Окрема думка

від 21.08.2019 по справі 911/3681/17

ВЕЛИКА ПАЛАТА ВЕРХОВНОГО СУДУ

ОКРЕМА ДУМКА

судді Великої Палати Верховного Суду

Ситнік О. М.

21 серпня 2019 року

м. Київ

у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19) за позовом Першого заступника прокурора Київської області (далі - прокурор) в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Київській області (далі - ГУ Держгеокадастру) до Софіївсько-Борщагівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області (далі - Сільрада), Товариства з обмеженою відповідальністю Барселона ю ей (далі - ТОВ Барселона ю ей ), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, -ОСОБА_1 , про визнання недійсним рішення та витребування землі

за касаційною скаргою прокурора на рішення Господарського суду Київської області від 24 травня 2018 року у складі судді Бабкіної В. М. та постанову Північного апеляційного господарського суду від 26 березня 2019 року у складі колегії суддів Тищенко А. І., Чорної Л. В., Михальської Ю. Б.

Рішенням Господарського суду Київської області від 24 травня 2018 року, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 26 березня 2019 року, закрито провадження у справі в частині визнання недійсним рішення Сільради на підставі пункту 1 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), оскільки спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства. У задоволенні позовних вимог щодо витребування земельної ділянки відмовлено.

За наслідками розгляду 21 серпня 2019 року Великою Палатою Верховного Суду вказаної справи, касаційну скаргу прокурора залишено без задоволення, а постанову Північного апеляційного господарського суду від 26 березня 2019 року - без змін.

Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновками судів про закриття провадження у справі в частині позовних вимог про визнання недійсним рішення Сільради, з огляду на характер правовідносин у цій справі, предмет спору та з`ясовані судами обставини справи.

При цьому зазначила, що вимога про визнання недійсним рішення Сільради від 29 липня 2011 року № 26 про передачу у власність ОСОБА_1 земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства не є ефективним способом захисту прав позивача у цій справі, зокрема задоволення такої вимоги не призвело б до відновлення володіння земельною ділянкою, тому ця вимога не є нерозривно пов'язаною з вимогою про витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння. Вважала, що такі вимоги не повинні розглядатися в межах одного провадження. Позивач у межах розгляду справи про витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння вправі посилатися, зокрема, на незаконність зазначеного рішення Сільради, без заявлення вимоги про визнання його недійсним, оскільки таке рішення за умови його невідповідності закону не тягне правових наслідків, на які воно спрямоване.

Із таким висновком Великої Палати Верховного Суду не погоджуюся та з огляду на статтю 34 ГПК України висловлюю окрему думку.

Стосовно юрисдикційності спору, який виник між сторонами у справі, зазначаю таке.

У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації та визначається законом.

За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII Про судоустрій і статус суддів суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.

З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів.

Із статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) вбачається, що доступ до правосуддя є невід`ємним елементом права на справедливий суд.

Крім того, у розумінні частини першої статті 6 Конвенції право кожного на судовий розгляд справи означає право кожної особи на звернення до суду та право на те, що її справа буде розглянута і вирішена судом. Водночас, особі, яка звернулася до суду за захистом свого права, повинна бути забезпечена можливість реалізувати вказані вище права без будь-яких перепон чи ускладнень. Здатність особи безперешкодно отримати судовий захист визначає зміст права на доступ до суду.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своїй практиці наголошує на тому, що право на розгляд справи означає право особи як звернутися до суду, так і право на те, що його справа буде розглянута та вирішена судом. При цьому особі має бути забезпечена можливість реалізувати вказані права без будь-яких перепон чи ускладнень. Здатність особи безперешкодно отримати судовий захист є змістом поняття доступу до правосуддя. Перешкоди у доступі до правосуддя можуть виникати як через особливості внутрішнього процесуального законодавства, так і через передбачені матеріальним правом обмеження.

Для ЄСПЛ природа перешкод у реалізації права на доступ до суду не має принципового значення.

У справі Golder проти Сполученого Королівства (№ 4451/70, рішення від 21 лютого 1975 року) ЄСПЛ вперше дійшов висновку, що сама конструкція статті 6 Конвенції була б безглуздою та неефективною, якби вона не захищала право на те, що справа взагалі буде розглядатися. У рішенні за наслідками розгляду цієї справи ЄСПЛ закріпив правило, що частина перша статті 6 Конвенції містить у собі невід`ємне право особи на доступ до суду.

Хоча право доступу до суду є одним з аспектів права на суд, у справі Нornsby проти Греції (№ 18357/91, рішення від 19 березня 1997 року) ЄСПЛ зазначив, що відповідно до прецедентної практики параграф 1 статті 6 захищає право кожного звернутись зі скаргою відносно цивільних прав та обов`язків до суду чи трибуналу; таким чином реалізується право на суд, в якому право на доступ, яке є правом ініціювати процес перед судом в цивільній сфері, становить один з аспектів.

Отже, стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, повинен бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.

У справі Ashingdane проти Сполученого Королівства (№ 8225/78, рішення від 28 травня 1985 року) ЄСПЛ зазначив, що якщо доступ до суду обмежено внаслідок дії закону або фактично, суд повинен з`ясувати, чи не порушує встановлене обмеження саму суть цього права, зокрема, чи мало воно законну мету, і чи існувало відповідне пропорційне співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою.

Право доступу до суду має не тільки існувати, але й бути практичним та ефективним. Просте існування права доступу в законі не є достатнім. Наприклад, воно може бути порушене такими чинниками: існуванням процесуальних перепон, які заважають або зменшують можливості звернення до суду (занадто суворе тлумачення національними судами процесуальної норми (надмірний формалізм), що може позбавити заявників права доступу до суду (Perez deRada Cavanilles проти Іспанії , № 2809095, рішення від 28 жовтня 1998 року).

Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Поняття суд, встановлений законом включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.

Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою ЄСПЛ.

У справі Сокуренко і Стригун проти України ЄСПЛ указав, що фраза встановлений законом поширюється не лише на правову основу існування суду, але й на дотримання таким судом норм, які регулюють його діяльність. У рішенні в справі Занд проти Австрії ( Zand v. Austria , заява № 7360/76) Європейська комісія з прав людини висловила думку, що термін судом, встановленим законом у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів ( Sokurenko and Strygun v. Ukraine , заяви № 29458/04 та № 29465/04).

Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися судом, встановленим законом у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції.

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства - цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб`єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин.

Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Із змісту позовних вимог вбачається, що у позовній заяві прокурор просив:

- визнати недійсним рішення Сільради від 29 липня 2011 року № 26 про передачу у власність ОСОБА_1 для ведення особистого селянського господарства земельної ділянки площею 0,08 га, розташованої на території села Софіївська Борщагівка Києво-Святошинського району Київської області;

- витребувати на користь держави в особі ГУ Держгеокадастру з незаконного володіння ТОВ Барселона ю ей зазначену земельну ділянку з кадастровим номером 3222486200:03:009:0110.

Частиною першою статті 1 ГПК України (у редакції чинній, на час звернення з позовом до суду) визначено, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб`єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Згідно з приписами частин першої, другої статті 2 ГПК України (у вказаній редакції) господарський суд порушує справи за позовними заявами, зокрема, прокурорів, які звертаються до господарського суду в інтересах держави. Прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Статтею 58 ГПК України (у вказаній редакції) встановлено заборону щодо об`єднання в одне провадження кількох вимог, які належить розглядати в порядку різного судочинства, якщо інше не встановлено законом.

У пунктах 1, 3 частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (тут і далі - ЦПК України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду) передбачалося, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Разом з тим однорідні, нерозривно пов`язані між собою вимоги, вирішення однієї з яких залежить від інших, можуть бути об`єднані в одне провадження лише в тому випадку, якщо вони за предметом прямо не віднесені до юрисдикції різних судів.

Згідно з частиною четвертою статті 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) у випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права й обов`язки безпосередньо виникають, зокрема, з актів органів місцевого самоврядування.

Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини (пункт 1 частини другої статті 11 ЦК України).

Відповідно до пункту 10 частини другої статті 16 ЦК України до способів захисту цивільних прав та інтересів належить, зокрема, визнання незаконним рішення органу місцевого самоврядування.Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (частина перша статті 21 ЦК України).

Рішення суб`єкта владних повноважень у сфері земельних відносин може оспорюватися з підстав його законності, а вимога про визнання такого рішення незаконним і про його скасування - розглядатися за правилами цивільного або господарського судочинства, якщо внаслідок реалізації такого рішення у фізичної чи юридичної особи виникло цивільне право, і спірні правовідносини, на яких ґрунтується позов, мають приватноправовий характер.

Аналогічні висновки зробила Велика Палата Верховного Суду у постановах від 24 квітня 2018 року у справі № 401/2400/16-ц, від 15 травня 2018 року у справі № 809/739/17, від 20 вересня 2018 року у справі № 126/1373/17, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16.

Отже, якщо у результаті прийняття рішення суб`єктом владних повноважень особа набула речове право на земельну ділянку, то вимога про визнання незаконним такого рішення та про його скасування стосується приватноправових відносин і є цивільно-правовим способом захисту права позивача.

Крім того, від вирішення позовних вимог про визнання недійсним рішення Сільради від 29 липня 2011 року № 26 про передачу у власність ОСОБА_1 земельної ділянки залежить вирішення позовних вимог про витребування на користь держави в особі ГУ Держгеокадастру цієї земельної ділянки з володіння ТОВ Барселона ю ей .

Тобто усі вимоги, заявлені прокурором, є взаємопов`язаними, стороною спору є фізична особа, якій земельна ділянка надана у власність для ведення особистого селянського господарства, та яка у наступному відчужила вказану земельну ділянку юридичній особі, і позивач не зазначив про наявність жодних порушень при укладенні такої угоди.

Вважаю, що закриття провадження у справі у частині позовних вимог прокурора про визнання недійсним рішення Сільради від 29 липня 2011 року № 26 про передачу у власність ОСОБА_1 для ведення особистого селянського господарства земельної ділянки є необґрунтованим.

З огляду на зміст позовних вимог, характер спірних правовідносин, указаний спір за всіма позовними вимогами підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки вирішення вимоги про витребування земельної ділянки залежить від вирішення спору про визнання незаконним рішення Сільради про передачу у власність фізичної особи земельної ділянки, так як ці вимоги безпосередньо зачіпають права фізичної особи - набувача земельної ділянки, а судовим рішенням фактично встановлена неправомірність його дій. Однак участь у спорі ОСОБА_1 у якості третьої особи, а не сторони, істотно обмежує право фізичної особи щодо захисту своїх прав у господарському процесі, де його протилежними сторонами є юридичні особи, однією із яких є орган виконавчої влади, інтереси якого представляє прокурор, що апріорі визначає фізичну особу як слабшу сторону, права якої не можуть бути забезпечені належним чином.

Суддя О. М. Ситнік