Рішення

від 10.02.2010 по справі 31/57-17/274

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА



ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  міста КИЄВА

01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б     тел. 284-18-98

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа №  31/57-17/274

10.02.10

За позовом          Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи

До                     1)          Державного підприємства „Управління капітального будівництва”

                    2)          Товариства з обмеженою відповідальністю „Кримжитлобудінжиніринг”

За участю          прокуратури міста Києва

Про                       визнання договору недійсним

                                                                                     Суддя Удалова О. Г.

Представники учасників процесу:

від позивача                    Сиваченко Ю.В. (дов. № 03-459/24 від 19.01.2010 р.)

від відповідача-1          Дякур Т.С. (дов. № 01 від 11.01.2010 р.)   

від відповідача-2          Хмельовська Н.В. (дов. б/н від 01.10.2009 р.)

від прокуратури          не з’явились

Обставини справи:

До Господарського суду міста Києва звернулось з позовом Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій про визнання недійсним інвестиційного договору № 21-4/29-2 про будівництво житлового будинку від 14.09.2007 року, укладеного між державним підприємством „Управління капітального будівництва” та товариством з обмеженою відповідальністю „Кримжитлобудінжиніринг”, та додаткової угоди до нього.

Позовні вимоги мотивовані невідповідністю вказаного договору вимогам чинного законодавства України, а саме: ст. 877 ЦК України, ст. 75 ГК України, Закону України „Про інвестиційну діяльність”, постанові Кабінету Міністрів України № 803 „Про  затвердження порядку відчуження об’єктів державної власності”.

Невідповідність спірного Договору нормам закону, що регулюють інвестиційну діяльність, на думку позивача, полягає в тому, що жодна зі сторін спірного договору не входить до встановленого чинним законодавством переліку суб’єктів, через яких здійснюється інвестування будівництва житлових будинків.

Також, на думку позивача, невідповідність спірного договору законодавству полягає у тому, що сторонами не затверджено проектно-кошторисну документацію до договору; зміст договору передбачає перехід права власності на нерухоме майно, а договір при цьому не було погоджено з Фондом державного майна України.

Крім того, позивач зазначив, що спірна земельна ділянка перебуває у державній власності, а відповідач-1 є лише її постійним землекористувачем без оформлення даного права відповідно до вимог земельного законодавства, тому не має права як на її відчуження, так і на внесення як інвестиції права на користування вказаною земельною ділянкою.

Також позивач зауважив, що на виконання окремого доручення                 т.в.о. заступника Міністра МНС України А. Скріб’як від 30.01.2007 р. № В-48 „Про будівництва житла” інвесторів з будівництва необхідно визначати виключно на конкурсних засадах, чого в даному випадку зроблено не було.

Відповідач-1 позов визнав в повному обсязі, виклавши це в письмовій заяві.

Відповідач-2 позовні вимоги відхилив повністю, виклавши свої заперечення у поданому суду відзиві та додаткових запереченнях. Зокрема, відповідач-2 посилається на те, що умовами спірного договору не передбачалося залучення грошових коштів від будь-яких третіх фізичних або юридичних осіб; відповідна проектно-кошторисна документація на будівництво житлового будинку згідно з умовами інвестиційного договору підлягає затвердженню в установленому порядку, а положеннями договору визначено, яка зі сторін договору та у який строк має підготовити та  надати відповідну документацію; нормами договору не передбачено переходу права власності на будь-яке нерухоме майно, а тому укладення такого договору не потребувало будь-якого погодження Фонду державного майна України.

Крім того, відповідач-2 заперечує наявність у позивача права на звернення до господарського суду з позовом про визнання спірного договору недійсним, оскільки він не є його стороною.

30.07.2009 р. до канцелярії Господарського суду міста Києва від прокуратури міста Києва надійшла заява про участь у справі представника прокуратури м. Києва в порядку, передбаченому ст.121 Конституції України, ст.ст. 35, 36-1 Закону України „Про прокуратуру” та ст. 29 ГПК України.

У поданих до суду письмових поясненнях представник прокуратури міста Києва позов підтримав в повному обсязі та зазначив, що оскільки умовами спірного договору фактично передбачається відчуження державного майна, а чинним законодавством передбачена певна процедура такого відчуження, яка умовами договору не дотримана, умови спірного договору суперечать чинному законодавству і він має бути визнаний недійсним.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 20.04.2009 р. у справі            № 31/57 в задоволенні позову відмовлено повністю.

Постановою Вищого Господарського суду України від 15.07.2009 р. рішення Господарського суду міста Києва від 02.04.2009 р. № 31/57 скасовано, справу передано на новий розгляд.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 18.08.2009 р. справу № 31/57 прийнято до свого провадження суддею Кролевець О.А. з присвоєнням № 31/57-17/274.

Відповідно до розпорядження голови Господарського суду міста Києва Саранюка В.І. від 29.10.2009 р. № 01-1/1030 справу № 31/57-17/274 передано на розгляд судді Удаловій О.Г. у зв'язку з обранням Кролевець О.А. на посаду судді Вищого господарського суду України.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 07.12.2009 р. справу № 31/57-17/274 прийнято до свого провадження суддею Удаловою О.Г.

           Розгляд справи неодноразово відкладався, у зв’язку з необхідністю витребування додаткових доказів по справі.

       У судовому засіданні 27.01.2010 р. оголошено перерву до 10.02.2010 р. для виготовлення повного тексту рішення по справі.

          До Господарського суду міста Києва надійшла заява відповідача-3 товариства з обмеженою відповідальністю „Кримжитлобудінжиніринг” про забезпечення позову.

Відповідно до статті 66 ГПК України господарський суд за заявою сторони, прокурора чи його заступника, який подав позов, або з своєї ініціативи має право вжити передбачених статтею 67 цього кодексу заходів до забезпечення позову. Забезпечення позову допускається в будь-якій стадії провадження у справі, якщо невжиття таких заходів може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення господарського суду.

У задоволенні вказаної заяви відмовлено судом, оскільки відповідачем-3 не доведено, що невжиття таких заходів може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення господарського суду.

         Відповідач-3 надав до канцелярії суду клопотання про здійснення фіксації судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу у порядку встановленому чинним законодавством. Вказане клопотання задоволено судом та розгляд справи здійснено за допомогою програмно-апаратного комплексу „Діловодство суду”.

Також відхилено як необґрунтоване клопотання про відкладення розгляду справи, заявлено після оголошення перерви для проголошення повного тексту рішення.

         Крім того, відповідач-3 надав до канцелярії суду клопотання від 10.02.2010 р. про оголошення повного тексту рішення по справі. Вказане клопотання задоволено судом.

Розглянувши надані учасниками судового процесу документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно та повно з’ясувавши обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги і заперечення, об’єктивно оцінивши в сукупності докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив:

14 вересня 2007 року між відповідачем-1 та відповідачем-2 було укладено інвестиційний договір № 21-4/29-2 про будівництво житлового будинку (далі - Договір), відповідно до п. 1.1 якого сторони зобов‘язалися об’єднати свої зусилля та вклади і спільно діяти з метою будівництва житлового будинку з вбудовано-прибудованими приміщеннями на земельній ділянці, що знаходиться за адресою: Автономна республіка Крим, смт. Лівадія (Курпати), Алупкінське шосе, 1В, орієнтованою площею 0,3 га (далі - Об’єкт).

За своєю правовою суттю, укладений сторонами Договір має ознаки договору про спільну діяльність, договору будівельного підряду та інвестиційного договору.

Договором визначено, що:

- фінансування будівництва Об’єкту здійснюється відповідачем-2 у повному обсязі у формі капітальних вкладень. Джерело капітальних вкладень визначається відповідачем-2 на власний розсуд у відповідності з чинним законодавством України і може включати у себе власні, залучені кошти, інвестиції (п.п. 1.5., 1.7.);

- відповідач-2 прийняв на себе повноваження на виконання функцій замовника за Договором, зокрема, забезпечення фінансування робіт з будівництва Об’єкту, забезпечення в установленому порядку прийняття Об’єкту в експлуатацію та представництво та захист інтересів учасників Договору в місцевих органах виконавчої влади і місцевого самоврядування (п. 2.7.);

- внеском (вкладом) відповідача-1 є належним чином оформлене право на забудову та право користування згаданою земельною ділянкою (п. 1.10.).

У листопаді 2007 року сторони уклали Додаткову угоду № 1 до Договору, якою встановили, що відповідач-2 відшкодовує відповідачу-1 поточні витрати на утримання служби будівництва.

Як вбачається з матеріалів справи, предметом спору у даній справі є визнання недійсним спірного договору на підставі статті 207 Господарського кодексу України та статей 203, 215 Цивільного кодексу України, з посиланням на відчуження державного майна без дотримання вимог чинного законодавства, невідповідність Договору нормам закону, що регулюють інвестиційну діяльність.

Відповідно до ч. 1 ст. 207 ГК України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Відповідно до ч.ч. 1, 3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою –третьої, п’ятою, шостою ст. 203 ЦК України.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Відповідно до частин 1-3, 5, 6 статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Враховуючи, що предметом Договору є, в тому числі, перехід права користування Об’єктом, для з’ясування  питання відповідності Договору нормам чинного законодавства слід, перш за все, з’ясувати правовий статус земельної ділянки, на якій знаходиться Об’єкт, що передається, її цільове призначення, порядок її відчуження та зміни цільового призначення за приписами діючого законодавства.

Частиною 1 ст. 3 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) визначено, що земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЗК України земельне законодавство включає цей Кодекс, інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин.

Згідно ч. 1 ст. 78 ЗК України право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками.

Згідно зі статутом відповідача-1 він заснований на капітальній власності та підпорядкований Міністерству України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи.

Відповідно до п. 2.1 статуту відповідача-1, він створений з метою організації в  системі Міністерства єдиного замовника по:

-  власному будівництву об'єктів житла;

- об’єктах  виробничо –комунального призначення у військових містечках та за їх межами для забезпечення життєдіяльності цих містечок;

- будівництву та капітальному ремонту будівель і споруд,   по об'єктах, будівництво яких пов'язане з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи, в тому числі будівництво та придбання житлових приміщень житлових приміщень для сімей, які виявили бажання  переселитись із зон радіоактивного забруднення, інших категорій осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи;

- іншій підприємницькій діяльності в сфері будівництва та соціальних програм МНС, що не суперечить Закону України „Про підприємницьку діяльність”, в тому числі забезпечення найбільш ефективного використання капітальних вкладень у будівництво по всіх джерелах фінансування, координації дій по вирішенню питань, які виникають в процесі будівництва і капітальному ремонту  будівельних та інженерних споруд і мереж.

Основним напрямком діяльності відповідача-1 серед інших є укладення договорів з підрядними будівельними та проектними організаціями згідно з узгодженим планом. Погодження та затвердження проектно-кошторисної документації (п. 2.2.2 статуту).

Пунктом 3.2 статуту визначено, що відповідач-1 здійснює свою діяльність на основі та відповідно до чинного законодавства України та цього статуту.

Відповідно до наказу позивача № 459 від 01.12.2003 р. на відповідача-1 покладені функції єдиного замовника, в тому числі, з реалізації програми забезпечення житлом військовослужбовців та осіб начальницького складу МНС України та членів їх сімей, а також об’єктів, які будуються за рахунок державних і державних централізованих капітальних вкладень та інших програм в установленому порядку.

Відповідно до п. 4.6 статуту відповідача-1, він здійснює володіння, користування землею та іншими природними ресурсами відповідно до мети своєї діяльності та чинного законодавства.

Пунктом 5.2.14 статуту відповідача-1 визначено, що відповідач-1 має право передавати будівельним організаціям будівельні майданчики і устаткування, що підлягає монтажу і його поставка покладені на замовника.

Пунктом 1.9 Договору встановлено, що внеском (вкладом) відповідача-1 є належним чином оформлене право на забудову та право на користування земельною ділянкою.

Згідно з ч. 3 ст. 20 Земельного кодексу України зміна цільового призначення земель, які перебувають у власності громадян або юридичних осіб, здійснюється за ініціативою власників земельних ділянок у порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України.  

Згідно з п.п.1 п. 5.5 Договору зобов’язання провести заходи для отримання Державного акту на право постійного користування земельною ділянкою з цільовим призначенням для розміщення житлової забудови прийняв на себе відповідач-1.

Відповідно до п. 2 Порядку зміни цільового призначення земель, які перебувають у власності громадян або юридичних осіб, затвердженого постановою КМУ України від 11.04.2002 р. № 502, зміна цільового призначення земельної ділянки проводиться за поданням заяви (клопотання) її власника до сільської, селищної, міської ради, якщо земельна ділянка розташована в межах населеного пункту, або районної держадміністрації, якщо земельна ділянка розташована за межами населеного пункту.

До заяви (клопотання) додається, в тому числі, копія державного акта на право власності на земельну ділянку.

З листа начальника Ялтинського міського управління МНС України в АР Крим від 30.11.2009 р. № 21/16-1231 на ім’я заступника Міністра МНС України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи вбачається, що рішенням від 07.03.2007 р. 12 сесії Лівадійської селищної ради № 21 Ялтинському міському управлінню МНС України в АР Крим відмовлено у задоволенні заяви про виділення спірної земельної ділянки для обслуговування пожежного депо з тих підстав, що заявник не є власником зазначеної ділянки, внаслідок чого Державний акт на постійне користування цією земельною ділянкою відсутній.

Згідно з наявним у матеріалах справи свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 08.06.2007 р., на спірній земельній ділянці розташовані будівлі пожежного депо, які на праві державної власності належать Державі в особі Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, а в Ялтинського міського управління Головного управління МНС України в АР Крим будівлі, розташовані на спірній земельній ділянці, перебувають у господарському віданні.

Статтями 1 та 2 положення про Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 02.11.2006 р. № 1539, передбачено, що позивач є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

Позивач є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань забезпечення реалізації державної політики у сфері цивільного захисту, забезпечення керівництва діяльністю єдиної державної системи цивільного захисту населення і територій, поводження з радіоактивними відходами, ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, рятувальної справи, техногенної і пожежної безпеки, створення та функціонування системи страхового фонду документації, профілактики травматизму невиробничого характеру, а також гідрометеорологічної діяльності.

Позивач у своїй діяльності керується Конституцією і законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції і законів України, актами Кабінету Міністрів України та цим Положенням. У межах своїх повноважень МНС організовує виконання актів законодавства і здійснює контроль за їх реалізацією.

Позивач відповідно до покладених на нього завдань, зокрема, здійснює відповідно до законодавства функції з управління об'єктами державної власності, що належать до сфери його управління (пункт 57 статті 4 Положення).

Позивач  здійснює свої функції та повноваження безпосередньо та через урядові органи державного управління, утворені у його складі, територіальні органи, підрозділи та спеціальні формування, навчальні заклади, а також підприємства, установи та організації, що належать до сфери його управління (стаття 6 Положення).

Будь-які докази того, що на дату укладення спірного Договору відповідач-1 був наділений правом виконувати функції власника на земельну ділянку, щознаходиться за адресою: Автономна республіка Крим, смт. Лівадія (Курпати), Алупкінське шосе, 1В, яку згідно з Договором сторони визначили як земельну ділянку під будівництво житлового будинку, матеріали справи не містять.

Відсутній також державний акт на право власності на земельну ділянку, наявність якого є необхідною умовою для звернення власника земельної ділянки з заявою про зміну її цільового призначення (в даному випадку - для розміщення житлової забудови).

Отже, на дату укладення спірного Договору відповідач-1 не володів обсягом прав, необхідних для проведення заходів для отримання державного акту на право постійного користування земельною ділянкою з цільовим призначенням для розміщення житлової забудови.

Чинним законодавством не передбачено право користувача передавати земельну ділянку під забудову без попередньої зміни її цільового призначення.

Статтею 21 ЗК України порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою, в тому числі, й для визнання недійсними угод щодо земельних ділянок.

Згідно з підпунктом 2 частини 2 статті 16 ЦК України одним зі способів захисту судом цивільних прав та інтересів може бути визнання правочину недійсним.

Частиною 1 статті 1 ГПК України встановлено, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Статтею 2 ГПК України визначено, що господарський суд порушує справи за позовними заявами:

- підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів;

- державних та інших органів, які звертаються до господарського суду у випадках, передбачених законодавчими актами України;

- прокурорів та їх заступників, які звертаються до господарського суду в інтересах держави;

- Рахункової палати, яка звертається до господарського суду в інтересах держави в межах повноважень, що передбачені Конституцією та законами України. 

Прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Господарський суд порушує справи про банкрутство за письмовою заявою будь-кого з кредиторів, боржника.

З огляду на приписи ст. 2 ГПК України, крім контрагентів за договором, прокурора, державних та інших органів, позивачем у справі може бути будь-яке підприємство, установа, організація, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує ця угода (п. 4 Роз’яснення Вищого арбітражного суду України  від 12.03.1999 р. № 02-5/111 „Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними”).

Враховуючи, що функції власника земельної ділянки від імені Держави здійснює позивач, а відповідач-1 укладенням спірного Договору здійснив щодо неналежного йому майна не передбачені законом дії, посилання відповідача-2 на відсутність у позивача прав на звернення до суду з позовом про визнання недійсним Договору є безпідставними.

Суд також виходить з того, що статтею 2 Закону України „Про інвестиційну діяльність” (в редакції, яка діяла на дату укладення Договору) визначено, що інвестиційною діяльністю є сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб і держави щодо реалізації інвестицій.

Інвестиційна діяльність здійснюється на основі:

- інвестування, здійснюваного громадянами, недержавними підприємствами, господарськими асоціаціями, спілками і товариствами, а також громадськими і релігійними організаціями, іншими юридичними особами, заснованими на колективній власності;

- державного інвестування, здійснюваного органами влади і управління України, Кримської АРСР, місцевих Рад народних депутатів за рахунок коштів бюджетів, позабюджетних фондів і позичкових коштів, а також державними підприємствами і установами за рахунок власних і позичкових коштів;

- іноземного інвестування, здійснюваного іноземними громадянами, юридичними особами та державами;

- спільного інвестування, здійснюваного громадянами та юридичними особами України, іноземних держав.

Відповідно до статті 4 Закону України „Про інвестиційну діяльність” (в редакції, яка діяла на дату укладення Договору)  об'єктами інвестиційної діяльності можуть бути будь-яке майно, в тому числі основні фонди і оборотні кошти в усіх галузях та сферах народного господарства, цінні папери, цільові грошові вклади, науково-технічна продукція, інтелектуальні цінності, інші об'єкти власності, а також майнові права.

Забороняється інвестування в об'єкти, створення і використання яких не відповідає вимогам санітарно-гігієнічних, радіаційних, екологічних, архітектурних та інших норм, встановлених законодавством України, а також порушує права та інтереси громадян, юридичних осіб і держави, що охороняються законом.

Об'єктами інвестиційної діяльності не можуть бути об'єкти житлового будівництва, фінансування спорудження яких здійснюється з використанням недержавних коштів, залучених від фізичних та юридичних осіб, у тому числі в управління. Інвестування та фінансування будівництва таких об'єктів може здійснюватися виключно через фонди фінансування будівництва, фонди операцій з нерухомістю, інститути спільного інвестування, недержавні пенсійні фонди, які створені та діють відповідно до законодавства, а також через випуск безпроцентних (цільових) облігацій, за якими базовим товаром виступає одиниця такої нерухомості.

Відповідно до ст. 5 Закону України „Про інвестиційну діяльність” (в редакції, яка діяла на дату укладення Договору) суб'єктами (інвесторами і учасниками) інвестиційної діяльності можуть бути громадяни і юридичні особи України та іноземних держав, а також держави.

Інвестори –це суб'єкти інвестиційної діяльності, які приймають рішення про вкладення власних, позичкових і залучених майнових та інтелектуальних цінностей в об'єкти інвестування.

Інвестори можуть виступати в ролі вкладників, кредиторів, покупців, а також виконувати функції будь-якого учасника інвестиційної діяльності.

Учасниками інвестиційної діяльності можуть бути громадяни та юридичні особи України, інших держав, які забезпечують реалізацію інвестицій як виконавці замовлень або на підставі доручення інвестора.

Отже, інвестору повинно належати право розпорядження майновими та інтелектуальними цінностями, які ним інвестуються.

Проте, відповідач-1 не мав жодних прав на розпорядження ані спірною земельною ділянкою, ані прав на користування або на забудову щодо спірної ділянки, що також є порушенням вимог закону.          

Крім того, згідно з ч. 1, 2 ст. 120 ЗК України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.

Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Враховуючи, що умовами Договору передбачена передача належним чином оформленого право на забудову та право користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній власності, а із закінченням будівництва відповідач-2 отримає у власність 90% житла від загальної житлової площі Об’єкту та всі вбудовано-прибудовані адміністративні приміщення (п. 2.1.2. Договору), суд погоджується з посиланням позивача та прокуратури на те, що виконання спірного Договору фактично призведе до відчуження державного  майна у вигляді земельної ділянки.

Чинним законодавством України, а саме: „Порядком відчуження об’єктів державної власності”, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 06.06.2007 р. № 803 (далі - Порядок № 803),  передбачена певна процедура відчуження майна, що перебуває у державній власності.

Порядком № 803 визначено, що:

- дія цього Порядку поширюється на відчуження майна, що передано казенним підприємствам, державним комерційним підприємствам (їх об'єднанням), установам та організаціям; майна, переданого Національній та галузевим академіям наук у безстрокове безоплатне користування (далі - суб'єкти господарювання) (п. 3);

- відчуження майна здійснюється шляхом його продажу, об'єднання вкладів учасників (простого товариства) за договором про спільну діяльність (якщо за договором простого товариства виникає право спільної власності на таке майно).

Відчуження майна може здійснюватися лише за умови врахування особливостей правового режиму окремого майна, наявності встановлених законодавчими актами обтяжень чи обмежень стосовно розпорядження майном (п. 4);

- відчуження майна здійснюється безпосередньо суб'єктом господарювання, на балансі якого перебуває таке майно, лише після надання на це згоди або дозволу (далі - згода) відповідного суб'єкта управління майном, який є представником власника і виконує його функції у межах, визначених законодавчими актами (далі - суб'єкт управління) (ч. 1 п. 6);

- рішення про надання згоди на відчуження нерухомого майна, а також повітряних та морських суден, суден внутрішнього плавання та рухомого складу залізничного транспорту приймається суб'єктами управління лише за погодженням з Фондом державного майна (ч. 2 п. 6).

Згідно зі ст. 181 ЦК України до нерухомих речей (нерухомого майна, нерухомості) належать земельні ділянки, а також об‘єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

З огляду  на обставини справи, суд погоджується з посиланнями прокуратури на те, що оскільки виконання Договору фактично призведе до відчуження спірної земельної ділянки, яка перебуває у державній власності, укладення Договору мало відбуватись з погодженням з Фондом державного майна України, чого в даному випадку не відбулось.

Зважаючи на передачу права користування та права забудови земельної ділянки без зміни його цільового призначення, порушення порядку відчуження земельної ділянки, погодження Договору заступником міністра позивача не є таким, що впливає на його  дійсність.

Відповідно до ст. 1 Господарського процесуального кодексу України підприємства та організації мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених прав та охоронюваних законом інтересів.

Згідно зі ст. 33 Господарського процесуального кодексу України обов'язок доказування тих обставин, на які посилається сторона як на підставу своїх вимог та заперечень, покладається на сторону.

Обставини, на які посилається позивач як на підставу своїх вимог, належним чином доведені і відповідачами не спростовані, а тому позовні вимоги позивача підлягають задоволенню як законні та обґрунтовані.

Позивачем належним чином доведене порушення його прав зі сторони  відповідачів.

За таких обставин, позовні вимоги позивача про визнання недійсним інвестиційного договору № 21-4/29-2 про будівництво житлового будинку від 14.09.2007 р., укладеного між  державним підприємством „Управління капітального будівництва” та товариством з обмеженою відповідальністю „Кримжитлобудінжиніринг”, та додаткової угоди № 1 до нього,  є обґрунтованими і такими, що підлягають задоволенню.

Відповідно до ст. 49 ГПК України судові витрати покладаються на відповідачів порівну.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 33, 49, 82-85 ГПК України, суд

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити повністю.

Визнати  інвестиційний договору № 21-4/29-2 про будівництво житлового будинку від 14.09.2007 р., укладений між  державним підприємством „Управління капітального будівництва” та товариством з обмеженою відповідальністю „Кримжитлобудінжиніринг”, та додаткову угоду № 1 до нього недійсними.

Стягнути з державного підприємства „Управління капітального будівництва” (01135, м. Київ, вул. Межигірська, 8; 04080, м. Київ, вул. Терьохіна, 8-а, код 25276329) на користь Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи (01030, м. Київ, вул. О. Гончара, 55, код 00013528) витрати по сплаті державного мита в сумі 42 (сорок дві) грн. 50 коп. та 59 (п’ятдесят дев’ять) грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю „Кримжитлобудінжиніринг” (09001, м. Сімферополь, вул. Пролетарська, 12-а, ідентифікаційний код 35174434) на користь Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи (01030, м. Київ, вул. О. Гончара, 55, код 00013528) витрати по сплаті державного мита в сумі 42 (сорок дві) грн. 50 коп. та 59 (п’ятдесят дев’ять) грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

Суддя                                                                                 О.Г. Удалова