Рішення

від 02.10.2019 по справі 509/2137/19

ОВІДІОПОЛЬСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 509/2137/19

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 жовтня 2019 року Овідіопольський районний суд Одеської області у складі:

головуючого судді Кочко В.К.,

за участі секретаря Савченко М.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у смт. Овідіополь в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом Державної екологічної інспекції в Одеській області до ОСОБА_1 про стягнення шкоди завданої навколишньому природному середовищу

ВСТАНОВИВ:

Державна екологічна інспекція у Одеській області звернулась до суду з позовною заявою до ОСОБА_1 , у якій просить: стягнути з відповідача на користь держави шкоду, завдану навколишньому природному середовищу в розмірі 29826,60 грн.; стягнути з ОСОБА_1 на користь позивача витрати по сплаті судового збору у розмірі 1921,00 грн.

Свої вимоги позивач мотивує тим, що 09.06.2016 року ОСОБА_1 здійснив самовільне зайняття земельної ділянки на території Нижньодністровського національного природного парку, на 9 км. берегу річки Дністер, за межами с. Надлиманське Овідіопольського району Одеської області, що є порушенням вимог Земельного кодексу України та ст.21 ЗУ "Про природно-заповідний фонд України". Відповідно до здійсненого державним інспектором з охорони навколишнього природного середовища Одеської області розрахунку збитків, заподіяних державі внаслідок самовільного зайняття земельної ділянки на території Нижньодністровського національного природного парку, сума заподіяної шкоди становить 29 826,60 грн. Зазначено, що з метою добровільного відшкодування вказаних збитків, Інспекцією предявлено претензію № 51 від 30.06.16 року, яка направлялась на адресу відповідача, однак вимоги претензії залишені без задоволення.

Представник позивача надав суду заяву, в якій просив розглядати справу за його відсутності, на задоволенні позову наполягав.

Відповідач ОСОБА_1 надав заяву про розгляд справи за його відсутності, проти задоволення позовних вимог заперечував.

Суд, дослідивши матеріали справи, приходить до наступного.

Відповідно до ст. 59 ЗК України, землі водного фонду за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються у постійне користування: а) державним водогосподарським організаціям для догляду за водними об`єктами, прибережними захисними смугами, смугами відведення, береговими смугами водних шляхів, гідротехнічними спорудами, а також ведення аквакультури тощо; б) державним підприємствам для розміщення та догляду за державними об`єктами портової інфраструктури; в) державним рибогосподарським підприємствам, установам і організаціям для ведення аквакультури. Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб (у тому числі рибництва (аквакультури), культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт, догляду, розміщення та обслуговування об`єктів портової інфраструктури і гідротехнічних споруд тощо, а також штучно створені земельні ділянки для будівництва та експлуатації об`єктів портової інфраструктури та інших об`єктів водного транспорту. Землі водного фонду можуть бути віднесені до земель морського і річкового транспорту в порядку, встановленому законом. Використання земельних ділянок водного фонду для рибальства здійснюється за згодою їх власників або за погодженням із землекористувачами.

Відповідно до ст.21 ЗУ "Про природно-заповідний фонд України" на території національних природних парків з урахуванням природоохоронної, оздоровчої, наукової, рекреаційної, історико-культурної та інших цінностей природних комплексів та об`єктів, їх особливостей встановлюється диференційований режим щодо їх охорони, відтворення та використання згідно з функціональним зонуванням: заповідна зона - призначена для охорони та відновлення найбільш цінних природних комплексів, режим якої визначається відповідно до вимог, встановлених для природних заповідників; зона регульованої рекреації - в її межах проводяться короткостроковий відпочинок та оздоровлення населення, огляд особливо мальовничих і пам`ятних місць; у цій зоні дозволяється влаштування та відповідне обладнання туристських маршрутів і екологічних стежок; тут забороняються рубки лісу головного користування, промислове рибальство, мисливство, інша діяльність, яка може негативно вплинути на стан природних комплексів та об`єктів заповідної зони; зона стаціонарної рекреації - призначена для розміщення готелів, мотелів, кемпінгів, інших об`єктів обслуговування відвідувачів парку; тут забороняється будь-яка господарська діяльність, що не пов`язана з цільовим призначенням цієї функціональної зони або може шкідливо вплинути на стан природних комплексів та об`єктів заповідної зони і зони регульованої рекреації; господарська зона - у її межах проводиться господарська діяльність, спрямована на виконання покладених на парк завдань, знаходяться населені пункти, об`єкти комунального призначення парку, а також землі інших землевласників та землекористувачів, включені до складу парку, на яких господарська та інша діяльність здійснюється з додержанням вимог та обмежень, встановлених для зон антропогенних ландшафтів біосферних заповідників. На території зони регульованої рекреації, стаціонарної рекреації та господарської зони забороняється будь-яка діяльність, яка призводить або може призвести до погіршення стану навколишнього природного середовища та зниження рекреаційної цінності території національного природного парку.

Аналіз наведених норм дає підстави вважати, що шкода, заподіяна шкода, підлягає відшкодуванню особою, яка її заподіяла, за умови, що дії цієї особи були неправомірними, знаходяться в причинному звязку із заподіянням шкоди, та встановлено вину зазначеної особи у порушенні вимог Земельного кодексу та ст. 21 ЗУ "Про природно-заповідний фонд України".

Згідно з ч. 4 ст. 82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Відповідно до частини 6 цієї ж статті, вирок суду в кримінальному провадженні, ухвала про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обовязковими для суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, ухвала або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою.

На підтвердження позовних вимог та факту заподіяння шкоди позивачем надано лише копію постанови від 08.06.2016 р. про закриття кримінального провадження №12015160380003262 від 16.12.2015 р., за ознаками складу криімнального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.197-1 КК України, копію протоколу про адміністративне правопорушення від 26.06.2016 р. №000857.

Виходячи з наданих позивачем доказів, судом не встановлено вини відповідача. Інших рішень, які б у встановленому законом порядку підтвердили наявність вини ОСОБА_1 суду не надано.

Відповідно до положень ст.ст. 12, 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом , при цьому кожна сторона несе ризик настання наслідків, повязаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Статтею 13 ЦПК України закріплено принцип диспозитивності цивільного судочинства, відповідно до якого суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповіднодо цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обовязком суду, а частиною 7 статті 81 ЦПК України визначено, що суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім випадків, встановлених законом.

З огляду на вищезазначене, та враховуючи, що належних та допустимих доказів вини відповідача у заподіянні шкоди суду не надано, а самостійний збір доказів судом неможливий, суд вважає, що підстави для задоволення позову про стягнення шкоди - відсутні.

Керуючись ст. ст. 4, 12, 13, 81, 82, 89, 259, 263-265, 354, 355, пп.15.5 п.15 Перехідних положень ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову Державної екологічної інспекції в Одеській області до ОСОБА_1 про стягнення шкоди завданої навколишньому природному середовищу відмовити.

Рішення може бути оскаржене до Одеського апеляційного суду, шляхом подачі апеляційної скарги на рішення суду через Овідіопольський районний суд Одеської області, протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя Кочко В.К.