Рішення

від 11.10.2019 по справі 356/9/19

БЕРЕЗАНСЬКИЙ МІСЬКИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

БЕРЕЗАНСЬКИЙ МІСЬКИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

вул. Шевченків шлях, 32, м. Березань, Київська область, 07541

№ провадження 2/356/119/19

Справа № 356/9/19

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

11.10.2019 року Березанський міський суд Київської області в складі:

Головуючого судді Лялик Р. М.

При секретарі Настич Н. А.

За участю відповідача ОСОБА_1 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Березанського міського суду Київської області цивільну справу за позовом державного навчального закладу Березанський професійний аграрний ліцей до ОСОБА_1 про виселення з житлового приміщення гуртожитку та стягнення заборгованості,

В С Т А Н О В И В:

До Березанського міського суду Київської області звернувся державний навчальний заклад Березанський професійний аграрний ліцей з позовом до ОСОБА_1 про виселення з житлового приміщення гуртожитку та стягнення заборгованості.

Позовні вимоги з урахуванням зроблених позивачем уточнень обґрунтовані тим, що наказом Міністерства освіти і науки України від 22.11.2017 року № 1515 за державним навчальним закладом Березанський професійний аграрний ліцей (далі - ДНЗ Березанський ПАЛ ) на праві оперативного управління закріплено перелік нерухомого державного майна, в тому числі, і гуртожиток ліцею. 25.08.2011 року відповідач по справі - ОСОБА_1 був прийнятий на роботу на посаду майстра виробничого навчання. 26.08.2011 року між сторонами був укладений договір найму житлового приміщення в гуртожитку ліцею у строкове платне користування для тимчасового проживання ОСОБА_1 . Разом з тим, відповідач несвоєчасно та не в повному обсязі вносить плату за проживання, внаслідок чого станом на 01.12.2018 року виникла прострочена заборгованість в розмірі 3 282,46 грн. 17.03.2016 року ОСОБА_1 був звільнений з займаної посади за угодою сторін. Посилаючись на положення ст. 132 ЖК України, позивач вважає, що припинення трудових відносин з ліцеєм є неприпустимою умовою для подальшого найму відповідачем житлової кімнати в гуртожитку. Строк дії договору найму, укладеного між сторонами, закінчився та він не був переукладений на новий строк, що дає підстави стверджувати про самоправність зайняття відповідачем спірної кімнати в гуртожитку. Відповідачеві неодноразово направлялись листи з вимогою негайно погасити заборгованість та звернутись до адміністрації ліцею, проте вказані звернення залишились поза увагою. Позивач вказує, що ОСОБА_1 народився в смт. Зноб-Новгородське Середино-Будського району Сумської області, має у власності частину будинку за попередньою реєстрацією місця проживання, де він мешкав раніше разом з батьками. Відтак, вважаючи своє право порушеним, просить стягнути з відповідача заборгованість за проживання у гуртожитку та за житлово-комунальні послуги в розмірі 3 282,46 грн., позбавити його права користування житловим приміщенням гуртожитку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом виселення останнього з займаного приміщення, а також стягнути з нього понесені позивачем судові витрати в розмірі 3 842 грн.

Позивач в судове засідання не з`явився, належним чином повідомлений про час та місце судового розгляду, клопотань про відкладення розгляду справи не надходило (а.с.68-69,74-75,77,81,84-86,92,96).

Відповідач у судовому засіданні проти пред`явленого позову категорично заперечив, вказавши, що дійсно вселився до кімнати в гуртожитку, коли був прийнятий на роботу до ліцею, та проживає там протягом багатьох років. Пояснив, що вносить плату за проживання в гуртожитку та за власні кошти зробив у кімнаті ремонт. В задоволенні позову просив відмовити.

Заслухавши пояснення відповідача, дослідивши та проаналізувавши докази, які містяться в матеріалах справи, суд на основі повно та всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилались як на підставу своїх вимог та заперечень, дійшов таких висновків.

Як встановлено з матеріалів справи, наказом Міністерства освіти і науки України від 22.11.2017 року № 1515 за державним навчальним закладом Березанський професійний аграрний ліцей на праві оперативного управління закріплено державне майно згідно додатку до цього наказу, в тому числі, і гуртожиток за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.9-10).

Наказом державного навчального закладу Березанський професійний аграрний ліцей за підписом директора ОСОБА_2 від 25.08.2011 року № 7-к ОСОБА_1 за його заявою зараховано на посаду майстра виробничого навчання на умовах строкового трудового договору з 25.08.2011 року по 25.08.2014 року (а.с.46,47).

Згідно наказу директора ДНЗ Березанський ПАЛ ОСОБА_2 від 26.08.2014 року № 26-к за заявою ОСОБА_1 дію вказаного строкового договору з 26.08.2014 року продовжено на невизначений строк (а.с.48,49).

26.08.2011 року ОСОБА_1 звернувся до ДНЗ Березанський ПАЛ із заявою, в якій просив надати йому для тимчасового проживання кімнату в гуртожитку ліцею (а.с.33).

26.08.2011 року між державним навчальним закладом Березанський професійний аграрний ліцей як наймодавцем та ОСОБА_1 як наймачем укладено договір найму житлового приміщення в гуртожитку, згідно якого наймодавець надає, а наймач приймає кімнату в гуртожитку ліцею для тимчасового проживання з терміном дії договору з 26.08.2011 року по 26.06.2012 року; згідно п. 1.4 вказаного договору кімната здається наймачеві для особистого тимчасового проживання без права передачі та підселення третіх осіб (а.с.32).

Згідно акту прийняття-передачі житлового приміщення від 26.08.2011 року ДНЗ Березанський ПАЛ передав, а ОСОБА_1 прийняв житлове приміщення площею 14 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.44).

В подальшому на підставі заяв відповідача термін дії вказаного договору найму житлового приміщення в гуртожитку від 26.08.2011 року продовжувався у порядку і на умовах, викладених в ньому, до 26.08.2013 року, 26.08.2014 року, 26.08.2016 року, 26.08.2017 року, 31.12.2017 року, про що суду надані відповідні договори найму житлового приміщення в гуртожитку від 16.08.2013 року, 26.08.2013 року, 01.10.2015 року, 25.08.2016 року, 01.06.2015 року, а також додаткова угода від 26.08.2017 року до договору найму житлового приміщення в гуртожитку від 25.08.2016 року (а.с.34,35,36,37,38,39,40,41,42,43,45).

Наказом директора ДНЗ Березанський ПАЛ ОСОБА_2 № 7-к від 17.03.2016 року ОСОБА_1 за його заявою звільнено з посади майстра виробничого навчання 17.03.2016 року за угодою сторін на підставі п. 1 ст. 36 КЗпП України) (а.с.22,23).

Листом в.о. директора ДНЗ Березанський ПАЛ ОСОБА_3 від 27.11.2017 року № 01.01-23/318 ОСОБА_1 під підпис було повідомлено про необхідність погашення заборгованості за проживання в кімнаті гуртожитку та оплату за спожиту електроенергію, а також вказано на закінчення строку дії договору найму та необхідність виселення з гуртожитку (а.с.24).

Згідно відомостей відділу обліку та моніторингу інформації про реєстрацію місця проживання ЦМУ ДМС в м. Києві та Київській області від 26.03.2019 року, отриманих в процесі підготовки справи до судового розгляду в порядку ч. 6 ст. 187 ЦПК України у відповідь на запит суду за вих. № 356/9/19/351/2019, відповідач по справі - ОСОБА_1 зареєстрований в гуртожитку за адресою: АДРЕСА_1 , з 06.03.2013 року (а.с.66).

Право особи на судовий захист гарантовано статтею 55 Конституції України.

Так, згідно з ч. 1 ст. 15 ЦК України, кожен має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа, як слідує зі змісту ч. 1 ст. 4 ЦПК України, має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно положень статті 329 ЦК України особа, яка має речове право на чуже майно, в тому числі, право оперативного управління, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу, якими встановлені загальні засади захисту права власності.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України, одним із завдань цивільного судочинства є своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, а верховенство права та рівність усіх учасників судового процесу перед законом та судом, у відповідності до п. 1-2 ч. 3 вказаної статті, є одними з основних засад (принципів) цивільного судочинства.

Частиною 2 статті 2 ЦПК України визначено, що суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Так, у відповідності до ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених

законом і загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до ч. 1 ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом (ч. 1-2 ст. 321 ЦК України).

За змістом частин 1, 2 статті 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд, а також має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом (ч. 7 ст. 319 ЦК України).

Відповідно до частини другої статті 386 ЦК України власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

За змістом статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати усунення його порушеного права власності від будь-яких осіб, будь-яким передбаченим законом способом. Визначальним для захисту такого права на підставі цієї норми є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у здійсненні власником своїх правомочностей. При цьому не має значення, ким саме спричинено порушення права та з яких підстав.

Аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд України в постанові від 16.11.2016 року по справі № 688/63/15-ц.

Як роз`яснено в п. 33 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого Суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав від 07.02.2014 року № 5, застосовуючи положення статті 391 ЦК, відповідно до якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном, навіть якщо вони не пов`язані із позбавленням права володіння, суд має виходити із того, що відповідно до положень статей 391, 396 ЦК позов про усунення порушень права, не пов`язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов`язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння.

Відтак, вказане в сукупності з положеннями ст.ст. 317, 319 ЦК України дає підстави для висновку, що таке порушення права пов`язується із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право користування та розпорядження належним йому майном повністю або частково, що є безпосереднім наслідком конкретних дій третіх осіб. При цьому, достатньо, щоб такі дії хоч і не позбавляли власника володіння майном, але об`єктивно порушували його права і були протиправними.

Відтак, допоки особа є власником нерухомого майна, вона не може бути обмежена у праві звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження цим майном, зокрема, і шляхом виселення.

В той же час, за визначенням статті 379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них.

Згідно з частиною 4 статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом (ч. 4 ст. 311 ЦК України).

Так, за змістом ст. 6 ЖК Української РСР жилі будинки і жилі приміщення призначаються для постійного або тимчасового проживання громадян, а також для використання у встановленому порядку як службових жилих приміщень і гуртожитків.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 127 ЖК Української РСР для проживання робітників, службовців, студентів, учнів, а також інших громадян у період роботи або навчання можуть використовуватись гуртожитки.

Порядок та правові підстави виселення з гуртожитків визначені положеннями ст. 132 ЖК Української РСР.

Так, за змістом частини 1 статті 132 ЖК Української РСР сезонні, тимчасові працівники і особи, що працювали за строковим трудовим договором, які припинили роботу, а також особи, що вчились у навчальних закладах і вибули з них, підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення з гуртожитку, який їм було надано у зв`язку з роботою чи навчанням.

Інших працівників підприємств, установ, організацій, які поселилися в гуртожитку в зв`язку з роботою, може бути виселено без надання іншого жилого приміщення в разі звільнення за власним бажанням без поважних причин, за порушення трудової дисципліни або вчинення злочину (ч. 2 ст. 132 ЖК Української РСР).

При цьому, за змістом ч. 3 ст. 132 ЖК Української РСР, осіб, які припинили роботу з інших підстав, ніж ті, що зазначені в частині другій цієї статті, а також осіб, перелічених у статті 125 цього Кодексу, може бути виселено лише з наданням їм іншого жилого приміщення.

Як визначено п.п. 17, 18 Примірного положення про користування гуртожитками, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.06.2018 року № 498, виселення з гуртожитків осіб, які проживають на умовах найму (оренди), здійснюється відповідно до статті 132 Житлового кодексу Української РСР. Спори, що виникають під час користування жилими приміщеннями в гуртожитку, розв`язуються у судовому порядку.

За правилами, встановленими ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (ч. 3 ст. 13 ЦПК України).

Так, звертаючись до суду з позовом, позивач вважає свої права порушеними та просить позбавити відповідача права користування житловим приміщенням гуртожитку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом виселення останнього з займаного приміщення без надання іншого житлового приміщення, вважаючи припинення трудових відносин з ліцеєм неприпустимою умовою для найму житлової кімнати, та як на правову підставу своїх вимог посилається на ст. 132 ЖК Української РСР в сукупності з положеннями ст.ст. 317, 321, 387, 391 ЦК України, реалізуючи в такий спосіб гарантоване йому законом право на судовий захист.

Стаття 129 Конституції України як одну із основних засад судочинства визначає змагальність сторін та свободу в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Так, з урахуванням імперативних вимог ч. 1 ст. 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Відповідно до ч. 1, 5, 6 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Враховуючи положення ч. 2 ст. 77 ЦПК України, предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Доказами в розумінні ч. 1 ст. 76 ЦПК України, є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 6 ст. 81 ЦПК України).

Відповідно до положень ст. 264 ЦПК України суд, ухвалюючи судове рішення, зобов`язаний встановити, зокрема, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувались вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються.

За таких обставин, враховуючи викладені вище положення законодавства та встановлені судом фактичні обставини справи, вбачається, що відповідач по справі - ОСОБА_1 за своєю заявою 26.08.2011 року вселився у спірну кімнату в гуртожитку за адресою: АДРЕСА_1 , як працівник ДНЗ Березанський професійний аграрний ліцей за строковим трудовим договором для тимчасового в ній проживання відповідно до положень ч. 1 ст. 127 ЖК Української РСР, з 26.08.2014 року працював в установі за безстроковим трудовим договором та 17.03.2016 року за його власною заявою був звільнений із займаної посади без поважних причин за угодою сторін на підставі п. 1 ст. 36 КЗпП України, що є визначеною ч. 2 ст. 132 ЖК Української РСР підставою для виселення із займаної житлової площі в гуртожитку.

При цьому, враховуючи положення ч. 3 ст. 132 ЖК Української РСР, проаналізувавши матеріали справи в їх сукупності, судом встановлено, що відповідач не входить до визначеного законом переліку осіб, яких не може бути виселено з гуртожитку без надання їм іншого жилого приміщення.

За таких обставин, беручи до уваги викладені вище положення законодавства, проживання відповідача в кімнаті гуртожитку після припинення трудових правовідносин з роботодавцем, а також закінчення строку дії договору найму житлового приміщення, не ґрунтується на вимогах чинного законодавства, відтак, є неправомірним, тому наявні правові підстави для його виселення з гуртожитку без надання іншого жилого приміщення.

При цьому, за змістом ст. 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини , ст. 19 Закону України Про міжнародні договори України та ч. 4 ст. 10 ЦПК України, суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, а також до свого житла. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Стаття 8 Конвенції стосується прав особливої важливості для особистості людини, її самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див., mutatis mutandis, рішення від 27 травня 2004 року у справі Коннорс проти Сполученого Королівства ( Connors v. the United Kingdom ), заява № 66746/01, § 82).

ЄСПЛ неодноразово висловлювався щодо можливості виселення особи з житлового приміщення. Так, у рішенні від 02.12.2010 року у справі Кривіцька та Кривіцький проти України ( Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine , заява № 30856/03, § 41) ЄСПЛ вказав, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла.

Відтак, втручання держави у право на житло є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не здійснюється згідно із законом , не переслідує легітимну мету - одну чи декілька з тих, що перелічені у пункті 2 вказаної статті, - чи не розглядається як необхідне в демократичному суспільстві .

Формулювання згідно із законом не лише вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах та передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування (п. 43 вказаного вище рішення ЄСПЛ у справі Кривіцька та Кривіцький проти України ).

Як визначено в п. 44 вищевказаного рішення у справі Кривіцька та Кривіцький проти України , втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й необхідним у демократичному суспільстві . Інакше кажучи, воно має відповідати нагальній суспільній необхідності , зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення у справі Зехентнер проти Австрії (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, п. 56, ECHR 2009-...).

Вирішуючи питання про необхідність у демократичному суспільстві , суд має оцінити, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого заходу та чи буде таке втручання у право особи на житло пропорційним переслідуваній легітимній меті.

Принцип пропорційності у розумінні ЄСПЛ полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазнає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов`язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети.

За таких обставин, як вказано в п. 44 вищевказаного рішення у справі Кривіцька та Кривіцький проти України , враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. рішення у справі Зехентнер проти Австрії , зазначене вище, п. 60). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ від 9 жовтня 2007 року у справі Станкова проти Словаччини ( Stankova v. Slovakia ), заява № 7205/02, п.п. 60-63).

Відсутність обґрунтування у судовому рішенні фактичних підстав застосування приписів законодавства, навіть якщо формальні вимоги були дотримані, може серед інших чинників братися до уваги при вирішенні питання про те, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ у справі Беєлер проти Італії ( Beyeler v Italy ), заява № 33202/96, § 110).

Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення відносно такої особи статті 8 Конвенції (див., рішення ЄСПЛ у справах Дакус проти України ( Dakus v. Ukraine ) від 14 грудня 2017 року, заява № 19957/07; Кривіцька та Кривіцький проти України ( Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine ) від 2 березня 2011 року, заява № 30856/03; Садов`як проти України ( Sadovyak v. Ukraine ) від 17 травня 2018 року, заява № 17365/14).

Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

При цьому, поняття суд, встановлений законом , стосується не лише правової основи існування суду, але й дотримання ним норм, які регулюють його діяльність (див., рішення ЄСПЛ у справі Сокуренко і Стригун проти України ( Sokurenko and Strygun v. Ukraine ) від 20 липня 2006 року, заяви № 29458/04 та № 29465/04, § 24).

Вказана правова позиція висловлена Верховним Судом у складі Великої Палати в постанові від 04.07.2018 року у справі № 653/1096/16-ц, висновки якого щодо застосування норм права суд враховує відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України.

Як визначено ч. 1 ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Так, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 15.08.2018 року у справі № 554/4456/17).

За таких обставин, враховуючи позицію Верховного Суду, суд зазначає, що формулювання приписів, передбачених статтею 132 ЖК Української РСР, згідно з якими припинення трудових правовідносин з роботодавцем, за виключенням окремих чітко визначених випадків, є підставою для виселення особи з гуртожитку без надання іншого житлового приміщення, є достатньо чіткими та передбачуваними для особи, якій таке житло надане у користування.

Суд зауважує, що гуртожиток надається працівнику тимчасово, допоки з роботодавцем, який надав йому це житло, останнього пов`язують трудові відносини. Після їх припинення гуртожиток має бути повернений роботодавцю для того, щоб у ньому мали можливість проживати інші працівники або студенти.

Відтак, виселення особи з гуртожитку після припинення трудових правовідносин із роботодавцем переслідує легітимну мету у розумінні статті 8 Конвенції.

Щодо наявності нагальної суспільної необхідності для виселення відповідача, суд зауважує, що існують інші працівники та/або студенти, які можуть претендувати на заселення у гуртожиток.

Водночас, як вбачається з матеріалів справи, відповідач під підпис ознайомлений з вимогою позивача про погашення заборгованості та необхідність виселення з гуртожитку після закінчення строку дії договору найму житлового приміщення, про що на листі в.о. директора ДНЗ Березанський ПАЛ ОСОБА_3 від 27.11.2017 року № 01.01-23/318 міститься відповідна відмітка, проте належної зацікавленості не проявив та жодних дій у зв`язку з цим не вчинив.

Будь-яких належних та допустимих доказів спростування пред`явлених позовних вимог суду надано не було та в судовому засіданні не встановлено.

За таких обставин, розглянувши матеріали справи, оцінивши надані суду докази в їх сукупності, враховуючи принцип змагальності та диспозитивності цивільного процесу, суд вважає, що виселення відповідача із спірної житлової кімнати в гуртожитку без надання іншого житлового приміщення не становить для останнього надмірний тягар, є необхідним для забезпечення у встановленому законом порядку реалізації житлових прав інших громадян, що працюють чи навчаються в закладі, є співрозмірним вказаній меті та становитиме розумний баланс між інтересами особи та суспільства, відтак, не становитиме невиправданого втручання у його право на повагу до житла.

Доказів, які б спростовували вказані висновки, суду надано не було.

Вирішуючи питання про стягнення з відповідача заборгованості за проживання у гуртожитку та за житлово-комунальні послуги в розмірі 3 282,46 грн., що виникла станом на 01.12.2018 року, суд зазначає наступне.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України, зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

За змістом ч. 1 ст. 526 ЦК України, зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

За приписами ч. 2 ст. 509 ЦК України, зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу, зокрема, з договорів та інших правочинів.

Так, як передбачено пунктами 18, 38 Примірного положенням про гуртожитки, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР від 03.06.1986 року № 208, чинного на момент вселення відповідача, робітники, службовці, студенти, учні, а також інші громадяни, які проживають у гуртожитку, зобов`язані, зокрема, своєчасно вносити плату за користування жилою площею і за комунальні послуги за відповідними встановленими ставками.

Аналогічний обов`язок встановлено пунктом 7 розділу ІІІ Положення про гуртожитки, затвердженого наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 03.07.2015 року № 778/27223, згідно якого особа, яка проживає в гуртожитку, сплачує за таке проживання, а також за житлово-комунальні послуги, які їй надаються у зв`язку з проживанням у гуртожитку. Розмір плати за проживання в гуртожитку визначається в договорі найму жилого приміщення в гуртожитку відповідно до розрахунку, затвердженого власником гуртожитку. У договорі найму жилого приміщення в гуртожитку також визначається порядок здійснення розрахунків між власником гуртожитку та особою, що проживає в гуртожитку. Розмір плати за житлово-комунальні послуги визначається відповідно до встановлених уповноваженим органом цін/тарифів на такі послуги.

За змістом п.п. 11, 15 Примірного положення про користування гуртожитками, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.06.2018 року № 498, наймачі, які користуються жилою площею в гуртожитку, зобов`язані своєчасно сплачувати за проживання в гуртожитку у строки, встановлені договором або законом; особи, які проживають у гуртожитку на умовах договору найму (оренди), вносять плату за таке проживання відповідно до умов договору. Плата за проживання у гуртожитку включає витрати на оплату житлово-комунальних послуг та інші витрати, необхідні для забезпечення створення належних умов для проживання.

Разом з тим, позивачем при зверненні до суду не надано жодного обґрунтування та не долучено належних та допустимих доказів на підтвердження розміру простроченої заборгованості, а також періоду, протягом якого вона виникла, відтак, пред`явлена вимога є безпідставною, необґрунтованою та такою, що не підлягає до задоволення.

Таким чином, враховуючи межі пред`явлених позовних вимог, аналізуючи вищевикладені обставини в їх сукупності, оцінивши зібрані у справі докази, беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини, суд приходить до висновку, що позовні вимоги щодо позбавлення відповідача права користування житловим приміщенням шляхом його виселення є достатньо обґрунтованими та підлягають до задоволення, в решті вимог - позов є безпідставним та недоведеним, відтак, в їх задоволенні слід відмовити.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд зазначає наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачем при зверненні до суду з позовом сплачено судовий збір в розмірі 1 762 грн. згідно платіжного доручення № 209 від 13.12.2018 року за позовну вимогу немайнового характеру, а також 1 762 грн. згідно платіжного доручення № 1 від 25.01.2019 року за позовну вимогу майнового характеру, що відповідає встановленим ч. 2 ст. 4, абз. 1 ч. 3 ст. 6 Закону України Про судовий збір порядку та розмірам (а.с.1,57).

Будь-яких доказів на підтвердження існування інших судових витрат матеріали справи не містять.

За встановлених судом обставин, враховуючи положення ч. 1 ст. 141 ЦПК України, з відповідача на користь позивача підлягають стягненню понесені ним судові витрати: судовий збір в сумі 1 762 грн. за вимогу немайнового характеру.

Враховуючи викладене, керуючись ст.ст. 6, 127, 132 ЖК України, ст.ст. 15-16, 317-319, 321, 329, 386 ЦК України, ст.ст. 2, 4-5, 12-13, 76-83, 89, 141, 258-259, 263-266, 268, 352, 354 ЦПК України,

В И Р І Ш И В:

Позов державного навчального закладу Березанський професійний аграрний ліцей до ОСОБА_1 про виселення з житлового приміщення гуртожитку та стягнення заборгованості - задовольнити частково.

Позбавити ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , права користування житловим приміщенням в гуртожитку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом виселення останнього із займаного ним приміщення.

В решті - відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , на користь державного навчального закладу Березанський професійний аграрний ліцей , місцезнаходження якого зареєстровано за адресою: АДРЕСА_1, код ЄДРПОУ 02544773, судові витрати в сумі 1 762 (одна тисяча сімсот шістдесят дві) гривні 00 копійок.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Апеляційну скаргу на рішення суду може бути подано до Київського апеляційного суду через Березанський міський суд Київської області протягом 30 (тридцяти) днів з дня його проголошення.

Суддя Р. М. Лялик