висновку експертного дослідження, а частину висновку експертного дослідження не було включено до Висновку ГРД від 09.02.2019 р., оскільки не вказано, що висловлення, яке використовує журналістка, звертаючись до ОСОБА_1 , є так званою псевдопогрозою , воно відповідає лінгвістичним параметрам мовленнєвого жанру погроза , але з урахуванням комплексу прагмалінгвістичних чинників не може бути співвіднесене з концептом погроза в його юридичному значенні та фраза "Вы журналист. Выйдете пожалуйста", що є частиною текстового матеріалу, наданого для експертного дослідження, не є виявом грубості або неповаги для журналіста.

Отже, висновок ГРД в даній частині ґрунтується виключно на припущеннях та не відповідає фактичним обставинам справи та наявним у ГРД документам.

Щодо наведених у Висновку ГРД від 09.02.2019 р. положень, що ОСОБА_1 розглянула справу, отриману з порушеннями, про які вона мала знати. ОСОБА_1 не реагувала на відомі їй випадки недоброчесної поведінки колег, покривала таку поведінку та відомі їй факти протиправної діяльності суддів, працівників суду, нехтуючи відповідальністю не лише за свою поведінку, а за діяльність системи правосуддя загалом судом встановлено наступне.

У Висновку ГРД від 09.02.2019 р. відсутнє посилання на належні та допустимі докази того, що ОСОБА_1 особисто спілкувалась як з ОСОБА_11 , так із ОСОБА_12 , та має з ними якісь стосунки.

Відповідачем зазначено у Висновку від 09.02.2019 р., що відповідно до ч. 3 ст. 2-1 ГПК України, який діяв на час розгляду справи, закон не передбачав повторного розподілу справи і зміни усього складу колегії суддів у разі перебування одного із суддів у відпустці.

Відповідно до ст. 2-1 ГПК України, у господарських судах функціонує автоматизована система документообігу, що забезпечує:

1) об`єктивний та неупереджений розподіл справ між суддями з додержанням принципів черговості та рівної кількості справ для кожного судді;

2) надання учасникам господарського процесу інформації про стан розгляду справ, у яких вони беруть участь;

3) централізоване зберігання текстів судових рішень та інших процесуальних документів;

4) підготовку статистичних даних;

5) реєстрацію вхідної і вихідної кореспонденції та етапів її руху;

6) видачу судових рішень та наказів господарського суду на підставі наявних в автоматизованій системі документообігу даних щодо судового рішення та реєстрації заяви особи, на користь якої воно ухвалено;

7) передачу справ до електронного архіву.

Позовні заяви, скарги та інші передбачені законом процесуальні документи, що подаються до господарського суду і можуть бути предметом судового розгляду, в порядку їх надходження підлягають обов`язковій реєстрації в автоматизованій системі документообігу суду, яка здійснюється працівниками апарату відповідного суду в день надходження документів. До автоматизованої системи документообігу суду в обов`язковому порядку вносяться: дата надходження документів, інформація про предмет спору та сторони по справі, прізвище працівника апарату суду, який здійснив реєстрацію, інформація про рух судових документів, дані про суддю, який розглядав справу, та інші дані, передбачені Положенням про автоматизовану систему документообігу суду, що затверджується Радою суддів України за погодженням з Державною судовою адміністрацією України.

Визначення судді або колегії суддів для розгляду конкретної справи здійснюється автоматизованою системою документообігу суду під час реєстрації відповідних документів за принципом вірогідності, який враховує кількість справ, що перебувають у провадженні суддів, заборону брати участь у перегляді рішень для судді, який брав участь в ухваленні судового рішення, про перегляд якого порушується питання, перебування суддів у відпустці, на лікарняному, у відрядженні та закінчення терміну повноважень. Справи розподіляються з урахуванням спеціалізації суддів. Після визначення судді або колегії суддів для розгляду конкретної справи, внесення змін до реєстраційних даних щодо цієї справи, а також видалення цих даних з автоматизованої системи документообігу суду не допускається, крім випадків, установлених законом.

Доступ до автоматизованої системи документообігу суду надається суддям та працівникам апарату відповідного суду згідно з їхніми функціональними обов`язками.

Несанкціоноване втручання в роботу автоматизованої системи документообігу суду має наслідком відповідальність, установлену законом.

Порядок функціонування автоматизованої системи документообігу суду, в тому числі видачі судових рішень та наказів господарського суду, передачі справ до електронного архіву, зберігання текстів судових рішень, ухвал та інших процесуальних документів, надання інформації фізичним та юридичним особам, підготовки статистичних даних, визначається Положенням про автоматизовану систему документообігу суду.

Рішенням Ради суддів України №30 від 26.11.2010 р. затверджено Положення про автоматизовану систему документообігу суду, (далі - Положення).

Відповідно до п. 3.1. Положення, автоматичний розподіл справ здійснюється у суді (у судовій палаті) під час їх реєстрації, на підставі внесеної до автоматизованої системи інформації.

Відповідно до п.п. 3.1.2. - 3.1.6. Положення, автоматичний розподіл судових справ між суддями (колегіями суддів) здійснюється з урахуванням спеціалізації суддів, у тому числі спеціалізації зі здійснення кримінального провадження щодо неповнолітніх, а також автоматичним розподілом визначається запасний суддя, слідчий суддя. В такий же спосіб визначається суддя, який розглядає питання про відвід слідчому судді або судді, який здійснював судове провадження одноособово.

Автоматичний розподіл судових справ між суддями у судах, у яких відсутня спеціалізація або її застосування неможливе, здійснюється між усіма суддями.

Спеціалізація суддів визначається рішенням зборів суддів відповідного суду.

Судові справи підлягають автоматичному розподілу між суддями, які мають на час розподілу справ повноваження для здійснення процесуальних дій.

Якщо судова справа підлягає розгляду (перегляду) колегією суддів, при автоматичному розподілі судових справ автоматизованою системою в місцевому суді призначається головуючий суддя, а в судах апеляційної та касаційної інстанцій - суддя-доповідач з числа всіх суддів відповідного суду з урахуванням їх спеціалізації (за її наявності). Справа розглядається колегією суддів, до складу якої входить призначений автоматизованою системою головуючий суддя або суддя-доповідач. Засади формування колегії суддів визначаються зборами суддів відповідного суду з унеможливленням впливу на формування осіб, зацікавлених у результатах судового розгляду справи.

Справу, про яку вказано у п. 3 Висновку ГРД від 09.02.2019 р., було передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючого - Шевчук Р.Р., суддів Демидової А.М., Воліка І.В.

Відповідно до наданих позивачем даних, отриманих ним у відділі кадрів, суддя-доповідач по справі Шевчук С.Р. подала Голові суду дві заяви про надання відпустки.

Враховуючи зазначені обставини, а саме, відсутність судді-доповідача Шевчук С.Р., керівник апарату суду, керуючись пунктом 3.1.11 Положення, видав розпорядження №08.03-04/727 від 04.07.2013 р., яким призначив повторний автоматичний розподіл справи №57/4.

Пунктом 3.1.11. Положення передбачено, що судові справи, що залишилися нерозглянутими суддею у разі припинення його повноважень щодо здійснення ним правосуддя, звільнення його з посади судді або перебування у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, тимчасової непрацездатності головуючого судді (судді - доповідача), а також настання інших обставин, які унеможливлюють його участь у розгляді даних справ, що може мати наслідком порушення строків розгляду справ, передбаченого відповідним процесуальним законом, можуть бути розподілені між суддями повторно відповідно до цього Положення.

Суддя Шевчук С.Р. є суддею-доповідачем у справі, а вказане вище Положення передбачає саме автоматичний повторний розподіл справи у випадку перебування судді-доповідача у відпустці.

В пункті 3.1.12. Положення зазначено, що заміна відсутнього судді, який входить до складу колегії суддів, здійснюється відповідно до встановлених засад формування складу колегій суддів.

Як стверджувала позивач, що не заперечувалось відповідачем, розпорядженням Голови Вищого господарського суду України №14-р від 07.06.2013 р. затверджено склад другої судової палати Вищого господарського суду України та колегій суддів, серед яких, визначена колегія суддів у складі: Корсака В.А. - головуючого, суддів: ОСОБА_1, Данилової Т.Б.

В той же час, в пункті 3.1.6. Положення зазначено, що якщо судова справа підлягає розгляду (перегляду) колегією суддів, при автоматичному розподілі судових справ автоматизованою системою в місцевому суді призначається головуючий суддя, а в судах апеляційної та касаційної інстанцій - суддя-доповідач з числа всіх суддів відповідного суду з урахуванням їх спеціалізації (за її наявності). Справа розглядається колегією суддів, до складу якої входить призначений автоматизованою системою головуючий суддя або суддя-доповідач. Засади формування колегії суддів визначаються зборами суддів відповідного суду з унеможливленням впливу на формування осіб, зацікавлених у результатах судового розгляду справи.

Враховуючи те, що за результатами повторного автоматичного розподілу справи було визначено суддю-доповідача ОСОБА_1, яка входить до складу постійної колегії суддів у складі: Корсак В.А. - головуючий, судді: ОСОБА_1, Данилова Т.Б., розгляд справи був здійснений у належному складі суду.

А тому, щодо ОСОБА_1 , як судді-доповідача, відсутні підстави вважати, що справа була передана на повторний автоматичний розподіл з порушенням вимог діючого законодавства.

Позивач, як суддя, не мала підстав заявляти у справі самовідвід, оскільки безпідставне заявлення такого самовідводу може бути розцінене як втручання в систему автоматичного розподілу справ.

В своїх поясненнях, які позивач надавала відповідачу, ОСОБА_1 зазначала, що автоматичний розподіл справи був здійснений на підставі ГПК України та вище вказаного Положення.

Також, ОСОБА_1 зазначила, що отримавши справу з протоколом про автоматичній перерозподіл справи та з`ясувавши, що суддя Шевчук С.Р. знаходилась в відпустці, призначила справу до розгляду та не мала жодного сумніву в законності протоколу про автоматизований розподіл справи.

Крім того, стосовно вказаної судової справи щодо авторозподілу не було внесено відомості в Єдиний реєстр досудових розслідувань, а рішення по вказаній судовій справі є остаточним, не скасовано, два рази було відмовлено у допуску до Верховного Суду України, протилежного суду не доведено.

Водночас, щодо наведених у Рішенні ГРД від 21.02.2019 р. тверджень суд зазначає, що Державним бюро розслідувань за заявою ОСОБА_1 відкрито кримінальне провадження №62019000000000214 за ч. 1 ст. 364 КК України за фактом можливих неправомірних дій службових осіб Генеральної прокуратури щодо листа ГПУ від 19.02.2019 р.

Отже, висновок ГРД в даній частині та Рішення ГРД від 21.02.2019 р. ґрунтується виключно на припущеннях та не відповідає фактичним обставинам справи та наявним у ГРД документам.

Щодо наведених у Висновку ГРД від 09.02.2019 р. тверджень, що ОСОБА_1 була причетною до ухвалення рішень, внаслідок яких завдано шкоди культурній спадщині або створено істотний ризик завдання такої шкоди судом встановлено наступне.

Відповідно до частини 1 статті 129 Конституції України, судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону.

Конституційний Суд України у абзаці 1 підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 01 грудня 2004 р. №19-рп/2004 зауважив, що незалежність суддів полягає передусім у їхній самостійності, непов`язаності при здійсненні правосуддя будь-якими обставинами та іншою, крім закону, волею.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 11 березня 2011 р. №2-рп/2011, давати оцінку процесуальним діям суддів щодо розгляду конкретної судової справи можуть тільки суди апеляційної і касаційної інстанцій при перегляді судових рішень.

Верховний Суд України у пункті 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 13 червня 2007 р. №8 Про незалежність судової влади зазначив, що відповідно до частини п`ятої статті 124 Конституції України судові рішення є обов`язковими до виконання на всій території України і тому вважаються законними, доки вони не скасовані в апеляційному чи касаційному порядку або не переглянуті компетентним судом в іншому порядку, визначеному процесуальним законом, у межах провадження справи, в якій вони ухвалені.

Зазначений підхід повністю узгоджується із міжнародними стандартами.

Відповідно до пункту 5 Рекомендації CM/Rec (2010)12 Комітету Міністрів Ради Європи, державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов`язки судді повинні мати необмежену свободу щодо неупередженого розгляду справ відповідно до законодавства та власного розуміння фактів.

У Рекомендації CM/Rec (2010)12 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов`язки також передбачено, що судді не повинні нести особисту відповідальність за випадки, коли їхні рішення були скасовані або змінені в процесі апеляційного розгляду. Тлумачення закону, оцінювання фактів та доказів, які здійснюють судді для вирішення справи, не повинні бути приводом для дисциплінарної відповідальності, за винятком випадків злочинного наміру або грубої недбалості (пункти 66, 70).

Принципом І (2) (а)(і) Рекомендації №R (94)12 Комітету Міністрів Ради Європи для держав-членів щодо незалежності, ефективності та ролі суддів передбачено, що рішення суддів не повинні підлягати перегляду в будь-який спосіб, крім апеляційного оскарження відповідно до законодавства.

Відповідно до Висновку Першої експертної комісії Міжнародної Асоціації Суддів (2000) Незалежність судді у його власному суді суттєвою умовою незалежності судді є неможливість зміни рішення судді ніким, крім іншого судді в процесі апеляції, коли це прямо передбачено законом. Будь-які процедури контролю за якістю рішень, що проводяться самими суддями чи представниками інших гілок влади не можуть бути використані замість апеляції, або здаватися такими, що замінюють апеляцію, оскільки це відкриває шлях для прямого впливу на суддів.

Аналогічні положення знайшли відображення в практиці Європейського суду з прав людини, зокрема, у Рішенні Європейського суду з прав людини у справі Олександр Волков проти України від 09 січня 2013 р. згадується, що рішення суддів не повинні бути предметом перегляду поза межами звичайної процедури оскарження (п.80).

Громадська рада доброчесності не наділена законом повноваженнями оцінювати законність та обґрунтованість судового рішення.

Отже, висновок ГРД в даній частині ґрунтується виключно на припущеннях та не відповідає фактичним обставинам справи та наявним у ГРД документам.

Щодо наведених у Висновку ГРД від 09.02.2019 р. тверджень, що ОСОБА_1 безпідставно не задекларувала своєчасно своє майно чи члена сім`ї, що є ліквідним активом, доходом суд зазначає наступне.

Як стверджується у Висновку ГРД від 09.02.2019 р., відносини ОСОБА_1 з ОСОБА_13 мали ознаки сімейних та що ОСОБА_1 тривалий час проживала в його будинку спільно з ним.

Позивач в своїх поясненнях не заперечувала проти цього та вказувала, що вона тимчасово, періодично проживала в будинку ОСОБА_13 ..

Відповідач у Висновку ГРД від 09.02.2019 р. не вказав відомості з пояснень позивача, а також ГРД не зазначило того, що ніякого спільного майна, спільних обов`язків, спільних витрат між ОСОБА_1 та ОСОБА_13 не було.

Як зазначила позивач, а відповідачем не спростовано, що на адресу ГРД ОСОБА_1 були надіслані документи, які підтверджують, що ОСОБА_13 з листопада 2017 р. виїхав в іншу країну на постійне проживання, де мешкає по теперішній час, що підтверджує пояснення ОСОБА_1 стосовно того, що між ними відсутні будь - які сімейні відносини.

ГРД просила позивача надати документи на підтвердження 9 закордонних подорожей за 2014 та 2015 роки. ОСОБА_1 було направлено на адресу ГРД документи стосовно подорожей, якими було підтверджено, що розрахунок за них здійснювала особисто позивач та члени її родини.

Відповідачем, під час посилання на розслідування Prosud.info не надано жодного належного та допустимого доказу відносно того, що вказаний відповідачем будинок був придбаний за участі ОСОБА_1 і вона постійно проживає у ньому із власником протягом 4-х років.

Позивачем на адресу ГРД було надіслано посилання на Єдиний державний реєстр судових рішень, з якого вбачається, що ОСОБА_13 придбав цей будинок в 2010 році зі своєю колишньою дружиною. Це рішення суду спростовує розслідування Prosud.info та посилання на інформацію сусідів, яких не ідентифіковано. У зазначеному розслідуванні є посилання на пояснення особисто ОСОБА_13 , який підтвердив , що у нього з ОСОБА_1 сімейні стосунки відсутні.

При цьому, відповідачем не надано належних доказів наявності сімейних відносин.

Як зазначила позивач, а відповідачем не спростовано, декларація родинних зв`язків судді вперше була подана в листопаді 2016 р., за 2011-2015 роки - на той період ОСОБА_1 з ОСОБА_13 була тільки знайома. В декларації за 2016 рік позивачем був зазначений ОСОБА_13 , але в додатковій інформації ОСОБА_1 було вказано - Зважаючи на підвищений суспільний інтерес до мого приватного життя, мною внесено до Декларації відомості про ОСОБА_13 , який не є членом її сім`ї, з яким у неї відсутні взаємні права та обов`язки, а відносини не носять характеру сімейних . Всі Декларації знаходяться на сайті ВККСУ.

Відповідно до ст. 1 Закону України Про запобігання корупції , членами сім`ї суб`єкта декларування вважаються: 1) особа, яка перебуває у шлюбі із суб`єктом декларування (чоловік/дружина), незалежно від їх спільного проживання. Це означає, що членом сім`ї суб`єкта декларування є його чоловік/дружина, якщо шлюб між ними офіційно не розірвано (навіть якщо особи спільно не проживають, не пов`язані спільним побутом тощо); 2) у випадку наявності сукупності таких ознак як спільне проживання, пов`язаність спільним побутом та наявність взаємних прав та обов`язків (крім осіб, взаємні права та обов`язки яких не мають характеру сімейних) із суб`єктом декларування, членами його сім`ї є також його: діти, у тому числі повнолітні; батьки, особи, які перебувають під опікою і піклуванням; будь-які інші особи, у тому числі особи, які спільно проживають із суб`єктом декларування, але не перебувають з ним у шлюбі.

Усі інші особи, за відсутності хоча б однієї із вказаних ознак для цілей декларування не вважаються членами сім`ї суб`єкта декларування (наприклад, особи, які за відсутності вказаних ознак спільно орендують (користуються) житлом, проживаючи в одній квартирі, кімнаті у гуртожитку, готелі тощо). Слід також звернути увагу на те, що в декларацію включається інформація про членів сім`ї станом на останній день звітного періоду. Наприклад, якщо упродовж звітного періоду - незалежно від тривалості - особа спільно проживала із суб`єктом декларування, була пов`язана з ним спільним побутом та мала взаємні права та обов`язки, але таке спільне проживання було припинено станом на останній день звітного періоду (наприклад, 31 грудня для щорічної декларації), то особа не вважається членом сім`ї суб`єкта декларування й інформація про неї в декларації не відображається

Отже, висновок ГРД в даній частині ґрунтується виключно на припущеннях та не відповідає фактичним обставинам справи та наявним у ГРД документам.

Щодо наведених у Висновку ГРД від 09.02.2019 р. тверджень, що ОСОБА_1 допускала дії, що призвели до розподілу справ у суді з порушенням принципу випадковості при використанні автоматизованої системи, або іншим чином втручалася в автоматизований розподіл справ судом встановлено наступне.

Як стверджується у Висновку ГРД від 09.02.2019 р., до відповідача надійшли копії дисциплінарної скарги щодо ОСОБА_1 від 06.11.2017, підписаної адвокатом Титичем В.М., та ухвали Першої дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 14.12.2018 р. №3875/1дп/15-18 про відмову у відкритті дисциплінарної справи щодо судді ОСОБА_1

Позивач зазначила, що 07.02.2019 р. надала відповідачу пояснення з копією ухвали Першої дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 14.12.2018 №3875/1дп/15-18 про відмову у відкритті дисциплінарної справи щодо судді ОСОБА_1, згідно якої позивач пояснила дисциплінарній палаті, що подавала позов як фізична особа, а не як суддя. Самостійно подала позовну заяву лише перший раз, а всі інші заяви подавали її адвокати. Позови неодноразово подавалися її адвокатами виключно з метою уточнення обґрунтування.

Відповідач не вказав у Висновку ГРД від 09.02.2019 р. положення ухвали Першої дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 14.12.2018 р. щодо ОСОБА_1 .

Крім того, відповідач посилається на скаргу адвоката Титича В.М., який був колишнім куратором ГРД та в 2018 році також подавав заяву щодо участі в конкурсі на посаду судді Верховного Суду, але не склав іспити.

Отже, висновок ГРД в даній частині ґрунтується виключно на припущеннях та не відповідає фактичним обставинам справи та наявним у ГРД документам.

Також, у Висновку ГРД від 09.02.2019 р. зазначено, що ухвалою Вищого господарського суду України від 07.02.2014 р. за участю ОСОБА_1 поновлено строк ТОВ Науково-виробниче об`єднання Ю БІ СІ-Промо , виходячи з поважності причин його пропуску для подання касаційної скарги і призначено справу до розгляду. Постановою Вищого господарського суду України від 19.02.2014 р. скасовано постанову апеляційної інстанції і залишено в силі рішення першої інстанції на користь ТОВ Науково-виробниче об`єднання Ю БІ СІ - Промо , а згідно з досьє ОСОБА_1 , її син, який є фізичною особою-підприємцем, у 2014, 2015 та 2016 роках отримав дохід від ТОВ Науково-виробниче об`єднання Ю БІ СІ-Промо у загальному розмірі 35 574 грн.

У своїх поясненнях відповідачу ОСОБА_1 пояснила, що її син, який є фізичною особою-підприємцем, у 2014, 2015 та 2016 роках отримав дохід від ТОВ Науково-виробниче об`єднання Ю БІ СІ-Промо у загальному розмірі 35 574 грн.

Остаточне рішення у справі було винесено 19.02.2014 р., а договірні стосунки її сина з ТОВ Науково-виробниче об`єднання Ю БІ СІ - Промо виникли лише у листопаді 2014 р., про що свідчить накладна №283 від 11.11.2014 р. та звіт про дебетові та кредитні операції по рахунку НОМЕР_1 ОСОБА_10 з 01.11.2014 по 31.12.2014.

Отже, договірні стосунки ОСОБА_10 з ТОВ Науково-виробниче об`єднання Ю БІ СІ - Промо виникли після винесення остаточного рішення у справі, жодних підстав для самовідводу у ОСОБА_1 , як у судді, при розгляді даної справи не було.

Отже, висновок ГРД в даній частині ґрунтується виключно на припущеннях та не відповідає фактичним обставинам справи та наявним у ГРД документам.

Також, судом встановлено, що пункти 1.1, 1.2, 1.3, 4, 5 Висновку ГРД від 09.02.2019 р. містять інформацію з Висновку ГРД, який відповідач затвердив 05.05.2017 р. щодо ОСОБА_1 та який був визнаний протиправним постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 12 липня 2018 р. у справі №826/6961/17.

Відповідно до статті 129-1 Конституції України, суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Відповідно до частини четвертої статті 78 КАС України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Тому, не підлягають доведенню чи спростуванню обставини, які вказані у пунктах 1.1, 1.2, 1.3, 4, 5 Висновку ГРД від 09.02.2019 р., оскільки вказані обставини повністю спростовані преюдиційним фактом.

Таким чином, відповідачем, в порушення вимог ч. 2 ст. 77 КАС України, не надано належних доказів обґрунтованості Висновку ГРД від 09.02.2019 р., який є новою редакцією Висновку ГРД від 01.02.2019 р., та Рішення ГРД від 21.02.2019 р.

Відповідно до ч. 1 ст. 87 Закону №1402-VIII, громадська рада доброчесності утворюється з метою сприяння Вищій кваліфікаційній комісії суддів України у встановленні відповідності судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності для цілей кваліфікаційного оцінювання.

Громадська рада доброчесності в своїй діяльності повинна керуватися чинним законодавством України, а також Громадська рада доброчесності діє на підставі Регламенту Громадської ради доброчесності, затвердженого рішенням Громадської ради доброчесності №1/2016 від 23.11.2016 р. з змінами та доповненнями (далі - Регламент ГРД).

Відповідно до частини 1 статті 2 Регламенту ГРД, Рада є інструментом участі громадськості у формуванні доброчесного суддівського корпусу, який визначений Законом №1402-VIII.

Відповідно до частини 2 статті 2 Регламенту ГРД, Рада сприяє Вищій кваліфікаційній комісії суддів України у встановленні відповідності судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності для цілей кваліфікаційного оцінювання шляхом надання інформації про них або висновків про недоброчесність.

Відповідно до частини 1 статті 3 Регламенту ГРД, члени Ради поділяють такі цінності як гідність, справедливість, права людини, доброчесність, повага до незалежності суддів і керуються ними у своїй діяльності.

Відповідно до частини 2 статті 3 Регламенту ГРД, Рада та її члени здійснюють свою діяльність на засадах добросовісності, безсторонності, прозорості, рівноправності членів, невтручання у діяльність судів і суддів.

Судом встановлено, що Висновок від 09.02.2019 р., який є новою редакцією Висновку від 01.02.2019 р., та Рішення від 21.02.2019 р. містять непідтверджену належними та допустимими доказами інформацію щодо ОСОБА_1 ..

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини від 28.03.2017 у справі Стуруа проти Грузії (заява №45729/05), право на справедливий судовий розгляд має забезпечуватися також і під час розбору дисциплінарних справ проти служителів Феміди.

Відповідно до Рішення Європейського суду з прав людини від 28.03.2017 у справі Стуруа проти Грузії , Європейський суд з прав людини в чергове зазначив, що §1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод вимагає, аби судовий орган, який потрапляє в сферу її дії, був неупередженим. Неупередженість зазвичай означає відсутність небезсторонньої думки або необ`єктивності розгляду. Дотримання цієї вимоги може бути перевірене за допомогою різних способів. Водночас Суд констатував відмінність між суб`єктивним підходом, тобто прагненням установити особисті переконання певного судді в конкретному випадку, й об`єктивним, тобто визначенням, чи запропонував суддя достатні гарантії для того, щоб відкинути будь-який законний сумнів стосовно його неупередженості.

У вказаній справі Стуруа проти Грузії Європейський суд з прав людини чітко зазначив, що усі вимоги, які застосовуються під час розгляду справ судами, повинні застосовуватися під час розгляду справи суддів відповідними органами.

Відповідно до пункту 69 Рекомендації CM/Rec (2010) 12 Комітету Міністрів Ради Європи, державам-членам щодо суддів вказано, що: незалежність, ефективність та обов`язки передбачає, що дисциплінарне провадження … повинен проводити незалежний орган влади або суд із наданням гарантій справедливого судового розгляду і права на оскарження рішення та покарання .

Відповідно до п.28 Монреальської універсальної декларації, про незалежність правосуддя при розгляді дисциплінарної справи повинно гарантуватися справедливе ставлення до судді та можливість висловитися в повній мірі.

Згідно з п.17 Основних принципів щодо незалежності правосуддя, схвалених резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї ООН від 29 листопада та 13 грудня 1985 р., звинувачення або скарга, що надійшли на суддю в ході виконання ним своїх судових і професійних обов`язків, повинні бути невідкладно і безсторонньо розглянуті згідно з відповідною процедурою. Суддя має право на відповідь і справедливий розгляд.

Згідно з п. 26. Київських рекомендацій Організації з безпеки і співробітництва в Європі щодо незалежності судочинства у Східній Європі, на Південному Кавказі та у Середній Азії (23-25 червня 2010 р.) …Органи, які розглядають справи про притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності, не можуть ініціювати такі справи або мати серед своїх членів осіб, які можуть їх ініціювати. Такі органи повинні надати судді, який звинувачується у порушенні правил професійної поведінки, процедурні гарантії, включаючи право представити аргументи на свій захист, а також право оскаржити рішення цього органу до суду належної компетенції…. .

Отже, за аналогією права, ГРД, яке розглядало можливість допуску ОСОБА_1 для продовження участі в конкурсі на посаду судді Верховного Суду повинно було врахувати надані ОСОБА_1 пояснення та документи, в тому числі постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 12 липня 2018 р. у справі №826/6961/17.

Дії ГРД щодо ОСОБА_1 призвели до порушення законного права ОСОБА_1 на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі.

Відповідно частини другої ст. 3 Конституції України, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Відповідно до реч. 2 частини першої ст. 21 Конституції України, права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними.

Відповідно до статті 8 Конституції України, в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції України, чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Відповідно до Закону України Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р.. Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції , ратифіковано Конвенцію про захист прав і основних свобод людини 1950 р..

Згідно з частиною другою ст. 19 Конституції України, органи державної влади, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, визначено, що кожен чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Водночас, як зазначено в рішенні Європейського суду з прав людини у справі Зінченко проти України , ст.13 Конвенції гарантує на національному рівні доступність засобу юридичного захисту, здатного забезпечити втілення в життя змісту конвенційних прав та свобод, незалежно від того, в якій формі вони закріплені в національному правовому порядку.

Водночас у пункті 110 рішення у справі Вінтман проти України (Vintman v. Ukraine, заява №28403/05) Європейський суд з прав людини зазначив, що "для того, щоб відповідати вимогам статті 13 Конвенції, засоби юридичного захисту повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці, зокрема органи державної влади держави-відповідача своїми діями або бездіяльністю не повинні невиправдано та необґрунтовано перешкоджати їхньому використанню (рішення від 18 грудня 1996 р. у справі Висновку Ради проти Туреччини (Aksoy v. Turkey), п. 95, Reports of Judgments and Decisions 1996-VI). Для того, щоб бути ефективним, засіб юридичного захисту має бути незалежним від будь-якої дискреційної дії державних органів влади; бути безпосередньо доступним для тих, кого він стосується (див. рішення від 6 вересня 2005 р. у справі Гурепка проти України (Gurepka v. Ukraine), заява №61406/00, п. 59); спроможним запобігти виникненню або продовженню стверджуваного порушення чи забезпечити належне відшкодування за будь-яке порушення, яке вже мало місце (рішення у справі Кудла проти Польщі (Kudla v. Poland) [ВП], заява №30210/96, п. 158, ECHR 2000-ХІ).

Як вже зазначалось вище судом, визначення поняття доброчесність відсутнє у національному законодавстві України. Про це зауважено в п. 1.1. р. ІІІ Висновку Ради Європи щодо Регламенту Громадської ради доброчесності від 10.04.2017 р. та п. 1.3. Звіту Ради Європи та Асоціації правників України про результати моніторингу діяльності Громадської ради доброчесності в контексті стандартів і рекомендацій Ради Європи від грудня 2017 р..

При цьому, підставою для прийняття висновку є наявність у ГРД або достовірної інформації, або обґрунтованого сумніву щодо відповідності судді (кандидата на посаду судді) критерію доброчесності чи професійної етики.

Враховуючи наведене слід зазначити, що згідно з пунктами 169-170 рішення Європейського суду з прав людини від 09.04.2013 у справі Олександр Волков проти України (заява №21722/11), вислів згідно із законом вимагає, по-перше, щоб оскаржуваний захід мав певне підґрунтя у національному законодавстві; він також стосується якості закону, про який йдеться, вимагаючи, щоб він був доступний для зацікавленої особи, яка, окрім того, повинна мати можливість передбачити наслідки його дії щодо себе, та відповідав принципові верховенства права.

Отже, ця фраза передбачає (inter alia), що формулювання національного законодавства повинно бути достатньо передбачуваним, щоб дати особам адекватну вказівку щодо обставин та умов, за яких державні органи мають право вдатися до заходів, що вплинуть на їхні конвенційні права (рішення Європейського суду з прав людини від 24.04.2008 у справі C. G. та інші проти Болгарії , заява №1365/07, п. 39).

Законодавство повинно забезпечувати певний рівень юридичного захисту проти свавільного втручання з боку державних органів. Існування конкретних процесуальних гарантій є у цьому контексті необхідним. Те, які саме гарантії вимагатимуться, певною мірою буде залежати від характеру та масштабів зазначеного втручання (рішення Європейського суду з прав людини у справі P. G. та J. H. проти Сполученого Королівства , заява №44787/98, п. 46, 2001-IX) .

Згідно з вимогами пункту 49 рішення Європейського суду з прав людини від 02.11.2006 у справі Волохи проти України (заява №23543/02) норма права є передбачуваною , якщо вона сформульована з достатньою чіткістю, що дає змогу кожній особі - у разі потреби за допомогою відповідної консультації регулювати свою поведінку.

Оскільки відповідно до статті 87 Закону України Про судоустрій та статус суддів , ГРД утворюється з метою сприяння Комісії у встановленні відповідності судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності для цілей кваліфікаційного оцінювання, то висновки ГРД повинні бути обґрунтованими, а викладені в них обставини - достовірно підтвердженими.

У Висновку ГРД від 09.02.2019 р. та у Рішенні від 21.02.2019 р. не вказано жодного доказу того, що ОСОБА_1 мало місце порушення декларування, оскільки правові та організаційні засади функціонування системи запобігання корупції в Україні, зміст та порядок застосування превентивних антикорупційних механізмів, правила щодо усунення наслідків корупційних правопорушень визначені у Законі України Про запобігання корупції .

У відповідності до ч. 1 ст. 4 та п. 8 п. 8 ст. 11 Закону України Про запобігання корупції , виключно Національне агентство з питань запобігання корупції наділене на законодавчому рівні повноваженнями з контролю та перевірки декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, зберігання та оприлюднення таких декларацій, проведення моніторингу способу життя осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування.

Виявлення Відповідачем за результатом здійснення аналізу декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, ознак можливого відображення у декларації недостовірних відомостей та ознак можливого незаконного збагачення, не є підставою для висновку про невідповідність особи критеріям доброчесності та професійної етики, оскільки відповідні обставини мають бути перевірені уповноваженим на це органом та підтверджені допустимими доказами.

Відповідно до правової позиції, яка викладена у рішенні Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11.04.2018 р. в адміністративній справі №814/886/17, згідно з якою здійснення контролю та перевірки декларації осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, зокрема, щодо достовірності повноти відомостей, зазначених суб`єктом декларування у декларації, належить до виключної компетенції Національного агентства з питань запобігання корупції.

З огляду на існуючий в Україні конституційний порядок, контроль та перевірку декларацій, поданих суб`єктами декларування, зокрема поданих позивачем, проводить Національне агентство з питань запобігання корупції (далі - НАЗК), здійснюючи такі види контролю: щодо своєчасності подання; щодо правильності та повноти заповнення; логічний та арифметичний контроль (стаття 48 Закону України Про запобігання корупції ). Порядок проведення контролю та повної перевірки декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, затверджений Рішенням НАЗК від 10.02.2017 р. №56 та зареєстрований в Міністерстві юстиції України 13.02.2017 р. за №201/30069.

До набрання чинності Законом України Про запобігання корупції перевірка достовірності відомостей, зазначених у декларації про майно, доходи, витрати і зобов`язання фінансового характеру, здійснювалася органами Державної фіскальної служби України відповідно до Закону України Про засади запобігання і протидії корупції та Порядку, затвердженому наказом Міністерства фінансів України від 13.03.2015р. №333 та зареєстрованому в Міністерстві юстиції України 15.04.2015 р. за №418/26863.

Наказом Міністрів фінансів України від 13.03.2015 №333 затверджено Порядок здійснення перевірки достовірних відомостей, зазначених у декларації про майно, доходи, витрати і зобов`язання фінансового характеру, яким визначено механізм проведення контролюючими органами, зокрема, органами ДФС України, перевірки (арифметичний контроль) відомостей, зазначених у декларації про майно, доходи, витрати і зобов`язання фінансового характеру за минулий рік з метою забезпечення відкритості та прозорості діяльності суб`єктів декларування.

Крім того, зважаючи на займану Позивачем посаду, відповідність вартості майна (майнових прав) Позивача та членів її сім`ї доходам, отриманим із законних джерел, була предметом спеціальної для цього перевірки в порядку Закону України Про очищення влади (пункт 2 частини п`ятої статті 5 названого Закону).

Отже, здійснення контролю та перевірки декларацій особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, проведення моніторингу способу життя суб`єктів декларування належить до виключних повноважень відповідних спеціально для цього уповноважень органів державної влади (на тепер НАЗК згідно з пунктом 8 частини першої статті 11 Закону України Про запобігання корупції ) та не віднесено до повноважень і завдань ГРД (Відповідача), визначених частиною шостою статті 87 Закону №1402-VIII.

Виявлення Відповідачем за результатом здійснення аналізу декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, ознак можливого відображення у декларації недостовірних відомостей та ознак можливого незаконного збагачення, на переконання суду, не є підставою для висновку про невідповідність особи критеріям доброчесності та професійної етики, оскільки, як зазначалося вище, відповідні обставини мають бути перевірені уповноваженим на це органом та підтверджені допустимими доказами.

Не зважаючи на це та на порушення наведених актів законодавства України, у тому числі й щодо власних повноважень, визначених Законом №1402-VIII, відповідач вийшов за межі своїх повноважень, фактично виконавши функції органів Державної фіскальної служби України та НАЗК.

Такі дії та рішення відповідача не узгоджуються також з положенням статті 2 Регламенту ГРД і порушують компетенцію інших суб`єктів владних повноважень, зокрема ДФС та НАЗК.

У Звіті USAID щодо ГРД та результатів її роботи викладена позиція про те, що ГРД важливо уникати виконання функцій інших компетентних державних органів й інституцій та, відповідно, перевищення ГРД своїх повноважень у цьому зв`язку.

Отже, оскільки відповідно до вимог чинного законодавства України, перевірку достовірності зазначених суддею у декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, відомостей здійснює виключно НАЗК, тому обставини достовірності і повноти таких відомостей можуть бути встановлені виключно за наслідком перевірки здійсненої саме наведеним органом у визначеному Законом України Про запобігання корупції порядку, що відповідає вимогам частини другої статті 19 Конституції України, а не будь-яким іншим органом.

Відтак, ГРД було невмотивовано, без зазначення належної правової підстави (в розрізі визначеного Законом України Про запобігання корупції порядку), зокрема, за відсутності відповідного рішення НАЗК, прийнятого за наслідком проведення перевірки (перевірок) поданої(их) позивачем декларації(й) особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, складено оскаржуваний Висновок, в межах якого встановлено обставини зазначення Позивачем неправдивих та неповних відомостей у поданій нею декларації стосовно майна.

Такі дії та рішення відповідача не узгоджуються із положенням ч. 2 ст. 2 Регламенту Громадської ради доброчесності, та цілком нівелюють необхідність функціонування в державі органів ДФС та НАЗК, адже як вбачається з викладеного, Відповідачем не тільки виконано функції органів ДФС та НАЗК, але фактично й одночасно надано оцінку діям обох зазначених державних органів.

Теза про необхідність перевіряти та підтверджувати інформацію щодо судді або кандидата на посаду судді якомога ретельніше, викладена у п.п. 3.5., 3.8. Висновку Ради Європи щодо Регламенту Громадської ради доброчесності від 10.04.2017 р., згідно яких під час проведення оцінювання не можна ігнорувати негативну репутацію судді або кандидата на посаду судді, але її слід перевіряти за об`єктивними критеріями: інформація має бути підтверджена, а висновок не може ґрунтуватися на чутках. Негативна репутація судді або кандидата на посаду судді може згадуватися в остаточному висновку, але, за відсутності конкретних доказів, вона не може становити собою аргумент для висновку ГРД. Під час такого оцінювання як ГРД, так і Вищій кваліфікаційній комісії суддів України слід бути вельми обачливими, перевіряючи будь-яку інформацію, що вони оприлюднюють, а в процесі перевірки обов`язково забезпечувати для судді можливість надавати пояснення, додаткові відомості та роз`яснення.

Отже, з урахуванням вищенаведених обставин справи та нормативних приписів, лише належно обґрунтовані висновки (із чітким викладенням фактів і доказів, а також оцінка доказів з ретельним віднесенням факту до відповідної категорії) дають основу для висновку про недоброчесність. Належно обґрунтовані висновки мають містити мінімальні складові (правову підставу, встановлені факти, оцінку доказів, віднесення факту до відповідної категорії, тощо) та слугують основою для правильного та справедливого рішення. Окрім того, лише належно викладені рішення можуть бути основою для формування практики визнання поведінки недоброчесною та такою, що порушує правила етики судді.

Водночас, ГРД під час складання своїх рішень, не повинна перебирати на себе компетенцію інших органів влади в частині встановлення фактів, що згідно норм чинного законодавства України прямо не належать до компетенції ГРД, а віднесені до компетенції інших органів держави, зокрема, наводити висновки щодо достатності підстав вважати встановленими відповідні обставини, у разі відсутності рішення такого компетентного органу, прийнятого у визначеному чинним законодавством України порядку.

Таким чином, підсумовуючи оцінку наведених в оскаржуваному Висновку ГРД від 09.02.2019 р. та в оскаржуваному Рішенні ГРД від 21.02.2019 р. обставин, суд зауважує, що ГРД (Відповідачем) не наведено у цьому Висновку та у вказаному Рішенні мотивів та конкретних фактів/обставин, що розкривають сутність Висновку щодо недотримання/порушення ОСОБА_1 стандартів професійної етики та доброчесності в площині приписів Закону України Про запобігання корупції .

Отже, згадана вище необґрунтована інформація щодо повноти і достовірності відомостей, зазначених позивачем у майнових деклараціях, протиправно внесена відповідачем до оскаржуваного Висновку ГРД від 09.02.2019 р. та до оскаржуваного Рішення ГРД від 21.02.2019 р.

Разом з тим, у зв`язку із встановленими судом обставинами невідповідності зроблених відповідачем висновків щодо позивача, суд звертає також увагу на те, що відповідно до пункту 1 частини шостої статті 87 Закону №1402-VIII ГРД не лише збирає інформацію щодо судді (кандидата на посаду судді), а й перевіряє та аналізує таку інформацію.

Відповідно до вимог статті 21 Регламенту ГРД, перевірка інформації про суддю (кандидатів на посаду судді) проводиться з метою оцінки її достовірності; така оцінка здійснюється відповідно до внутрішнього переконання члена ГРД.

Водночас частина друга статті 21 Регламенту ГРД передбачає, що з метою перевірки інформації про суддю (кандидата на посаду судді) член ГРД: 1) з`ясовує і оцінює надійність джерела інформації; 2) порівнює інформацію з різних джерел; 3) робить необхідні запити на доступ до публічної інформації; 4) звертається за консультаціями до осіб, які можуть надати експертну допомогу; 5) звертається за додатковою інформацією до очевидців; 6) здійснює інші дії відповідно до рекомендованого алгоритму збору, перевірки та аналізу інформації про суддю (кандидата на посаду судді), а також інші дії, які вважає необхідними.

Як вбачається зі змісту викладеного в оскаржуваному Висновку ГРД від 09.02.2019 р. та в оскаржуваному Рішенні ГРД від 21.02.2019 р. мотивування зроблених щодо позивача висновків, наведених дій щодо перевірки викладених обставин проведено не було.

Відповідно до статті 22 Регламенту ГРД, член ГРД за результатами перевірки, аналізу інформації готує проект рішення або висновку. Проект рішення повинен містити, зокрема, лаконічне і систематизоване викладення позитивної і (або) негативної інформації про суддю (кандидата на посаду судді), у разі необхідності з посиланням на додатки, оцінку цієї інформації; узагальнені висновки-рекомендації ГРД щодо того, яким чином ВККСУ може врахувати зазначену інформацію. Проект висновку повинен містити, зокрема, лаконічне і систематизоване викладення інформації, яка свідчить про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) критеріям доброчесності та (або) професійної етики або викликає обґрунтований сумнів щодо відповідності цим критеріям, у разі необхідності з посиланням на додатки, а також мотиви для ухвалення висновку та сам висновок про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та (або) доброчесності.

Згідно зі статтею 18 Регламенту ГРД, за результатами перевірки та (або) аналізу інформації щодо судді (кандидата на посаду судді) ГРД колегією або зборами за відсутності підстав для прийняття (затвердження висновку) може прийняти рішення про надання ВККСУ інформації щодо доброчесності та (або) етичності поведінки судді (кандидата на посаду судді), якщо вона може бути важливою для цілей кваліфікаційного оцінювання; у рішенні наводяться посилання на джерела інформації, а в разі необхідності самі джерела додаються до рішення. При цьому у разі, якщо після ухвалення рішення щодо судді стане відомою інша важлива інформація, ГРД колегією чи зборами може прийняти рішення про надання такої інформації ВККСУ.

Враховуючи вищезазначене у сукупності, твердження ГРД про наявність підстав для висновку про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного Суду ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики є необґрунтованими та не підтверджені відповідачем належними і допустимими доказами. А тому, оскаржуваний Висновок ГРД про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного Суду ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики, затверджений 09.02.2019 р., та Рішення ГРД від 21.02.2019 р. є протиправними та підлягають скасуванню.

При цьому, позовні вимоги в частині зобов`язання відповідача вилучити оскаржувані висновок та рішення ГРД не підлягають задоволенню, оскільки, за переконанням суду, визнання протиправними та скасування таких висновку та рішень є належним та достатнім способом захисту порушених прав та інтересів позивача.

Згідно з ч. 1 ст. 9, ст. 72, ч.ч. 1, 2, 5 ст. 77 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Якщо учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, суд вирішує справу на підставі наявних доказів.

Як вже зазначалось вище, відповідачем у справі не надано суду жодних доказів, які б спростували доводи викладені позивачем у позовній заяві.

Таким чином, із системного аналізу вище викладених норм та з`ясованих судом обставин вбачається, що позов ОСОБА_1 до Громадської ради доброчесності, третя особа - Вища кваліфікаційна комісія суддів України, про визнання протиправними та скасування рішень, зобов`язання вчинити певні дії є таким, що підлягає задоволенню частково.

Суд також звертає увагу, що відповідно до вимог ч. 2 ст. 162 КАС України, у разі задоволення адміністративного позову, суд може прийняти постанову, зокрема, про визнання протиправними рішення суб`єкта владних повноважень чи окремих його положень, дій чи бездіяльності і про скасування або визнання нечинним рішення чи окремих його положень, відповідність закону (законність) оскаржуваних рішень, зобов`язання відповідача вчинити певні дії викладаються судом у мотивувальній частині судового рішення, відтак, суд вважає за доцільне, задовольняючи позов викласти зміст резолютивної частини, з урахуванням специфіки позовних вимог, відповідно до ч. 2 ст. 162 КАС України.

Відповідно до ч. 3 ст. 94 КАС України, якщо адміністративний позов задоволено частково, судові витрати, здійснені позивачем, присуджуються йому відповідно до задоволених вимог, а відповідачу - відповідно до тієї частини вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено.

Отже, стягненню на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача підлягає частина сплаченої суми судового збору у розмірі 3842,00 грн.

На підставі вище викладеного, керуючись ст.ст. 72-77, 90, 139, 192, 241-246, 250, 255 КАС України, суд

ВИРІШИВ:

1. Позов ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_2 ; ідентифікаційний номер НОМЕР_2 ) до Громадської ради доброчесності (місцезнаходження: 03109, м. Київ, вул. Механізаторів, 9), третя особа - Вища кваліфікаційна комісія суддів України (місцезнаходження: 01601, м. Київ, вул. Липська, 18/5; код ЄДРПОУ 37316378), про визнання протиправними та скасування рішень, зобов`язання вчинити певні дії задовольнити частково.

2. Визнати протиправним та скасувати Висновок про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного Суду ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики, затверджений Громадською радою доброчесності 09 лютого 2019 р. та який є новою редакцією Висновку про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного Суду ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики, який був затверджений Громадською радою доброчесності 01 лютого 2019 року.

3. Визнати протиправним та скасувати Рішення Громадської ради доброчесності, оформлене у вигляді Протоколу засідання Громадської ради доброчесності від 01 лютого 2019 року, в частині затвердження Висновку про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного Суду ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики, який затверджений Громадською радою доброчесності 01 лютого 2019 року.

4. Визнати протиправним та скасувати Рішення Громадської ради доброчесності, оформлене у вигляді Протоколу засідання Громадської ради доброчесності від 09 лютого 2019 року, в частині затвердження Висновку про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного Суду ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики, який затверджений Громадською радою доброчесності 09 лютого 2019 року.

5. Визнати протиправним та скасувати Рішення про надання додаткової інформації до Висновку про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного Суду ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики, затверджене Громадською радою доброчесності 21 лютого 2019 року.

6. Визнати протиправним та скасувати Рішення Громадської ради доброчесності, оформлене у вигляді Протоколу засідання Громадської ради доброчесності від 21 лютого 2019 року, в частині затвердження Рішення про надання додаткової інформації до Висновку про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного Суду ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики.

7. Позов в іншій частині залишити без задоволення.

8. Стягнути на користь ОСОБА_1 частину сплаченого нею судового збору у розмірі 3842,00 грн. (три тисячі вісімсот сорок три гривні нуль копійок) за рахунок бюджетних асигнувань Громадської ради доброчесності.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п`ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Суддя Ю.Т. Шрамко