Постанова

від 13.11.2019 по справі 319/559/18

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Дата документу 13.11.2019 Справа № 319/559/18

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Єдиний унікальний №319/559/18 Головуючий у 1 інстанції Горбачов Ю.М.

Провадження № 22-ц/807/3265/19 Суддя-доповідач Онищенко Е.А.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 листопада 2019 року м. Запоріжжя

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі:

головуючого Онищенка Е.А.

суддів: Бєлки В.Ю.

Крилової О.В.

за участю секретаря судового засідання Путій Д.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Куйбишевського районного суду Запорізької області від 02 серпня 2019 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним правочину, який вчинено під впливом насильства,-

В С Т А Н О В И Л А:

У травні 2018 року ОСОБА_1 , звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсним правочину, який вчинено під впливом насильства.

В обґрунтування позову зазначав, що 02 березня 2015 року ним був підписаний договір позики та власноручно написана боргова розписка , згідно з положеннями яких, він отримав від громадянина ОСОБА_2 кошти в сумі 3 135 000,00 грн., які зобов`язався повернути у порядку, визначеному п. 2 договору позики, а саме: не пізніше 01 грудня 2015 року - 50% суми позики; не пізніше 01 лютого 2016 року - залишок суми позики. Положеннями п. 4 договору позики, підготовленого ОСОБА_2 для підписання, було збільшено строк позовної давності з вимог про стягнення штрафу та процентів до 3 років. Умовами п. 7 встановлено, що сума штрафу становить 10% від простроченої суми, а також додатково встановлено зобов`язання для позичальника ОСОБА_1 щодо сплати 3% річних від простроченої суми.

Договір позики від 02.03.2015 року на момент його укладення не відповідав внутрішній волі позивача, він не відповідав фактичним відносинам, що склалися між останнім та відповідачем, був укладений ОСОБА_1 під впливом погроз з боку відповідача та його друзів, колег, знайомих з метою спонукання до його укладення.

Договір позики та боргова розписка укладені позивачем 02 березня 2015 року з ОСОБА_2 є недійсними оскільки фактично між сторонами склалися інші правовідносини. В період 2013-2014 роки ОСОБА_1 працював разом зі своєю цивільною дружиною у ФГ Ходацький рід , власником та директором якого є ОСОБА_3 . Впродовж цього періоду часу між ФГ Ходацький Рід та ПП Бізон-Тех 2006 та ПП Бізон-Тех 2012 , співвласником якого є ОСОБА_2 , мали місце господарські відносини, згідно з якими підприємства ОСОБА_2 здійснили поставку ТМЦ в адресу господарства. За поставлені ТМЦ розрахунки в повному обсязі проведені не були, в зв`язку з чим підприємствами ОСОБА_2 в господарському суді Вінницької області було ініційовано низку позовів, зокрема:

-справа № 902/673/14 - згідно з рішенням, яке набуло законної сили, з господарства на користь ПП Бізон-Тех 2006 з урахуванням штрафних санкцій та пені стягнуто 798795,99 грн.;

-справа № 902/930/14 - згідно з рішенням суду стягнуто 957380,74 грн.;

-справа № 902/719/14 - згідно з рішенням на користь ПП Бізон-Тех 2012 стягнуто 196766,12 гривень.

Загальна сума боргу за рішеннями судів з урахуванням штрафних санкцій, відсотків, індексу інфляції тощо станом на 2014 рік була еквівалентна 110000, 00 доларів США.

За наказами господарського суду, виданих на підставі рішень у вищевказаних справах, стягнення боргу підприємствами ОСОБА_2 через органи державної виконавчої служби не здійснювались. ОСОБА_2 вирішив стягнути цей борг в інший спосіб, а саме, шляхом вчинення фізичного та психологічного тиску на ОСОБА_1 та його родину. Відповідач та його друзі неодноразово здійснювали погрози позивачу по телефону, направляли погрозливі смс-повідомлення, приїжджали до м. Бар та вимагали проведення розрахунків негайно, при цьому постійно погрожували застосуванням фізичного впливу щодо нього та його родини. ОСОБА_1 постійно зазначав, що відповідні кошти вони мають стягувати у законному порядку через органи ДВС. Зрозумівши, що позивач не пристає на їхні пропозиції, вони вдалися до більш радикальних дій, а саме в ніч з 22.01.2015 на 23.01.2015 року у двері приватного будинку за адресою: АДРЕСА_1 , де ОСОБА_1 проживав разом із свою цивільною дружиною та чотирма малолітніми дітьми віком від 6 місяців до 12 років невідомими особами у двері помешкання було вкинуто скляну пляшку з рідиною із запахом дизельного пального, так званий коктейль Молотова , в наслідок чого було пошкоджено вхідні двері. Ця надзвичайна ситуація неабияк налякала позивача, дітей та дружину та викликала в позивача серйозний страх за їх життя та здоров`я. Одночасно з цим від так званих помічників ОСОБА_2 було отримано смс-повідомлення на телефон ОСОБА_1 погрозливого змісту, з чого останній зрозумів, що ці дії вчинені за вказівкою ОСОБА_2 з метою залякування його. На місце події дружиною позивача - ОСОБА_3 було викликано правоохоронні органи та подано відповідну заяву про кримінальне правопорушення до Барського відділу поліції Жмеринського відділення НП ГУНП у Вінницькій області від 23.01.2015 року. В своїх письмових поясненнях, наданих правоохоронним органам 23.01.2015 року, ОСОБА_1 зазначав, що підозрює у причетності до даних подій представників фірм Бізон , однак дії правоохоронців не призвели до притягнення винних осіб до відповідальності. ОСОБА_2 з товаришами продовжували залякувати позивача і примусили його укласти правочин, а саме оспорюваний договір позики, в якому визначено суму боргу на рівні 110000,00 доларів США, а побоюючись відмовитись від цього він не міг.

З метою уникнення подальших погроз та насильства й захисту свого життя та життя і здоров`я дітей та дружини 02 березня 2015 року ОСОБА_1 на вимогу ОСОБА_2 прибув у м. Запоріжжя, де підписав договір позики № 1/2015 та одночасно власноручно написав боргову розписку до договору позики від 02 березня 2015 року, про те, що він отримав від ОСОБА_2 кошти в сумі 3135000,00 грн., що еквівалентно 110000,00 доларів США. Однак, фактично жодних коштів у будь-якій сумі від ОСОБА_2 позивач не отримував, а кошти, які з нього вимагали було повернуто в декілька етапів, зокрема, в установлені відповідачем терміни ОСОБА_1 привозив кошти у м. Запоріжжя, де і передавав їх безпосередньо ОСОБА_2 в приміщенні офісу ПП Бізон-Тех 2006 . У поїздках та під час передачі коштів позивача супроводжував його товариш ОСОБА_4 . Кошти, які ОСОБА_1 передавав відповідачу є його власними, отриманими від підприємницької діяльності, коштами його родини, а частково були позичені ним у третіх осіб. У встановлені договором строки позивач повернув ОСОБА_2 кошти, які він вимагав, в повному обсязі, однак повернути оригінали договору позики та боргової розписки від 02.03.2015 та/або власноручно написати розписку про факт повернення боргу відповідач відмовився та зазначив, що має бути достатньо його слова . Обставини щодо передачі ОСОБА_1 коштів та вчинення психологічного тиску на його родину може підтвердити дружина ОСОБА_3

В порушення принципів справедливості та порядності ОСОБА_2 шляхом здійснення неправомірних дій знищив бізнес родини позивача, заволодів всім майном належних родині господарств та позбавив їх не тільки значних статків, але і фактично засобів існування. Правоохоронні органи справедливість не відновили, а тому єдиним способом захисту своїх прав та інтересів ОСОБА_1 вважає звернення до суду та справедливий розгляд справи. Крім того, пункт 9 договору позики містить наступний зміст ...підписуючи цей договір позичальник підтверджує, що з його сторони не існує ніяких обставин, у зв`язку з якими цей договір може бути визнаний недійсним або може бути невиконаний , який виключає право позивача звернутися до суду з позовом про визнання цього договору недійсним та переконливо свідчить та підтверджує, що ОСОБА_2 вчиняв тиск на нього та фактично змусив підписати договір позики на несправедливих умовах.

Враховуючи викладене, просив суд визнати договір позики від 02.03.2015 року та боргову розписку, укладену на його виконання від 02.03.2015 року, укладені між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , недійсними.

Рішенням Куйбишевського районного суду Запорізької області від 02 серпня 2019 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з вказаним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, не відповідність висновків суду обставинам справи, просить рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким його позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

Апеляційна скарга обґрунтована нерозумінням суду першої інстанції мотивів укладання договору позики саме з позивачем, а не з ОСОБА_5 та строків звернення позивача з даним позовом. Суд першої інстанції формально віднісся до розгляду справи, не намагався встановити істину у справі, проігнорував надані позивачем докази, що призвело до ухвалення не справедливого рішення.

ОСОБА_2 в особі представника ОСОБА_6 надав суду відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначає, що рішення суду першої інстанції вмотивоване посиланням на докази, які беззаперечно підтверджують безпідставність, необґрунтованість та надуманість доводів позивача. При ухваленні рішення судом не допущено порушень вимог процесуального чи матеріального права. Просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю - доповідача, пояснення учасників апеляційного розгляду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.

Згідно п.1 ч.1 ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість:

1) керує ходом судового процесу;

2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами;

3) роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій;

4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом;

5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків.

Рішення суду першої інстанції відповідає вказаним вимогам.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції обґрунтовано виходив з тих обставин, що підстав для визнання правочину недійсним не вбачається.

Колегія судді погоджується з вказаним висновком суду першої інстанції з наступних підстав.

Як встановлено судом та вбачається з матеріалів справи, 02 березня 2015 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено договір позики №1/2015, відповідно до якого ОСОБА_2 передав у власність ОСОБА_1 готівкові грошові кошти в сумі 3 135 00,00 гривень, що в еквіваленті становить 110 000,00 доларів США, які зобов`язався повернути у порядку, визначеному п. 2 договору позики, а саме: не пізніше 01 грудня 2015 року - 50% суми позики; не пізніше 01 лютого 2016 року (гранична дата строку повернення позики) - залишок суми позики, що підтверджується копією зазначеного договору.

Згідно копії боргової розписки до Договору позики №1/2015 від 02 березня 2015 року позивач підтвердив, що отримав від відповідача позику у вигляді готівкових коштів у сумі 3 135 000,00 гривень, що в еквіваленті становить 110 000,00 доларів США за договором позики №1/2015 від 02.03.2015 року.

Позивачем не заперечується факт укладення договору позики та написання розписки саме ОСОБА_1 , а також виконання договору позики, що підтверджує реальність договору.

Відповідно до частини першої статті 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

За змістом частин другої-п`ятої статті 203 ЦК України особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Частиною першою статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК України, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено.

У статті 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.

Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню.

Частиною першою статті 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Згідно з частиною другою статті 640 ЦК України, якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

Відповідно до статті 1046 ЦК України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно із ч. 2 ст. 1047 ЦК України, на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Частиною першою статті 1049 ЦК України, встановлено, що за договором позики позичальник зобов`язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.

Відповідно до вимог статті 1051 ЦК України, позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.

Згідно зі статтею 231 ЦК України, правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним. Винна сторона (інша особа), яка застосувала фізичний або психічний тиск до другої сторони, зобов`язана відшкодувати їй збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв`язку з вчиненням цього правочину.

Для визнання правочину недійсним позивач має довести наступні обставини: 1) факт застосування до нього (до потерпілої сторони правочину) фізичного чи психологічного тиску з боку іншої сторони чи з боку третьої особи; 2) вчинення правочину проти своєї справжньої волі; 3) наявність причинного зв`язку між фізичним або психологічним тиском і вчиненням правочину, який оспорюється.

При вирішенні спорів про визнання недійсним правочину, вчиненого особою під впливом насильства (стаття 231 ЦК), судам необхідно враховувати, що насильство має виражатися в незаконних, однак не обов`язково злочинних діях. Насильницькі дії можуть вчинятись як стороною правочину, так і іншою особою - як щодо іншої сторони правочину, так і щодо членів її сім`ї, родичів тощо або їх майна. Факт насильства не обов`язково має бути встановлений вироком суду, постановленим у кримінальній справі.

Відповідно до ст. 12, 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Отже, сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, має навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. У іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

З урахуванням зазначених норм права, суд першої інстанції обґрунтовано відмовив в задоволенні позовних вимог.

В апеляційній скарзі та в позовній заяві ОСОБА_1 пов`язує отриману від відповідача позику з тим, що підприємства ОСОБА_2 ПП Бізон-Тех 2006 і ПП Бізон-Тех 2012 здійснили поставку товарно-матеріальних цінностей в адресу ФГ ХОДАЦЬКИЙ РІД , власником якого є цивільна дружина ОСОБА_1 - ОСОБА_3 . За поставлені ТМЦ розрахунки в повному обсязі проведені не були, в зв`язку з чим підприємствами ОСОБА_2 в господарському суді Вінницької області було ініційовано низку позовів, за якими з ФГ ХОДАЦЬКИЙ РІД на користь ПП Бізон-Тех 2006 за рішеннями судів з урахуванням штрафних санкцій, відсотків, індексу інфляції тощо стягнуто боргу на загальну суму, яка станом на 2014 рік була еквівалентна 110 000, 00 доларів США.

Колегія суддів вважає вказане посилання скаржника безпідставним, оскільки участь ОСОБА_1 у фінансово-господарській діяльності ФГ ХОДАЦЬКИЙ РІД ні в якості члена, учасника господарства, ні як особою, яка працює за трудовим договором не підтверджена жодним належним та допустимим доказом.

За прписами ч. 2 ст. 1 Закону України Про фермерське господарство фермерське господарство може бути створене одним громадянином України або кількома громадянами України, які є родичами або членами родини відповідно до закону.

Положеннями ч. 1 ст. 27 Закону України Про фермерське господарство визначено, що трудові відносини у фермерському господарстві базуються на основі праці його членів, у разі виробничої потреби - господарство має право залучати до роботи в ньому інших громадян за трудовим договором (контрактом).

ОСОБА_1 посилається на те, що сума договору позики є сумою коштів, що стягнуті за рішенням Господарського суду Вінницької області від 10.11.2014 року у справі № 902/719/14; постановою Вищого господарського суду України від 15.12.2014 року у справі № 902/673/14; рішенням Господарського суду Вінницької області від 23.06.2015 року у справі № 902/930/14, з належного його цивільній дружині ОСОБА_3 підприємства ФГ Ходацький Рід на користь ПП Бізон-Тех 2006 і ПП Бізон-Тех 2012 , співвласником і керівником яких є відповідач. Так, сукупний розмір стягуваних сум з ФГ Ходацький Рід за судовими рішеннями складає 2 050 108,20 грн., а не 3 135 000,00 гривень.

Позивач вказує, що уклав договір позики та написав боргову розписку під впливом відповідача та його друзів, колег, знайомих.

У пункті 21 постанови Пленуму Верхового Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними роз`яснено, що при вирішенні спорів про визнання недійсним правочину, вчиненого особою під впливом насильства (стаття 231 ЦК України), судам необхідно враховувати, що насильство має виражатися в незаконних, однак не обов`язково злочинних діях. Насильницькі дії можуть вчинятись як стороною правочину, так і іншою особою - як щодо іншої сторони правочину, так і щодо членів її сім`ї, родичів тощо або їх майна.

Під насильством слід розуміти заподіяння учасникові правочину фізичних або душевних страждань з метою примусити укласти правочин. Насильство породжує страх настання невигідних наслідків. На відміну від насильства, погроза полягає в здійсненні тільки психічного, але не фізичного впливу, і має місце при наявності як неправомірних, так і правомірних дій. Погроза може бути підставою для визнання правочину недійсним, коли з обставин, які мали місце на момент його вчинення випливає, що відмова учасника правочину від його вчинення могла спричинити шкоду його законним інтересам.

Суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивачем не надано доказів фізичного чи психологічного впливу на нього до укладання і при складанні договору позики та боргової розписки, безпосереднього причинного зв`язку між психологічним тиском та волевиявленням позивача останній не надав.

Факт того, що ОСОБА_1 особисто написав розписку про отримання грошових коштів у борг, не заперечується жодним із учасників справи, однак ОСОБА_1 також не надав належних та допустимих доказів того, що розписку він писав під тиском та примусово.

Крім того, колегія суддів звертає увагу на той факт, що з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 не звертався до правоохоронних органів з приводу вчинення насильницьких дій відносно нього для укладання договору позики. Договір позики було укладено 02 березня 2015 року, проте до суду з позовом про визнання правочину недійсним ОСОБА_1 звернувся лише 11 травня 2018 року, не зазначаючи обставин, що перешкоджали йому звернутися до правоохоронних органів за фактом вчинення на нього тиску для укладання договору позики.

ОСОБА_1 посилається на матеріали кримінальної справи за фактом звернення ОСОБА_3 , що перебувала на досудовому розслідуванні в Барському РВ УМВС України у Вінницькій області, як на доказ фізичного та психологічного тиску на нього та його родину.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що зазначені матеріали не є належними та допустимими доказами, оскільки до правоохоронних органів з заявою зверталася ОСОБА_3 , винні особи в межах вказаної кримінальної справи не встановлені, кримінальне провадження припинено у зв`язку з відсутністю складу злочину ще до моменту укладання договору позики, а ОСОБА_3 зверталась до правоохоронних органів не з приводу погроз застосування фізичного впливу щодо неї та членів її родини з приводу укладання договору позики, а з приводу пошкодження майна та в поясненнях вказала, що не знає, хто вчинив кримінальне правопорушення, тобто не пов`язувала цю подію з боргами свого господарства.

Судом першої інстанції надано належну оцінку поясненням ОСОБА_3 та встановлено відсутність зв`язку між сумою позики, сумою боргу ФГ ХОДАЦЬКИЙ РІД , та ОСОБА_1 , який не має жодного відношення до вказаного господарства.

Посилання в апеляційній скарзі на те, що ОСОБА_1 за договором позики розраховувався з відповідачем власними коштами, грошима своєї родини та частиною позичених грошових коштів у третіх осіб, є безпідставним, оскільки ним не надано доказів ні повного, ні часткового розрахунку з ОСОБА_2 , не вказав дати та суми повернутих коштів.

Крім того, позивач обґрунтовує відсутність документального підтвердження повернення позики відмовою відповідача повернути оригінал розписки та договору позики, однак доказів звернення до останнього з вимогою про видачу оригіналів договору позики та боргової розписки та відмови ОСОБА_2 у їх видачі до суду не надав.

Не заслуговують на увагу посилання в апеляційній скарзі на неналежну оцінку судом доказів по справі, оскільки, відповідно до положень ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів; жоден доказ не має для суду заздалегідь встановленої сили; суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. А не зазначення в мотивувальній частині рішення мотивів, з яких суд бере до уваги або відхиляє докази, відповідно до положень ст. 376 ЦПК України, не може бути підставою для скасування чи зміни рішення суду, якщо справа вирішена по суті правильно.

З урахуванням того, що доводи апеляційної скарги, є ідентичними доводам позовної заяви, яким суд надав належну оцінку, висновки суду є достатньої аргументованими, при цьому колегія суддів враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі "Руїз Торія проти Іспанії", §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі "Хірвісаарі проти Фінляндії").

Суд першої інстанції забезпечив повний та всебічний розгляд справи на основі наданих сторонами доказів, оскаржуване рішення відповідає нормам матеріального та процесуального права.

При цьому, одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов`язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (див. рішення у справі "Рябих проти Росії" (Ryabykh v. Russia), заява № 52854/99, пп. 51 і 52, ECHR 2003-X) (пункт 46 рішення). Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі "Пономарьов проти України" (Заява N 3236/03).

Наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду першої інстанції по суті вирішення указаного позову та не дають підстав вважати, що судом порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у апеляційній скарзі скаржник.

З огляду на вищевикладене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку щодо відсутності правових підстав для задоволення позовних вимог.

Частиною першою статті 229 ЦПК України передбачено, що суд під час розгляду справи повинен безпосередньо дослідити докази у справі: ознайомитися з письмовими та електронними доказами, висновками експертів, поясненнями учасників справи, викладеними в заявах по суті справи, показаннями свідків, оглянути речові докази.

Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.

Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.

Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Згідно із практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Докази та обставини, ні які посилається скаржник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідження та встановленні судом дотримані норми матеріального і процесуального права.

На підставі наведеного, висновки суду першої інстанції є обґрунтованими та узгоджуються з матеріалами справи, при встановленні зазначених фактів судом не було порушено норм цивільного процесуального законодавства й правильно застосовано норми матеріального права.

Доводи апеляційної скарги, матеріали справи та зміст оскаржуваного судового рішення, не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, які передбачені нормами ЦПК України як підстави для скасування рішень.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Наведені скаржником в апеляційній скарзі доводи не можуть бути прийняті до уваги, оскільки зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх переоцінці та особистого тлумачення скаржником норм процесуального закону.

З огляду на наведене вбачається, що судом з дотриманням вимог ст. ст. 89,263 ЦПК України дана належна оцінка доказам по справі, вірно встановлений характер спірних правовідносин і обґрунтовано зроблено висновок про відсутність правових підстав для задоволення позову.

На підставі вищенаведеного, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

З урахуванням наведеного колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з додержанням вимог закону і підстав для його скасування не вбачається.

Керуючись ст. ст. 374, 375, 381-384 ЦПК України, колегія суддів,-

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Куйбишевського районного суду Запорізької області від 02 серпня 2019 року у цій справі залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.

Повний текст судового рішення складено 15 листопада 2019 року.

Головуючий

Судді: