Постанова

від 03.12.2019 по справі 237/5773/18

ДОНЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

22-ц/804/3226/19

237/5773/18

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

03 грудня 2019 року місто Маріуполь

справа № 237/5773/18

провадження № 22-ц/804/3226/19

Донецький апеляційний суд у складі:

головуючого Пономарьової О.М.,

суддів Зайцевої С.А., Попової С.А.,

секретар судового засідання Єфремова О.В.,

сторони:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_2 на рішення Мар`їнського районного суду Донецької області у складі судді Сенаторова В.А. від 12 вересня 2019 року, дата складання повного тексту рішення 24 вересня 2019 року,

в с т а н о в и в :

15 листопада 2018 року ОСОБА_1 звернувся до ОСОБА_2 з позовом про визнання недійсними договорів позики від 21 листопада 2012 року, позички від 21 жовтня 2015 року та іпотеки від 21 листопада 2012 року, розписки від 20 грудня 2013 року та стягнення заборгованості за фактичне користування земельною ділянкою.

Позовна заява мотивована тим, що відповідно до державного акту на право приватної власності на земельну ділянку серії ДН № 046448 позивач є власником земельної ділянки площею 8,860 га, розташованої на території Новоукраїнської сільської ради у Мар`їнському районі Донецької області, кадастровий номер 1423385800:06:000:0009.

На початку листопада 2012 року через потребу в значній кількості грошей позивач звернувся до відповідача ОСОБА_2 , який є фермером і на той час фактично обробляв його земельну ділянку, із пропозицією отримати наперед певну суму грошей з подальшим погашенням за рахунок безоплатного використання його земельної ділянки протягом 5 років. ОСОБА_2 погодився і 21 листопада 2012 року між позивачем та відповідачем укладено договір позики на суму 70 000 грн, 20 грудня 2013 року розмір позики збільшено та позивач отримав ще 14 000 грн.

21 листопада 2012 року між позивачем та відповідачем ОСОБА_2 укладено договір іпотеки, згідно з яким предметом іпотеки стала зазначена вище земельна ділянка, яка належить позивачу на праві приватної власності.

Крім того, 21 листопада 2012 року позивачем видана довіреність ОСОБА_2 на право укладати від його імені договори оренди вищезазначеної земельної ділянки та отримувати орендну плату за користування нею, строк дії якої закінчився у 2015 році.

Після закінчення строку дії довіреності 21 жовтня 2015 року позивачем з ОСОБА_2 укладено договір позички, відповідно до якого позивач передав відповідачу у безоплатне користування на певний строк зазначену вище земельну ділянку, при підписанні якого вони домовлялись, що в ньому буде визначений термін користування земельною ділянкою строком на 24 місяці, оскільки вони домовлялись, що відповідач буде безоплатно використовувати земельну ділянку протягом 5 років - з 2012 року по 2017 рік в рахунок боргових зобов`язань.

Після закінчення обумовленого сторонами строку використання земельної ділянки на початку листопаду 2017 році позивач мав намір заключити договір оренди з іншим орендарем, про що одразу повідомив ОСОБА_2 . Після цього відповідач, який продовжував користуватися його земельною ділянкою, перестав спілкуватися з позивачем, а 22 листопада 2017 року прислав позивачу вимогу про повернення суми боргу, а згодом знову засіяв його земельну ділянку та зібрав врожай ще і у 2018 році.

Відповідач звернувся до Мар`їнського районного суду Донецької області із позовною заявою до нього про стягнення суми боргу. Позивач вважає, що протягом 2012-2018 років його земельна ділянка використовувалась ОСОБА_2 без укладання договору оренди, тобто без належної правової підстави, самовільно. З цього приводу в червні 2018 року позивач звертався до Мар`їнського відділення поліції Волноваського відділу поліції ГУНП в Донецькій області, але відповіді дотепер не отримав.

При укладанні договору позики на 70 000 грн в 2012 році він з ОСОБА_2 узгодили щорічний графік погашення грошової заборгованості його орендною платою на рівні приблизно 25 000 грн, в залежності від врожаю в певний період часу, а тому це сума, яку на рік винен йому відповідач за фактичне використання його земельної ділянки.

Позивач, з урахуванням уточнюванного розміру позовних вимог за фактичне використання земельної ділянки, просив суд визнати недійсними укладені між ним ОСОБА_1 та ОСОБА_2 договір позики від 21 листопада 2012 року на суму 70 000 грн, розписку від 20 грудня 2013 року до договору позики від 21 листопада 2012 року на суму 14 000 грн, договір позички від 21 жовтня 2015 року, договір іпотеки від 21 листопада 2012 року; та стягнути з ОСОБА_2 заборгованість за фактичне використання належної йому на праві власності земельної ділянки площею 8,860 га 51 537 грн та відсотки за користування несплаченими йому грошовими коштами за фактичне використання його земельної ділянки за період з 01 січня 2013 року по 15 листопада 2018 року в сумі 22 030 грн та інфляційні витрати в сумі 28 251 грн, а всього 102 069 грн.

Рішенням Мар`їнського районного суду Донецької області від 12 вересня 2019 року позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 за використання без належної правової підстави земельної ділянки, яка належить ОСОБА_1 , площею 8,860 га, розташована на території Новоукраїнської сільської ради Мар`їнського району Донецької області (кадастровий номер 1423385800:06:000:0009), 51 537 грн та відсотки за користування (збереження) чужих грошей за період з 01.01.2013 року по 15.11.2018 року в сумі 22 030 грн. та інфляційні витрати в сумі 28 251 грн, а всього 102 069 грн.

В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

24 жовтня 2019 року відповідач ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати рішення Мар`їнського районного суду Донецької області від 12 вересня 2019 року в частині стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 за використання без належної правової підстави земельної ділянки, яка належить ОСОБА_1 , площею 8,860 га, розташована на території Новоукраїнської сільської ради Мар`їнського району Донецької області (кадастровий номер 1423385800:06:000:0009), 51 537 грн та відсотки за користування (збереження) чужих грошей за період з 01.01.2013 року по 15.11.2018 року в сумі 22 030 грн. та інфляційні витрати в сумі 28 251 грн, а всього 102 069 грн, та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог позивача відмовити в повному обсязі.

Апеляційна скарга мотивована тим, що рішення суду не відповідає нормам матеріального та процесуального права, фактичним обставинам справи. Судом першої інстанції безпідставно не застосовано до спірних правовідносин строк позовної давності, оскільки законодавство передбачає презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому само по собі доведення факту, що позивач не знав про порушення свого цивільного права і через це не звернувся за його захистом до суду недостатньо.

Починаючи з 2012 року жодних претензій з боку позивача ОСОБА_1 щодо оренди земельної ділянки на адресу відповідача не надходило. Доводи позивача щодо погашення заборгованості за договором позики від 21 листопада 2012 року між сторонами у справі за рахунок орендної плати є безпідставними та не підтверджуються доказами.

Рішенням Мар`їнського районного суду Донецької області у цивільній справі №237/1273/18, яке набрало законної сили, задоволено його позов до ОСОБА_1 про стягнення суми боргу, тож наявне судове рішення, що набрало чинності, з приводу правовідносин між сторонами. Із зазначеного рішення суду вбачається, що намір ОСОБА_1 погашати заборгованість за договором позики орендною платою нічим, крім висловлювань останнього, не підтверджено.

Відзив на апеляційну скаргу позивачем ОСОБА_1 не подано.

В судовому засіданні апеляційної інстанції відповідач ОСОБА_2 та його представник ОСОБА_3 підтримали доводи апеляційної скарги та просили її задовольнити

Позивач ОСОБА_1 в судове засідання апеляційної інстанції не з`явився, про дату, час та місце судового розгляду повідомлений належним чином, про що свідчить поштове повідомлення за формою № 119 про отримання ним судової повістки 22 листопада 2019 року, причини неявки в судове засідання не повідомив.

Відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення відповідача ОСОБА_2 та його представника ОСОБА_3 , дослідивши матеріали справи в межах апеляційного оскарження та обговоривши доводи скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини 3 статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Судове рішення в частині відмови в задоволенні позовних вимог про визнання недійсними договору позики від 21 листопада 2012 року на суму 70 000 грн, розписки від 20 грудня 2013 року до договору позики від 21 листопада 2012 року на суму 14 000 грн, договору позички від 21 жовтня 2015 року, договору іпотеки від 21 листопада 2012 року не оскаржується, тому в апеляційному порядку не переглядається.

Судом першої інстанції встановлено, що згідно з державним актом на право приватної власності на земельну ділянку серії ДН № 046448 ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 8,860 га, розташованої на території Новоукраїнської сільської ради у Мар`їнському районі Донецької області, кадастровий номер 1423385800:06:000:0009.

21 листопада 2012 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір позики на суму 70 000 грн строком до 2015 року. (а.с. 7-8).

Відповідно до розписки від 21 листопада 2012 року ОСОБА_1 отримав від ОСОБА_2 70 000 грн (а.с. 6а). Ці обставини були предметом дослідження у цивільній справі 237/1273/18, за наслідками розгляду якої Мар`їнський районний суд Донецької області рішенням від 29 жовтня 2018 року, яке набрало законної сили, стягнув з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 суму боргу 116 603,04 грн за договором позики від 21 листопада 2012 року.

21 листопада 2012 року між позивачем та відповідачем у простій письмової формі укладений договір іпотеки, відповідно до якого предметом договору стала зазначена вище земельна ділянка площею 8,860 га, яка належить позивачу на праві власності.

Факт укладання 21 жовтня 2015 року позивачем і ОСОБА_2 договору позички, відповідно до якого позивач передав відповідачу у безоплатне користування на певний строк зазначену вище земельну ділянку, не знайшов свого підтвердження, докази на підтвердження цієї обставини сторонами не надані.

21 листопада 2012 року позивачем видана довіреність ОСОБА_2 на право укладати від його імені договори оренди вищезазначеної земельної ділянки та отримувати орендну плату за користування нею, строк дії якої закінчився у 2015 році.

Відповідно до ч.3 ст.238 ЦК України представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом.

Здійснюючи представництво за довіреністю від імені позивача, відповідач ОСОБА_2 23 листопада 2012 року уклав договір оренди землі з Селянським (фермерським) господарством ЕЛІТА , представником якого і є відповідач, всупереч ч.3 ст.238 ЦК України (а.с.106)

Стягуючи з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошові кошти, суд першої інстанції виходи з того, що відповідач з листопада 2012 року по червень 2018 року без належної правової підстави користувався земельною ділянкою, яка належить ОСОБА_1 , виробляв сільськогосподарську продукцію, а гроші за використання земельної ділянки позивачеві не сплачував.

Такий висновок суду першої інстанції апеляційний суд вважає правильним, оскільки він грунтується на законі та встановлених в судовому засіданні обставинах.

Відповідно до ст. 22 ЗК України землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, у тому числі інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції, або призначені для цих цілей.

Згідно з ч.4 ст.124 ЗК України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем. Договір оренди землі укладається в письмовій формі і за бажанням однієї зі сторін може бути посвідчений нотаріально.

Право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав (ст.125 ЗК України).

Ст. 17 Закону України Про оренду землі встановлює, що об`єкт за договором оренди землі вважається переданим орендодавцем орендареві з моменту державної реєстрації права оренди, якщо інше не встановлено законом.

Згідно з п.1 ч.1 ст.1 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до ст.4 вказаного закону державній реєстрації підлягає і право постійного користування та право оренди (суборенди) земельної ділянки.

Суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що підписання сторонами договору оренди земельної ділянки само по собі не означає, що орендар може вже користуватися земельною ділянкою на підставі цього договору, відповідне право в нього виникає з моменту державної реєстрації цього правочину. Саме з того моменту, а не з часу підписання сторонами акту приймання-передачі, земельна ділянка передається орендареві і у нього виникають відповідні права та обов`язки.

Надані відповідачем документи переконливо доводять ту обставину, що у Селянського (фермерського) господарства ЕЛІТА не виникло право оренди на земельну ділянку, яка належить позивачу, на підставі договору оренди землі від 23 листопада 2012 року, оскільки цей договір не було зареєстровано, та він укладений всупереч вимогам ч.3 ст.238 ЦК України. Інших доказів фактичного користування цією землею з боку Селянського (фермерського) господарства ЕЛІТА відповідачем не надано.

За таких обставин доводи відповідача, що саме вказана юридична особа, а не він, повинна нести відповідальність за користування землею перед її власником ОСОБА_1 - є неспроможними з огляду на їхню недоведеність.

Судом встановлено і сторонами не заперечується, що позивач на початку листопада 2017 році мав намір укласти договір оренди своєї землі з іншим користувачем. Про цей намір відповідач був обізнаний, але відповідач знову засіяв земельну ділянку позивача, зібрав врожай у 2018 році та звернувся до Мар`їнського районного суду Донецької області із позовною заявою до ОСОБА_1 про стягнення суми боргу за договорами позики.

Судом першої інстанції встановлено і це підтверджується матеріалами справи, що з 21 листопада 2012 по 04 червня 2018 року земельна ділянка позивача використовувалась відповідачем ОСОБА_2 на його розсуд без належної правової підстави для сільськогосподарського виробництва з використанням техніки, яка належить Селянському (фермерському) господарству ЕЛІТА . .

Статтями 211, 212 ЗК України передбачено, що громадяни та юридичні особи несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність відповідно до законодавства за самовільне зайняття земельних ділянок, знищення межових знаків.

Згідно з ч. 2 ст. 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь яких порушень його права на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Відповідно до ст. 22 ЦК України, особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: втрати, яких особа зазнала, у зв`язку із знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода) (частина друга статті 22 ЦК України).

Судом встановлено, що позивач не отримував дохід від виробництва з використанням власної земельної ділянки, та не отримував дохід від фактичного користування цією землею з боку відповідача.

Відповідно до частин 1 та 2 ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Відповідно до положень Указу Президента України №92/2002 встановлений розмір орендної плати з 2008 року не менше 3 відсотків визначеної відповідно до законодавства вартості земельної ділянки, земельної частки (паю) та поступового збільшення цієї плати залежно від результатів господарської діяльності та фінансово-економічного стану орендаря.

Проводячи розрахунок сум за фактичне користування земельною ділянкою, суд першої інстанції обгрунтовано виходив з нормативно грошової оцінки земельної ділянки за кадастровим номером 1423385800:06:000:0009 за 2012-2018 роки, яка знаходиться у власності громадянина ОСОБА_1 на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку серія ДН №046448, зареєстрованого за № 007529-010516300003 від 18 січня 2005 року, наданої Міськрайонним управлінням у Мар`їнському районі та м. Вугледарі Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області, яка становить: у 2012- 2014 роки - 196 468, 02 грн; у 2015 році - 245 388,56 грн; у 2016-2018 роки - 294 466,27 грн (а.с.68).

З урахуванням викладеного мінімальний розмір орендної плати, який ОСОБА_2 повинен був би сплачувати за оренду та використання земельної ділянки позивача, складає: у 2012- 2014 роки - 5 894 грн; за 2015 рік - 7 353 грн; у 2016-2018 роки - 8 834 грн щорічно.

Оскільки суд дійшов обгрунтованого висновку, що з 2012 року по 2018 роки відповідач фактично користувався земельною ділянкою, яка належить ОСОБА_1 без належної правової підстави для сільгоспвиробництва, а тому вартість такого користування за цей період не може бути меншою ніж 51 537 грн, відповідно до проведених розрахунків.

Доводи апеляційної скарги щодо необгрунтованості вказаних розрахунків, апеляційний суд вважає безпідставними і такими, що не спростовують висновків суду першої інстанції, оскільки не підтверджені доказами, свого розрахунку відповідач суду не надав.

Суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що не сплачуючи ОСОБА_1 щорічно плати за фактичне використання його земельної ділянки, ОСОБА_2 фактично з 01.01.2014 року користувався грошовими коштами, які повинні були бути виплачені йому за фактичне використання земельної ділянки.

Згідно зі ст. 536 ЦК України боржник зобов`язаний сплачувати проценти за користування чужими грошовими коштами.

Оскільки письмового договору оренди земельної ділянки між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 не укладалось, проте земельна ділянка відповідачем фактично використовувалась з 21.11.2012 року по 04.06.2018 року, вироблялась сільськогосподарська продукція і гроші за використання земельної ділянки позивачеві не сплачувались, суд дійшов правильного висновку, що ОСОБА_2 повинен виплатити позивачу відсотки від суми відшкодування за фактичне використання землі, виходячи із розрахунку позивача, за період 2013-2018 років - 22 030 грн та інфляційні витрати, які складають з 01.01.2013 р. - 8 646 грн; з 01.01.2014 р. - 8 574 грн.; з 01.01.2015 р. - 5 693 грн; з 01.01.2016 р - 2 733 грн; з 01.01.2017р. - 1 951 грн; з 01.01.2018 р. - 654 грн., а всього 28 251 грн.

Таким чином, суд першої інстанції, з урахуванням встановлених в судовому засіданні обставин, дійшов обгрунтованого висновку, що з відповідача ОСОБА_2 належить стягнути заборгованість за фактичне використання земельної ділянки ОСОБА_1 за період з 21 листопада 2012 року по 04 червня 2018 року в сумі 51 537 грн, відсотки за користування його грошовими коштами за період з 21.11.2012 року по 15.11.2018 року в сумі 22 030 грн, інфляційні витрати в сумі 28 251 грн.

Доводи апеляційної скарги щодо пропуску позивачем строку позовної давності були предметом перевірки судом першої інстанції і висновки суду першої інстанції апеляційний суд вважає правильними з таких підстав.

Статтею 257 ЦК України для цивільних правовідносин щодо стягнення суми боргу передбачена загальна позовна давність у три роки.

Згідно з ч.1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права.

Частина 5 ст.261 ЦК України передбачає, що за зобов`язаннями із визначеним строком виконання, перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання зобов`язання.

Суд дійшов висновку, що зобов`язання відповідача щодо сплати певної грошової суми на користь позивача виникли з факту фактичного володіння та користування без належної правової підстави земельною ділянкою, яка належить на праві власності позивачеві.

Судом встановлено, що позивач довідався про порушення свого права після отримання від ОСОБА_2 копії позовної заяви про стягнення суми боргу у травні 2018 року, оскільки позивач вважав, що отримані грошові кошти, які були надані відповідачем позивачеві на підставі договору позики від 21.11.2012 року та відповідно до розписки від 21.11.2012 року, були зараховані у рахунок платежів за користування земельною ділянкою відповідачем.

Таким чином, відмовляючи відповідачеві у застосуванні позовної давності, суд першої інстанції підставно виходив із того, що позивач не вважав що його право порушено до моменту пред`явлення відповідачем вимоги за вищевказаними правочинами позики.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 зводяться до переоцінки доказів у справі і не спростовують правильність висновків суду першої інстанції та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, яке призвело або могло призвести до помилкового судового рішення. Ніяких нових обставин чи доказів, які не були предметом розгляду судом першої інстанції та могли б вплинути на правильність висновків та рішення суду відповідачем не надано.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони грунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обгрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Відповідно до частини 1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки судом першої інстанції повно та всебічно з`ясовані обставини справи, надано належну оцінку зібраним у ній доказам, апеляційним судом не встановлено порушень судом першої інстанції при розгляді цієї справи вимог матеріального чи процесуального законів або неправильної оцінки досліджених по справі доказів, подану апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.

Відповідно до ст. 382 ЦПК України апеляційний суд в постанові вирішує питання нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, у випадку скасування або зміни судового рішення та розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Оскільки апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, апеляційний суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Мар`їнського районного суду Донецької області від 12 вересня 2019 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, визначених п. 2 ч. 3 ст. 389 Цивільного процесуального кодексу України.

Головуючий О.М. Пономарьова

Судді С.А. Зайцева

С.А. Попова