Рішення від 24.09.2019 по справі 910/7173/19

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

24.09.2019Справа № 910/7173/19 За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Лисичанський пивоварний завод"

до 1) Публічного акціонерного товариства "Дельта банк

2) Публічного акціонерного товариства "Кредитпромбанк"

про визнання частково недійсним договору купівлі-продажу прав вимоги від 27.09.2013

Господарський суд міста Києва у складі судді Спичака О.М.

за участю секретаря судового засідання

Тарасюк І.М.

Представники учасників судового процесу:

від позивача: Приходько С.В.

від відповідача 1: Іванов А.О.

від відповідача 2: не з`явився

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Лисичанський пивоварний завод" звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства "Дельта банк" та Публічного акціонерного товариства "Кредитпромбанк" про визнання частково недійсним договору купівлі-продажу прав вимоги від 27.09.2013 в частині передачі вимог за кредитним договором №13/046/2007-КЛТ від 29.05.2007р.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що під час укладення договору купівлі-продажу прав вимоги від 27.09.2013 в частині передачі вимог за кредитним договором № 13/046/2007-КЛТ, не були додержані вимоги чинного законодавства України, а саме відповідачем 2 не було передано відповідачу 1 оригінал кредитного договору, додаткових угод до нього, усіх забезпечувальних договорів та будь-яких інших документів, що стосуються основного зобов`язання.

Ухвалою від 18.06.2019р. відкрито провадження по справі; постановлено розгляд справи здійснювати за правилами загального позовного провадження; призначено підготовче засідання на 17.07.2019р.

Відповідач 1 у відзиві проти задоволення позовних вимог надав заперечення, посилаючись на те, що у провадженні Господарського суду міста Києва перебувала справа №910/7244/14 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Лисичанський пивоварний завод" до 1. Публічного акціонерного товариства "Кредитпромбанк" та 2.Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" про визнання договору недійсним, що на думку відповідача 1 вказує на наявність судового рішення, яким встановлено відповідність оспорюваного правочину вимогам законодавства. Крім того, вказаним учасником судового процесу заявлено про застосування строків позовної давності.

17.07.2019р. судом було продовжено строк підготовчого провадження на 30 календарних днів та відкладено підготовче засідання на 04.09.2019р.

04.09.2019р. судом було закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 24.09.2019р.

Представник позивача у судовому засіданні 24.09.2019р. позовні вимоги підтримав в повному обсязі.

Представник відповідача 1 проти задоволення позовних вимог надав заперечення.

Відповідач 2 відзиву на позов не подав, у судове засідання 24.09.2019р., як і в попередні засідання суду не з`явився, проте, про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином.

Наразі, з огляду на неявку вказаного учасника судового процесу, суд зазначає наступне.

Неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті (ч.1 ст.202 Господарського процесуального кодексу України).

Зі змісту п.1 ч.3 ст.202 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справу за відсутності учасника справи, якого було належним чином повідомлено про судове засідання, та яким не було повідомлено про причини неявки.

Згідно ч.1 ст.3 Господарського процесуального кодексу України судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України Про міжнародне приватне право , Закону України Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом , а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

За приписами ст.9 Конституції України, статті 19 Закону України Про міжнародні договори України і статті 4 Господарського процесуального кодексу України господарські суди у процесі здійснення правосуддя мають за відповідними правилами керуватися нормами документів, ратифікованих законами України.

Відповідно до ч.1 ст.1 Закону України Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950р., Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції Україна повністю визнає на своїй території дію приписів Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Суду в усіх питаннях, що стосуються її тлумачення і застосування.

Водночас ст.17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на справедливий розгляд його справи.

У рішенні 15-рп/2004 від 02.11.2004р. Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень ст.69 Кримінального кодексу України (справа про призначення судом більш м`якого покарання) визначено, що справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню. У сфері реалізації права справедливість проявляється, зокрема, у рівності всіх перед законом і засобах, що обираються для їх досягнення.

Значення принципів справедливості та добросовісності поширюється не тільки на сферу виконання зобов`язань, а і на сферу користування правами, тобто, такі засади здійснення судочинства виступають своєрідною межею між припустимим використанням права (як формою правомірного поводження) та зловживанням правами (як формою недозволеного використання прав).

Одночасно, застосовуючи відповідно до ч.1 ст.11 Господарського процесуального кодексу України, ст.17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини при розгляді справи ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд зазначає, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується з обов`язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (п.35 рішення від 07.07.1989р. Європейського суду з прав людини у справі Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain).

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі Смірнова проти України ).

Отже, за висновками суду, неявка відповідача 2 не перешкоджає розгляду спору у судовому засіданні 24.09.2019р.

В судовому засіданні 24.09.2019р. на підставі ст. 240 Господарського процесуального кодексу України проголошено вступну та резолютивну частини рішення суду.

Розглянувши подані документи і матеріали, з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши пояснення представників позивача та відповідача 1, Господарський суд міста Києва,

ВСТАНОВИВ:

29.05.2007р. між Закритим акціонерним товариством "Лисичанський пивоварний завод" (позичальник) (правонаступником якого є Товариство з обмеженою відповідальністю Лисичанський пивоварний завод ) та Відкритим акціонерним товариством Кредитпромбанк (банк) було укладено кредитний договір №13/046/2007-КЛТ, яким згідно п.1.1 встановлюється процедура та умови надання банком у майбутньому кредитів (траншів) позичальнику в національній валюті України або в доларах США з повною або частковою конвертацією в українську гривню в межах загальної суми, еквівалентної 14 000 000 доларів США за офіційним курсом Національного банку України на дату укладання кожної додаткової угоди до цього договору про надання кредиту, що є його невід`ємною частиною; процедура та умови повернення позичальником отриманих кредитів, нарахування та сплати процентів за отриманими кредитами, нарахування та сплати комісії за надання кредитів; а також взаємні права та зобов`язання сторін, що виникнуть при наданні банком кредитів.

За умовами п.1.2 договору №13/046/2007-КЛТ від 29.05.2007р. зобов`язання банку щодо надання кредитів та зобов`язання позичальника щодо повернення кредитів, сплати процентів та комісії, а також інші права та зобов`язання сторін, передбачені цим договором, виникають з моменту укладання сторонами додаткових угод про надання кредитів, в сумах, зазначених в таких додаткових угодах. Строк користування кожним окремим кредитом у межах загальної суми, встановленої пунктом 1.1 цього договору, визначається додатковими угодами, але не пізніше строку, встановленого п.3.4.5 цього договору.

Цей договір набуває чинності з дня його підписання і діє до повного погашення позичальником кредитів, процентів за користування ними та комісій, а при наявності простроченої заборгованості - і пені за несвоєчасне погашення кредитів та сплату процентів (п.5.1 договору №13/046/2007-КЛТ від 29.05.2007р.).

Як свідчать матеріали справи, до вказаного кредитного договору укладались численні додаткові угоди.

З матеріалів справи вбачається, що 27.09.2013р. між Публічним акціонерним товариством Кредитпромбанк (продавець) та Публічним акціонерним товариством Дельта банк (покупець) було укладено договір купівлі-продажу прав вимоги, за умовами п.2.1 якого продавець цим погоджується продати (відступити) права вимоги та передати їх покупцю, а покупець цим погоджується купити права вимоги, прийняти їх та сплатити загальну купівельну ціну.

За умовами п.2.3 договору від 27.09.2013р. права вимоги переходять від продавця до покупця, та обов`язки продавця передати права вимоги вважаються виконаними з моменту підписання продавцем та покупцем акту приймання-передачі прав вимоги.

Зі змісту п.1.1 договору від 27.09.2013р. полягає, що правами вимоги є всі права вимоги (як існуючі, так і майбутні, як наявні так і умовні) продавця в якості кредитора до позичальників за кредитними договорами, а також всі права вимоги продавця до осіб, які надали забезпечення за договорами забезпечення, включаючи будь-які та всі права вимоги та засоби захисту прав, які доступні продавцю щодо виконання позичальниками та/або особами, які надали забезпечення будь-яких своїх обов`язків за кредитними договорами та договорами забезпечення.

Загальна купівельна ціна є сумою всіх купівельних цін за права вимоги, зазначених у додатку 1, та становить 2 868 115 813, 48 грн.

У п.7.1 вказано, що цей договір набуває чинності у момент його підписання сторонами і нотаріального посвідчення і залишатиметься чинним до моменту виконання сторонами своїх обов`язків за ним в повному обсязі.

У додатку №1 до договору від 27.09.2013р. погоджено, що продавець продає, а покупець купує, в тому числі, право вимоги до Товариства з обмеженою відповідальністю Лисичанський пивоварний завод за кредитним договором №13/046/2007-КЛТ від 29.05.2007р.

Договір від 27.09.2013р. купівлі-продажу прав вимоги підписано представниками обох контрагентів, скріплено печатками юридичних осіб та посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шевченко Д.Г.

Відповідно до ст.628 Цивільного кодексу України, ст.180 Господарського кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

За приписом ст.638 Цивільного кодексу України, ст.180 Господарського кодексу України істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

При цьому, за змістом п.3 ст.180 Господарського кодексу України при укладенні господарського договору сторони зобов`язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Враховуючи, що господарським судом було встановлено досягнення відповідачами 1 та 2 згоди щодо всіх істотних умов договору купівлі-продажу, спірний правочин є укладеним.

Згідно ч.1 ст.2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (ч.2 ст.4 Господарського процесуального кодексу України).

Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Захист цивільних прав та інтересів судом здійснюється у спосіб встановлений законом або договором.

Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається ч.2 ст.16 Цивільного кодексу України. Аналогічні положення містить ст.20 Господарського кодексу України.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст.204 Цивільного кодексу України).

Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (ч.1 ст.203 Цивільного кодексу України).

За приписом ст.215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб`єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

За загальним правилом статті 217 Цивільного кодексу України правочин не може бути визнаний недійсним, якщо законові не відповідають лише окремі його частини і обставини справи свідчать про те, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної його частини. У такому разі господарський суд може визнати недійсною частину правочину. Недійсними частини правочину визнаються за загальними правилами визнання правочинів недійсними із застосуванням передбачених законом наслідків такого визнання. Якщо недійсна частина правочину виконана будь-якою із сторін, господарський суд визначає наслідки такої недійсності залежно від підстави, з якої вона визнана недійсною (п.2.11 Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними ).

Пунктом 2.1. Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними визначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.

Відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

За приписами ч.1 ст.207 Господарського кодексу України господарське зобов`язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб`єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

За змістом Постанови №9 від 06.11.2009р. Пленуму Верховного Суду України Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з ч.ч.1-3 ст.13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Аналогічна норма міститься у ч.1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України.

Частиною 3 ст. 162 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що позовна заява повинна містити виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; правові підстави позову.

За таких обставин, приймаючи до уваги положення Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання договору недійсним в частині повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угод (їх частин) недійсними.

Яке вказувалось вище, обґрунтовуючи поданий позов позивачем вказано, що під час укладення договору купівлі-продажу прав вимоги від 27.09.2013 в частині передачі вимог за кредитним договором № 13/046/2007-КЛТ, не були додержані вимоги чинного законодавства України, а саме відповідачем 2 не було передано відповідачу 1 оригінали кредитного договору, додаткових угод до нього, усіх забезпечувальних договорів та будь-яких інших документів, що стосуються кредитного договору.

Відповідач 1 проти задоволення позовних вимог надав заперечення, посилаючись на те, що у провадженні Господарського суду міста Києва перебувала справа №910/7244/14 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Лисичанський пивоварний завод" до 1. Публічного акціонерного товариства "Кредитпромбанк" та 2.Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" про визнання договору недійсним, що на думку відповідача 1 вказує на наявність судового рішення, яким встановлено відповідність оспорюваного правочину вимогам законодавства. Крім того, вказаним учасником судового процесу заявлено про застосування строків позовної давності.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх -обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті від обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, господарський суд дійшов висновку щодо відсутності підстав для задоволення позову. При цьому, суд виходить з наступного.

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (ч.1 ст.655 Цивільного кодексу України).

Частиною 3 ст.656 Цивільного кодексу України унормовано, що предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом.

За приписами ч.1 ст.203 Цивільний кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.512 Цивільного кодексу України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

В силу ст.514 Цивільного кодексу України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Заміна кредитора у зобов`язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 516 Цивільного кодексу України).

Судом враховано, що у ч.1 ст.517 Цивільного кодексу України зазначено, що первісний кредитор у зобов`язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення.

Тобто, ч.1 ст.517 Цивільного кодексу України обумовлює саме порядок виконання відповідного договору, зокрема відповідний обов`язок первісного кредитора з передачі документів новому кредитору.

Судом прийнято до уваги, що відповідачем 1 у відзиві на позов та письмових поясненнях по справі обставини непередання первісним кредитором новому кредитору оригіналів документів, які засвідчують право вимоги до позивача за кредитним договором №13/046/2007-КЛТ від 29.05.2007р. було підтверджено.

Проте, суд звертає увагу позивача на те, що правовим наслідком порушення первісним кредитором вказаного вище обов`язку ніяким чином не є підставою для недійсності правочину купівлі-продажу права вимоги, оскільки невиконання умов договору має самостійні правові наслідки як то застосування певних заходів відповідності, звернення до суду з вимогами про зобов`язання виконати певний обов`язок (для сторін договору).

Одночасно, виходячи з правової природи оспорюваного правочину суд також зауважує, що частиною 2 ст.517 Цивільного кодексу України визначено, що боржник має право не виконувати свого обов`язку новому кредиторові до надання боржникові доказів переходу до нового кредитора прав у зобов`язанні.

Таким чином, обставини не передання оригіналів документів, які б засвідчували право вимоги первісного кредитора до боржника, а також перехід до нового кредитора відповідного права мають правове значення саме у судовому спорі про стягнення відповідної заборгованості.

В контексті означеного суд також зазначає, що частиною 1 ст.73 Господарського процесуального кодексу України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч.1 ст.77 Господарського процесуального кодексу України).

Частинами 1, 2 ст.91 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього.

Копії документів вважаються засвідченими належним чином, якщо їх засвідчено в порядку, встановленому чинним законодавством (ч.4 ст.91 Господарського процесуального кодексу України).

У ч.6 ст.91 Господарського процесуального кодексу України вказано, що якщо подано копію (електронну копію) письмового доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал письмового доказу. Якщо оригінал письмового доказу не поданий, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (електронної копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги.

Тобто, саме у спорі між новим кредитором та боржником про стягнення заборгованості останнім може бути заявлено про відсутність певного грошового зобов`язання з огляду на відсутність оригіналів документів, які підтверджують наявність права вимоги.

Отже, з урахуванням приписів ч.2 ст.517 Цивільного кодексу України боржник має право не виконувати свого обов`язку перед новим кредитором до моменту надання оригіналів документів у відповідності до вимог ст.91 Господарського процесуального кодексу України, які засвідчують право вимоги за договором та доказів переходу до нового кредитора вказаного права.

За таких обставин, посилання позивача в обґрунтування позовних вимог на невідповідність оспорюваного правочину вимогам ч.1 ст.517 Цивільного кодексу України є безпідставним та юридично неспроможними.

Одночасно, твердження відповідача 1 на те, що у провадженні Господарського суду міста Києва перебувала справа №910/7244/14 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Лисичанський пивоварний завод" до 1. Публічного акціонерного товариства "Кредитпромбанк" та 2.Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" про визнання договору недійсним, що на думку відповідача 1 вказує на наявність судового рішення, яким встановлено відповідність оспорюваного правочину вимогам законодавства не нівелюють у даному випадку необхідності оцінки доводів позивача щодо наявності підстав для недійсності договору, викладених у розглядуваному позові.

В контексті означеного суд звертає увагу на те, що згідно з положеннями процесуального законодавства позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову. Аналогічну правову позицію висловлено у постанові Верховного Суду від 25.10.2018р. по справі №910/3788/18.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

Суд при розгляді спору обмежений предметом та підставами позовних вимог.

Наразі, судом враховано, що Товариство з обмеженою відповідальністю "Лисичанський пивоварний завод" у 2014 зверталось до Господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства "Кредитпромбанк" та Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" про визнання договору купівлі-продажу прав вимоги від 27.09.2013, укладеного між Публічним акціонерним товариством "Дельта Банк" та Публічним акціонерним товариством "Кредитпромбанк" недійсним.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 03.06.2014р. у справі № 910/7244/14 у задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю "Лисичанський пивоварний завод" відмовлено повністю.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 24.09.2014р. у справі № 910/7244/14 рішення Господарського суду міста Києва від 03.06.2014 залишено без змін.

Постановою від 13.11.2014р. Вищого господарського суду України вказані судові рішення залишено без змін.

Зі змісту рішення Господарського суду міста Києва від 03.06.2014 полягає, що обґрунтовуючи позовну заяву, позивач вказував на те, що відповідачами не було повідомлено позивача про укладення вищевказаного договору купівлі-продажу і ця обставина, як на думку позивача, є підставою для визнання договору купівлі-продажу прав вимоги від 27.09.2013 р. недійсним, оскільки: згідно частини 1 статті 515 Цивільного кодексу України заміна кредитора не допускається у зобов`язаннях, нерозривно пов`язаних з особою кредитора; відповідно до частини 2 статті 516 Цивільного кодексу України, якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов`язанні; новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків; у цьому разі виконання боржником свого обов`язку первісному кредитору є належним виконанням; відповідно до частини 2 статті 517 Цивільного кодексу України боржник має право не виконувати свого обов`язку новому кредитору до надання боржникові доказів переходу до нового кредитора прав у зобов`язанні.

Тобто, з наведеного полягає, що підстави позовних вимог у справі №910/7244/14 є відмінними від підстав позову у розглядуваній справі, а отже, надання оцінки судом правомірності правочину з інших підстав, ніж визначених у розглядуваному позові не встановлює обставин дійсності договору у розумінні ст.75 Господарського процесуального кодексу України та не є беззаперечної підставою для відмови в задоволенні позовних вимог.

За таких обставин, виходячи з всього вищевикладеного, суд дійшов висновку щодо не доведення позивачем наявності обставин, з якими закон пов`язує визнання договорів недійсними, а отже, позов Товариства з обмеженою відповідальністю "Лисичанський пивоварний завод" до Публічного акціонерного товариства "Дельта банк" та Публічного акціонерного товариства "Кредитпромбанк" про визнання частково недійсним договору купівлі-продажу прав вимоги від 27.09.2013 в частині передачі вимог за кредитним договором №13/046/2007-КЛТ задоволенню не підлягає.

З огляду на наявність самостійних підстав для відмови в задоволенні позову, заява відповідача 1 про застосування строків позовної давності була залишена судом без розгляду.

Згідно приписів ст.129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір залишається за позивачем.

Керуючись ст.ст. 74, 76-80, 129, 236 - 240 Господарського процесуального кодексу України,

ВИРІШИВ:

1. Відмовити в задоволенні позовних вимог.

Рішення господарського суду набирає законної сили у відповідності до приписів ст.241 Господарського процесуального кодексу України. Згідно ч.1 ст.256 та п.п.17.5 пункту 17 Розділу XI Перехідні положення Господарського процесуального кодексу України апеляційна скарга на рішення суду подається до апеляційного господарського суду через відповідний місцевий господарський суд протягом двадцяти днів з дня його проголошення.

Повний текст складено та підписано 02.10.2019р.

Суддя Спичак О.М.