Рішення

від 16.09.2019 по справі 927/581/19

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЧЕРНІГІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

Іменем України

16 вересня 2019 року м. Чернігівсправа № 927/581/19

Господарський суд Чернігівської області у складі головуючого судді Фесюри М.В., матеріали позовної заяви №225 від 11.07.2019

за позовом: Чернігівської міської ради,

вул. Магістратська, 7, м. Чернігів, 14000, код ЄДРПОУ 34339125

до відповідача: Автокооперативу №45 АДРЕСА_1

вул. 1-го Травня, 180-а, м. Чернігів, 14020, код ЄДРПОУ 21402659

про стягнення 29 593,47 грн.

Чернігівською міською радою подано позов до Автокооперативу №45 про стягнення безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати у сумі 29 593,47 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач, не оформивши право користування земельною ділянкою комунальної власності, на якій розташоване належне йому майно, як фактичний користувач земельної ділянки, використовував її у період з 17.09.2015 по 25.06.2018 без належних на те підстав і без сплати орендної плати. Відтак, відповідач повинен сплатити 29 593,47 грн, що є безпідставно набутими та збереженими коштами за користування земельною ділянкою, які, відповідно до ст. 1212, 1214 Цивільного кодексу України повинен відшкодувати позивачу.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 12.07.2019 справа №927/581/19 передана на розгляд судді Фесюрі М.В.

Ухвалою господарського суду від 16.07.2019 року позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі, ухвалено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи (без проведення судового засідання) та встановлено строки для подання відзиву на позов та відповіді на відзив на позов.

28.08.2019 до суду надійшов відзив вих.№8 від 28.08.2019 на позов, в якому відповідач заперечує проти позовних вимог. Заперечення обґрунтовано тим, що з 2015 року фактичними користувачами земельної ділянки є фізичні особи - власники гаражів, яким позивачем надано згоду на розробку проектів землеустрою щодо поділу земельної ділянки, та які відповідні проекти землеустрою не розробили та ухилились від укладання договорів оренди та від сплати за землекористування. Відповідач звертає увагу на обізнаність позивача щодо зміни фактичного користувача земельної ділянки, договір оренди вказаної земельної ділянки з відповідачем закінчився у липні 2015 року та не був продовжений, проте позивач ухиляється від укладення договорів оренди з власниками гаражів, тобто, фактичними користувачами. Також, посилаючись на пропущення позивачем, при обрахуванні суми безпідставно збережених коштів, строків позовної давності, відповідач просить суд відмовити в задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Також, в поданому відзиві, відповідач просить суд розглянути справу за правилами загального позовного провадження.

Відповідно до ч.5 ст.12 Господарського процесуального кодексу України малозначними справами є справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Відповідно до ч. 1 ст. 250 Господарського процесуального кодексу України питання про розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження суд вирішує в ухвалі про відкриття провадження у справі.

Як встановлено у ч. 4 ст.250 Господарського процесуального кодексу України, якщо відповідач у встановлений судом строк подасть заяву із запереченням проти розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, суд залежно від обґрунтованості заперечень відповідача постановляє ухвалу про залишення заяви відповідача без задоволення або про розгляд справи за правилами загального провадження та заміну засідання для розгляду справи по суті підготовчим засіданням.

При цьому за змістом ч.7 ст.250 Господарського процесуального кодексу України частини друга - шоста цієї статті не застосовуються, якщо відповідно до цього Кодексу справа підлягає розгляду тільки в порядку спрощеного провадження.

З урахуванням викладеного вище клопотання відповідача про розгляд справи 927/581/19 у порядку загального позовного провадження є таким, що не підлягає задоволенню, з огляду на положення ч. 7 ст.250 Господарського процесуального кодексу України, у відповідності до якого справа №927/581/19 підлягає розгляду тільки в порядку спрощеного провадження, враховуючи її малозначність в розумінні п.1 ч.5 ст.12 Господарського процесуального кодексу України (сума позову складає 29593,47грн), характер спірних правовідносин та предмет доказування.

До відзиву на позов відповідачем додано клопотання про встановлення додаткового строку для подання інформації з Державного реєстру речових прав на майно, оскільки відповідь, на направлений до центру надання адміністративних послуг, адвокатський запит на час подання відзиву не надходила.

У випадку визнання поважними причин неподання учасником справи доказів у встановлений законом строк суд може встановити додатковий строк для подання вказаних доказів (ч. 5 ст. 80 Господарського процесуального кодексу України).

Частиною 2 ст. 119 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений судом за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, чи з ініціативи суду.

Враховуючи зазначені положення Господарського процесуального кодексу України, доводи відповідача, для забезпечення реалізації принципу змагальності сторін та повного і об`єктивного дослідження обставин справи, суд дійшов висновку про задоволення клопотання позивача про встановлення додаткового строку для подання інформації з Державного реєстру речових прав на майно.

03.09.2019 від Чернігівської міської ради надійшла відповідь Вих.№85/06-03 від 02.09.2019 на відзив на позовну заяву. У відповіді на відзив позивач зазначає, що земельну ділянку по АДРЕСА_2 , площею 0,1733га сформовано, як об`єкт цивільних прав, з присвоєнням їй кадастрового номеру і передано відповідачу в користування актом прийому-передачі від 21.10.2010, на підставі договору оренди №250 від 21.10.2010 строком до 16.09.2015. З моменту закінчення договору автокооператив, в тому числі члени кооперативу, продовжують користуватись вказаною земельною ділянкою без сплати грошової компенсації, в результаті чого відбулось збереження відповідачем грошових коштів, належних до сплати за таке володіння і користування, у зв`язку з чим позивач просить суд задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

05.09.2019 від відповідача надійшло клопотання №32 від 05.09.2019 про долучення до матеріалів справи відповіді на адвокатський запит центру надання адміністративних послуг Чернігівської міської ради про відмову в наданні запитуваної інформації та інформаційні довідки з Державного речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна.

Позивачем подано заперечення вих.№89/06-03 від 11.09.2019 на клопотання відповідача про долучення документів до матеріалів справи. Посилаючись на не надання відповідачем обґрунтування необхідності подання інформації з Державного реєстру речових прав на майно , Позивач просить суд відмовити відповідачу в задоволенні клопотання про долучення таких доказів до матеріалів справи.

Відповідно до положень частин 8, 10 статті 80 Господарського процесуального кодексу України докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї. Докази, які не додані до позовної заяви чи до відзиву на неї, якщо інше не передбачено цим Кодексом, подаються через канцелярію суду, з використанням Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи або в судовому засіданні з клопотанням про їх приєднання до матеріалів справи.

Враховуючи продовження відповідачу строку для подання доказів, суд задовольнив клопотання відповідача №32 від 05.09.2019, долучивши подані документи до матеріалів справи.

11.09.2019 відповідачем подано клопотання №33 від 11.09.2019 про долучення до матеріалів справи документів, підтверджуючих оплату відповідачем 2000,00грн. на професійну правничу допомогу, для вирішення питання про розподіл судових витрат. В клопотанні відповідач зазначає, що сума витрат збільшилась у зв`язку з отриманням інформаційних довідок на оплатній основі, тоді як очікувалось отримання такої інформації у відповідь на адвокатський запит. Суд долучив подані документи до матеріалів справи.

Розглянувши матеріали справи, дослідивши наявні в ній докази, оцінивши їх в сукупності та заслухавши пояснення представників сторін, суд встановив:

16.09.2010 рішенням Чернігівської міської ради 53 сесії 5 скликання Автокооперативу № 45 затверджено проект відведення та передано земельну ділянку по АДРЕСА_2 , площею 0,1733га в короткострокову оренду, строком на 5 років, для проектування та будівництва гаражів.

21.04.2010 між позивачем та відповідачем укладено договір оренди земельної ділянки №250. За вказаним договором Автокооперативу №45 по акту прийому-передачі земельної ділянки в короткострокову оренду строком до 16.09.2015 передано земельну ділянку по АДРЕСА_2 , площею 0,1733га, кадастровий номер 7410100000:02:009:0006.

Термін оренди земельної ділянки згідно договору №250 від 21.04.2010 закінчився 16.09.2015 і не був поновлений. Доказів іншого суду не надано.

Відповідно до інформаційних довідок з Державного речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, за адресою АДРЕСА_3 , за громадянами ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 протягом 07.09.2015-10.03.2016 зареєстровано право власності на гаражі (об`єкти нежитлової нерухомості).

Рішенням Чернігівської міської ради №18/VІІ-12 від 24.03.2017 власникам гаражів, що знаходяться на земельній ділянці по АДРЕСА_3 , площею 0,1733га, кадастровий номер 7410100000:02:009:0006, Чернігівською міською радою надано дозвіл на розроблення технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки для будівництва індивідуальних гаражів з подальшою передачею земельних ділянок в оренду.

Вказані власники гаражів 09.07.2018 звернулись до Чернігівської міської ради з проханням про надання земельних ділянок в оренду власникам гаражів, згідно розробленої технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки і листа голови правління кооперативу.

У відповідь на лист, Управління земельних ресурсів Чернігівської міської ради (№01-08/1362 від 23.07.2018) повідомило ОСОБА_11 , що технічна документація на поділ земельної ділянки подається на розгляд місцевого управління Держгеокадастру, який реєструє новоутворені в результаті поділу земельні ділянки яким присвоюється кадастровий номер. Для включення в проект рішення Чернігівської міської ради питання надання таких земельних ділянок в оренду власникам індивідуальних гаражів, на земельну ділянку по АДРЕСА_3 , площею 0,1733га, має бути укладений договір оренди між Автокооперативом №45 і Чернігівською міською радою.

Позивач стверджує, що відповідач з 17.09.2015 по 25.06.2017 використовував земельну ділянку площею 0,1733га га по ділянку по АДРЕСА_3 без виникнення права власності на земельну ділянку, права постійного користування та права оренди земельної ділянки без державної реєстрації цих прав, не сплачував за користування земельною ділянкою плату за землю у встановленому порядку та розмірі, внаслідок чого зберіг у себе майно - грошові кошти у розмірі орендної плати. Позивач здійснив розрахунок та звернувся до Господарського суду Чернігівської області з даним позовом, в якому на підставі статей 1212-1214 Цивільного кодексу України просить стягнути з відповідача безпідставно збережені кошти в сумі 29593,47грн.

Відповідно до статті 80 Земельного кодексу України суб`єктами права на землі комунальної власності є територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування.

Відповідно до статей 122, 123, 124 Земельного кодексу України міські ради передають земельні ділянки у власність або користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі - продажу права оренди земельної ділянки.

За приписами статті 206 Земельного кодексу України використання землі в Україні є платним. Об`єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.

Плата за землю - обов`язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності (підпункт 14.1.147 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Земельним податком є обов`язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів, а орендною платою за земельні ділянки державної і комунальної власності - обов`язковий платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою (підпункти 14.1.72, 14.1.136 пункту 14.1 статті 14 ПК України у вказаній редакції).

З наведеного вбачається, що чинним законодавством розмежовано поняття земельний податок і орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності .

Суд зазначає, що відповідач не є власником або постійним землекористувачем спірної земельної ділянки, а тому не є суб`єктом плати за землю у формі земельного податку, при цьому, єдино можливою формою здійснення плати за землю для нього як землекористувача є орендна плата (підпункт 14.1.72 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України).

У разі надання земельної ділянки в оренду укладається договір оренди земельної ділянки, яким за положенням частини першої статті 21 Закону України Про оренду землі визначається орендна плата за землю як платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою.

Відповідно до частини другої статті 152 Земельного кодексу України власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. При цьому згідно з пунктом д частини першої статті 156 цього Кодексу власникам землі відшкодовуються збитки, заподіяні внаслідок неодержання доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки.

Згідно з пунктом 2 частини другої статті 22 Цивільного кодексу України збитками є доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

За змістом вказаних приписів Цивільного та Земельного кодексів України відшкодування шкоди (збитків) є заходом відповідальності, зокрема, за завдану шкоду майну чи за порушення прав власника земельної ділянки.

Предметом регулювання глави 83 Цивільного кодексу України є відносини, що виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.

Відповідно до частин першої та другої статті 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 Цивільного кодексу України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Кондикційні зобов`язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала.

У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень глави 83 Цивільного кодексу України.

За змістом приписів глав 82 і 83 Цивільного кодексу України для деліктних зобов`язань, які виникають із заподіяння шкоди майну, характерним є, зокрема, зменшення майна потерпілого, а для кондикційних - приріст майна в набувача без достатніх правових підстав. Вина заподіювача шкоди є обов`язковим елементом настання відповідальності в деліктних зобов`язаннях. Натомість для кондикційних зобов`язань вина не має значення, оскільки важливим є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої.

Отже, обов`язок набувача повернути потерпілому безпідставно набуте (збережене) майно чи відшкодувати його вартість не є заходом відповідальності, оскільки набувач зобов`язується повернути тільки майно, яке безпідставно набув (зберігав), або вартість цього майна.

Тобто, незалежно від наявності вини, сам факт несплати за користування земельною ділянкою у встановленому законодавчими актами розмірі свідчить про втрату позивачем майна, яке у спірних правовідносинах підпадає під визначення Європейського суду з прав людини виправдане очікування щодо отримання можливості ефективного використання права власності.

При цьому, суд зазначає, що відновлення порушених прав позивача за таких обставин і в такий спосіб не створює жодних необґрунтованих, додаткових або негативних наслідків, оскільки предметом позову є стягнення грошових коштів, які мали бути сплачені за звичайних умов землекористувачем.

Таким чином, суд дійшов висновку про необхідність застосування до спірних правовідносин саме приписів статей 1212-1214 Цивільного кодексу України. (Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 922/3412/17.)

Частина перша статті 93 Земельного кодексу України встановлює, що право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Землекористувачі також зобов`язані своєчасно сплачувати орендну плату (пункт "в" частини першої статті 96 Земельного кодексу України).

Згідно зі статтею 124 Земельного кодексу України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки.

Водночас за змістом статті 125 Земельного кодексу України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Правовий механізм переходу прав на землю, пов`язаний із переходом права на будинок, будівлю або споруду, визначено у статті 120 Земельного кодексу України та статті 377 Цивільного кодексу України.

За приписами статті 377 Цивільного кодексу України до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача). Розмір та кадастровий номер земельної ділянки, право на яку переходить у зв`язку з переходом права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, є істотними умовами договору, який передбачає набуття права власності на ці об`єкти (крім багатоквартирних будинків та об`єктів державної власності, що підлягають продажу шляхом приватизації).

Відповідно до статті 120 Земельного кодексу України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Отже, за змістом вказаних положень виникнення права власності на будинок, будівлю, споруду не є підставою для виникнення права оренди земельної ділянки, на якій вони розміщені та яка не була відведена в оренду попередньому власнику. Право оренди земельної ділянки виникає на підставі відповідного договору з моменту державної реєстрації цього права.

Проте, з реєстрацією права власності на споруду у власника виникає право користування земельною ділянкою, на якій розміщена така споруда, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Вирішуючи питання обсягу дослідження доводів сторін та їх відображення у рішенні, суд враховує, що Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010 у справі Серявін та інші проти України зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. У справі "Трофимчук проти України" Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не можна розуміти як вимогу детально відповідати на кожен довід. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Стаття 129 Конституції України відносить до основних засад судочинства змагальність сторін.

За загальним правилом обов`язок доказування певних обставин покладається на особу, яка посилається на ці обставини. Обов`язок доказування та подання доказів розподіляється між сторонами, виходячи з того, хто посилається на юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги та заперечення. Це стосується позивача, який повинен доказати факти, на підставі яких пред`явлено позов, а також відповідача, який має можливість доказувати факти, на підставі яких він будує заперечення проти позову.

Відповідно до положень ст. 76 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч.1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України).

Згідно з ч.1 ст. 79 Господарського процесуального кодексу України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до ч.1 ст. 74 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень в господарському процесі є складовою обов`язку сприяти всебічному, повному та об`єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує.

Оцінивши в сукупності надані позивачем докази, суд, з урахуванням вищевикладеного, дійшов до висновку, що вони не є беззаперечними у взаємному зв`язку та не дають змогу повно, чітко, об`єктивно та достовірно встановити ті обставини, на підтвердження яких вони надані.

Так, суд зазначає, що позовні вимоги у справі Чернігівською міською радою не обґрунтовані, оскільки позивачем не надано належних та допустимих доказів підтверджуючих використання відповідачем з 17.09.2015 по 25.06.2017 земельної ділянки площею 0,1733га по АДРЕСА_3 .

Разом з тим, судом встановлено, що в результаті реєстрації прав власності на гаражі за адресою АДРЕСА_3 , саме власники індивідуальних гаражів є землекористувачами, незалежно від того чи є вони членами Автокооперативу № АДРЕСА_4 чи ні, оскільки в силу наведених норм саме власники є користувачами земельних ділянок, які знаходяться не тільки безпосередньо під об`єктами нерухомості (гаражами), а і прилеглими земельними ділянками, призначеними для обслуговування таких споруд.

Без надання позивачем відповідних доказів у суду відсутня можливість самостійно визначити розмір земельних ділянок, які знаходяться у користуванні власників гаражів, з урахуванням території, необхідної для їх обслуговування,а відтак і встановити розмір об`єкта, плату за користування яким утримує відповідач.

За таких обставин, у суду відсутні підстави для задоволення позовних вимог.

Згідно з ч.ч. 3, 4 ст. 267 Цивільного кодексу України, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Загальна позовна давність встановлюється тривалість у три роки. (ст. 257 Цивільного кодексу України)

За змістом ч.1 ст. 261 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність сплила і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення. (п. 2.2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів №10 від 29.05.2013).

Оскільки суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості, у суду відсутня необхідність застосування інституту позовної давності.

За змістом п. 4 ч. 1 ст. 1 Закону України Про адвокатуру та адвокатську діяльність договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (ст. 30 Закону України Про адвокатуру та адвокатську діяльність ).

Згідно з п. 3.2. договору про надання правової допомоги, укладеного між Автокооперативом № 45 та Адвокатським бюро Леоніда Саповського розмір оплати послуг а також умови та порядок розрахунків, визначаються Сторонами в додатках до цього Договору.

З акту надання послуг №24 від 05.09.2019 вбачається, що адвокат Саповський Л.І. надав, а замовник (відповідач) прийняв наступні юридичні послуги: вивчення та копіювання матеріалів у справі - 200 грн, підготовка відзиву на позов - 600,00грн, витрати на копіювання відзиву 200,00грн, подання адвокатського запиту 100,00грн, отримання інформаційних довідок з реєстру прав на нерухоме майно 880,00грн, витрати на копіювання доказів 20,00грн. Всього 2000,00грн без ПДВ

У свою чергу, оплата відповідачем послуг адвоката підтверджується випискою з інтернет-клієнт банкінгу, згідно якого відповідачем за отримані послуги платежем № 53 від 11.09.2019 перераховано 2000,00грн.

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про те, що відповідач надав належні та допустимі докази на доведення понесених ним витрат та професійну допомогу, пов`язаних з розглядом даної справи, які за приписами ст. 129 ГПК України підлягають відшкодуванню відповідачу за рахунок позивача. Отже, з позивача на користь відповідача підлягають стягненню 2000,00 витрат на професійну правничу допомогу.

Керуючись ст. 42, 73-80, 86, 129, 233, 236-238, 240, 241, 252 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд,-

В И Р І Ш ИВ :

1. У позові відмовити повністю.

2. Стягнути з Чернігівської міської ради (вул. Магістратська, 7, м. Чернігів, 14000, код ЄДРПОУ 34339125) на користь Автокооперативу №45 (вул. 1-го Травня, 180-а, м. Чернігів, 14020, код ЄДРПОУ 21402659) 2000,00грн витрат на професійну правничу допомогу.

Рішення набирає законної сили в строк і в порядку, встановленому ст.241 Господарського процесуального кодексу України та може бути оскаржено до Північного апеляційного господарського суду у строки визначені ст. 256 Господарського процесуального кодексу України.

Суддя М.В. Фесюра

Веб-адреса Єдиного державного реєстру судових рішень, розміщена на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет: http://reyestr.court.gov.ua/