Рішення

від 12.09.2019 по справі 237/5773/18

МАР`ЇНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа 237/5773/18

Номер провадження 2/237/405/19

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12.09.19 року м. Курахове Мар`їнський районний суд Донецької області у складі:

Головуючого судді Сенаторова В.А.

при секретарі Лахно Т.Г.,

за участю представника позивача ОСОБА_1 ,

представника відповідача Пономарьова Р.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання недійсними договорів позики від 21.11.2012 року, позички від 21.10.2015 року та іпотеки від 21.11.2012 року, розписки від 20.12.2013 року та стягнення заборгованості за фактичне використання земельної ділянки,-

В С Т А Н О В И В:

Позивач звернувся до суду із позовною заявою про визнання недійсними договорів позики від 21.11.2012 року, позички від 21.10.2015 року та іпотеки від 21.11.2012 року, розписки від 20.12.2013 року та стягнення з відповідача заборгованості за фактичне використання земельної ділянки.

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач зазначив, що згідно до державного акту на право приватної власності на земельну ділянку серії ДН № 046448 позивач є власником земельної ділянки площею 8,860 га, розташованої на території Новоукраїнської сільської ради у Мар`їнському районі Донецької області кадастровий номер 1423385800:06:000:0009. Позивач, на початку листопада 2012 року через потребу в значній кількості грошей, звернувся до відповідача - ОСОБА_3 , який є фермером і на той час фактично обробляв його земельну ділянку, із пропозицією отримати наперед певну суму грошей з подальшим погашенням за рахунок безоплатного використання його земельної ділянки протягом 5 років. ОСОБА_3 погодився і 21.11.2012 року між позивачем та відповідачем було укладено договір позики на суму 70000 грн., 20.12.2013 року розмір позики було збільшено та позивач отримав ще 14000 грн. 21.11.2012 року між позивачем та відповідачем ОСОБА_3 укладено договір іпотеки, згідно до якого предметом іпотеки стала зазначена вище земельна ділянка, яка належить позивачу на праві приватної власності. Крім того, 21.11.2012 року позивачем надано довіреність ОСОБА_3 , згідно до якої він мав право укладати договори оренди земельної ділянки, зазначеної вище та отримувати орендну плату за користування нею (строк дії закінчився у 2015 році).

Після закінчення строку дії довіреності від 21.11.2012 року, 21.10 2015 року позивачем з ОСОБА_3 укладено договір позички , згідно до якого позивач, передав відповідачу у безоплатне користування на певний строк зазначену вище земельну ділянку. При цьому, при підписанні цього договору, вони домовлялись, що в ньому буде визначений термін користування земельною ділянкою строком на 24 місяці, оскільки вони домовлялись, що відповідач буде її безоплатно використовувати протягом 5 років - з 2012 року по 2017 рік . в рахунок боргових зобов`язань.

Після закінчення обумовленого сторонами строку використання земельної ділянки на початку листопаду 2017 році, позивач мав намір заключити договір оренди своєї землі з іншим орендарем, тому одразу повідомив про це ОСОБА_3 . Після цього, відповідач перестав спілкуватися з позивачем, хоча фактично обробляв його землю, і 22.11.2017 року прислав позивачу вимогу про повернення суми боргу, а згодом знову засіяв його земельну ділянку та зібрав врожай ще і у 2018 році. Відповідач звернувся до Мар`їнського районного суду Донецької області із позовною заявою до нього про стягнення суми боргу. Позивач вважає, що протягом 2012-2018 років земельна ділянка позивача використовувалась ОСОБА_3 без укладання договору оренди , тобто без належної правової підстави, самовільно. З цього приводу в червні 2018 року позивач звертався до Мар`їнського ВП Волноваського ВП ГУ НП в Донецькій області, проте, відповіді дотепер не отримав.

При укладанні договору позики на 70000 тис. грн. в 2012 році, він з ОСОБА_3 узгодили щорічний графік погашення його грошової заборгованості його орендною платою на рівні приблизно 25000 грн., в залежності від врожаю в певний період часу. Позивач наполягає на тому, що 25000 грн. - це та сума, яку на рік винен йому відповідач за фактичне використання земельної ділянки, яка належить позивачеві на праві власності.

03.06.2019 р. позивачем були уточненні позовні вимоги в частині стягнення з відповідача суму боргу в розмірі 102069 грн. з тих самих підстав, які наведені у позові. Одночасно позивач просив відстрочити сплату судового збору за уточнені вимоги.

На доведення обґрунтованості своїх вимог позивач надав суду наступні документи: договір іпотеки від 21.11.2012 року (а.с.5), розписку про отримання грошей за договором позики від 21.11.2012 року (а.с.6а), договір займа від 21.11.2012 року (а.с. 7-8), витяг з Єдиного реєстру довіреностей (на запит особи, щодо якої вчинено нотаріальної дію) (а.с. 9-10), довідку про інформацію з єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна (а.с. 11-12), лист про повернення орендних платежів, земельної ділянки від 15.12.2017 року (а.с.13), заяву (повідомлення) від 30.11.2017 року (а.с. 14), заяву про надання інформації про середню врожайність озимої пшениці та соняшника від 07.06.2018 року (а.с. 15), заяву про кримінальне правопорушення та притягнення до кримінальної відповідальності від 07.06.2018 року (а.с.16), договір оренди землі від 04.06.2018 року, акт приймання-передачі земельної ділянки від 04.06.2018 року, витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 14.08.2017 року.

Відповідач заперечив проти позову повністю, свої заперечення обґрунтував тим, що рішенням Мар`їнського районного суду Донецької області від 29 жовтня 2018 року у справі № позов ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про стягнення суми боргу за договором позики від 21.11.2012 з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення в сумі 110644,80 грн., три відсотки річних від простроченої суми заборгованості за договором позики від 21.11.2012 року в сумі 5958,24 грн., витрати по сплаті судового збору в розмірі 1167 грн. задоволено повністю. Відповідач заперечує факти викладені в позові нібито грошові кошти він надав позивачу у рахунок сплати оренди за земельну ділянку, яка належить ОСОБА_2 , та яку він використовував. Відповідач наполягає, що ніяких домовленостей між ними про те, що погашення заборгованості за договором позики буде здійснюватися в рахунок орендної плати не було. Він вважає, що викладені обставини не відповідають дійсності та суперечать укладеному між ним і позивачем договору позики від 21 листопада 2012 року, а саме п. 5.1 та 5.4 Договору де позичальник зобов`язується повернути позику в строк, зазначений в п. 4 Договору і позика повертається готівкою . Наполягає на тому, що позивач вводить суд в оману з метою уникнути цивільної відповідальності за договором позики. Також вважає, що не відповідають дійсним обставини і твердження позивача нібито ОСОБА_3 звернувся до суду, коли ОСОБА_2 в грудні 2017 року нібито повідомив йому про намір укласти договір оренди земельної ділянки з третьою особою, так як ОСОБА_3 ще 22 листопада 2017 року на адресу ОСОБА_2 направив Вимогу про повернення грошових коштів. Вважає, що відсутній предмет спору, що є відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 255 ЦПК України підставою для закриття провадження у справі. Щодо вимог немайнового характеру відповідач просив застосувати строк позовної давності. Відповідач вважає, що фактично користувався земельною ділянкою не він особисто, а селянське (фермерське) господарство ЕЛІТА в особі голови Момота Костянтина Олексійовича, яке належить йому і з яким він уклав від імені відповідача, діючи на підставі Статуту, договір оренди земельної ділянки від 23.11.2012 року.

На доведення обґрунтованості своїх заперечень відповідач надав суду наступні докази: відзив на позовну заяву ОСОБА_3 до ОСОБА_2 від 15.06.2018 року (а.с.42-43), ухвалу Донецького апеляційного суду про відкриття провадження від 27.12.2018 року (а.с. 44), вимогу про повернення грошових коштів від 22.11.2017 року (а.с. 45), опис про направлння вимоги про повернення грошових коштів (а.с. 46), постанову Донецького апеляційного суду від 23.01.2019 року (а.с.58-60), договір оренди землі від 23.11.2012 року з актами приймання-передачі і виділення меж земельної жілянки.

Також відповідач просив допитати свідка ОСОБА_4 , який в судовому засіданні показав, що його брат, відповідач по справі - ОСОБА_3 є фермером. Він був присутнім при укладенні договору позики між братом та ОСОБА_2 , брат дав ОСОБА_5 гроші, а позивач надав в обробку землю, гроші давались в позику а земля в рахунок повернення . Статистичними звітами він не займається тому не знає, чи фермерське господарство звітувало про обробку землі та посіви, чи хтось інший. Земельну ділянка позивача брат обробляє вже давно, використовує техніку фермерського господарства, свідок сам виконував роботи на прохання брата на землі позивача.

В судовому засіданні представник позивача підтримав уточненні позовні вимоги в повному обсязі і наполягав на їх задоволенні. Представник відповідача і відповідач позовну заяву повністю не визнали, просили суд застосувати позовну давність.

Суд, всебічно, об`єктивно, повно та безпосередньо у судовому засіданні дослідивши наявні у справі докази, оцінюючи ці докази з огляду на їх належність, допустимість, достовірність, кожного окремо, а також достатність і взаємний зв`язок наданих доказів у їх сукупності, приходить до висновків, які наведені нижче.

Згідно державного акту на право приватної власності на земельну ділянку серії ДН № 046448 ОСОБА_2 є власником земельної ділянки площею 8,860 га, розташованої на території Новоукраїнської сільської ради у Мар`їнському районі Донецької області кадастровий номер 1423385800:06:000:0009, яка перебуває у його власності.

Судом встановлено, що 21.11.2012 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір позики на суму 70000 грн., строком до 2015 року. (а.с. 7-8).

Згідно розписки від 21.11.2012 року, ОСОБА_2 отримав у ОСОБА_3 70000 гривень (а.с. 6а). Ці обставини були предметом дослідження у цивільній справі 237/1273/18, за наслідками розгляду якої Мар`їнський районний суд Донецької області своїм рішенням від 29.10.2018 року стягнув на користь ОСОБА_3 з ОСОБА_2 суму боргу 116603,04 грн. за договором позики 21.11.2012 року, який позивач просить визнати недійсним. Рішення Мар`їнського районного суду Донецької області набрало законної сили 23 січня 2019 року за наслідками розгляду апеляційної скарги ОСОБА_3 , в задоволені якої було відмовлено Постановою Апеляційного суду Донецької області 23 січня 2019 року. Суд першої і Апеляційної інстанції дослідив питання щодо законності і дійсності підстав виникнення боргу 116603,04 грн. ОСОБА_2 перед ОСОБА_3 і прийняв відповідні рішення, які набрали законної сили. Окрім цього, позивач не зміг довести, що зміст договору позики від 21.11.2012 суперечить Цивільному Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, що волевиявлення учасників цього правочину не було вільним і не відповідало внутрішній волі, і що правові наслідки на який була спрямована позика не настали. Суд не встановив порушень ч.ч.1,3,5 ст.203 ЦК України, тому дійшов переконання про необхідність відмовити у задоволені вимог позивача про визнання недійсним договору позики від 21.11.2012 року на суму 70000 грн.

Також , суд бере до уваги, що згідно ч.2 ст. 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей, а правочином, згідно ч.1 ст.202 ЦК України, - є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. З огляду на те, що недійсним відповідно до ст.215 ЦК України може бути визнаний правочин, а розписка є лише підтвердженням вчинення правочину - укладання договору позики, суд приходить до висновку про необхідність відмови в задоволенні вимог позивача щодо визнання недійсною розписки від 20.12.2013 .

Обставини і сам факт укладання 21.10 2015 року позивачем і ОСОБА_3 договору позички, згідно до якого позивач, передав відповідачу у безоплатне користування на певний строк зазначену вище земельну ділянку не знайшли свого підтвердження, докази на доведення цієї обставини сторонами не надані, тому суд не знаходить підстав для задоволення вимоги позивача про визнання недійсним договору позички від 21.10.2015 року.

Судом встановлено, що 21 листопада 2012 року між позивачем та відповідачем у простій письмової формі був укладений договір іпотеки, згідно до якого предметом договору стала зазначена вище земельна ділянка площею 8,860 га, яка належить позивачу на праві приватної власності. Згідно п.6.1 зазначеного договору іпотеки від 21.12.2012 року передбачено його дію до повного виконання позивачем зобов`язань за договором позики.

Цей договір є нікчемним в сенсі ч.2 ст.215 ЦК України, згідно якої Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин) . Законодавство України про іпотеку базується на Конституції України і складається з Цивільного кодексу України , Господарського кодексу України , Земельного кодексу України , цього Закону та інших нормативно-правових актів, а також міжнародних договорів України - ст.2 ЗУ Про іпотеку . Відповідно до с.1 ЗУ цього закону нерухоме майно (нерухомість) - земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці і невід`ємно пов`язані з нею, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення, а іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця. Згідно ст. 15 цього закону іпотека земельних ділянок здійснюється відповідно до ЗУ Про іпотеку , заборони та обмеження щодо відчуження і цільового використання земельних ділянок, встановлені Земельним кодексом України , є чинними при їх іпотеці.

Відповідно до ч.4.ст.133 ЗК України заставодержателем земельних ділянок сільськогосподарського призначення та прав на них (оренди, емфітевзису) можуть бути лише банки, отже, відповідач не може бути іпотекодержателем у такому договорі.

Якщо предметом застави є нерухоме майно, а також в інших випадках, встановлених законом, договір застави підлягає нотаріальному посвідченню, крім випадків, установлених законом - ч.1 ст.577 ЦК України. Нотаріальна форма договору іпотеки від 21.11.2012 року сторонами недодержано.

Згідно ч.1 ст.220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (ч.2 ст.215 ЦК України). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) - ч.3 ст.215 ЦК України.

За таких обставин, суд відмовляє у задоволені позову в частині визнання недійсним договору іпотеки від 21.11.2012 року.

Відповідач вказує на те, що він мав право розпоряджатися земельною ділянкою позивача на підставі довіреності, посвідченої 21.11.2012 року приватним нотаріусом Мар`їнського районного нотаріального округу Донецької області Веселовською А.Е., реєстровий № 724, зокрема міг укладати договори оренди земельної ділянки. Також, відповідач вказує на те, що особисто не здійснював підприємницьку діяльність з використанням земельної ділянки позивача, 23 листопада 2012 року відповідач, діючи на підставі довіреності від імені позивача, уклав Договір оренди землі, відповідно до якого орендарем виступило Селянське (фермерське) господарство Еліта в особі голови ОСОБА_3 , який одночасно у цьому договорі представляв і орендаря, і орендодавця - ОСОБА_2 . На підтвердження реального настання передбачених законом наслідків оренди землі відповідач надав Акт приймання-передачі земельної ділянки і акт визначення меж земельної ділянки. Проте, суд не може спиратися на ці документи, як на доказ того, що земля перебувала з 23.11.2012 року у оренді СФГ Еліта (юридична адреса: 85650, Донецька обл., Мар`їнський район, село Трудове, вул. Мічуріна, буд. 17 ; Код ЄДРПОУ 30349028; Дата реєстрації 16.03.1999р.; уповноважена особа (підписант) - ОСОБА_6 Олексійович; засновник (учасни) - ОСОБА_3 ) і саме цей суб`єкт господарювання отримував користь від користування земельною ділянкою позивача, обробляв її, збирав вражай тощо, з міркувань які наведені нижче.

Відповідно до ч.1 ст.237 ЦК України представництвом є правовідносини, в яких одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє . Представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю. Довіреністю є письмовий документ, який одна особа видає іншій особі для представництва перед третіми особами.

Судом встановлено що , 21.11.2012 року позивач надав довіреність ОСОБА_3 , згідно до якої, він мав право укладати договори оренди земельної ділянки, яка належить позивачеві, та отримувати орендну плату за користування нею (строк дії закінчився у 2015 році). Представництво за цією довіреністю не має характеру комерційного.

Згідно ч.3 ст.238 ЦК України представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом. Здійснюючи представництво за довіреністю від імені позивача, відповідач уклав договір оренди в супереч ч.3 ст.238 ЦК України з СФГ ЕЛІТА представником якого відповідач є. Позивач вказує на те, що він не знав про цей договір. Свідок ОСОБА_4 у своїх показах вказує на те, що необізнаний про укладання договорів оренди землі, але стверджує, що позивач просив у його брата - відповідача по справі позичити гроші і надав йому у користування землю. Сам свідок обробляв цю землю технікою, яка належить СФГ ЕЛІТА за вказівкою відповідача.

За ст. 22 ЗК України землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, у тому числі інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції, або призначені для цих цілей.

Відповідно до ч.4 ст.124 ЗК України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем. Договір оренди землі укладається в письмовій формі і за бажанням однієї зі сторін може бути посвідчений нотаріально. Право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав - ст.125 ЗК України. Ст. 17. ЗУ Про оренду землі встановлює, що об`єкт за договором оренди землі вважається переданим орендодавцем орендареві з моменту державної реєстрації права оренди, якщо інше не встановлено законом. Згідно п.1 ч.1 ст.1 ЗУ Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Серед іншого, відповідно до ст.4 цього закону, державній реєстрації підлягає і право постійного користування та право оренди (суборенди) земельної ділянки. Отже, підписання сторонами договору оренди земельної ділянки само по собі не означає, що орендар може вже користуватися земельною ділянкою на підставі цього договору, відповідне право в нього виникає з моменту державної реєстрації цього правочину. Саме з того моменту, а не з часу підписання сторонами акту приймання-передачі, земельна ділянка передається орендареві і у нього виникають відповідні права та обов`язки.

Надані Відповідачем документи переконливо доводять ту обставину, що у СФГ ЕЛІТА так і не виникло право оренди на земельну ділянку позивача на підставі договору оренди землі від 23 листопада 2012 року, оскільки цей договір не було зареєстровано. Інших будь яких доказів фактичного користування цією землею з боку СФГ ЕЛІТА , навіть і без належної правової підстави, відповідачем не надано. Отже, посилання відповідача про те, що саме ця юридична особа, а не відповідач за позовом, була повинна нести відповідальність за користування землею перед її власником - позивачем, - є неспроможними, з огляду на їхню недоведеність перед судом. Натомість, судом з`ясовано і сторонами не заперечується та обставина, що позивач на початку листопад 2017 році мав намір заключити договір оренди своєї землі з іншим користувачем. Про цей намір відповідач був обізнаний. Із показів свідка і пояснень позивача випливає те, що відповідач знову засіяв земельну ділянку позивача, зібрав врожай у 2018 році та звернувся до Мар`їнського районного суду Донецької області із позовною заявою до ОСОБА_2 про стягнення суми боргу задоговорами позики, які позивач просить визнати недійсними. В судовому засіданні встановлено, з 21 листопада 2012 по 04 червня 2018 року земельна ділянка позивача використовувалась ОСОБА_3 на його розсуд без належної правової підстави для сільськогосподарського виробництва.

Відповідно до ч. 2 ст. 93 Земельного Кодексу України земельні ділянки можуть передаватися в оренду, зокрема, громадянам та юридичним особам України.

В судовому засіданні встановлено, що відповідач для обробки землі позивача використовував техніку, яка належить СФГ ЕЛІТА . Факт використання земельної ділянки позивача протягом 2012-2018 років підтверджено зокрема і показами які надав допитаний свідок ОСОБА_4 Будь якої належної правової підстави для такого використання земельної ділянки, яка належить на праві власності позивачеві, судом не встановлено.

За змістом ст. ст. 211, 212 Земельного Кодексу України, громадянин та юридичні особи несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність відповідно до законодавства за самовільне зайняття земельних ділянок, знищення межових знаків. У відповідності до ч. 2 ст. 152 Земельного кодексу України, власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь яких порушень його права на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Відповідно до ст. 22 ЦК України, особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: втрати, яких особа зазнала, у зв`язку із знищенням або пошкодженням речі. А також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода) (частина друга статті 22 ЦК України). В судовому засіданні встановлено, що позивач не отримував дохід від виробництва з використанням власної земельної ділянки, та не отримував дохід від фактичного користування цією землею з боку відповідача. Відшкодування збитків є однією із форм цивільно-правової відповідальності, яка вважається загальною або універсальною саме в силу правил статті 22 ЦК України, оскільки частиною 1 вказаної статті зазначено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права має право на відшкодування.

Таким чином, законодавством передбачено відшкодування особі майнової шкоди, зокрема збитків, за наявності порушення цивільного права особи та причинного зв`язку між порушенням права й збитками.

Відповідно до ч.ч. 1 та 2 ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Факт того, що позивач віддав землю для сільськогосподарського виробництва відповідачеві, та отримав від останнього позику підтверджений, зокрема, і показами свідка ОСОБА_4

За змістом статті 1166 Цивільного кодексу України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної особи або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини. Відповідач не довів належними доказами, що шкода, яка завдана позивачеві завдана не з вини відповідача.

Згідно листа Міськрайонного управління у Мар`їнському районі та м. Вугледарі Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області нормативно грошова оцінка земельної ділянки за кадастровим номером 1423385800:06:000:0009 за 2012-2018 роки, яка знаходиться у власності громадянина ОСОБА_2 на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку серія ДН НОМЕР_1 046448, зареєстрованого за № 007529-010516300003 від 18.01.2005 року становить: у 2012- 2014 роки - 196468, 02 грн.; у 2015 році - 245388,56 грн.; у 2016-2018 роки - 294466,27 грн. (а.с.68).

Згідно вимог указу Президента України №92/2002 встановлений розмір орендної плати з 2008 року не менше 3 відсотків визначеної відповідно до законодавства вартості земельної ділянки, земельної частки (паю) та поступового збільшення цієї плати залежно від результатів господарської діяльності та фінансово-економічного стану орендаря.

Суд погоджується з твердженням позивача, що мінімальний розмір орендної плати, який ОСОБА_3 повинен був би сплачувати за оренду та використання земельної ділянки позивача складає: у 2012- 2014 роки - 5894 грн.; за 2015 рік - 7353 грн.; у 2016-2018 роки - 8834 грн. щорічно.

Враховуючи, що з 2012 року по 2018 роки позивач фактично користувався земельною ділянкою, яка належить ОСОБА_2 без належної правової підстави для сільгоспвиробництва, суд приходить до висновку, що вартість такого користування за цей період не може бути меншою ніж 51537 грн., відповідно до наданих у судовому засіданні розрахунків позивача, які суд вважає обґрунтованими.

В судовому засіданні встановлено, що не сплачуючи ОСОБА_2 щорічно плати за фактичне використання його земельної ділянки, ОСОБА_3 фактично з 01.01.2013 року користувався грошовими коштами, які повинні були бути виплачені йому за фактичне використання земельної ділянки. Отже, відповідач фактично користувався чужими грошима.

За статтею 536 ЦК України боржник зобов`язаний сплачувати проценти за користування чужими грошовими коштами.

З огляду на те, що письмового договору оренди земельної ділянки між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 не укладалось, проте земельна ділянка відповідачем фактично використовувалась з 21.11.2012- 04.06.2018 року, вироблялась сільгосппродукція і гроші за використання земельної ділянки позивачеві не сплачувались, суд вважає, що ОСОБА_3 повинен виплатити позивачу і відсотки від суми відшкодування за фактичне використання землі виходячи із розрахунку позивача, який суд вважає обґрунтованим, а саме:

1. По сплаті заборгованості за фактичне використання земельної ділянки з початку 2013 року: (період з 01.01.2013 по 15.11.2018 року) - 5210 грн. (сума боргу 5894 грн., період використання 2144 дні).

2. По сплаті заборгованості за фактичне використання земельної ділянки з 2014 року: (період з 01.01.2014 по 15.11.2018 року) - 4796 грн. (сума боргу 5894 грн., період використання 1779 днів).

3. По сплаті заборгованості за фактичне використання земельної ділянки з 2015 року: (період з 01.01.2015 по 15.11.2018 року) - 4194 грн. (сума боргу 5894 грн., період використання 1414 днів).

4. По сплаті заборгованості за фактичне використання земельної ділянки з 2016 року: (період з 01.01.2016 по 15.11.2018 року) - 4047 грн. (сума боргу 7353 грн., період використання 1049 днів).

5. По сплаті заборгованості за фактичне використання земельної ділянки з 2017 року: (період з 01.01.2017 по 15.11.2018 року) - 2475 грн. (сума боргу 8834 грн., період використання 683 дня).

6. По сплаті заборгованості за фактичне використання земельної ділянки з 2018 року: (період з 01.01.2018 по 04.06.2018 року) - 1308 грн. (сума боргу 8834 грн., період використання 318 днів).

Всього відсотків за період 2013-2018 років склали на суму 22030 грн. Інфляційні витрати складають з 01.01.2013- 8646 грн.; з 01.01.2014- 8574 грн.; з 01.01.2015 - 5693 грн.; з 01.01.2016 - 2733 грн.; з 01.01.2017 - 1951 грн.; з 01.01.2018 - 654 грн., а всього 28251 грн.

Суд погоджується з доводами позивача, що розрахунковий період потрібно починати з 01.01.2013 року, а не з 21.11.2012 року.

Таким чином, з відповідача ОСОБА_3 необхідно стягнути заборгованість за фактичне використання земельної ділянки ОСОБА_2 за період з 21 листопада 2012 по 04 червня 2018 року в сумі 51537 грн., відсотки за користування його грошовими коштами за період з 21.11.2012 року по 15.11.2018 року в сумі 22030 грн., інфляційні витрати в сумі 28251 грн., а всього 102069 грн.

Статтею 257 ЦК України для цивільних правовідносин щодо стягнення суми боргу передбачена загальна позовна давність у 3 (три) роки.

Згідно до ч.5 ст.261 ЦК України за зобов`язаннями із визначеним строком виконання, перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання зобов`язання, за обставин, які були встановлені у судовому засіданні суд приходить до висновку, що зобов`язання відповідача щодо сплати певної грошової суми на користь позивача виникло з факту фактичного володіння та користування без належної правової підстави земельною ділянкою, яка належить на праві власності позивачеві.

Крім того, згідно до ч.1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права. З`ясовано, що позивач довідався про порушення свого права після отримання від ОСОБА_3 копії позовної заяви про стягнення суми боргу у травні 2018 року, оскільки позивач вважав, що отримані грошові кошти які були надані відповідачем позивачеві на підставі договору позики від 21.11.2012 та відповідно до розписки 21.11.2012 були зараховані у рахунок платежів за користування земельною ділянкою відповідачем. Про обговорення саме такого порядку розрахунків за взаємними обов`язками між позивачем та відповідачем вказує свідок ОСОБА_4 Відмовляючи відповідачеві у застосуванні позовної давності суд виходить із того, що позивач не вважав що його право порушено до моменту пред`явлення відповідачем вимоги за вказаними правочинами позики.

Позивач просить суд стягнути з відповідача на його користь судові витрати в розмірі 1020,69 грн., витрати на правову допомогу в сумі 1000 грн. та витрати на транспортні витрати у зв`язку із прибуттям до суду. Витрати на правову допомогу та транспортні витрати позивач не підтвердив належними доказами. За таких обставин, суд вважає необхідним відмовити в задоволенні вимог в частині стягнення судових втрат на правову допомогу та транспортні витрати.

При вирішенні цього спору суд керується принципами справедливості, добросовісності та розумності. За обставин, які встановлені судом, суд вважає за можливе застосувати концепцією добросовісності з метою виправлення несправедливості. Оскільки, концепція мирного володіння майном, закріплена ст.1 Першого протоколу Конвенції Про захист прав людини і основоположних свобод, передбачає і те, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд, а відповідно до ч. 1 ст. 321 ЦК України ніхто не може бути протиправно обмежений у здійсненні права власності, суд приходить до висновку, що тривале безпідставне володіння і користування земельною ділянкою, яка є власністю позивача, з боку відповідача, порушило право позивача і це право підлягає захисту у спосіб, передбачений ст.1214 ЦК України.

Враховуючи, що позовні вимоги позивача задоволено частково, суд відповідно до ст. 141 ЦПК України вважає необхідним стягнути з відповідача на користь позивача понесені останнім судові витрати зі сплати судового збору пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а саме: 1020,69 грн.

Керуючись ст.1214 ЦК України ст.ст. 259, 263, 264, 265, 268, 273, 354 ЦПК України, суд -

В И Р І Ш И В:

Позовну заяву ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання недійсними договорів позики від 21.11.2012 року, позички від 21.10.2015 року та іпотеки від 21.11.2012 року, розписки від 20.12.2013 року та стягнення заборгованості за фактичне використання земельної ділянки, задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 за використання без належної правової підстави земельної ділянки, яка належить ОСОБА_2 , площею 8,860 га, розташована на території Новоукраїнської сільської ради Мар`їнського району Донецької області (кадастровий номер 1423385800:06:000:0009), 51537 грн. та відсотки за користування (збереження) чужих грошей за період з 01.01.2013 року по 15.11.2018 року в сумі 22030 грн. та інфляційні витрати в сумі 28251 грн, а всього 102069 грн.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 судові витрати в розмірі 1020 (одна тисяча двадцять гривень) 69 копійок.

В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Донецького апеляційного суду через Мар`їнський районний суд Донецької області протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду. Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 ЦПК України.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення складено 24.09.2019 року.

Суддя В.А. Сенаторов