Постанова

від 04.11.2019 по справі 907/56/18

ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

79010, м.Львів, вул.Личаківська,81

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"04" листопада 2019 р. Справа №907/56/18

Західний апеляційний господарський суд в складі:

головуючого - судді - О.Л. Мирутенко

суддів - О.І. Матущак

- О.С. Скрипчук

секретаря судового засідання: К. Кострик

Розглянувши апеляційну скаргу Релігійної греко-католицької громади "Святого Архістратига Михаїла", б/н від 21.06.2018 (вх. №ЗАГС 01-05/428/18 від 18.10.2018)

на рішення Господарського суду Закарпатської області від 08.06.2018

у справі № 907/56/18 (суддя Ушак І.Г.)

за позовом: Релігійної греко-католицької громади "Святого Архістратига Михаїла", с. Пацканьово Ужгородського району Закарпатської області

до відповідача-1: Виконавчого комітету Пацканівської сільської ради Ужгородського району Закарпатської області, с. Пацканьово Ужгородського району Закарпатської області

до відповідача-2: Пацканівської сільської ради Ужгородського району Закарпатської області, с. Пацканьово Ужгородського району Закарпатської області

за участю третьої особи на стороні відповідачів, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору: Релігійної громади Української православної церкви Свято-Михайлівської церкви с. Пацканьово , с. Пацканьово Ужгородського району Закарпатської області

за участю третьої особи на стороні відповідачів, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору: Ужгородської районної державної адміністрації, м. Ужгород

про: визнання недійсним та скасування рішення виконавчого комітету сільської ради та скасування свідоцтва про право власності на нерухоме майно

за участю представників:

від позивача - не з`явився.

від відповідача 1,2 - не з`явився.

від третіх осіб - не з`явилися.

ВСТАНОВИВ :

Рішенням Господарського суду Закарпатської області від 08.06.2018, суддя Ушак І.Г., у позові Релігійної греко-католицької громади "Святого Архістратига Михаїла" було відмовлено повністю.

З даним рішенням не погодилася Релігійна греко-католицька громада "Святого Архістратига Михаїла" і оскаржила його в апеляційному порядку, оскільки вважає, що судом порушено норми матеріального права. Зокрема, апелянт вказує на порушення судом першої інстанції норм Закону України Про свободу совісті та релігійні організації , Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. 35 Конституції України.

Постановою Західного апеляційного господарського суду від 10.12.2018 рішення Господарського суду Закарпатської області від 08.06.2018 скасовано, позов задоволено, визнано недійсним рішення виконкому Пацканівської сільради від 19.02.2004 № 4 "Про надання дозволу на виготовлення інвентарної справи", визнано нечинним свідоцтво про право власності на нерухоме майно, розташоване в АДРЕСА_1 АДРЕСА_2 , видане Пацканівською сільрадою 30.04.2004.

Постановою Верховного Суду від 12.03.2019 у справі №907/56/18 касаційні скарги Релігійної громади Української православної церкви Свято-Михайлівської церкви с. Пацканьово та Пацканівської сільської ради Ужгородського району Закарпатської області було задоволено частково. Постанову Західного апеляційного господарського суду від 10.12.2018 у справі №907/56/18 було скасовано, а справу передано на новий розгляд до Західного апеляційного господарського суду.

08.04.2019 року до Західного апеляційного господарського суду надійшли матеріали господарської справи №907/56/18 з постановою Верховного Суду від 12.03.2019.

Згідно витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Західного апеляційного господарського суду від 08.04.2019 справу №907/56/18 було передано на розгляд колегії суддів у складі: Мирутенко О.Л. - головуючий суддя, Матущак О.І., Якімець Г.Г.

Ухвалою Західного апеляційного господарського суду від 12.04.2019 було призначено справу до розгляду на 06.05.2019.

Ухвалою Західного апеляційного господарського суду від 06.05.2019 розгляд апеляційної скарги Релігійної греко-католицької громади "Святого Архістратига Михаїла" було відкладено на 03.06.2019.

Ухвалою Західного апеляційного господарського суду від 03.06.2019 розгляд апеляційної скарги Релігійної греко-католицької громади "Святого Архістратига Михаїла" було відкладено на 01.07.2019.

Ухвалою Західного апеляційного господарського суду від 01.07.2019 розгляд апеляційної скарги Релігійної греко-католицької громади "Святого Архістратига Михаїла" було відкладено на 05.08.2019.

Розпорядженням керівника апарату Західного апеляційного господарського суду №637 від 02.08.2019 у зв`язку з перебуванням у відпустці судді-члена колегії Якімець Г.Г. було призначено проведення автоматизованої заміни складу колегії суддів для розгляду справи №907/56/18.

Згідно витягу з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 02.08.2019 судову справу №907/56/18 розподілено головуючому судді Мирутенко О.Л. та іншим суддям, а саме: Данко Л.С., Матущак О.І.

Розгляд справи розпочався спочатку.

Ухвалою Західного апеляційного господарського суду від 05.08.2019 розгляд апеляційної скарги Релігійної греко-католицької громади "Святого Архістратига Михаїла" було відкладено на 09.09.2019.

У зв`язку із тимчасовою непрацездатністю судді-члена колегії Данко Л.С. розгляд справи 09.09.2019 не відбувся.

Згідно розпорядження керівника апарату Західного апеляційного господарського суду №932 від 27.09.2019 у зв`язку із тимчасовою непрацездатністю судді-члена колегії Данко Л.С. було призначено проведення автоматизованої зміни складу колегії суддів для розгляду апеляційної скарги у справі № 907/56/18.

Згідно витягу з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 27.09.2019 справу №907/56/18 було передано на розгляд колегії суддів: Мирутенко О.Л. - головуючий суддя, Скрипчук О.С. та Матущак О.І.

Ухвалою Західного апеляційного господарського суду від 01.10.2019 було призначено справу до розгляду у судовому засіданні на 04.11.2019.

Сторони були повідомлені належним чином про час та місце судового розгляду.

Розглянувши матеріали справи, оцінивши докази, колегія суддів прийшла до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Закарпатської області від 08.06.2018 у справі №907/56/18 - без змін, враховуючи наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, у лютому 2018 року Релігійна греко-католицька громада "Святого Архістратига Михаїла" села Пацканьово Ужгородського району Закарпатської області (далі - Релігійна греко-католицька громада) звернулася до Господарського суду Закарпатської області з позовом до виконавчого комітету Пацканівської сільської ради Ужгородського району Закарпатської області (далі - виконком Пацканівської сільради) і Пацканівської сільської ради Ужгородського району Закарпатської області (далі - Пацканівська сільрада) з позовом про:

- визнання недійсним та скасування рішення виконкому Пацканівської сільради від 19.02.2004 № 4 "Про надання дозволу на виготовлення інвентарної справи";

- визнання недійсним і скасування виданого Пацканівською сільрадою на підставі рішення від 19.02.2004 № 4 свідоцтва про право власності на нерухоме майно - церкву, розташовану в с. Пацканьово, вул. без назви, № 169А релігійній громаді Української православної церкви Свято-Михайлівської церкви с. Пацканьово (далі- Релігійна громада УПЦ).

Позовні вимоги з посиланням на положення статті 19 Конституції України, статей 318, 324, 326, 329 Цивільного кодексу України, статей 26, 29 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" обґрунтовано перевищенням відповідачем своїх повноважень, а також вирішенням питання про передачу у власність майна, яке не перебуває у комунальній власності та є державним, оскільки належить до категорії культових споруд.

Пацканівська сільрада у відзиві на позовну заяву заперечила проти її задоволення та зазначила, що оскаржувані позивачем рішення і свідоцтво про право власності не порушують прав та інтересів позивача, оскільки спірною культовою спорудою (церквою) з 1954 року користується Релігійна громада УПЦ на підставі відповідних документів, а посилання позивача на архівну довідку від 02.06.2014 № 2005/01-20 не спростовують правомірності користування Релігійною громадою УПЦ спірною будівлею.

Відповідач також наголосив, що Релігійній греко-католицькій громаді територіальною громадою (в особі Пацканівської сільради) безоплатно передано у приватну власність нежитлову будівлю для проведення богослужінь і задоволення молитовних потреб греко-католицької громади.

Пацканівська сільрада також зазначає про дотримання положень Закону України "Про власність" у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваного рішення від 19.02.2004, а також Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" і прийняття оспорюваного рішення органом у межах, передбачених законом.

На думку Пацканівської сільради, позивач не довів, що він не знав і не міг дізнатися про порушення свого права, а позов ним подано через 14 років, тобто із пропуском позовної давності, що є окремою підставою для відмови у задоволенні позову.

Ухвалою Господарського суду Закарпатської області від 15.03.2018 до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів залучено Релігійну громаду УПЦ.

У поясненнях щодо позову Релігійна громада УПЦ просила відмовити у його задоволенні, наголошуючи, що оспорюване рішення виконкому Пацканівської сільради від 19.02.2004 №4 і свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 30.04.2004 прав та інтересів позивача не порушує, оскільки релігійна громада УПЦ спірною культовою спорудою (будівлею церкви) користується з 1954 року на підставі Умови, укладеної між громадянами с. Пацканьово та Мукачівською окррадою депутатів трудящих від 10.02.1954, рішення виконавчого комітету ради народних депутатів Ужгородського району від 05.02.1991 № 5 "Про реєстрацію положень релігійних громад та передачу культових споруд і будов у їх користування", а також рішення виконавчого комітету Закарпатської обласної ради народних депутатів від 21.01.1992 № 21 "Про культові споруди".

При цьому рішення Закарпатського облвиконкому від 11.03.1992 № 11 "Про культові споруди області" щодо передачі у безоплатне користування Релігійній греко-католицькій громаді культової споруди в с. Пацканьово згідно з рішенням Закарпатського обласного суду від 15.10.1992 у справі № 3-18/92 за скаргою Релігійної громади УПЦ визнано таким, що прийнято із порушенням вимог чинного законодавства.

Отже, судовим рішенням у справі №3-18/92 за участю обох релігійних громад установлено відсутність у Релігійної греко-католицької громади будь-яких прав, у тому числі права користування, на спірну культову споруду.

Крім того, за змістом статті 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" право користування культовою спорудою у тієї чи іншої релігійної громади виникає на підставі договору з організацією, на балансі якої перебуває відповідна культова споруда, однак позивач такого договору не надав, отже не довів порушення будь-яких своїх прав.

Релігійна громада УПЦ також наголошує, що про відсутність порушених прав позивача свідчить і та обставина, що згідно з рішенням Пацканівської сільради від 20.02.2004 та свідоцтвом про право власності від 09.06.2004 серії НОМЕР_1 , що підтверджується інформаційною довідкою із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 03.12.2017, у власності Релігійної греко-католицької громади перебуває нежитлова будівля, яку з метою вирішення міжконфесійних спорів територіальною громадою с. Пацканьово в особі Пацканівської сільради безоплатно передано позивачеві у власність для проведення богослужінь та задоволення молитовних потреб греко-католицької громади.

На думку Релігійної громади УПЦ, хибним є посилання позивача на розпорядження представника Президента України у Закарпатській області від 10.02.1994 "Про упорядкування обліку культових споруд та культового майна області", оскільки цим розпорядженням культову споруду на баланс Ужгородської районної державної адміністрації передано не було, документів про передачу культової споруди позивачеві не надано.

Релігійна громада УПЦ також заявила про пропуск позивачем позовної давності, наголошуючи на обізнаності позивача щодо прийняття оскаржуваного рішення від 19.02.2004 № 4, оскільки під час засідання виконавчого комітету були присутніми представники греко-католицької громади (голова греко-католицької громади і адміністратор греко-католицької парафії села Пацканьово), що підтверджується, зокрема, показаннями свідків, оформленими відповідно до статті 88 Господарського процесуального кодексу України.

Ухвалою Господарського суду Закарпатської області від 15.03.2018 залучено до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів Ужгородську районну державну адміністрацію.

Ужгородська районна державна адміністрація у поясненнях щодо позову зазначила, що на баланс спірної культової споруди не приймала, а також зауважила, що у листі від 25.09.2017 № 03-28/1307 надала роз`яснення греко-католицькій громаді стосовно компетенції відповідних державних органів з питання укладення договорів про порядок користування культовою спорудою, зокрема що відповідно до частини 2 статті 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" культові будівлі і майно, які становлять державну власність, передаються організаціями, на балансі яких вони перебувають, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями обласних, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій. Проте позивач для вирішення питання по суті до уповноваженого суб`єкта не звертався.

Рішенням Господарського суду Закарпатської області від 08.06.2018 відмовлено у задоволенні позову повністю.

Суд першої інстанції дійшов висновку, що вимоги позивача не підлягають задоволенню за недоведеністю підстав позову, оскільки позивач не довів наявності свого суб`єктивного права на почергове користування спірною культовою спорудою, на захист якого подано позов. У зв`язку із зазначеними обставинами суд першої інстанцій дійшов висновку про відсутність підстав для застосування позовної давності.

Постановою Західного апеляційного господарського суду від 10.12.2018 рішення Господарського суду Закарпатської області від 08.06.2018 скасовано, позов задоволено, визнано недійсним рішення виконкому Пацканівської сільради від 19.02.2004 № 4 "Про надання дозволу на виготовлення інвентарної справи", визнано нечинним свідоцтво про право власності на нерухоме майно, розташоване в с. АДРЕСА_1 , АДРЕСА_3 . АДРЕСА_4 назви № 169А, Ужгородського району Закарпатської АДРЕСА_5 , видане Пацканівською сільрадою 30.04.2004.

Суд апеляційної інстанції зазначив, що матеріалами справи підтверджено наявність, зокрема, з 1954 року та станом на 1992 рік у с. Пацканьово двох релігійних громад - православної та греко-католицької, які мають рівні права та можливості для забезпечення релігійних потреб у пристосованих для цього культових спорудах. Крім того, архівною довідкою від 02.06.2014 підтверджено наявність греко-католицької релігійної громади у с. Пацканьово станом на 1908 рік.

Ураховуючи, що рішенням виконавчого комітету Закарпатської області від 21.01.1992 № 21 православній релігійній громаді культову споруду надано у користування, а не на праві власності, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що у виконкому Пацканівської сільради не було законних підстав приймати оспорюване рішення від 19.02.2004 №4 про оформлення права власності на будівлю церкви за православною громадою.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що оспорюване рішення виконкому є незаконним і порушує права позивача як релігійної громади стосовно рівних можливостей користування культової спорудою.

У зв`язку із визнанням недійсним рішення, на підставі якого видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно, суд апеляційної інстанції зауважив, що права та інтереси позивача підлягають захисту в інший спосіб, ніж ним визначено, зокрема свідоцтво про право власності підлягає визнанню нечинним.

Щодо позовної давності суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що у цьому випадку позовну давність позивач не пропустив.

Постановою Верховного Суду від 12.03.2019 у справі №907/56/18 касаційні скарги Релігійної громади Української православної церкви Свято-Михайлівської церкви с. Пацканьово та Пацканівської сільської ради Ужгородського району Закарпатської області було задоволено частково. Постанову Західного апеляційного господарського суду від 10.12.2018 у справі №907/56/18 було скасовано, а справу передано на новий розгляд до Західного апеляційного господарського суду.

Відповідно до ч. 1 ст. 316 ГПК України вказівки, що містяться у постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.

Верховний суд, зокрема вказав, що суд апеляційної інстанції не взяв до уваги, що статтею 15 Цивільного кодексу України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Отже, наведена норма визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Згідно з частиною 1 статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Проте суд апеляційної інстанції, задовольняючи позовні вимоги, не установив, яке саме право позивача, за захистом якого він звернувся до суду, порушено, виходячи із предмета і підстав позову, а також із правового обґрунтування позивачем його вимог.

Крім того, зазначивши про наявність у с. Пацканьово двох релігійних громад - православної та греко-католицької, які мають рівні права та можливості для забезпечення релігійних потреб у пристосованих для цього культових спорудах, суд апеляційної інстанції не звернув уваги, що позивач в обґрунтування своїх позовних вимог наголошував на перевищенні відповідачами своїх повноважень, чого, у свою чергу, судом апеляційної інстанції не установлено.

Суд апеляційної інстанції також безпідставно не взяв до уваги доводів Пацканівської сільради та Релігійної громади УПЦ про відсутність порушених прав позивача, адже згідно з рішенням Пацканівської сільради від 20.02.2004 та свідоцтвом про право власності від 09.06.2004 серії НОМЕР_1 , що підтверджується інформаційною довідкою із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 03.12.2017, у власності Релігійної греко-католицької громади перебуває нежитлова будівля, яку з метою вирішення міжконфесійних спорів територіальною громадою с. Пацканьово в особі Пацканівської сільради безоплатно передано позивачеві у власність для проведення богослужінь та задоволення молитовних потреб греко-католицької громади.

Щодо застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права, якими врегульовано питання позовної давності, колегія суддів вважала за необхідне зазначити про таке.

За змістом статей 256, 257 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина 1 статті 261 цього Кодексу.

Згідно з частинами 3, 4, 5 статті 267 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22.10.1996 за заявами № 22083/93, № 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства"; пункт 570 рішення від 20.09.2011 у справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії").

Порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися", наведених у статті 261 Цивільного кодексу України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого положеннями Господарського процесуального кодексу України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, має довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

При цьому позовна давність може бути застосовна у випадку встановлення судами обставин щодо наявності порушеного права позивача.

Однак зазначені положення законодавства суд апеляційної інстанції залишив поза увагою, відповідних обставин щодо обізнаності позивача (у тому числі з урахуванням рішення Закарпатського обласного суду від 15.10.1992 у справі №3-18/92, в якій розглянуто спір стосовно користування культовою спорудою у с. Пацканьово) не встановлював.

Апеляційним судом під час нового розгляду встановлено, що спірні відносини сторін у даній справі виникли із прийняттям відповідачем-1 - виконавчим комітетом Пацканівської сільської ради - оспорюваного у даній справі рішення №4 від 19.02.2004 Про надання дозволу на виготовлення інвентарної справи - та видачі відповідачем-2 - Пацканівською сільською радою - на підставі зазначеного рішення свідоцтва про право власності релігійної православної громади на культову споруду.

Оспорюване рішення, як вбачається з його преамбули, прийнято за результатами розгляду заяви православної громади та з врахуванням рішення судової колегії в цивільних справах Закарпатського обласного суду та свідоцтва про право особистої власності за №21 від 21.01.1992.

З тексту оспорюваного рішення вбачається, що відповідач-1 вирішив оформити право власності на будівлю церкви закріпленою за православною громадою у формі колективної власності (п. 1); Ужгородському районному БТІ виготовити свідоцтво на право власності і зареєструвати за православною громадою (п. 2).

30.04.2004 відповідачем-2 - сільською радою - на підставі оспорюваного рішення релігійній православній громаді видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно - нежитлову будівлю, церкву в с. АДРЕСА_1 Закарпатської області, АДРЕСА_2 АДРЕСА_2 .

Позивач - релігійна греко-католицька громада - оспорює та просить визнати недійсним дане рішення, вважаючи його незаконним та таким, що порушує його права на почергове користування зазначеною культовою будівлею, відповідно до розпорядження представника Президента України в Закарпатській області за №40 від 10.02.1994 Про упорядкування обліку культових споруд та культового майна області .

Підставами визнання судом акту недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт, а обов`язковою умовою визнання акту недійсним є порушення у зв`язку з прийняттям відповідного акту прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі.

За приписами ч. 2 ст. 4 ГПК України, зокрема, юридичні особи, якою є позивач у даній справі, мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Право кожної особи на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства передбачено приписами ст. 15 ЦК України.

Із змісту наведених норм законодавства вбачається, що право особи на судовий захист виникає лише тоді, коли її право, свобода чи інтерес порушені, або невизнані, або оспорюються, тобто право на судовий захист пов`язане виключно з порушенням суб`єктивного права позивача і суд може захистити лише порушене право позивача. Інше суперечило би основному завданню цивільного та господарського судочинства - захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

При цьому, виходячи із принципу змагальності саме позивач повинен довести ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх вимог та факт порушення його суб`єктивного права відповідачем. Недоведеність фактів є підставою для відмови в позові за недоведеністю (необґрунтованістю) позовних вимог.

У даних спірних відносинах позивач звернувся до суду на захист свого права на почергове користування спірною культовою спорудою, вважаючи, що таке право йому надано розпорядженням представника Президента України в Закарпатській області за №40 від 10.02.1994.

Як вбачається з тексту розпорядження представника Президента України в Закарпатській області за № 40 від 10.02.1994р. Про упорядкування обліку культових споруд та культового майна області , воно було прийнято з метою впорядкування обліку культових споруд, які раніше прийнятими рішеннями відповідних державних органів передані у спільне користування православним та греко-католицьким релігійним громадам, а також інших культових споруд, що не є власністю або в особистому користуванні релігійних громад. Розпорядженням було вирішено:

- передати на баланс районних державних адміністрацій культові споруди на території області, зокрема, в с. Пацканьово (Михайлівську) Ужгородського району (п. 1);

- районні державні адміністрації, в тому числі Ужгородська РДА - третя особа-2 у даній справі - зобов`язані до 30.04.94 провести інвентаризацію культового майна, прийняти культові споруди згідно з описами; укласти з релігійними громадами згаданих населених пунктів окремі договори за їх взаємною згодою про порядок і черговість культовими спорудами; при відсутності згоди - порядок користування культовою будівлею районним державним адміністраціям визначати шляхом укладення з кожною громадою окремого договору.

Наведене відповідає приписам ч. 3 ст. 17 Закону України Про свободу совісті та релігійні організації в редакції станом на час прийняття вказаного розпорядження №40, про те, що культова будівля і майно, що є державною власністю, можуть передаватися у почергове користування двом або більше релігійним громадам за їх взаємною згодою; за відсутності такої згоди державний орган визначає порядок користування культовою будівлею і майном шляхом укладення з кожною громадою окремого договору.

Позивачем не було доведено, що розпорядження №40 щодо спірної культової споруди було реалізоване - передане на баланс Ужгородської РДА, передане у почергове користування православній та греко-католицькій релігійним громадам с. Пацканьово за їх взаємною згодою або ж укладено з кожною громадою, зокрема, греко-католицькою, окремий договір.

Позивачем і всіма учасниками процесу у ході судового розгляду справи визнавалось, що зазначене розпорядження №40 не було реалізоване.

Крім того, станом на час прийняття розпорядження №40, спірна культова будівля не була державною власністю, оскільки на підставі свідоцтва про право особистої власності виданого 12.03.92 виконавчим комітетом Ужгородської районної ради Закарпатської області відповідно до рішення Закарпатського облвиконкому №21 від 21.01.92 Про культові споруди в цілому перебувала у власності православної релігійної громади с. Пацканьово.

За таких обставин спірна культова споруда як така, що перебувала у власності православної релігійної громади, та виходячи з преамбули розпорядження №40, не могла бути предметом передачі на баланс Ужгородської РДА та предметом укладення Ужгородською РДА договорів щодо користування нею з іншими громадами, зокрема, греко-католицькою.

Ужгородська районна державна адміністрація у поясненнях щодо позову зазначила, що на баланс спірної культової споруди не приймала, а також зауважила, що у листі від 25.09.2017 № 03-28/1307 надала роз`яснення греко-католицькій громаді стосовно компетенції відповідних державних органів з питання укладення договорів про порядок користування культовою спорудою, зокрема що відповідно до частини 2 статті 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" культові будівлі і майно, які становлять державну власність, передаються організаціями, на балансі яких вони перебувають, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями обласних, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій. Проте позивач для вирішення питання по суті до уповноваженого суб`єкта не звертався. Позивач також не укладав з належним державним органом договір на користування спірною культовою спорудою.

Таким чином, позивачем-апелянтом не доведено наявність його права на почергове користування спірною культовою спорудою, порушенням якого з прийняттям відповідачами оспорюваних рішення та свідоцтва позивач обґрунтовує право звернення до суду з даним позовом. Відтак, вимоги позивача не підлягають задоволенню за недоведеністю підстав позову - позивач не довів наявності свого суб`єктивного права - права на почергове користування спірною культовою спорудою, - на захист якого подано позов.

Крім того, у ході судового розгляду справи в суді першої інстанції та в апеляційному суді не встановлено невідповідності оспорюваного акту - рішення виконкому Пацканівської сільської ради №4 від 19.02.2004 Про надання дозволу на виготовлення інвентарної справи - вимогам чинного законодавства та визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт, що могло би слугувати підставою визнання судом недійсним цього акту та виданого на його підставі оспорюваного свідоцтва.

З огляду на предмет оспорюваного рішення згідно його тексту, слід зазначити, що відповідачем-1 з прийняттям цього рішення вирішено питання не надання у власність православній релігійній громаді культової споруди, як помилково вважає позивач, а оформлення раніше наданого на підставі іншого документу - свідоцтва про право особистої власності - права власності.

Наведене відповідає віднесеним до відання виконавчих органів, зокрема, сільських рад, яким є відповідач-1, делегованих повноважень в галузі житлово-комунального господарства щодо обліку нежилих приміщень на відповідній території незалежно від форм власності; обліку та реєстрації відповідно до закону об`єктів нерухомого майна незалежно від форм власності (підп.п. 9, 10 п. б ст. 30 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні ).

Видача відповідачем-2 - Пацканівською сільською радою - релігійній православній громаді оспорюваного свідоцтва про право власності на нерухоме майно - нежитлову будівлю, церкву в с. АДРЕСА_1 Закарпатської області, АДРЕСА_2 А - здійснена у відповідності до Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно (затвердж. наказом Міністерства юстиції України від 07.02.2002 N7/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 18 лютого 2002 року за N157/6445), п. 6.1 якого встановлено, що оформлення права власності на об`єкти нерухомого майна провадиться з видачею свідоцтва про право власності, зокрема органами місцевого самоврядування, яким є відповідач-2, фізичним та юридичним особам на підставі документів, установлених законодавством, які підтверджують їх право власності на об`єкти нерухомого майна. Отже, перевищення відповідачами наданих їм повноважень, на чому наполягав позивач-апелянт в позовній заяві, судами обох інстанцій не виявлено.

Таким чином судом першої інстанції вірно було встановлено, що оспорювані рішення та видача свідоцтва здійснені відповідачами відповідно до закону та у межах наданої їм компетенції, стосуються виключно прав православної релігійної громади с. Пацканьово та не порушують прав інших осіб, зокрема, позивача у справі, відтак відсутні підстави для визнання їх недійсними та скасування.

При цьому, до спірних відносин не підлягає застосуванню позовна давність за клопотанням відповідачів, оскільки така відповідно до приписів ст. 261 ЦК України застосовується лише за наявності порушення права позивача, чого не було встановлено у даній справі.

Колегія суддів відхиляє доводи апелянта про порушення судом першої інстанції норм Закону України Про свободу совісті та релігійні організації , Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Конституції України з підстав викладених вище.

З огляду на викладене, колегія Західного апеляційного господарського суду вважає, що рішення Господарського суду Закарпатської області від 08.06.2018 по справі №907/56/18 винесене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому відсутні правові підстави для його скасування.

Судові витрати за розгляд справи в апеляційній інстанції покласти на апелянта.

Керуючись ст.ст. 269,270,275,276,281,282 ГПК України Західний апеляційний господарський суд

Постановив:

Апеляційну скаргу Релігійної греко-католицької громади "Святого ОСОБА_1 Михаїла" залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Закарпатської області від 08.06.2018 року у справі №907/56/18 залишити без змін.

Постанова набуває чинності з моменту проголошення та може бути оскаржена сторонами в касаційному порядку до Верховного Суду.

Головуючий-суддя О.Л. Мирутенко

Судді: О.І. Матущак

О.С. Скрипчук

«Повний текст постанови виготовлено 07.11.2019»