Постанова

від 30.07.2019 по справі 338/154/19

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 338/154/19

Провадження № 22-ц/4808/948/19

Головуючий у 1 інстанції Битківський Л. М.

Суддя-доповідач Мелінишин

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31 липня 2019 року м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський апеляційний суд в складі колегії суддів:

головуючого (суддя-доповідач) Мелінишин Г.П.

суддів: Пнівчук О.В., Томин О.О.,

секретаря Капущак С.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Солотвинської районної лікарні на рішення Богородчанського районного суду в складі судді Битківського Л.М., ухвалене 15 травня 2019 року в смт. Богородчани Івано-Франківської області, у справі за позовом ОСОБА_1 до Солотвинської районної лікарні, Обласного фтизіопульмонологічного центру про поновлення на роботі та виплату заробітку за час вимушеного прогулу,

в с т а н о в и в :

В лютому 2019 року ОСОБА_1 звернулась в суд із позовом до Солотвинської районної лікарні про поновлення на роботі та виплату заробітку за час вимушеного прогулу.

Позовні вимоги мотивувала тим, що працювала у відповідача на посаді сестри медичної маніпуляційної туберкульозного відділу Солотвинської районної лікарні. З 12.02. по 16.02.2018 року перебувала у розпорядженні Івано-Франківського військового комісаріату. Оскільки 16.02.2018 року уклала контракт про проходження військової служби в Збройних Силах України на посаді рядового складу терміном на 3 роки, тому одразу була відряджена в зону АТО. Копію цього контракту у відділ кадрів лікарні доставили її знайомі. Проте, наказом №42-к від 19.02.2018 року вона звільнена з роботи згідно п. 3 ст. 36 КЗпП України. Вважає звільнення незаконним, оскільки ст. 119 КЗпП передбачає збереження місця роботи, посади і середнього заробітку працівника, який прийнятий на військову службу за контрактом під час дії особливого періоду. Відповідно до чинного законодавства та преюдиційної практики Верховного Суду в Україні діє особливий період, оскільки рішень про демобілізацію всіх призваних за мобілізацією військовослужбовців і про переведення всіх інститутів України на функціонування в умовах мирного часу Президент України не приймав. Просила поновити строк звернення до суду та поновити її на займаній посаді. Крім того, посилаючись на норми ст. 235 КЗпП України просила стягнути на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу, виходячи з середньомісячної заробітної плати 8448,62 грн, в розмірі 101 383,44 грн.

Ухвалою Богородчанського районного суду від 14.03.2019 року до участі в справі залучено Обласний фтизіопульмонологічний центр (а.с. 35).

Рішенням Богородчанського районного суду від 15 травня 2019 року позов задоволено частково. Поновлено ОСОБА_1 на посаді сестри медичної маніпуляційної Солотвинської районної лікарні з часу звільнення, скасувавши як незаконний наказ №42-к від 19.02.2018 року про звільнення її з роботи на підставі п.3 ст. 36 КЗпП України у зв`язку з вступом на військову службу. Також стягнуто з Солотвинської районної лікарні на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 133 025 грн. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки ОСОБА_1 уклала контракт під час ситуації, що загрожує національній безпеці України, то вона як діючий військовослужбовець користується пільгами, передбаченими ст. 39 ЗУ «Про військовий обов`язок і військову службу» та ч.3 ст. 119 КЗпП України. Відтак, законних підстав для її звільнення у відповідача не було. А враховуючи, що на день звільнення позивач перебувала у трудових відносинах саме з Солотвинською районною лікарнею, то підлягає поновленню у штаті вказаної установи незважаючи на те, що туберкульозне відділення перейшло в структуру Обласного фтизіопульмонологічного центру. Вирішуючи питання про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд розрахував його за весь час вимушеного прогулу по дату ухвалення рішення, виходячи з середньоденного заробітку 436,15 грн.

Не погодившись з рішенням суду, вважаючи його ухваленим з порушенням норм матеріального та процесуального права, головний лікар Солотвинської районної лікарні подав апеляційну скаргу, в якій просив рішення в частині задоволення позовних вимог скасувати та відмовити в позові в цій частині.

Апеляційна скарга мотивована тим, що ОСОБА_1 по закінченні відпустки не вийшла на роботу та не повідомила про причини відсутності. При цьому, нерозбірливу копію контракту про проходження нею військової служби строком на 3 роки адміністрації лікарні 19.02.2018 року було представлено сторонньою особою. На час звільнення позивача з роботи та її вступу на військову службу за контрактом, Президентом України не приймалось рішення про чергову мобілізацію, воєнний стан не вводився. А оскільки вона не була військовозобов`язаною та не перебувала в запасі, добровільно уклала контракт на проходження військової служби, на неї не поширюються гарантії та пільги, передбачені ст. 119 КЗпП та ст. 39 ЗУ «Про військовий обов`язок і військову службу». Відповідно вважав, що звільнення проведено на законних підставах.

Крім того, на час ухвалення судового рішення туберкульозне відділення Солотвинської районної лікарні перейшло в структуру Обласного фтизіопульмонологічного центру і посада, яку займала позивач до звільнення, перебуває в штаті цього закладу. Відповідно поновлення позивача у штаті лікарні має наслідком погіршення умов праці.

На думку апелянта суд також вийшов за межі позовних вимог в частині визначення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Так, позивач просила стягнути на її користь 101 383,44 грн, тоді як суд стягнув 133 025 грн. При цьому суд виходив з довідки, в якій зазначено розмір заробітної плати, яку вона отримувала б у випадку продовження роботи, а не з довідки про розмір заробітної плати на момент звільнення.

Відзиву на апеляційну скаргу інші учасники справи не подали.

В судовому засідання представники Солотвинської районної лікарні Піцуряк М.В., ОСОБА_2 та ОСОБА_3 вимоги апеляційної скарги підтримали з наведених у ній мотивів.

Позивач ОСОБА_1 доводів скарги не визнала, посилаючись на обґрунтованість висновків суду.

Представники Обласного фтизіопульмонологічного центру Малофій Л.С. та Кедик Р.С. в судове засідання не з`явилися, будучи належним чином повідомленими про дату, час і місце розгляду справи. Враховуючи вищенаведене та необхідність дотримання судом строків розгляду, колегія суддів відповідно до ст. 372 ЦПК України перешкод розглядові справи в зв`язку з їх неявкою не вбачає.

Згідно положень ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Заслухавши суддю - доповідача, пояснення учасників справи, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд дійшов висновку, що скарга підлягає до часткового задоволення з таких підстав.

За змістом ч.ч.1, 2 та 5 ст.263 ЦПК судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно та всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду не повністю відповідає цим вимогам закону виходячи з наступного.

Як правильно встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи ОСОБА_1 перебувала у трудових відносинах з Солотвинською районною лікарнею, в якій працювала на посаді сестри медичної маніпуляційної туберкульозного відділу.

На підставі припису військового комісара Івано-Франківського обласного військового комісаріату вона 12.02.2018 року вибула у розпорядження командира військової частини НОМЕР_1 до 16.02.2018 року (а.с. 6). В цей же день, 16.02.2018 року, уклала контракт з Міністерством оборони України в особі ТВО командира цієї військової частини підполковника Котлика В.Ю. про проходження військової служби у Збройних Силах України протягом 3 років, а в разі настання особливого періоду понад установлений строк Контракту (а.с. 7-8).

Згідно із довідкою, виданою заступником командира військової частини НОМЕР_1 , позивач з 16.02.2018 року до 27.04.2018 року безпосередньо брала участь в антитерористичній операції (а.с. 9).

Наказом головного лікаря Солотвинської районної лікарні № 42-к від 19.02.2018 року її звільнено з роботи згідно п.3 ст. 36 КЗпП України з 19.02.2018 року. Зі змісту наказу вбачається, що підставою для звільнення послужив контракт про проходження нею військової служби у Збройних Силах України на посадах осіб рядового складу від 16.02.1018 року (а.с.11).

У відповідь на звернення позивача головний лікар Солотвинської районної лікарні в листі від 12.11.2018 року, обгрунтовуючи підстави звільнення, зазначав, що оскільки вона не представила належно засвідченої копії повістки та відповідної заяви, це виключало можливість застосувати гарантії ч.3 ст.119 КЗпП України (а.с. 13).

Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції вірно керувався положеннями законодавства, що на час звільнення позивача в Україні діяв особливий час.

Зокрема, Законом України від 17 березня 2014 року затверджено Указ Президента України від 17 березня 2014 року № 303 «Про часткову мобілізацію», який набрав чинності з дня його опублікування у газеті «Голос України» від 18 березня 2014 року № 49.

Таким чином, з 18 березня 2014 року по даний час в Україні діє особливий період, який закінчується з прийняттям Президентом України відповідного рішення про переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу.

З огляду на зміст заходів мобілізації та демобілізації, визначених Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», закінчення заходів мобілізації без прийняття рішення щодо проведення демобілізації не припиняє особливий період.

Крім того, рішенням Ради національної безпеки та оборони України «Про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки, суверенітету і територіальної цілісності України» від 01 березня 2014 року, введеним у дію Указом Президента України від 02 березня 2014 року № 189/2014, констатовано виникнення кризової ситуації, яка загрожує національній безпеці України та вимагає необхідності вжиття заходів щодо захисту прав та інтересів громадян України, суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості державних кордонів України, недопущення втручання в її внутрішні справи.

Вищевказаним спростовуються доводи відповідача про те, що на час звільнення ОСОБА_1 з роботи Президентом України не приймалось рішення про чергову мобілізацію та не вводився воєнний стан, а тому були відсутні підстави для застосування до неї гарантій щодо збереження місця роботи.

Згідно з частиною другою статті 39 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими, зокрема частинами третьою та четвертою статті 119 КЗпП України.

Пунктом 3 частини першої статті 36 КЗпП України встановлено, що підставами припинення трудового договору є призов або вступ працівника або власника - фізичної особи на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу, крім випадків, коли за працівником зберігаються місце роботи, посада відповідно до частин третьої та четвертої статті 119 цього Кодексу.

Згідно зі статтею 119 КЗпП України працівникам, які залучаються до виконання обов`язків, передбачених Законами України «Про військовий обов`язок і військову службу», «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», надаються гарантії та пільги відповідно до цих законів.

За працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до дня фактичної демобілізації, зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб-підприємців, в яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Гарантії, передбачені частинами третьою та четвертою статті 119 КЗпП України надаються не тільки особам, які були призвані на військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, але й тим, що були прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці чи настання особливого періоду.

Тому доводи апеляційної скарги щодо укладення позивачем на добровільних засадах контракту, що виключає отримання нею гарантій збереження робочого місця, суд вважає неспроможними та не приймає до уваги.

Ураховуючи наведене, а також те, що ОСОБА_1 була прийнята на військову службу за строковим контрактом під час особливого періоду, дія якого не закінчилася, рішення про демобілізацію не прийнято, на неї розповсюджуються гарантії, передбачені статтею 119 КЗпП України: збереження місця роботи, посади і середнього заробітку в закладі, в якому вона працювала на час укладення контракту із Міністерством оборони України.

Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є встановлений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Таким чином, суд першої інстанції правильно застосував вищенаведені положення статей 36, 119 КЗпП України, статті 39 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу» та дійшов обґрунтованого висновку, що позивач була звільнена без законних підстав та з порушенням норм трудового законодавства, у зв`язку із чим підлягає поновленню на роботі.

Зі штатного розпису Солотвинської районної лікарні на 2018 рік вбачається, що в туберкульозному відділі передбачено посаду сестри медичної маніпуляційної (а.с. 51). Однак, в штатному розписі на 2019 рік ця посада, як і сам відділ відсутні (а.с. 48).

Разом з тим, в зв`язку із проведеною реорганізацією фтизіатричне відділення Солотвинської районної лікарні з 01.01.2019 року передано на фінансування з обласного бюджету і приєднано до структури Обласного фтизіопульмонологічного центру без статусу юридичної особи. Внесено зміни до структури та штатного розпису ОФПЦ, відповідно до яких в структуру центру включено Солотвинське фтизіатричне відділення для паліативного лікування на 30 ліжок, введено у штатний розпис закладу 29,75 ставок (посад), в тому числі і 1,0 посаду сестри медичної процедурної(а.с.57-60,62-63).

На підставі наказу обласного фтизіопульмонологічного центру №408-к від 27.12.2018 на посаду сестри медичної процедурної у Солотвинське фтизіатричне відділення для паліативного лікування з 01.01.2019 року по переводу з Солотвинської районної лікарні було прийнято ОСОБА_4 (а.с. 61-66).

Як передбачено абз. 2 п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.1992 року «Про практику розгляду судами трудових спорів» працівник, який був незаконно звільнений до реорганізації, поновлюється на роботі в тому підприємстві, де збереглося його попереднє місце роботи.

Відтак, суд вірно вважав, що оскільки позивач на день звільнення перебувала у трудових відносинах із Солотвинською районною лікарнею, то вона підлягає поновленню саме у штаті вказаного медичного закладу, незважаючи на те, що після звільнення відбулись зміни в організаційній структурі та туберкульозне відділення перейшло в структуру Обласного фтизіопульмонологічного центру.

Розглянувши справу в межах заявленого позову та в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що фактичні обставини справи судом першої інстанції в цій частині з`ясовано всебічно та повно, дано їм вірну правову оцінку, а рішення про поновлення ОСОБА_1 на роботі ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Що стосується рішення суду в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, то його слід змінити з огляду на наступне.

Відповідно до частин першої та другої статті 235 КЗпП України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України (ч.1 ст. 27 Закону України «Про оплату праці»).

Так, згідно абз. 3 п. 2 Постанови Кабінету Міністрів №100 від 8 лютого 1995 року «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

При обчисленні середньої заробітної плати за останні два місяці не враховуються виплати за час, протягом якого зберігається середній заробіток працівника (за час виконання державних і громадських обов`язків, щорічної і додаткової відпусток, відрядження тощо) та допомога у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю (п.4 Постанови).

Нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати (п. 5 Постанови).

Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді. Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства (п. 8 Постанови).

З матеріалів справи вбачається, що на підтвердження розміру втраченого заробітку за час вимушеного прогулу ОСОБА_1 долучила до позовної заяви довідку Солотвинської районної лікарні від 30.01.2019 року №8 про заробітну плату за період з січня 2017 року по січень 2018 року, в тому числі і за два останні місяці, що передували її звільненню (а.с. 14).

Разом з тим, розраховуючи середньоденний заробіток позивача, суд першої інстанції необгрунтовано зіслався на довідку лікарні №27, в якій заначено її заробітну плату за період з 19.02.2018 (дати звільнення) по 31.12.2018 року (а.с. 50). Натомість, ця довідка не містить інформації щодо середньоденної заробітної плати позивача на час її звільнення, а вказує на заробітну плату, яка могла б їй нараховуватись у випадку продовження трудових відносин з лікарнею.

Зважаючи на вимоги Постанови КМУ №100 і обставини справи, за розрахунками суду апеляційної інстанції розмір середнього заробітку повинен бути наступний.

Так, останні 2 календарні місяці роботи, що передували події, з якою пов`язана відповідна виплата(беручи до уваги, що позивача звільнено 19.02.2018 року, а з 01.01. по 12.02.2018 року вона перебувала у відпустці) - листопад, грудень 2017 року. Враховуючи кількість робочих днів у цих місяцях 22 та 20 днів, заробітну плату в розмірі 7 275,97 грн та 6006,62 грн відповідно, середньоденна її заробітна плата становила 316,25 грн ((7275,97+6006,62):42 =316,25).

Тому, середня заробітна плата за час вимушеного прогулу позивача за період з 19.02.2018 року по 15 травня 2019 року повинна становити 97 088,75 грн (316,25 грн середньоденна заробітна плата х 307 робочих днів), замість стягнутих судом 133 025 грн.

При цьому висновок суду про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 19.02.2018 року до 15.05.2019 року, тобто до ухвалення рішення у справі, не свідчить про вихід судом за межі позовних вимог в розумінні ст. 13 ЦПК України.

А відтак, посилання апелянта щодо цього є надуманими.

За положеннями пункту 2 частини 1 статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Підставами для зміни судового рішення відповідно до ст. 376 ЦПК України є неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, невідповідність висновків, викладених в рішенні суду першої інстанції, обставинам справи та порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

З огляду на вищенаведене рішення суду в цій частині підлягає зміні шляхом зменшення стягнутого з відповідача на користь позивачки середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 133 025 грн до 97 088,75 грн з врахуванням всіх обов`язкових платежів.

Частиною 6 статті 19 ЦПК України визначено, що справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, а також справи незначної складності , визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами позовного провадження, є малозначними справами.

Враховуючи, категорію справи, що виникає з трудових відносин, для розгляду якої згідно ст. 274 ЦПК України передбачено спрощене позовне провадження, що ціна позову у даній справі не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, вона є справою незначної складності та відноситься до малозначних справ.

Відповідно до п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах.

У відповідності до приписів ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

З огляду на висновок щодо суті апеляційної скарги судові витрати, понесені сторонами, підлягають розподілу за результатами розгляду спору відповідно до задоволених вимог. Так за розгляд справи в суді першої інстанції з Солотвинської районної лікарні слід стягнути 1739,28 грн судового збору (768,4+97088,75х1%), замість 1921 грн визначених судом. Відповідно судові витрати в суді апеляційної інстанції склали 2608,93 грн. Відтак, апелянту підлягає відшкодуванню за рахунок Державного бюджету частина сплаченого судового збору за подання апеляційної скарги у розмірі 539,05 грн (3147,97-2608,93).

Керуючись ст.ст. 374, 376, 381-384, 389 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу Солотвинської районної лікарні задовольнити частково.

Рішення Богородчанського районного суду від 15 травня 2019 року в частині визначення розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу змінити. Стягнути з Солотвинської районної лікарні на користь ОСОБА_1 97 088,75 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу з врахуванням всіх обов`язкових платежів.

Змінити розподіл судових витрат.

Стягнути з Солотвинської районної лікарні (місце знаходження: 77753, Івано-Франківська область, Богородчанський район, смт. Солотвино, вул. Грушевського,20, ідентифікаційний код юридичної особи 04054369) на користь Державного бюджету України 1 739,28 грн судового збору за розгляд справи в суді першої інстанції.

В решті рішення суду залишити без змін.

За рахунок коштів Державного бюджету у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України стягнути на користь Солотвинської районної лікарні (місце знаходження: 77753, Івано-Франківська область, Богородчанський район, смт. Солотвино, вул. Грушевського,20, ідентифікаційний код юридичної особи 04054369) частину сплаченого судового збору за подання апеляційної скарги в розмірі 539,05 грн.

Постанова набирає законної сили з дня прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, встановлених пунктом 2 частини 3 статті 389 ЦПК України.

Головуючий Г.П. Мелінишин

Судді: О.В. Пнівчук

О.О. Томин

Повний текст постанови виготовлено 1 серпня 2019 року