Постанова

від 19.09.2019 по справі 522/5392/17

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

19 вересня 2019 року

м. Київ

справа № 522/5392/17

провадження № 61-45297св18

Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Кузнєцова В. О. (суддя-доповідач), Жданової В. С., Ігнатенка В. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Одеська міська рада, Товариство з обмеженою відповідальністю ЕДВАНСМЕНТ ,

третя особа - Департамент комунальної власності Одеської міської ради

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 04 серпня 2017 року у складі судді Бойчук А. Ю., та постанову Апеляційного суду Одеської області від 05 вересня 2018 року у складі колегії суддів: Цюри Т. В., Сегеди С. М., Кононенко Н. А.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Одеської міської ради та Товариства з обмеженою відповідальністю ЕДВАНСМЕНТ (далі - ТОВ ЕДВАНСМЕНТ ), третя особа - Департамент комунальної власності Одеської міської ради, про визнання незаконними рішень та визнання недійсним договору оренди землі.

Позовні вимоги ОСОБА_1 мотивовані тим, що при надані дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, орієнтовною площею 2,9 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , для експлуатації та обслуговування торговельного ринку та благоустрою прилеглої території та при формуванні земельної ділянки з кадастровим номером 5110137500:34:003:0024 площею 2,3859 га відбулася зміна цільового призначення земельної ділянки.

Позивач зазначав, що у порушення вимог частини п`ятої статті 20 ЗК України відсутня містобудівна документація, яка передбачала розміщення на Старосінній площі в м. Одесі торговельного ринку, а отже рішення Одеської міської ради від 16 березня 2016 року №484 та від 30 червня 2016 року №1023 є такими, що прийняті з порушенням вимог чинного законодавства, а тому мають бути визнані незаконними.

Також позивач вказував, що у відповідача не було передбачених частиною другою статті 134 ЗК України повноважень для передачі ТОВ ЕДВАНСМЕНТ в оренду земельної ділянки без земельної торгівлі (аукціону). Так як рішення №484 та №1023 прийняті з порушенням чинного на той час законодавства України, то укладений на виконання рішення договір оренди землі також є недійсним, оскільки ці рішення є правовою підставою для укладання договору оренди, а сам договір оренди є їх безпосереднім наслідком.

З урахуванням наведеного позивач просив суд визнати незаконним пункт 2 рішення Одеської міської ради від 16 березня 2016 року № 484-VII, визнати незаконним рішення Одеської міської ради №1023-VII від 30 червня 2016 року, та визнати недійсним договір оренди землі від 19 серпня 2016 року, укладений між Одеською міською радою та ТОВ ЕДВАНСМЕНТ , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Чужовською Н. Ю., зареєстрований в реєстрі № 1995.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 04 серпня 2017 року в позові ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем не доведено у чому саме полягають порушення прав позивача. Відмовляючи у позові, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не надано суду належних та допустимих доказів, які б підтверджували ту обставину, що його права та свободи взагалі будь-ким порушені чи не визнаються, або оспорюються, не навів доказів у чому полягають порушення його прав. Також суд першої інстанції зауважив, що порушення вимог закону діями суб`єкта владних повноважень не є достатньою підставою для визнання їх протиправними, оскільки обов`язковою умовою визнання їх протиправними є доведеність позивачем порушення його прав та охоронюваних законом інтересів цими діями.

Крім того, суд першої інстанції зауважив, що оскільки відмовляється у задоволенні позовних вимог в частині визнання незаконним пункту 2 рішення Одеської міської ради від 16 березня 2016 року № 484-VII, незаконним рішення Одеської міської ради від 30 червня 2016 року №1023-VII, підстав для визнання недійсним договору оренди немає.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою апеляційного суду Одеської області від 05 вересня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 04 серпня 2017 року залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що висновки суду першої інстанції повністю відповідають встановленим обставинам справи, неправильного застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права судом першої інстанції не допущено.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів

У жовтні 2018 року ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.

Касаційна скарга мотивована тим, що заявник має право на оскарження рішення органу місцевого самоврядування, як член територіальної громади міста Одеси та має право самостійно вирішувати певні питання місцевого значення, оскільки Одеська міська рада є представницьким органом, який наділений правом представляти інтереси територіальної громади і приймати від її імені рішення.

Також у касаційній скарзі заявник на підтвердження доводів щодо порушеного права посилається на правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду України від 05 жовтня 2016 року № 3-604гс16, де зазначено, що правовідносини, пов`язані з вибуттям об`єкта із комунальної власності (тобто об`єкта комунальної власності), становлять суспільний публічний інтерес, а незаконність рішення органу місцевого самоврядування, на підставі якого об`єкт вибув із комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає. Отже, ця справа, на думку заявника, враховуючи, що має місце розпорядження об`єктом комунальної власності, складає суспільний інтерес.

Крім того касаційна скарга в частині посилання заявника на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального права мотивована доводами, викладеними у позовній заяві.

Ухвалою Верховного Суду від 20 листопада 2018 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та надано строк для надання відзиву.

Узагальнений виклад позицій інших учасників справи

У грудні 2018 року Одеська міська рада на адресу Верховного Суду надіслала відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , у якому посилаючись на правильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та дотримання норм процесуального права, просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Встановлено, і це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій постановлено з правильним застосуванням норм матеріального права та додержанням норм процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Фактичні обставини справи встановлені судами

Судами встановлено, що 16 березня 2016 року Одеською міською радою було прийнято рішення № 484-VII, пунктом 2 якого надано дозвіл ТОВ ЕДВАНСМЕНТ на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, орієнтованою площею 2,9 га, за адресою: АДРЕСА_1 , для експлуатації та обслуговування торговельного ринку та благоустрою території.

Рішенням Одеської міської ради № 1023-VII від 30 червня 2016 року, серед іншого, було вирішено:

- затвердити проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки (кадастровий номер 5110137500:34:003:0024), площею 2,3859 га (категорія земель за основним цільовим призначенням - землі житлової та громадської забудови), за адресою: АДРЕСА_1 .

- надати ТОВ ЕДВАНСМЕНТ земельну ділянку, вказану в пункті 1 цього рішення, в оренду терміном на 25 років, для експлуатації та обслуговування торговельного ринку та благоустрою прилеглої території.

- затвердити проект договору оренди землі між Одеською міською радою ТОВ ЕДВАНСМЕНТ .

19 серпня 2016 року між Одеською міською радою та ТОВ ЕДВАНСАМЕНТ було укладено договір оренди землі, предметом якого є спірна земельна ділянка площею 2,3859 га. За змістом цього договору ця земельна ділянка складається у тому числі по угіддях: капітальна одноповерхова - 0,1105 га; капітальна трьох і більше поверхова забудова - 0,0179 га; під спорудами - 0,0182 га; під проїздами, проходами та площадками - 1,0735 га; під зеленими насадженнями - 0,4747 га; під залізницями - 0,6911га.

Мотиви з яких виходить Верховний Суд та застосовані норми права

Відповідно до статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно з частиною третьою статті 140 Конституції України місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи.

Частиною першою статті 3 Закону України Про місцеве самоврядування в України передбачено, що громадяни України реалізують своє право на участь у місцевому самоврядуванні за належністю до відповідних територіальних громад.

Відповідно до частини другої статті 6 Закону України Про місцеве самоврядування в України територіальні громади в порядку, встановленому законом, можуть об`єднуватися в одну сільську, селищну, міську територіальну громаду, утворювати єдині органи місцевого самоврядування та обирати відповідно сільського, селищного, міського голову.

Частиною першою статті 10 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні визначено сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.

Згідно з частиною п`ятою статті 60 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об`єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об`єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду.

Територіальна громада, як власник об`єкту комунальної власності, делегує відповідному органу місцевого самоврядування (раді) повноваження щодо здійснення права власності від її (громади) імені в її інтересах, виключно у спосіб та в межах повноважень передбачених законодавством.

Воля територіальної громади, як власника, може виражатись лише у таких діях органу місцевого самоврядування, які відповідають вимогам законодавства та інтересам територіальної громади.

Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування (частина друга статті 327 ЦК України).

Статтею 124 ЗК України визначений порядок передачі земельних ділянок в оренду. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, громадянам, юридичним особам, визначеним частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу, здійснюється в порядку, встановленому статтею 123 цього Кодексу.

Право на оскарження рішень органів місцевого самоврядування мають особи, щодо яких застосовано відповідне рішення, а також особи, які є суб`єктами правовідносин, де застосовуються прийняті органами місцевого самоврядування акти.

Вирішуючи спір по суті позовних вимог, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, визначився правильно з характером спірних правовідносин, встановив у повному обсязі фактичні обставини справи, що мають суттєве значення для її вирішення з урахуванням наданих сторонами доказів у їх сукупності та дійшов правильного висновку про відмову у позові з підстав, викладених у рішенні.

Відмовляючи у позові, суд першої інстанції обґрунтовано зауважив, що порушення вимог Закону діями суб`єкта владних повноважень не є достатньою підставою для визнання їх протиправними, оскільки обов`язковою умовою визнання їх протиправними є доведеність позивачем порушених його прав та охоронюваних законом інтересів цими діями. Обов`язковою умовою задоволення позову є доведеність позивачем порушених саме його прав та охоронюваних законом інтересів з боку відповідача, зокрема наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або законного інтересу, на захист якого подано позов.

При цьому відсутність порушеного права та неправильний спосіб захисту встановлюються при розгляді справи по суті і є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.

Переглядаючи рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку та перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, апеляційний суд, звернув увагу на висновки Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду, викладені у постанові від 02 липня 2018 року, де зазначено, що процесуальний закон вимагає, щоб у позовній заяві про оскарження нормативно-правового акта позивач обґрунтував свою належність до суб`єктів правовідносин, у яких застосовується або буде застосовано цей акт. Звертаючись до суду із позовом щодо законності правового акта суб`єкта владних повноважень, позивач також повинен пояснити, які правові наслідки безпосередньо для нього породжує оскаржуване рішення.

Погоджуючись з висновками суду першої інстанції та залишаючи без змін рішення, апеляційний суд обґрунтовано виходив з того, що ОСОБА_1 ні в суді першої інстанції, ні в суді апеляційної інстанції за допомогою належних та допустимих доказів не було доведено порушення будь-яких його прав чи інтересів, як члена територіальної громади оскарженими рішеннями Одеської міської ради, а саме пунктом 2 рішення Одеської міської ради від 16 березня 2016 року № 484-VII та рішенням Одеської міської ради від 30 червня 2016 року № 1023-VII.

З такими висновками погоджується й Верховний Суд.

Необґрунтованими є доводи заявника, викладені у касаційній скарзі щодо порушення його права на оскарження рішення органу місцевого самоврядування, як члена територіальної громади міста Одеси та його права самостійно вирішувати певні питання місцевого значення, оскільки Одеська міська рада є представницьким органом, який наділений правом представляти інтереси територіальної громади і приймати від її імені рішення.

Статтею 55 Конституції України передбачено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Відповідно до частин першої та другої статті 124 Конституції України делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.

Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

З урахуванням конституційного положення про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на будь-які правовідносини, що виникають у державі (стаття 124 Конституції України), судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян.

У Рішенні Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року № 8?рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) вказано, що судовий захист прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина. І саме держава бере на себе такий обов`язок відповідно до частини другої статті 55 Конституції України. Право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя. Відсутність такої можливості обмежує це право. А за змістом частини другої статті 64 Конституції України право на судовий захист не може бути обмежено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану.

З урахуванням внесених змін до Конституції України Законом України від 02 червня 2016 року № 1401-VIII Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) , вказане Рішення Конституційного Суду України не втратило свого значення у контексті права на доступ до суду.

Судами першої та апеляційної інстанції позов ОСОБА_1 розглянутий по суті заявлених вимог, при вирішенні спору підлягало врахуванню обсяг позовних вимог та категорія цього спору.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суди першої та апеляційної інстанції обґрунтували свої висновки та навели мотиви такого рішення, при цьому перешкод позивачеві у доступі до правосуддя не встановлено.

Посилання заявника у касаційній скарзі на те, що судами першої та апеляційної інстанції не враховано правової позиції Верховного Суду України, яка висловлена у постанові від 05 жовтня 2016 року у справі № 3-604гс16 (№ 916/2129/15), є безпідставними, оскільки у вказаній справі предметом позову було витребування майна з чужого незаконного володіння та Верховним Судом України було встановлено у контексті статті 388 ЦК України, що правовідносини, пов`язані з вибуттям об`єкта з комунальної власності, становлять суспільний публічний інтерес, а незаконність рішення органу місцевого самоврядування, на підставі якого об`єкт вибув з комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає, у зв`язку із чим погодився з висновком суду апеляційної інстанції про витребування у ТОВ Аверс Строй на користь територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради нежитлових приміщень № 503, загальною площею 246,3 кв. м, що розташовані на АДРЕСА_2 , зазначивши при цьому, що не вбачається невідповідності втручання держави у право власності ТОВ Аверс Строй критеріям правомірного втручання у право особи на мирне володіння майном.

Висновки судів першої та апеляційної інстанції відповідають обставинам справи, які встановлені відповідно до вимог процесуального закону, а також узгоджуються з нормами матеріального права, які судом правильно застосовані.

Доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанції не спростовують, на законність судового рішення не впливають, фактично стосуються переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Частина четверта статті 10 ЦПК України і стаття 17 Закону України від 23 лютого 2006 року Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини покладає на суд обов`язок при розгляді справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Оскільки інші доводи касаційної скарги, є ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким суд надав належну оцінку, Верховний Суд доходить висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника, при цьому Верховний Суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії , §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі Хірвісаарі проти Фінляндії ).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення першої та апеляційної інстанцій - без змін.

Щодо розподілу судових витрат

Відповідно до підпункту в пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 04 серпня 2017 року та постанову Апеляційного суду Одеської області від 05 вересня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. О. Кузнєцов В. М. Ігнатенко В. С. Жданова