Постанова

від 04.11.2019 по справі 229/2246/18

ДОНЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Єдиний унікальний номер 229/2246/18 Номер провадження 22-ц/804/2417/19

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М УК Р А Ї Н И

5 листопада 2019 року м. Бахмут

Донецький апеляційний суд у складі:

головуючого судді Будулуци М.С.

суддів: Новікової Г.В., Халаджи О.В.

за участю секретаря судового засідання Сергєєвої К.О.

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Комунальне некомерційне підприємство «Центр первинної медико-санітарної допомоги Ясинуватської районної ради»,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Бахмут Донецької області апеляційну скаргу Комунального некомерційного підприємства «Центр первинної медико-санітарної допомоги Ясинуватської районної ради» на рішення Дружківського міського суду Донецької області від 14 червня 2019 року в цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Комунального некомерційного підприємства «Центр первинної медико-санітарної допомоги Ясинуватської районної ради» про стягнення заробітної плати за час перебування в полоні у незаконних збройних угрупувань (справа № 229/2246/18, суддя Лебеженко В.О., рішення ухвалено в м. Дружківка Донецької області, повне судове рішення складено 21 червня 2019 року ),-

В С Т А Н О В И В:

04 червня 2018 року позивач ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Комунального закладу «Центр первинної медико-санітарної допомоги Ясинуватського району Донецької області» (скорочено КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги Ясинуватського району Донецької області») про стягнення заробітної плати за час перебування в полоні у незаконних збройних угрупувань.

В позові зазначила, що наказом головного лікаря Комунального закладу «Центр первинної медико-санітарної допомоги Ясинуватського району Донецької області» №1/о від 02 січня 2015 року вона була призначена на посаду заступника головного лікаря з медичної допомоги. Одночасно працювала на 0,5 ставки лікаря-терапевта вищої категорії. Свої обов`язки виконувала відповідально, у повному обсязі, жодного зауваження по роботі не мала.

13 листопада 2015 року під час перетину КПП «Красний партизан», вона була затримана співробітниками незаконних збройних угрупувань так званої ДНР за обвинуваченням у перевезенні з території України до ДНР вибухонебезпечних речовин та детонаторів до вибухівки.

Після затримання була примусово переміщена до окупованого Донецька та понад два роки утримувалась під вартою у слідчому ізоляторі так званого Міністерства державної безпеки ДНР та засуджена судами ДНР до позбавлення волі на 5 років 6 місяців.

27 грудня 2017 року, завдяки зусиллям органів влади України, позивач була визволена з бандитського полону шляхом обміну полоненими і змогла повернутися на Україну з іншими 73 українськими бранцями.

З 28 грудня 2017 року по 27 січня 2018 року перебувала на стаціонарному лікуванні та реабілітації у медичному закладі м. Києва.

Після закінчення лікування 28 січня 2018 року повернулася до смт. Очеретине та приступила до виконання посадових обов`язків заступника головного лікаря з ЕТН Комунального закладу ««Центр первинної медико-санітарної допомоги Ясинуватського району Донецької області».

29 січня 2018 року позивач звернулася до головного лікаря Комунального закладу «Центр первинної медико-санітарної допомоги Ясинуватського району Донецької області» Рябухи Т.В. з заявою щодо виплати їй не отриманої заробітної плати за період перебування в полоні у незаконних збройних формувань ДНР, на яку 23.04.2018 року отримала відповідь з відмовою.

Втрачена позивачем заробітна плата за час перебування її у полоні з 14 листопада 2015 року по 27 грудня 2017 року склала 185 907,74 грн.

Лікарняні за період з 28 грудня 2017 року по 27 січня 2018 року позивачу було сплачено за рахунок коштів Фонду соціального страхування України в Донецькій області виходячи з мінімальної заробітної плати.

Позивач вважає, що її відсутність на роботі понад два роки фактично є вимушеним прогулом, що передбачає виплату належної їй заробітної плати згідно з нормами Кодексу законів про працю України.

Просить стягнути з відповідача на її користь заробітну плату за час перебування у полоні з 14 листопада 2015 по 27 грудня 2017 року в сумі 185 907,74 грн.

Рішенням Дружківського міського суду Донецької області від 14 червня 2019 року позов ОСОБА_1 до Комунального некомерційного підприємства «Центр первинної медико-санітарної допомоги Ясинуватської районної ради» про стягнення заробітної плати за час перебування в полоні у незаконних збройних угрупувань - задоволено.

Стягнуто з Комунального некомерційного підприємства «Центр первинної медико-санітарної допомоги Ясинуватської районної ради» на користь ОСОБА_1 середню заробітну плату за час вимушеного прогулу у зв`язку з перебуванням у полоні за період з 14 листопада 2015 року по 27 грудня 2017 року в розмірі 185 907 грн. 74 коп.

Стягнуто з Комунального некомерційного підприємства «Центр первинної медико-санітарної допомоги Ясинуватської районної ради» на користь держави судовий збір у сумі 1 859 грн. 07 коп.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції застосував аналогію закону, що регулює подібні за змістом відносини.

З рішенням суду не погодилось Комунальне некомерційне підприємство «Центр первинної медико-санітарної допомоги Ясинуватської районної ради» (скорочено КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги Ясинуватської районної ради») та подало апеляційну скаргу, в якій, посилаючись невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права, просило скасувати рішення суду першої інстанції та постановити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.

В обґрунтування доводі скарги відповідач зазначив, що позивач в п`ятницю, 13 листопада 2015 року, не в робочий час, за власною ініціативою, не виконуючи трудові обов`язки, розпорядження керівництва, або інші завдання органів влади, перетнувши лінію розмежування з незаконними збройними формуваннями, так званої ДНР, у непередбачуваному владою України місці, була затримана цими формуваннями та утримувалась ними до 27 грудня 2017 року, доки не була звільнена завдяки органам влади України.

Суд першої інстанції зазначив у рішенні, що позивач перебувала у «полоні», тобто набула статусу «полоненої» та дійшов висновку, що за нею зберігається середній заробіток за весь час перебування її у «полоні». Однак, відповідно до Женевської конвенції про поводження з військовополоненими, яка ратифікована Президією Верховної Ради України, вона не відноситься до кола осіб, які визначенні як військовополонені. У листі Штабу антитерористичного центру при СБУ від 16 січня 2018 року № 33/8-П-118 зазначено, що ОСОБА_1 13 листопада 2015 року потрапила в заручники до незаконних збройних формувань в районі проведення антитерористичної операції та була визволена 27 грудня 2017 року. Ні про перебування в полоні позивача, ні про виконання нею відповідних завдань у цьому листі не зазначено.

При вирішенні справи суд першої інстанції безпідставно застосував положення ч. 9 ст. 10 ЦПК України, якою передбачена можливість застосування аналогії закону до правовідносин, що регулюють подібні за змістом відносини, зробивши помилковий висновок про можливість застосування ст.119 КЗпП України до виниклих правовідносин, якою передбачені гарантії для працівників на час виконання державних або громадських обов`язків, які позивач не виконувала.

Постановляючи рішення про стягнення на користь позивача неотриманої заробітної плати в розмірі 185 907, 74 грн., суд не взяв до уваги, що із заробітної плати вираховуються обов`язкові податки (ПДФО 18 %) та військовий збір (1,5 %), що сумарно складає 33 463,39 грн. та 2 788,62 грн, а разом 36 252, 01 грн.

Рішення суду першої інстанції є упередженим, яке ухвалене на припущеннях, без підтвердження відповідними доказами.

Відповідач вважає, що рішення суду беззаперечно претендує на прецедент, відповідно до якого, будь-яка особа, перетнувши лінію розмежування з невизнаними республіками, поза офіційними пунктами пропуску, в приватних справах, з невідомих причин, будучи затриманою незаконними формуваннями, буде мати права на гарантії, передбачені державою для певного кола військовослужбовців, залучених до виконання службових обов`язків.

(а.с. 186 - 194).

У відзиві на апеляційну скаргу позивач заперечувала проти доводів відповідача, вважала їх безпідставними, просила відмовити в задоволенні апеляційної скарги, а рішення суду залишити без змін.

(а.с. 225 - 230)

Позивач ОСОБА_1 в судовому засіданні апеляційного суду просила відмовити в задоволенні апеляційної скарги відповідача, доводи якого вважала безпідставними, а рішення суду просила залишити без змін.

Представник Комунального некомерційного підприємства «Центр первинної медико-санітарної допомоги Ясинуватської районної ради» в судове засідання апеляційного суду не з`явився, але про дату, час та місце розгляду справи відповідач належним чином повідомлений, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення, яке отримано підприємством 22 жовтня 2019 року (т. 2 а.с. 30). В письмовому клопотанні, яке 31 жовтня 2019 року надійшло до апеляційного суду електронною поштою, директор КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги Ясинуватського району Донецької області» просив засідання апеляційного суду, що призначене по справі на 05 листопада 2019 року на 11 год. 15 хв., провести без участі представника відповідача (т. 2 а.с. 31, 32).

Апеляційний суд визнав можливим розглянути справу у відсутності представника відповідача, явка якого у судове засідання обов`язковою не визвалася, оскільки, відповідно до ч.2 ст.372 ЦПК України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення позивача, перевіривши доводи апеляційної скарги відповідача, а також наведені у відзиві позивача обґрунтування заперечень щодо апеляційної скарги та матеріали справи, апеляційний суд дійшов наступних висновків.

Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Згідно ч. 1 ст. 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Судом встановлені наступні неоспорені обставини.

ОСОБА_1 працювала в Комунальному закладі «Центр первинної медико-санітарної допомоги Ясинуватського району Донецької області» на посаді заступника головного лікаря з медичної допомоги, яке в наступному перетворено в Комунальне некомерційне підприємство «Центр первинної медико-санітарної допомоги Ясинуватської районної ради» (а.с. 7 - 12).

13 листопада 2015 року позивач була позбавлена волі незаконними збройними формуваннями в районі проведення антитерористичної операції в м. Донецьк та перебувала в заручниках незаконних збройних формувань до 27 грудня 2017 року (а.с. 13).

За час перебування ОСОБА_2 в заручниках підприємство не виплачувало їй заробітну плату, що підтверджено відповідними довідками відповідача, індивідуальними відомостями з Пенсійного фонду України про застраховану особу (Форма ОК-5) та відомостями з Державного реєстру фізичних осіб-платників податків ДФС України про суми виплачених доходів (а.с. 80 - 82, 99 - 101, 102).

Згідно інформаційних довідок, зарплата заступника головного лікаря з медичного обслуговування населення № 211 від 03 квітня 2018 року та лікаря-терапевта вищої категорії (0,5 ставки) № 212 від 03 квітня 2018 року, за період з 14 листопада 2015 по 27 грудня 2017 року склала 185 907,74 грн.(а.с. 15 - 16).

Вирішуючи справу по суті, суд першої інстанції виходив із того, що статтею 43 Конституції України (Основним Законом України), передбачено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Відповідно до ст. 12 Закону України «Про оплату праці», норми оплати праці (за роботу в надурочний час; у святкові, неробочі та вихідні дні; у нічний час; за час простою, який мав місце не з вини працівника; при виготовленні продукції, що виявилася браком не з вини працівника; працівників молодше вісімнадцяти років, при скороченій тривалості їх щоденної роботи тощо) і гарантії для працівників (оплата щорічних відпусток; за час виконання державних обов`язків; для тих, які направляються для підвищення кваліфікації, на обстеження в медичний заклад; для переведених за станом здоров`я на легшу нижчеоплачувану роботу; переведених тимчасово на іншу роботу у зв`язку з виробничою необхідністю; для вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років, переведених на легшу роботу; при різних формах виробничого навчання, перекваліфікації або навчання інших спеціальностей; для донорів тощо), а також гарантії та компенсації працівникам в разі переїзду на роботу до іншої місцевості, службових відряджень, роботи у польових умовах тощо встановлюються Кодексом законів про працю України та іншими актами законодавства України. Норми і гарантії в оплаті праці, передбачені частиною першою цієї статті та Кодексом законів про працю України, є мінімальними державними гарантіями.

Частиною 1 статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частиною 1 статті 94 КЗпП України визначено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Як встановлено судом, у період з 13 листопада 2015 року по 27 грудня 2017 року позивач ОСОБА_1 знаходилася в трудових відносинах з Комунальним закладом «Центр первинної медико-санітарної допомоги Ясинуватського району Донецької області» та не виконувала своїх трудових обов`язків з поважних причин і незалежно від її волі, у зв`язку з позбавленням свободи та насильницьким утриманням її в місцях позбавлення волі незаконними збройними формуваннями.

Будь-яких соціальних гарантій з боку держави у випадку відсутності працівника на робочому місці по незалежним від нього причинам, у зв`язку з захопленням у полон представниками незаконних збройних формувань, чинне законодавство не містить.

Поміж тим, відповідно до вимог ст.119 КЗпП України, за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України, відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Гарантії, визначені у частині третій цієї статті, зберігаються за працівниками, які під час проходження військової служби отримали поранення (інші ушкодження здоров`я) та перебувають на лікуванні у медичних закладах, а також потрапили у полон або визнані безвісно відсутніми, на строк до дня, наступного за днем їх взяття на військовий облік у районних (міських) військових комісаріатах після їх звільнення з військової служби у разі закінчення ними лікування в медичних закладах незалежно від строку лікування, повернення з полону, появи їх після визнання безвісно відсутніми або до дня оголошення судом їх померлими.

Відповідно до листа Міністерства соціальної політики України від 08 липня 2014 року № 7302/3/14-14/13, з метою недопущення звільнення власником або уповноваженим ним органом підприємства, установи, організації громадян, які переміщуються з районів проведення антитерористичної операції або залишаються у таких районах, Мінсоцполітики звертає увагу на наступне. Працівники, які не виходять на роботу у зв`язку з переміщенням із районів проведення антитерористичної операції або ті, що залишаються у таких районах під час проведення антитерористичної операції і не мають змоги виходити на роботу у зв`язку з небезпекою для життя та здоров`я, не можуть бути звільнені за пунктом 4 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України на підставі «прогул». Зазначене обумовлено необхідністю збереження життя і здоров`я таких працівників та їх сімей і вважається відсутністю на роботі з поважних причин. У такому випадку за працівниками зберігаються робоче місце та посади.

Суд дійшов висновку, що з аналізу вищевказаних нормативних актів вбачається, що державою частково врегульоване питання забезпечення збереження робочого місця за працівником при неможливості останнього продовжувати роботу в районах проведення антитерористичної операції у зв`язку з небезпекою для життя та здоров`я, тобто така відсутність на робочому місці визнана поважною причиною. Водночас, питання щодо будь-яких гарантій працівникам, які не є військовослужбовцями, але потрапили у полон незаконних збройних формувань по обвинуваченню у розвідувальній діяльності в інтересах держави Україна, чинним законодавством не врегульовано.

Згідно з ч. 9 ст.10 ЦПК України, якщо спірні відносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону).

Таким чином, в даному конкретному випадку, суд вважав за можливе застосувати аналогію закону, а саме застосувати до спірних правовідносин вимоги ч.ч. 3, 4 ст.119 КЗпП України на підставі наступних чинників:

з огляду на обов`язок держави захищати права працівників, які не здійснюють трудову діяльність у зв`язку з ризиком для життя та здоров`я, а також по незалежним від їх волі причинам, у зв`язку з перебуванням у полоні незаконних збройних формувань;

відносини, щодо яких виник спір, за своїм характером потребують цивільно-правового регулювання;

позивачка перебувала у полоні незаконних збройних формувань;

під час тримання у полоні позивачка перебувала у трудових відносинах з відповідачем;

відносини щодо гарантій для працівників, які є цивільними особами, однак утримувались у полоні незаконних збройних формувань під час перебування у трудових відносинах з роботодавцем не врегульовано конкретними нормами права;

в змісті законодавства відсутня правова норма, яка прямо регулює спірні правовідношення;

частинами 3 та 4 статті 119 КЗпП України врегульовані подібні відносини між робітником та роботодавцем.

Суд не взяв до уваги пояснення відповідача, що позивачкою надана заява про надання їй відпустки без збереження заробітної плати на період проведення АТО від 18.11.2015 року, оскільки за висновком експертизи, проведеної Донецьким науково-дослідним експертно-криміналістичним центром, текст вказаної вище заяви та підпис від імені позивача виконані іншою особою (а.с.95). 20 лютого 2018 року слідчим відділенням Дружківського ВП Краматорського ВП ГУНП в Донецькій області розпочато досудове розслідування у кримінальному провадженні №12018050260000237, за ч.1 ст.366 КК України за заявою ОСОБА_1 щодо підроблення заяви про її довгострокову відпустку без збереження заробітної плати (а.с. 78,79).

Як встановлено судом, позивач не виконувала свої посадові обов`язки з поважних причин, поза її волею, у зв`язку з насильницьким утриманням в полоні незаконними збройними формуваннями.

На підставі наведеного, суд дійшов висновку про збереження середнього заробітку за ОСОБА_1 під час її перебування в полоні, у зв`язку з чим вважав необхідним стягнути з відповідача на користь позивача заробіток за час перебування її в полоні з 13 листопада 2015 року по 27 грудня 2017 року, включно.

Згідно рішення Ясинуватської районної ради Донецької області №173/46-VI від 24 січня 2018 року, комунальний заклад «Центр первинної медико-санітарної допомоги Ясинуватського району Донецької області» реорганізовано (перетворено) в комунальне некомерційне підприємство ««Центр первинної медико-санітарної допомоги Ясинуватської районної ради».

Відповідно до п. 5 цього рішення, комунальне некомерційне підприємство «Центр первинної медико-санітарної допомоги Ясинуватської районної ради» є правонаступником комунального закладу «Центр первинної медико-санітарної допомоги Ясинуватського району Донецької області».

Тому суд вважав необхідним стягнути з комунального некомерційного підприємства ««Центр первинної медико-санітарної допомоги Ясинуватської районної ради» на користь ОСОБА_1 заробітну плату за час перебування її в полоні з 14 листопада 2015 року по 27 грудня 2017 року в розмірі 185 907 ,74 грн.

Однак, апеляційний суд не погоджується із зазначеним висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом, відповідно до норм матеріального права, із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону судове рішення не відповідає.

Так, згідно зі ст. 94 КЗпП України, заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства, установи, організації і максимальним розміром не обмежується.

Питання державного і договірного регулювання оплати праці, прав працівників на оплату праці та їх захисту визначаються цим Кодексом, Законом України «Про оплату праці» та іншими нормативно-правовими актами.

Згідно зі ст.1 Закону України «Про оплату праці» від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР, заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства.

Згідно копії довідки заступника керівника Антитерористичного центру при Службі безпеки України від 16 січня 2018 року за вих. № 33/8 П-118, 13 листопада 2015 року ОСОБА_1 потрапила у заручники до незаконних збройних формувань в районі проведення антитерористичної операції та була визволена 27 грудня 2017 року (т. 1 а.с. 13). Останнє свідчить про те, що працівник ОСОБА_1 в період з 13 листопада 2015 року по 27 грудня 2017 року роботу не виконувала, оскільки перебувала у заручних незаконних збройних формувань.

Згідно наведених норм діючого законодавства про працю, роботодавець не повинен виплачувати зарплату за невиконану роботу.

З матеріалів справи вбачається, що вини роботодавця з невиплати оплати праці позивачу, не має.

За приписами ч.ч. 1 - 7 ст. 235 КЗпП України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

При винесенні рішення про поновлення на роботі, орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

У разі визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству, у випадках, коли це не тягне поновлення працівника на роботі, орган, який розглядає трудовий спір, зобов`язаний змінити формулювання і вказати в рішенні причину звільнення у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства та з посиланням на відповідну статтю (пункт) закону. Якщо неправильне формулювання причини звільнення в трудовій книжці перешкоджало працевлаштуванню працівника, орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу в порядку і на умовах, передбачених частиною другою цієї статті.

У разі наявності підстав для поновлення на роботі працівника, який був звільнений у зв`язку із здійсненим ним або членом його сім`ї повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, та за його відмови від такого поновлення орган, який розглядає трудовий спір, приймає рішення про виплату йому компенсації у розмірі шестимісячного середнього заробітку.

У разі затримки видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу, працівникові виплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.

При винесенні рішення про оформлення трудових відносин з працівником, який виконував роботу без укладення трудового договору, та встановлення періоду такої роботи чи роботи на умовах неповного робочого часу, у разі фактичного виконання роботи повний робочий час, установлений на підприємстві, в установі, організації, орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про нарахування та виплату такому працівникові заробітної плати у розмірі не нижче середньої заробітної плати за відповідним видом економічної діяльності у регіоні у відповідному періоді без урахування фактично виплаченої заробітної плати, про нарахування та сплату, відповідно до законодавства, податку на доходи фізичних осіб та суми єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування за встановлений період роботи.

Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.

Як встановлено судом і сторонами не оспорюється, що позивач ОСОБА_1 з роботи не була звільнялась, та станом на 13 листопада 2015 року перебувала на посаді заступника головного лікаря і займала 0,5 ставки лікаря - терапевта Комунального закладу «Центр первинної медико-санітарної допомоги Ясинуватського району Донецької області».

В той день, 13 листопада 2015 року, в районі проведення антитерористичної операції вона була затримана і позбавлена волі незаконними збройними формуваннями. В період з 13 листопада по 27 грудня 2017 року ОСОБА_1 перебувала в заручниках у незаконних збройних формувань та була визволена 27 грудня 2017 року.

З огляду на зазначені обставини, правові підстави для виплати працівникові середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу (з 13 листопада 2017 року по 27 грудня 2017 року), що передбачені ст. 235 КЗпП України, відсутні, оскільки ОСОБА_1 з роботи не звільнялась.

Посилання суду першої інстанції на вимоги ч. 9 ст. 10 ЦПК України, для застосування ст. 119 КЗпП України, в тому числі ч. 3, за аналогією Закону, до працівника, який не виконував трудові, державні або громадські обов`язки, не є військовослужбовцем, перебував у заручниках у незаконних збройних формуваннях у період з 13 листопада 2015 року по 27 грудня 2017 року, є безпідставним, з огляду на таке.

Згідно з ч.1 ст. 12 Закону України «Про оплату праці», норми оплати праці і гарантії для працівників (за час виконання державних обов`язків; для тих, які направляються для підвищення кваліфікації, на обстеження в медичний заклад; для переведених за станом здоров`я на легшу нижчеоплачувану роботу; переведених тимчасово на іншу роботу у зв`язку з виробничою необхідністю; для вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років, переведених на легшу роботу; при різних формах виробничого навчання, перекваліфікації або навчання інших спеціальностей; для донорів тощо), а також гарантії та компенсації працівникам в разі переїзду на роботу до іншої місцевості, службових відряджень, роботи у польових умовах тощо встановлюються Кодексом законів про працю України та іншими актами законодавства України.

Норми і гарантії в оплаті праці, передбачені частиною першою цієї статті та Кодексом законів про працю України, є мінімальними державними гарантіями.

Водночас, ОСОБА_1 не підпадає не під одну категорію осіб, на які розповсюджуються державні гарантії з оплати праці.

Частиною 1 статті 119 КЗпП України передбачено, що на час виконання державних або громадських обов`язків, якщо за чинним законодавством України ці обов`язки можуть здійснюватись у робочий час, працівникам гарантується збереження місця роботи (посади) і середнього заробітку.

Працівникам, які залучаються до виконання обов`язків, передбачених законами України «Про військовий обов`язок і військову службу» і «Про альтернативну (невійськову) службу», «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», надаються гарантії та пільги, відповідно до цих законів (частина 2).

За працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі, незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України, відповідно до Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (частина 3).

(Частину четверту ст.119 виключено на підставі Закону № 1769-VIII від 06 грудня 2016 року).

Гарантії, визначені у частині третій цієї статті, зберігаються за працівниками, які під час проходження військової служби отримали поранення (інші ушкодження здоров`я) та перебувають на лікуванні у медичних закладах, а також потрапили у полон або визнані безвісно відсутніми, на строк до дня, наступного за днем їх взяття на військовий облік у районних (міських) військових комісаріатах після їх звільнення з військової служби у разі закінчення ними лікування в медичних закладах незалежно від строку лікування, повернення з полону, появи їх після визнання безвісно відсутніми або до дня оголошення судом їх померлими.

Гарантії, визначені у частині третій цієї статті, в частині збереження місця роботи, посади не поширюються на осіб, які займали виборні посади в органах місцевого самоврядування та строк повноважень яких закінчився.

Дію частини третьої статті 119 поширено на громадян України, які починаючи з 18.03.2014 р. були призвані на військову службу на підставі Указу Президента України від 17.03.2014 р. N 303 «Про часткову мобілізацію», згідно із Законом України від 20.05.2014 р. № 1275-VII.

Установлено, що норми і положення частини третьої статті 119 застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування, згідно із Законом України від 08.07.2010 р. № 2456-VI, враховуючи зміни, внесені Законом України від 28.12.2014 р. № 79-VIII, згідно із Законом України від 28.12.2014 р. № 80-VIII.

(Редакція статті 119 наведена із змінами і доповненнями, внесеними згідно із законами України від 15.01.2015 р. № 116-VIII, від 18.03.2015 р. № 259-VIII, від 14.05.2015 р. № 433-VIII, від 12.11.2015 р. N 801-VIII, від 24.12.2015 р. № 911-VIII).

Установлено, що норми і положення частини третьої статті 119 застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевих бюджетів та бюджету Фонду соціального страхування України, згідно із Законом України від 25.12.2015 р. № 928-VIII

(Із змінами і доповненнями, внесеними згідно із законами України від 06.12.2016 р. № 1769-VIII, від 22.03.2017 р. № 1971-VIII).

З огляду на викладене, на позивача ОСОБА_1 не розповсюджуються вимоги ст. 119 КЗпП України щодо гарантій для працівників на час виконання ними державних або громадських обов`язків.

Апеляційний суд вважає, у разі якщо закон не передбачає гарантії для певних осіб, то це не означає, що існує прогалина в праві.

Гарантії, що передбачені законом для забезпечення прав певної категорії осіб, перелічені в законодавстві.

Гарантії, визначені у частині третій статті 119 КЗпП, зберігаються за працівниками, які під час проходження військової служби отримали поранення (інші ушкодження здоров`я) та перебувають на лікуванні у медичних закладах, а також потрапили у полон або визнані безвісно відсутніми, на строк до дня, наступного за днем їх взяття на військовий облік у районних (міських) військових комісаріатах після їх звільнення з військової служби у разі закінчення ними лікування в медичних закладах незалежно від строку лікування, повернення з полону, появи їх після визнання безвісно відсутніми або до дня оголошення судом їх померлими ( ч. 5 ст.119 КЗпП).

Тобто, в даному випадку не існує прогалини в праві (останнє є більш ширшим поняттям, ніж закон).

Тому, не існує підстав для застосування аналогії Закону до спірних правовідносин.

Правовідносини щодо надання гарантій певній категорії осіб на час виконання державних або громадських обов`язків врегульовані законом, а саме - ст. 119 КЗпП України, а тому суд не має право застосовувати аналогію закону до інших осіб, в даному випадку до цивільної особи ОСОБА_1 , яка була незаконно позбавлена волі і утримувалась незаконними збройними формуваннями з 13 листопада 2015 року по 27 грудня 2017 року, та була вимушено відсутньою на роботи в цей період.

З метою соціальної підтримки осіб, яких було незаконно позбавлено особистої свободи внаслідок дій незаконних збройних формувань та/або органів влади Російської Федерації на окремих територіях Донецької та Луганської областей, де органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, та тимчасово окупованій території України, звільнених 27 грудня 2017 року та 24 січня 2018 року, Кабінет Міністрів України в п.1 постанови «Деякі питання соціальної підтримки соціальної підтримки осіб, яких було незаконно позбавлено особистої свободи» установив одноразову грошову допомогу у розмірі 100 000 грн та затвердив Порядок виплати одноразової грошової допомоги таким особам.

Згідно з частиною 2 ст. 7 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» від 18 січня 2018 року № 2268-VIII, Російська Федерація, як держава-окупант, відповідно до IV Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додатка до неї: Положення про закони і звичаї війни на суходолі від 18 жовтня 1907 року, Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року та Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 8 червня 1977 року несе відповідальність за порушення захисту прав цивільного населення.

Аналіз наведеної норми цього Закону свідчить про те, що роботодавець не несе відповідальність за порушення захисту прав цивільного населення.

Апеляційний суд враховує, що під час незаконного затримання ОСОБА_1 незаконними збройними формуваннями трудові, державні або громадські обов`язки вона не виконувала, до виконання обов`язків, передбачених законами України «Про військовий обов`язок і військову службу», «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», як працівник, не залучалась, про що свідчать матеріали цивільної справи, а тому й відсутні правові підстави для застосування вимог ст.119 КЗпП України, яка передбачає гарантії для працівників на час виконання ними державних або громадських обов`язків, в тому числі, не має підстав для застосування аналогії закону до виниклих правовідносин.

З огляду на викладене, суд першої інстанції безпідставно дійшов висновку про збереження середнього заробітку за ОСОБА_1 за місцем роботи за час незаконного позбавлення її волі і перебування в заручниках у незаконних збройних формувань в районі проведення антитерористичної операції в період з 13 листопада 2015 року по 27 грудня 2017 року та незаконно стягнув з відповідача на користь позивача середню заробітну плату в сумі 185 907,74 грн.

З урахуванням наведеного, суд апеляційної інстанції приймає доводи апеляційної скарги про відсутність правових підстав для задоволення позову ОСОБА_1 , заявленого до Комунального некомерційного підприємства «Центр первинної медико-санітарної допомоги Ясинуватської районної ради».

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Установивши, що при ухваленні рішення про задоволення позовних вимог про стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу у зв`язку з перебуванням у полоні за період з 14 листопада 2015 року по 27 грудня 2017 року в розмірі 185 907,74 грн., суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права і порушив норми процесуального права, суд апеляційної інстанції скасовує рішення щодо задоволення вимог і розподілу судових витрат з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

З огляду на те, що суд апеляційної інстанції ухвалює нове рішення, а позивач ОСОБА_1 від сплати судового збору звільнена на підставі пункту першого частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір», судові витрати в сумі 2 788,62 грн., понесені Комунальним некомерційним підприємством «Центр первинної медико-санітарної допомоги Ясинуватської районної ради» (вул. Заводська, 1, м. Очеретино, Ясинуватського району Донецької області 86020, код ЄДРПОУ 37544435) за подачу апеляційної скарги, слід компенсувати за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Керуючись ст.ст. 367, 374, 376, 382 ЦПК України, апеляційний суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Комунального некомерційного підприємства «Центр первинної медико-санітарної допомоги Ясинуватської районної ради» задовольнити.

Рішення Дружківського міського суду Донецької області від 14 червня 2019 року скасувати.

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Комунального некомерційного підприємства «Центр первинної медико-санітарної допомоги Ясинуватської районної ради» про стягнення заробітної плати за час перебування в полоні у незаконних збройних угрупувань відмовити.

Судові витрати в сумі 2 788,62 грн., понесені Комунальним некомерційним підприємством «Центр первинної медико-санітарної допомоги Ясинуватської районної ради» (вул. Заводська, 1, м. Очеретино, Ясинуватського району Донецької області 86020, код ЄДРПОУ 37544435) за подачу апеляційної скарги, компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складання повного судового рішення.

Повний текст судового рішення складено 05 листопада 2019 року.

Головуючий суддя: Будулуца М.С.

Судді: Новікова Г.В.

Халаджи О.В.