Постанова

від 20.11.2019 по справі 150/718/18

ВІННИЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 150/718/18

Провадження № 22-ц/801/2067/2019

Категорія: 2

Головуючий у суді 1-ї інстанції Цимбалюк Л. П.

Доповідач:Голота Л. О.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 листопада 2019 рокуСправа № 150/718/18м. Вінниця

Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

Головуючого судді - Голоти Л.О. (суддя-доповідач),

суддів Денишенко Т.О., Рибчинського В.П.,

за участю секретаря судового засідання Топольської В.О.,

розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду № 2 апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Чернівецького районного суду Вінницької області від 16 липня 2019 року, ухвалене у складі судді Цимбалюк Л. П., повний текст рішення складено 25 липня 2019 року,

у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права власності на 1/2 частину спільної сумісної власності подружжя, -

в с т а н о в и в :

У листопаді 2018 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про визнання права власності на 1/2 частину спільної сумісної власності подружжя.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 19 серпня 1981 року позивач одружився з відповідачем. Заочним рішенням Чернівецького районного суду Вінницької області від 15 вересня 2015 року шлюб між ними розірвано. За час шлюбу позивач та відповідач придбали наступне майно : житловий будинок з господарськими будівлями по АДРЕСА_1 , який складається із самого будинку А , загальною площею 154,5 кв.м., в тому числі житловою площею 79,3 кв.м., відкритої веранди а , сараю В , огорожі 1-1 ; нежитлову будівлю магазину літ Б загальною площею 25,6 кв.м., розташовану по АДРЕСА_1 ; земельну ділянку кадастровий номер 0524981500:01:002:0002 площею 0,1598 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, розташованої по АДРЕСА_1 ; нежитлову будівлю магазину літ. А загальною площею 270,6 кв. м., розташованого по АДРЕСА_1 .

Виходячи з наведеного, ОСОБА_2 просив визнати право власності на Ѕ частину зазначеного вище нерухомого майна.

Рішенням Чернівецького районного суду Вінницької області від 16 липня 2019 року позов задоволено.

Визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину житлового будинку з господарськими будівлями, розташованого по АДРЕСА_1 , який складається із самого будинку А , загальною площею 154,5 кв.м., в тому числі житловою площею 79,3 кв.м., відкритої веранди а , сараю В , огорожі 1-1 .

Визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину нежитлової будівлі магазину літ Б загальною площею 25,6 кв.м., розташовану по АДРЕСА_1 .

Визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину земельної ділянки кадастровий номер 0524981500:01:002:0002 площею 0,1598 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, розташованої по АДРЕСА_1 .

Визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину нежитлової будівлі магазину літ. А загальною площею 270,6 кв. м., розташованого по АДРЕСА_1 .

Стягнуто із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати, понесені при зверненні до суду, зокрема, судового збору в розмірі 3800 грн., а також кошти на правничу допомогу в розмірі 15000 гривень.

В задоволенні позовних вимог в частині стягнення з відповідача ОСОБА_1 витрат на придбання пального для автомобіля на проїзд по явці до суду - відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позовні вимоги є обґрунтовані та підлягають задоволенню, а майно набуте сторонами під час шлюбу поділу по Ѕ частині кожному зі сторін.

Суд також виходив з того, що ОСОБА_2 звернувся із позовом до суду з дотримання строків позовної давності, встановленої чинним законодавством, а тому заява про застосування строку позовної давності є необґрунтованою.

Не погоджуючись із рішення суду, ОСОБА_1 подано апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на невідповідність висновків суду, викладених у рішенні суду, фактичним обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове про відмову в задоволенні позовних вимог.

Основними доводами апеляційної скарги є те, що спірний житловий будинок є особистою приватною власністю відповідача, оскільки він набутий на підставі рішення виконкому Борівської сільської ради від 29 лютого 2008 року, вона здійснювала його будівництво та ведення в експлуатацію. Нежитлова будівля магазину літ. Б площею 25,6 кв. м. побудована відповідачем за особисті кошти, земельну ділянку надано безоплатно у власність саме відповідачу як фізичній - особі підприємцю, а тому є її особистою приватною власністю. Окрім цього, судом безпідставно відмовлено в застосуванні строків позовної давності, оскільки 13 серпня 2015 року ОСОБА_1 зверталася до позивача з позовом про поділ майна подружжя, а 28 вересня 2015 року після ознайомлення з матеріалами справи позивач дізнався, що відповідач не визнає права на спірне майно позивача.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 , посилаючись на необґрунтованість доводів апеляційної скарги, просить залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

У судовому засіданні позивач ОСОБА_2 , посилаючись на необґрунтованість доводів апеляційної скарги просив її залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Відповідач до суду не з`явилась, про день та час розгляду справи була повідомлена своєчасно та належним чином.

20 листопада 2019 року ОСОБА_1 подано заяву вх. № 11194 про відкладення розгляду справи на іншу дату у зв`язку із погіршенням стану здоров`я та призначенням лікування. Суд апеляційної інстанції вважає, що причина неявки в судове засідання є неповажною та спрямована на затягування розгляду справи, порушення встановлених статтею 371 ЦПК України строків її розгляду та є зловживанням процесуальними правами сторони, оскільки раніше судом апеляційної інстанції вже задовольнялась заява відповідача ОСОБА_1 про перенесення розгляду справи, розгляд якої було призначено на 30 жовтня 2019 року на 10:00 год, /т.2 а.с. 124/ через припинення повноважень представника відповідача та бажання укласти нею угоду про надання правової допомоги з іншим адвокатом, а також заява представника відповідача від 13 листопада 2019 року /т.2 а. с. 208/ про перенесення розгляду справи, призначеної на 13 листопада 2019 року на 10:00 год. через зайнятість представника відповідача в іншому судовому процесі.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення позивача, переглянувши справу за наявними в ній доказами, перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, обговоривши підстави апеляційної скарги, Вінницький апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.

За змістом частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Згідно з статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції відповідає вимогам статті 263 ЦПК України.

Судом першої інстанції вставнолено наступні обставини.

Між сторонами зареєстровано шлюб 19 серпня 1981 року Борівською сільською радою Чернівецького району Вінницької області, актовий запис №26.

В подружжя від даного шлюбу є троє синів, які досягли повноліття.

Згідно заочного рішення Чернівецького районного суду Вінницької області від 15 вересня 2015 року шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 розірвано, про що свідчить копія рішення в справі №150/629/15-ц, яка міститься в матеріалах цивільної справи /том 1 а.с. 8/. Відповідно до ухвали Апеляційного суду Вінницької області вище зазначене рішення Чернівецького районного суду набрало законної сили 18 січня 2016 року /том 1 а.с. 7/.

За час перебування у шлюбі сторонами придбано наступне майно: житловий будинок з господарськими будівлями розташованих по АДРЕСА_1 , який складається із самого будинку А , загальною площею 154,5 кв.м., в тому числі житловою площею 79,3 кв.м., відкритої веранди а , сараю В , огорожі 1-1 ; нежитлову будівлю магазину літ Б загальною площею 25,6 кв.м., розташовану по АДРЕСА_1 ; земельну ділянку кадастровий номер 0524981500: 01: 002: 0002 площею 0,1598 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, розташовану по АДРЕСА_1 ; нежитлову будівлю магазину літ. А загальною площею 270,6 кв. м., розташовану по АДРЕСА_1 .

В добровільному порядку сторонами не досягнуто згоди щодо поділу спільної сумісної власності.

Рішенням Борівської сільської ради Чернівецького району Вінницької області від 22 травня 1996 року №17 Про клопотання перед Чернівецькою районною державною адміністрацією про надання дозволу жительці села Борiвка ОСОБА_3 на забудову індивідуального житлового будинку та надвiрних будівель , останній виділено земельку ділянку під будівництво індивідуального житлового будинку i надвірних будівель розміром 0,16 га. /том 1 а.с. 75/.

Рішенням Борівської сільської ради Чернівецького району Вінницької області від 29 лютого 2008 року Про оформлення права власності на будинок з будівлями та магазином в АДРЕСА_1 , вирішено оформити право власності на новий будинок з будівлями та магазином в АДРЕСА_1 за громадянкою ОСОБА_1 /том 1 а.с. 102/.

Відповідно до копії державного акту на право власності на земельну ділянку ОСОБА_1 на підставі рішення Борівської сільської ради від 05 травня 2008 року 17 сесії 5 скликання, є власником земельної ділянки площею 0,1598 га, розташованої за адресою АДРЕСА_1 , цільове призначення для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд /т.1 а.с. 15/.

Комунальним підприємством Могилів - Подільське міжрайонне бюро технічної інвентаризації здійснено реєстрацію права власності на вище вказане майно, що стверджується витягами про реєстрацію за № 21092445 та № 21092469 від 30 листопада 2008 року /том 1 а.с. 10, 12/.

Нежитлову будівлю магазину літ. А загальною площею 270,6 кв. м., розташовану по АДРЕСА_1 , придбано згідно договору купівлі - продажу, укладеного 11 жовтня 2010 року між ОСОБА_4 , як продавцем, та ОСОБА_1 , як покупцем /том 1 а. с. 16/.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що позовні вимоги є обґрунтовані та підлягають задоволенню, а майно набуте сторонами під час шлюбу поділу по Ѕ частині кожному зі сторін. Суд також виходив з того, що ОСОБА_2 звернувся із позовом до суду з дотриманням строків позовної давності, встановлених чинним законодавством, а тому заява про застосування строку позовної давності є необґрунтованою.

Зазначений висновок суду першої інстанції ґрунтується на нормах матеріального права та обставинах справи, з ним погоджується також суд апеляційної інстанції з огляду на наступне.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) зроблено висновок, що у статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України. Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує .

Суд апеляційної інстанції вважає правильним висновок місцевого суду, що під час спільного проживання сторонами набуто нерухоме майно, а саме житловий будинок з господарськими будівлями розташованих по АДРЕСА_1 , який складається із самого будинку А , загальною площею 154,5 кв.м., в тому числі житловою площею 79,3 кв.м., відкритої веранди а , сараю В , огорожі 1-1 ; нежитлову будівлю магазину літ Б загальною площею 25,6 кв.м., розташовану по АДРЕСА_1 ; земельну ділянку кадастровий номер 0524981500: 01: 002: 0002 площею 0,1598 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, розташовану по АДРЕСА_1 ; нежитлову будівлю магазину літ. А загальною площею 270,6 кв. м., розташовану по АДРЕСА_1 . А тому зазначене нерухоме майно підлягає поділу між сторонами у рівних частках.

Відповідачем не надано доказів, які б спростовували спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, а наведені в апеляційній скарзі аргументи не дають правові підстави для скасування рішення місцевого суду.

Посилання в апеляційній скарзі на те, що житловий будинок та нежитлова будівля магазину площею 25,6 кв.м. були побудовані за особисті кошти відповідачем, а нежитлова будівля магазину площею 270,6 кв. м. придбана за кошти сина ОСОБА_5 , а не за кошти сторін, суд апеляційної інстанції вважає необґрунтованими, оскільки відповідачем відповідно до частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України зазначені обставини не доведені належним чином.

Також суд апеляційної інстанції враховує те, що відповідач припинила свою підприємницьку діяльність 26 грудня 2018 року /т.1 а. с. 40/, а тому підстав вважати, що зазначена нежитлова будівля магазину площею 270,6 кв. м. та нежитлова будівля магазину площею 25,6 кв.м. використовується відповідачем як особою-підприємцем, а саме у підприємницькій діяльності, немає, відтак зазначене майно підлягає поділу між сторонами в рівних частинах.

Доводи апеляційної скарги про те, що земельна ділянка площею 0,1598 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, була набута відповідачем у власність в порядку приватизації, а тому є її особистою приватною власністю, колегія суддів не вважає такими, що дають правові підстави для скасування рішення суду.

Згідно з пунктом 5 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації.

Згідно з положеннями частини першою статті 81, частини третьої статті 116 ЗК України громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування.

Відповідно до частини першої статті 377 ЦК України до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

Частиною першою статті 120 ЗК України передбачено, що у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.

Частиною четвертою статті 120 ЗК України визначено, що при переході права власності на будівлю та споруду до кількох осіб право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі і споруди.

У пункті 18-2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року № 7 Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ (зі змінами, внесеними згідно з постановою Пленуму Верховного Суду України від 19 березня 2010 року № 2) судам роз`яснено, що відповідно до положень статей 81, 116 ЗК України окрема земельна ділянка, земельна ділянка, одержана громадянином в період шлюбу в приватну власність шляхом приватизації, є його особистою приватною власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, оскільки йдеться не про майно, нажите подружжям у шлюбі, а про одержану громадянином частку із земельного фонду.

Якщо на такій земельній ділянці знаходиться будинок, будівля, споруда, що є спільною сумісною власністю подружжя, то у разі поділу будинку, будівлі, споруди між подружжям та виділу конкретної частини будинку, будівлі, споруди до особи, яка не мала права власності чи користування земельною ділянкою переходить це право у розмірі частки права власності у спільному майні будинку, будівлі, споруди у відповідності до статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України.

Аналогічний висновок міститься у постанові Верховного Суду України від 09 грудня 2015 року № 6-814цс15.

За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про визнання за позивачем права власності на 1/2 частини спірної земельної ділянки.

Аргументи апеляційної скарги про те, що житловий будинок розташований по АДРЕСА_1 , а земельна ділянок має іншу адресу АДРЕСА_1 , тобто за іншою адресою, суд апеляційної інстанції не вважає такими, що свідчить про допущення судом першої інстанції неправильного вирішення справи, оскільки у справі вставнолено, що житловий будинок та нежитлове приміщення магазину площею 25,6 кв.м., розташований на земельні ділянці площею 0,1598 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд /т.1 а.с. 61, 78, 81, 82/.

Твердження апеляційної скарги про те, що місцевим судом безпідставно відмовлено в застосуванні строків позовної давності, оскільки 13 серпня 2015 року ОСОБА_1 зверталася до позивача з позовом про поділ майна подружжя, а 28 вересня 2015 року після ознайомлення з матеріалами справи позивач дізнався, що відповідач не визнає права на спірне майно позивача, суд апеляційної інстанції вважає необґрунтованими, оскільки згідно з частиною першої статті 72 СК України позовна давність не застосовується до вимог про поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя , якщо шлюб між ними не розірвано.

У справі встановлено, що шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 розірвано заочним рішенням Чернівецького районного суду Вінницької області від 15 вересня 2015 року, яке набрало законної сили 08 січня 2016 року. Отже, та обставина, що відповідачем подавався позов до позивача про поділ майна подружжя у період їх шлюбу (позов ухвалою Чернівецького районного суду Вінницької області від 28 вересня 2015 року був повернутий) не має правового значення для обчислення строку позовної давності.

Статтями 256-257 та 261 ЦК України визначено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

У частині другій статті 72 СК України та пункті 15 постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 21 грудня 2007 року Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя визначено, що до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.

Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності (постанова Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15).

Суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивачем не пропущено строк звернення до суду із даним позовом, оскільки доказів того, що відповідач оспорювала, порушувала право позивача на спірне нерухоме майно після розірвання шлюбу відповідачем суду не надано. Тоді як позивач в позові зазначав, що ним була надіслана відповідачу пропозиція з приводу добровільного поділу майна, яка залишена без реагування відповідача.

Аргументи апеляційної скарги про те, що представник позивача завчасно не направив сторонам докази витрат на правничу допомогу, а надав їх у судове засідання, чим позбавив права відповідача надати заперечення щодо їх розміру, суд апеляційної інстанції вважає необґрунтованими, оскільки відповідач та її представник приймали участь у судових засіданнях та мали можливість подати клопотання про зменшення розміру витрат на правничу допомогу. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність правових підстав для стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 коштів на правничу допомогу в розмірі 15000 гривень, який доведений позивачем /т.1 а.с. 94-96, т.2 а. с. 47-50, 125-127/.

Інші аргументи апеляційної скарги також не спростовують правильні висновки суду першої інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Отже колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Керуючись частиною четвертою статті 258, частиною першою статті 259, статтями 367, 369, 374, 376, 382, 384, 389, 390 ЦПК України, суд апеляційної інстанції, -

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Чернівецького районного суду Вінницької області від 16 липня 2019 року у даній справі залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення до суду касаційної інстанції.

Головуючий суддя Підпис Л. О. Голота

Судді: Підпис Т. О. Денишенко

Підпис В. П. Рибчинський

Згідно з оригіналом

Головуючий суддя Л. О. Голота

Повний текст постанови складено 21 листопада 2019 року.