Постанова

від 19.09.2019 по справі 616/143/19

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 вересня 2019 року

м. Харків

справа № 616/143/19-ц

провадження № 22ц/818/3967/19

Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Бурлака І.В., (суддя-доповідач),

суддів - Бровченка І.О., Колтунової А.І.

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2

розглянув в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Дворічанського районного суду Харківської області від 29 травня 2019 року у складі судді Буніна Є.О.

в с т а н о в и в:

У лютому 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики.

Позовна заява мотивована тим, що 31 липня 2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір позики, згідно умов якого позикодавець передав у власність позичальника, а позичальник прийняв у власність грошові кошти в сумі 150 000,00 грн. зі строком повернення боргу не пізніше 31 липня 2018 року, що підтверджується письмовою розпискою ОСОБА_2 від 31 липня 2017 року.

Вказав, що позичальник не виконав свого обов`язку щодо повернення грошових коштів позикодавцю, та сума боргу на день звернення до суду становить 150 000,00 грн.

Просив стягнути з ОСОБА_2 на його користь грошові кошти у розмірі 150 000,00 грн. суми основного боргу, 22 701,00 грн. - нараховані відсотки, 2428,00 грн. - три відсотки річних, 2850,00 грн. - інфляційні збитки, що загалом дорівнює 177 979,00 грн. та судові витрати, а саме судовий збір та витрати на правову допомогу.

Рішенням Дворічанського районного суду Харківської області від 29 травня 2019 року позов ОСОБА_1 - задоволено повністю; стягнуто з ОСОБА_2 на його користь 177 979,00 грн. в рахунок виконання зобов`язання за договором позики від 31 липня 2017 року, 4000,00 грн. витрат на правову допомогу та 1779,79 грн. судового збору.

Не погоджуючись з рішенням суду, ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій просив рішення суду - скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позову, вирішити питання щодо судових витрат.

Апеляційна скарга мотивована тим, що судом неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, висновки суду не відповідають обставинам справи, порушено та неправильно застосовано норми матеріального та процесуального права.

Вважав, що суд не надав належної оцінки доказам у справі, не звернув увагу на те, що його не було належним чином повідомлено про час та місце розгляду справи; що він не з`являвся у судові засідання з поважних причин, а саме: поганого самопочуття, лікарняного та службового відрядження, та не мав змоги вирішити питання про участь у справі адвоката; що необхідно було ухвалити заочне рішення; що позивачем не доведено, що саме ним складено та підписано розписку; що суд визнав факт підписання ним розписки без залучення експертів в галузі почеркознавства; що розписка ним не складалась та не підписувалась, а вимоги позивача виникли раптово з підстав його негативного ставлення до нього; що наявність розписки не замінює собою необхідність укладення письмового договору позики, і є лише факультативним документом, з яким закон не пов`язує виникнення прав та обов`язків у особи; що розписка не містить істотних умов договору позики, зокрема, у ній відсутні умови та порядок отримання та повернення позики, зокрема, яким чином її надано та в якому порядку позика повинна бути повернута; сторонами не досягнуто згоди щодо місця повернення позики, не вказано конкретне місце виконання зобов`язання; боржнику не відомо місце проживання кредитора і визначити це місце самостійно він не мав можливості; що кредитор не був позбавлений права і можливості встановити порядок і місце виконання зобов`язання шляхом направлення боржнику відповідної вимоги з зазначенням місця та порядку виконання зобов`язання, але він не проявив зацікавленості в поверненні боргу, не надав боржнику свого рахунку для зарахування коштів, не повідомив адреси свого місця проживання, що можливо кваліфікувати як прострочення кредитора.

22 серпня 2019 року від ОСОБА_1 до суду апеляційної інстанції надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому він вважав рішення суду законним, а апеляційну скаргу - необгрунтованою. При цьому посилався на те, що доказів на підтвердження доводів та вимог апеляційної скарги він не надав.

Частинами 1, 3 статті 369 ЦПК України передбачено, що справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою. Розгляд справ у суді апеляційної інстанції здійснюється в судовому засіданні з повідомленням учасників справи, крім випадків, передбачених статтею 369 цього Кодексу.

Частиною 1 статті 369 ЦПК України передбачено, що апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Аналізуючи наведені норми права, судова колегія вважає за необхідне розглянути справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Судова колегія, заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги вважає, що апеляційну скаргу ОСОБА_2 необхідно задовольнити частково, рішення суду - змінити.

Рішення суду першої інстанції, з висновком якого погоджується судова колегія, мотивовано тим, що між сторонами виникли боргові правовідносини, що підтверджується наявним у справі оригіналом розписки відповідача, яка свідчить про існування укладеного договору позики та є доказом факту передачі грошової суми позичальнику, що є підставою для стягнення з відповідача суми позики, процентів за користування нею та 3% річних, а також інфляційних збитків.

Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 31 липня 2017 року ОСОБА_2 отримав у позику від ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 150 000,00 грн., які зобов`язався повернути до 31 липня 2018 року, що підтверджується оригіналом розписки від 31 липня 2017 року, скріпленої підписами ОСОБА_2 та ОСОБА_1 (а. с. 145).

Доказів повернення зазначеної суми коштів позичальником матеріали справи не містять.

Статтею 1046 ЦК України передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (стаття 1047 ЦК України).

Позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша статті 1049 ЦК України).

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі, електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Отже, письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

За своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.

Зазначеного висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року за наслідками розгляду цивільної справи № 464/3790/16-ц; Верховний Суд у постановах від 20 червня 2018 року, справа № 520/10280/14-ц, провадження № 61-5464св18; від 28 лютого 2019 року, справа № 209/2725/15-ц, провадження № 61-798св18; від 04 липня 2019 року, справа № 598/1672/15-ц, провадження № 61-25783св18.

У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. Для цього з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дати отримання коштів.

За таких обставин, договір позики (на відміну від договору кредиту) за своєю юридичною природою є реальною односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника або інший письмовий документ, незалежно від його найменування.

Відповідні висновки викладено в постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 11 листопада 2015 року у справі за № 6-1967цс15, від 18 жовтня 2017 року у справі за № 6-1662цс17, від 13 грудня 2017 року у справі за № 6-996цс17, постанові Верховного Суду від 12 квітня 2018 року, справа № 359/1227/16-ц, провадження № 61-12412св18.

При цьому, у розписці повинно бути зазначено, що грошові кошти передаються саме в якості позики з обов`язком наступного повернення.

Розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дати отримання коштів.

З розписки повинно вбачатися як сам факт отримання в борг, тобто із зобов`язанням повернення, певної грошової суми, так і дата її отримання.

Вказані правові висновки викладено у постановах Верховного Суду від 28 лютого 2018 року у справі № 346/3978/15-ц, провадження №61-910св18, від 21 березня 2018 року, справа № 757/27533/15-ц, провадження № 61-8055св18, від 16 серпня 2018 року, справа № 516/97/16-ц, провадження № 61-25512св18.

Статтею 545 ЦК України визначено, що прийнявши виконання зобов`язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов`язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов`язання. У цьому разі настає прострочення кредитора.

Отже, наявність оригіналу боргової розписки у кредитора свідчить про те, що боргове зобов`язання не виконано.

Суд першої інстанції при вирішенні спору у справі правильно виходив з того, що письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й факту передачі грошової суми позичальнику, та встановивши, що виникнення між сторонами боргових відносин підтверджується наявним у позивача оригіналом розписки, що посвідчує факт отримання боржником коштів за договором позики, дійшов правильного та обґрунтованого висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню, а порушене право - захисту.

Належних та достатніх доказів на спростування позовних вимог, враховуючи перебування оригіналу розписки від 31 липня 2017 року у позивача, відповідачем у справі не надано.

Також, судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції щодо стягнення з відповідача відсотків за користування позикою, 3% річних та інфляційних збитків.

Договір позики може бути оплатним, тобто таким, що передбачає сплату процентів за користування сумою позики, або безоплатним - якщо виконання позичальником зобов`язання обмежується поверненням боргу.

Правила щодо сплати процентів від суми позики містяться у статті 1048 ЦК України.

Так, згідно із частиною першою статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Отже, у частині першій статті 1048 ЦК України, що має диспозитивний характер, установлена презумпція оплатності позики, яка діє за умов, якщо безоплатний характер відносин позики прямо не передбачений ЦК України, іншими законодавчими актами або конкретним договором.

Указане правило спрямоване на захист інтересів позикодавця у разі, якщо договором позики розмір процентів не визначений.

Таким чином, законом передбачено право позикодавця на одержання від позичальника суми позики та винагороди (процентів за користування позикою) у разі, якщо інше не встановлено договором або законом.

Винагорода для позикодавця встановлюється у формі процентів від суми, що надається у позику, розмір яких визначається сторонами в договорі позики, або, якщо такий розмір процентів не встановлений, він визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

Вказана правова позиція висловлена Верховним Судом України в постанові від 02 липня 2014 року у справі № 6-36цс14, постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 березня 2018 року, справа № 761/11028/14-ц, провадження № 61-4340 св 18.

Установивши, що спірний договір позики не є безоплатним у розумінні норм частини другої статті 1048 ЦК України та що вказаним договором не встановлено розмір процентів від суми позики, суд першої інстанції, з висновком якого погоджується судова колегія, дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для стягнення з відповідача на користь позивача процентів за користування коштами, виходячи з розміру облікової ставки Національного банку України.

Крім того, частиною першою статті 1050 ЦПК України передбачено, що якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.

За змістом частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Враховуючи, що позичальником обов`язок з повернення позики своєчасно не виконано, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку щодо стягнення з відповідача 3% річних за час прострочення повернення позики та інфляційних збитків.

Розрахунок вищезазначених сум, наведений у позовній заяві, є правильним та відповідає вимогам чинного законодавства.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 щодо того, що позивачем не доведено, що саме ним складено та підписано розписку, спростовуються матеріалами справи, які містять оригінал розписки, підписаної ОСОБА_2 , та доказів на спростування факту підписання цієї розписки відповідачем не надано.

Твердження ОСОБА_2 щодо того, що суд визнав факт підписання ним розписки без залучення експертів в галузі почеркознавства, є неспроможними, оскільки відповідне клопотання про призначення почеркознавчої експертизи у справі ним не заявлялось. Не надавалось таке клопотання і до суду апеляційної інстанції.

Відповідно до частини 1 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до частини 7 статті 81 цього Кодексу суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Отже, суд на підставі принципів змагальності та диспозитивності цивільного судочинства позбавлений можливості збирати докази за власною ініціативою, в тому числі, призначати експертизу, та обов`язок доказування своїх вимог та заперечень під час розгляду справи покладено саме на сторони.

Посилання ОСОБА_2 на те, що розписка ним не складалась та не підписувалась, а вимоги позивача виникли раптово з підстав його негативного ставлення до нього, є лише припущенням відповідача, що не підтверджується жодним доказом у справі, тому не може бути прийнято до уваги.

Доводи ОСОБА_2 щодо того, що наявність розписки не замінює собою необхідність укладення письмового договору позики, і вона є лише факультативним документом, з яким закон не пов`язує виникнення прав та обов`язків у особи, судовою колегією також відхиляються, оскільки за змістом частин 1, 2 статті 207 і частини 2 статті 1047 ЦК України дотримання письмової форми договору позики має місце у тому разі, якщо на підтвердження укладення договору представлена розписка або інший письмовий документ, підписаний позичальником, з якого вбачається як сам факт отримання позичальником певної грошової суми в борг (тобто із зобов`язанням її повернення), так і дати її отримання.

Розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей, тому посилання апелянта щодо не укладення договору у письмовій формі є помилковими.

Аргументи ОСОБА_2 щодо того, що розписка не містить істотних умов договору позики, зокрема, у ній відсутні умови та порядок отримання та повернення позики, зокрема, яким чином її надано та в якому порядку позика повинна бути повернута; сторонами не досягнуто згоди щодо місця повернення позики, не вказано конкретне місце виконання зобов`язання; боржнику не відомо місце проживання кредитора і визначити це місце самостійно він не мав можливості, є необґрунтованими.

Як вбачається зі змісту розписки, наданої ОСОБА_2 , вона містить у собі всі складові, які дають підстави вважати укладеним між сторонами саме договір позики. Зокрема, розписка містить умови щодо отримання позичальником грошей у борг із зобов`язанням його повернення та дати отримання і повернення коштів.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 532 ЦК України, якщо місце виконання зобов`язання не встановлено у договорі, виконання провадиться за грошовим зобов`язанням - за місцем проживання кредитора, а якщо кредитором є юридична особа, - за її місцезнаходженням на момент виникнення зобов`язання. Якщо кредитор на момент виконання зобов`язання змінив місце проживання (місцезнаходження) і сповістив про це боржника, зобов`язання виконується за новим місцем проживання (місцезнаходженням) кредитора з віднесенням на кредитора всіх витрат, пов`язаних із зміною місця виконання.

Отже, місце виконання зобов`язання не є тією істотною умовою договору позики, без якої його неможливо вважати укладеним.

Виходячи зі змісту розписки, яка, зокрема, містить паспортні дані кредитора, а також з характеру відносин, які склались між сторонами, необізнаність боржника щодо місця проживання кредитора або номера його банківського рахунку не звільняє його від обов`язку щодо повернення боргу.

Крім того, статтею 537 ЦК України встановлено, що боржник має право виконати свій обов`язок шляхом внесення належних з нього кредиторові грошей або цінних паперів у депозит нотаріуса, нотаріальної контори в разі: 1) відсутності кредитора або уповноваженої ним особи у місці виконання зобов`язання; 2) ухилення кредитора або уповноваженої ним особи від прийняття виконання або в разі іншого прострочення з їхнього боку.

Отже, відповідач не був позбавлений можливості виконати зобов`язання з повернення коштів шляхом внесення їх у депозит нотаріуса, однак доказів щодо вчинення ним таких дій матеріали справи не містять.

Твердження ОСОБА_2 щодо того, що кредитор мав встановити порядок і місце виконання зобов`язання шляхом направлення боржнику відповідної вимоги з зазначенням місця та порядку виконання зобов`язання, але він не проявив зацікавленості в поверненні боргу, не надав боржнику свого рахунку для зарахування коштів, не повідомив адреси свого місця проживання, що можливо кваліфікувати як прострочення кредитора, є безпідставними, оскільки обрання певного засобу правового захисту, у тому числі, і досудового врегулювання спору, є правом, а не обов`язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Позикодавець наділений можливістю реалізувати своє право на повернення позики, та процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України, як шляхом пред`явлення досудової вимоги, так і судової.

Посилання ОСОБА_2 щодо того, що його не було належним чином повідомлено про час та місце розгляду справи, спростовуються матеріалами справи, з яких вбачається, що відповідач отримував судові повістки про виклик у підготовче судове засідання на 09 квітня 2019 року (а. с. 58, вручено дружині), судові засідання на 14 травня 2019 року та 29 травня 2019 року (а. с. 109, 141) та був обізнаний, що у провадженні суду перебуває зазначена справа, що підтверджується його запереченнями на позовну заяву від 04 квітня 2019 року (а. с. 90-91), заявами про перенесення розгляду справи від 14 травня 2019 року (а. с. 139) та 28 травня 2019 року (а. с. 150).

Твердження відповідача щодо того, що він не з`являвся у судові засідання з поважних причин, а саме: поганого самопочуття, лікарняного та службового відрядження, та не мав змоги вирішити питання про участь у справі адвоката, судовою колегією не приймаються, оскільки зазначені причини неявки у судові засідання не можуть бути визнані поважними, адже не є об`єктивно непереборними, та відповідачем не доведено неможливість розгляду справи без його особистої участі та відсутність можливості забезпечити участь у розгляді справи представника.

За таких умов, судова колегія вважає правильним посилання суду першої інстанції на висновок Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі №910/12842/17, згідно якого відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Враховуючи, що судом не встановлено наявності обставин, які б унеможливлювали вирішення справи без участі ОСОБА_2 , судом вчинено всі необхідні дії для належного повідомлення учасників справи про день, час та місце розгляду справи, явка сторін в судове засідання обов`язковою не визнавалась, слід дійти висновку про відсутність порушення судом першої інстанції процесуальних прав відповідача.

Доводи ОСОБА_2 щодо того, що суд помилково не ухвалив заочне рішення, є безпідставними, оскільки однією з умов проведення заочного розгляду справи згідно пункту 3 частини 1 статті 280 ЦПК України є не подання відповідачем відзиву на позовну заяву, тоді як ОСОБА_2 надано заперечення на позов, які по суті є відзивом на позов. Крім того, ухвалення заочного рішення у справі є правом, а не обов`язком суду.

Отже, вирішуючи спір, який виник між сторонами справи, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив обставини справи та наявні у справі докази, надав їм належну оцінку, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення по суті спору, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Разом з тим, судова колегія не погоджується з висновком суду першої інстанції щодо стягнення з ОСОБА_2 на користь позивача витрат на правову допомогу у розмірі 4000,00 грн.

Відповідно до частин 1, 3 статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати: на професійну правничу допомогу.

Право на професійну правничу допомогу гарантовано статтею 59 Конституції України, офіційне тлумачення якого надано Конституційним Судом України у рішеннях від 16 листопада 2000 року № 13-рп/2000, від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009.

Так, у рішенні Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009 зазначено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема, в судах та інших державних органах, захист від обвинувачення тощо.

Згідно статті 26 цього Закону документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, можуть бути: договір про надання правової допомоги; довіреність; ордер; доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.

За змістом статті 30 цього Закону гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.

Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.

При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Відповідно до статті 33 Правил адвокатської етики, єдиною допустимою формою отримання адвокатом винагороди за надання правової допомоги клієнту є гонорар.

Розмір гонорару та порядок його внесення мають бути чітко визначені в угоді про надання правової допомоги. Засади обчислення гонорару (фіксована сума, погодинна оплата, доплата гонорару за позитивний результат по справі тощо) визначаються за домовленістю між адвокатом та клієнтом і також мають бути закріплені в угоді.

Згідно вимог статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Частиною 8 статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі Двойних проти України (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі Гімайдуліна і інших проти України (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі East/West Alliance Limited проти України , від 26 лютого 2015 року у справі Баришевський проти України (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.

Склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмету доказування в справі, що свідчить про те, що витрати на правову допомогу повинні бути обґрунтовані належними та допустимими доказами.

На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг, акти виконаних або отриманих послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордеру, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). При цьому, недопустимими є документи, які не відповідають встановленим вимогам.

До складу витрат включаються лише фактично сплачені стороною або її представником (а не будь-ким) витрати, та їх сплата повинна бути підтверджена відповідними фінансовими документами.

Таким чином, на підтвердження здійсненої правової допомоги, необхідно долучати й розрахунок погодинної вартості правової допомоги, наданої у справі, який має бути передбачений договором про надання правової допомоги, та може міститися у акті приймання-передачі послуг за договором.

Розрахунок платної правової допомоги повинен відображати вартість години за певний вид послуги та час витрачений на: участь у судових засіданнях; вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням; ознайомлення з матеріалами справи в суді тощо.

Суд має вирішити питання про відшкодування стороні, на користь якої відбулося рішення, витрат на послуги адвоката, керуючись принципами справедливості, співмірності та верховенства права.

Верховний Суд у своїй постанові від 03 травня 2018 року в справі №372/1010/16-ц дійшов висновку, що якщо стороною буде документально доведено, що нею понесені витрати на правову допомогу, а саме, надано договір на правову допомогу, акт приймання-передачі наданих послуг, платіжні документи про оплату таких послуг, розрахунок таких витрат, то у суду відсутні підстави для відмови у стягненні таких витрат стороні, на користь якої ухвалено судове рішення.

Як вбачається з матеріалів справи інтереси ОСОБА_1 представляв адвокат Максимов М.І., який діє на підставі свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю, серія ДН, №5194, від 26 вересня 2018 року, ордеру серія ДН, №073105 від 25 лютого 2019 року, договору про надання правової допомоги (у цивільних справах) від 15 січня 2019 року та додаткової угоди №1 до нього, якою визначено, що сторони договору погодили наступний загальний розмір гонорару за надання правової допомоги: 4000,00 грн.

Додатковою угодою сторони погодили наступний порядок сплати гонорару: авансовий платіж у розмірі 2000,00 грн. сплачується клієнтом на користь адвоката протягом трьох днів з моменту підписання додаткової угоди, фінальний платіж у розмірі 2000,00 грн. сплачується клієнтом на користь адвоката протягом трьох днів з моменту ухвалення судового рішення у суді першої інстанції (а. с. 16-20, 123-124).

З акту частково наданих послуг від 16 січня 2019 року вбачається, що адвокат Максимов М.І. надав, а клієнт ОСОБА_1 прийняв наступні послуги з надання правової допомоги: консультування з приводу виконання предмета договору про надання правової допомоги від 15 січня 2019 року - 1 год., складання позовної заяви про стягнення богу за договором позики - 1,30 год., формування всіх додатків до позовної заяви про стягнення боргу за договором позики з ОСОБА_2 та направлення позовної заяви до суду - 30 хвилин. Загальна вартість послуг з надання правової допомоги становить 2000,00 грн. (а. с. 21-22).

Сплата ОСОБА_1 адвокату Максимову М.І. коштів за надання правової допомоги підтверджується копією прибуткового касового ордеру №134 від 20 січня 2019 року на суму 2000,00 грн. (а. с. 23) та оригіналом прибуткового касового ордеру б/н від 20 травня 2019 року на суму 2000,00 грн. (а. с. 146).

Однак, матеріали справи не містять акту наданих послуг, який би підтверджував надання ОСОБА_1 адвокатом Максимовим М.І. правової допомоги саме на суму 4000,00 грн., з відповідним детальним переліком наданих послуг та зазначенням кількості часу, що витрачена на їх надання.

Позивачем надано лише акт частково наданих послуг на суму 2000,00 грн., та належних доказів в обґрунтування надання правових послуг на суму 4000,00 грн. матеріали справи не містять.

Крім того, до суду надано оригінал прибуткового касового ордеру лише на суму 2000,00 грн., інший прибутковий касовий ордер на суму 2000,00 грн. надано у копії.

Таким чином, судова колегія вважає, що позивачем обґрунтовано та підтверджено належними доказами сплату послуг за надання правової допомоги лише у розмірі 2000,00 грн., які підлягають стягненню на його користь з ОСОБА_2 .

В іншій частині судове рішення є законним та обґрунтованим, прийнято з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до статті 141 ЦПК України, а також згідно із пунктом 35 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах № 10 від 17 жовтня 2014 року із змінами зазначено, що вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати положення статті 141 ЦПК України та керуватися тим, що судовий збір та інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки апеляційну скаргу по суті спору залишено без задоволення, підстав для розподілу судового збору за перегляд справи судом апеляційної інстанції не вбачається.

Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 2 ч.1 ст.374, ст.376, ст. ст. 381 - 384, 389 ЦПК України

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - задовольнити частково.

Рішення Дворічанського районного суду Харківської області від 29 травня 2019 року - змінити в частині стягнення витрат на правничу допомогу.

Розмір стягнутих з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрат на правничу допомогу в розмірі 4000,00 грн. зменшити до 2000,00 грн.

В іншій частині рішення суду - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, є остаточною, касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 3 статті 389 ЦПК України.

Головуючий І.В. Бурлака

Судді І.О. Бровченко

А.І. Колтунова

Повний текст постанови складено 19 вересня 2019 року.