Постанова

від 08.08.2019 по справі 475/196/16-ц

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

08 серпня 2019 року

м. Київ

справа № 475/196/16-ц

провадження № 61-28055св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Сердюка В. В., Грушицького А. І., Фаловської І. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Маринівська сільська рада Доманівського району Миколаївської області,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану ОСОБА_2 , на рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 21 вересня 2017 року в складі колегії суддів: Прокопчук Л. М., Козаченка В. І., Царюк Л. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У березні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Маринівської сільської ради Доманівського району Миколаївської області про визнання права власності на спадкове майно в порядку спадкування за законом та встановлення факту постійного проживання на час відкриття спадщини із спадкодавцем, встановлення факту прийняття спадщини.

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач зазначив, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер його батько ОСОБА_3 , який за життя у 2008 році склав два заповіти, посвідчені секретарем Маринівської сільської ради, якими заповів йому все своє майно, де б воно не було і з чого б воно не складалося, а саме: земельну ділянку розміром 6,36 га для ведення сільськогосподарського виробництва та житловий будинок АДРЕСА_1 .

Крім того, батькова тітка ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , була власницею земельних ділянок 7,57 га та 0,611га., 26 грудня 2000 року, ще за життя, склала на користь ОСОБА_3 заповіт, посвідчений секретарем Маринівської сільради, яким заповіла батькові земельну частку (пай) згідно з державним актом, що належить їй за законом у КСП "Батьківщина", та відповідно до державних актів на право приватної власності на землю: НОМЕР_6 (дублікат НОМЕР_7) та НОМЕР_2 .

Його батько ще за життя спадщину прийняв, оскільки постійно проживав разом із ОСОБА_4 , але не встиг отримати свідоцтво про право на спадщину після померлої тітки, оскільки помер.

ОСОБА_1 , будучи єдиним спадкоємцем першої черги за законом після померлого батька ОСОБА_3 , прийняв спадщину в установлений законом строк, однак, не може оформити спадщину на дві земельні ділянки, які заповіла батькові ОСОБА_4 , оскільки батько не встиг за життя отримати свідоцтво про право на спадщину за заповітом.

Позивач вказує, що за життя батько та його тітка ОСОБА_4 постійно проживали у с. Маринівка в одному дворі, але в різних будинках по АДРЕСА_2 , але останні півтора-два роки до смерті, починаючи з 2003 року, тітка проживала разом із сім`єю батька у батьковому будинку, оскільки вона була самотньою людиною та через похилий вік, стан здоров`я потребувала сторонньої допомоги і догляду.

У зв`язку із погіршенням стану здоров`я ОСОБА_4 , батько із своєю співмешканкою ОСОБА_5 забрали тітку до себе в будинок для надання їй допомоги і належного догляду, та постійно проживали разом із нею до дня її смерті.

07 жовтня 2014 року він звернувся до Доманівської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини після смерті батька, отримав свідоцтво про право на спадщину після смерті батька. Однак йому було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину на майно померлої ОСОБА_4 , оскільки батько не звертався до нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини у встановлений шестимісячний строк та не був зареєстрованим разом зі спадкодавцем на момент її смерті.

Посилаючись на те, що на день смерті спадкодавця ОСОБА_4 його батько проживав разом з нею, позивач в уточненій позовній заяві просив встановити факт проживання ОСОБА_3 разом із ОСОБА_4 на день її смерті, встановити факт прийняття ОСОБА_3 спадщини після смерті ОСОБА_4 , а також визнати за ним право власності на дві земельні ділянки, які належали ОСОБА_4 , в порядку спадкування.

Рішенням Доманівського районного суду Миколаївської області від 27 вересня 2016 року позов задоволено частково.

Встановлено факт постійного проживання ОСОБА_3 разом із його тіткою ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , на час відкриття спадщини за адресою: АДРЕСА_1 .

Визнано за ОСОБА_1 право власності в порядку спадкування за законом: - на земельну ділянку, розташовану на території Маринівської сільської ради, Доманівського району, Миколаївської області, площею 7,57 га, вартістю 169 011,32 грн, право на яку належало померлій ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_4 згідно з державним актом на право приватної власності на землю серія НОМЕР_3 , (реєстраційний №72)) від 01 серпня 2005 року, виданим на підставі рішення виконкому Маринівської сільської ради від 28 квітня 2000 року за №6, кадастровий номер НОМЕР_4 ;

- на земельну ділянку, розташовану на території Маринівської сільської ради, Доманівського району, Миколаївської області, площею 0,611га, вартістю 25 344,70 грн, право на яку належало померлій ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 згідно з державним актом на право власності на земельну ділянку серія НОМЕР_2 , (реєстраційний №010601300074)) від 05 вересня 2006 року, виданого на підставі розпорядження Доманівської районної державної адміністрації від 15 березня 2006 року № 122, кадастровий номер НОМЕР_5 .

У встановленні факту прийняття спадщини після смерті ОСОБА_4 відмовлено.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_3 постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини та вважається таким, що прийняв спадщину, а тому його син - позивач у справі, який прийняв спадщину після смерті батька, має право на спадкування спірних земельних ділянок, належних ОСОБА_4 .

Рішенням Доманівського районного суду Миколаївської області від 28 лютого 2017 року встановлений факт родинних відносин між ОСОБА_6 та її рідною тіткою ОСОБА_4 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Враховуючи наведене, ОСОБА_6 , як особа, яка не брала участі в розгляді справи, проте вважаючи, що її права порушені, не погоджуючись з рішенням Доманівського районного суду Миколаївської області від 27 вересня 2016 року, оскаржила його в апеляційному порядку.

Рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 21 вересня 2017 року рішення суду першої інстанції в частині задоволення позову ОСОБА_1 про визнання права власності на спадкове майно в порядку спадкування за законом та встановлення факту постійного проживання ОСОБА_7 на час відкриття спадщини із спадкодавцем ОСОБА_4 скасовано.

В цій частині ухвалено нове рішення, яким ОСОБА_1 відмовлено в задоволенні позову. В іншій частині рішення суду залишено без змін.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог та ухвалюючи нове рішення в цій частині про відмову в задоволенні позову, апеляційний суд виходив із того, що оскільки спір про визнання права власності на земельну ділянку сільськогосподарського призначення є спором про спадкування, належним відповідачем у зазначених спорах є спадкоємці, які прийняли спадщину, а у випадку їх відсутності - відповідна територіальна громада в особі сільської, селищної ради. Сільські, селищні ради можуть бути залучені в якості третіх осіб у спорах щодо земельних ділянок, які знаходяться на території відповідної ради.

Апеляційний суд зауважив, що у матеріалах справи відсутня інформація чи була заведена спадкова справа після смерті ОСОБА_4 та хто прийняв спадщину після її смерті. Доказів того, що позивач звертався до нотаріуса за свідоцтвом про право на спадщину на нерухоме майно та отримав відмову у цьому позивач суду не надав, як не надав і доказів того, що відповідач порушив його права, свободи чи інтереси.

Крім того, в заповіті, складеному ОСОБА_4 26 грудня 2000 року, не зазначено розмір земельної ділянки, відсутні дані про державний акт, на підставі якого їй належить право власності на земельну ділянку, в той час як у справі містяться копії двох державних актів на право власності на землю, видані ОСОБА_4 26 вересня 2000 року та 05 вересня 2006 року.

Також, задовольняючи заяву про встановлення факту постійного проживання ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на час відкриття спадщини, суд не врахував, що такі заяви підлягають задоволенню судом, якщо у паспорті спадкоємця відсутня відмітка про місце реєстрації особи, разом із тим, будь-яких доказів того, де був зареєстрований ОСОБА_3 на час смерті ОСОБА_4 , матеріали справи не містять.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги

У жовтні 2017 року ОСОБА_1 , в інтересах якого діє ОСОБА_2 , подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 21 вересня 2017 року, в якій просить скасувати зазначене судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

У касаційній скарзі заявник вказує на те, що апеляційний суд ухвалюючи оскаржуване рішення, не повно з`ясував усі фактичні обставини справи, не дослідив та не надав належної оцінки наявним в матеріалах справи доказам, не сприяв повному, об`єктивному та неупередженому її розгляду. При цьому, судом першої інстанції всебічно та повно з`ясовані обставини справи.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08 грудня 2017 року відкрито касаційне провадження у зазначеній цивільній справі, витребувано матеріали справи та надано строк для подання заперечень на касаційну скаргу.

15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів ), за яким судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України).

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У травні 2018 року Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначену справу передано до Верховного Суду.

Відповідно до підпунктів 2.3.2, 2.3.4, 2.3.13, 2.3.49 Положення про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженого рішенням Ради суддів України від 26 листопада 2010 року № 30, зі змінами та доповненнями, постанови Пленуму Верховного Суду від 24 травня 2019 року № 8 Про здійснення правосуддя у Верховному Суді та рішення зборів суддів Касаційного цивільного суду від 28 травня 2019 року № 7 Про заходи, спрямовані на своєчасний розгляд справ і їх вирішення у розумні строки , у зазначеній справі призначено повторний автоматизований розподіл.

13 червня 2019 року справу розподілено судді-доповідачу.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, оскільки його ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Рішення суду апеляційної інстанції відповідає вимогам ЦПК України щодо законності та обґрунтованості.

Виклад фактичних обставин справи

Судом установлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер батько позивача ОСОБА_3 , після смерті якого позивач прийняв спадщину та отримав свідоцтво про право на спадщину за заповітом на земельну ділянку розміром 6,3553 га, яка розташована в межах території Маринівської сільської ради Доманівського району Миколаївської області, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Відповідно до заповіту від 26 грудня 2000 року ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , заповіла своєму племіннику ОСОБА_3 земельну частку (пай) згідно з державним актом, що належить їй за законом у КСП Батьківщина .

Відповідно до державного акту на право приватної власності на землю, виданого Маринівською сільською радою 26 вересня 2000 року, ОСОБА_4 на підставі рішення виконавчого комітету Маринівської сільської ради від 28 квітня 2000 року № 5 передана у приватну власність земельна ділянка площею 7,57 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що розташована на території Маринівської сільської ради Доманівського району Миколаївської області.

Крім того, відповідно до державного акту на право власності на земельну ділянку, виданого Доманівською районною державною дміністрацією 05 вересня 2006 року на підставі розпорядження від 15 березня 2006 року № 122, ОСОБА_4 є власником земельної ділянки площею 0,611 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва в межах території Маринівської сільської ради Доманівського району Миколаївської області (а. с.15).

ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 . При цьому, ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , не звертався до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини.

Нормативно-правове обґрунтування

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.

Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок щодо нього, судам слід виходити із його ефективності (стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод), а це означає, що вимога про захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, а також забезпечувати поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів передбачений статтею 16 ЦК України.

Порушені право чи інтерес підлягають судовому захисту і у спосіб, не передбачений законом, зокрема статтею 16 ЦК України, але який є ефективним способом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.

Відповідно до частини п`ятої статті 11 ЦК України цивільні права і обов`язки можуть виникати з рішення суду лише у випадках, встановлених актами цивільного законодавства.

За правилами статті 392 ЦК України позов про визнання права власності може бути пред`явлено, особою, яка є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати нею документа, який засвідчує його право власності.

Статтею 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Враховуючи, що відповідно до положень статті 328 ЦК України набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на певні об`єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об`єкт та чи підлягає це право захисту у порядку, передбаченому статтею 392 ЦК України.

Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Згідно із статтею 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК України).

За змістом статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

За загальними положеннями про спадкування право на спадщину виникає в день відкриття спадщини, спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою, для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (статті 1220, 1222, 1270 ЦК України).

Відповідно до частин третьої та п`ятої статті 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї. Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини (частина перша статті 1269 ЦК України).

Таким чином, право на спадщину виникає з моменту її відкриття, і закон зобов`язує спадкоємця, який постійно не проживав зі спадкодавцем, у шестимісячний строк подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України.

Отже, сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інші обставини, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Ухвалюючи оскаржуване рішення, апеляційний суд на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, з урахуванням встановлених обставин і вимог, дійшов правильного висновку про недоведеність заявлених позивачем позовних вимог з урахуванням наступного.

Позивачем не доведений факт проживання його батька разом із ОСОБА_4 на момент відкриття спадщини, та як наслідок прийняття ним спадщини після смерті останньої відповідно до положень частин третьої та п`ятої статті 1268 ЦК України.

При цьому, позивачем також не доведено належними та допустимими доказами факт звернення його батька в установленому законом порядку до нотаріуса з заявою про прийняття спадщини після смерті його тітки ОСОБА_4 в порядку частини першої статті 1269 ЦК України.

Тобто доказів прийняття спадщини ОСОБА_3 після смерті ОСОБА_4 матеріали справи не містять.

Крім того, апеляційний суд, відмовляючи в задоволенні позову, правильно виходив із того, що до участі у справі не залучено належних відповідачів, зокрема ОСОБА_6 , яка на підставі рішення Доманівського районного суду Миколаївської області від 28 лютого 2017 року встановила факт родинних відносин з ОСОБА_4 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 ( ОСОБА_6 є племінницею ОСОБА_4 ).

При цьому, апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції, правильно зазначив, що вирішуючи спори про визнання права власності на спадкове майно, суди встановлюють належне спадкодавцю на час його смерті майно, яке входить до складу спадщини, а також з`ясовують чи не порушуються права та інтереси всіх спадкоємців, які мають право на спадщину.

Ухвалюючи оскаржуване рішення, апеляційним судом встановлено, що у заповіті, складеному ОСОБА_4 26 грудня 2000 року, не зазначено розмір земельної ділянки, відсутні дані про державний акт, на підставі якого їй належить право власності на земельну ділянку, в той час як у справі містяться копії двох державних актів на право власності на землю ОСОБА_4 , видані 26 вересня 2000 року та 05 вересня 2006 року, що не дає можливості ідентифікувати чи відповідають земельні ділянки, які ОСОБА_4 заповіла ОСОБА_3 , тим земельним ділянкам, на які позивач просить визнати право власності.

Крім того, апеляційний суд дійшов правильного висновку про не доведення позивачем факту проживання його батька разом із ОСОБА_4 на момент відкриття спадщини після смерті останньої.

Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд ухвалюючи оскаржуване рішення не повно з`ясував усі фактичні обставини справи, не дослідив та не надав належної оцінки наявним у матеріалах справи доказам, не сприяв повному, об`єктивному та неупередженому її розгляду, не заслуговують на увагу, оскільки тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача.

При цьому, за своєю природою змагальність судочинства засновується на розподілі процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Розподіл процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності втілюється у площині лише прав та обов`язків сторін. Отже, принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Інші доводи касаційної скарги не заслуговують на увагу, оскільки вони по своїй суті зводяться до незгоди з висновками суду стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, який їх обґрунтовано спростував, при цьому переоцінка доказів не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

Суд апеляційної інстанції забезпечив повний та всебічний розгляд справи на основі наданих доказів, рішення суду відповідає нормам матеріального та процесуального права. Наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду по суті вирішення указаного позову та не дають підстав вважати, що судом порушено норми матеріального чи процесуального права, що може бути підставою для скасування судового рішення.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у держава-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування , що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року. Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Викладене вище дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України.

Керуючись статтями 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану ОСОБА_2 , залишити без задоволення.

Рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 21 вересня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. В. Сердюк А. І. Грушицький І. М. Фаловська