Постанова

від 02.12.2019 по справі 917/2060/17

СХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

СХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

проспект Незалежності, 13, місто Харків, 61058

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"02" грудня 2019 р. Справа № 917/2060/17

Cхідний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

Головуючого (доповідача): судді: при секретарі судового засідання: за участю представників сторін: від Позивача: від відповідача 1: від відповідача 2: від третьої особи:Стойка О.В. Істоміна О.А., Пушай В.І. Склярук С.І. Гоменюк Ю.В. - за довіреністю (адвокат); Не з`явився; Не з`явився; Не з`явився; розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Приватного підприємства «Нагода +» с.Крута Балка, Полтавська область на рішення господарського суду Полтавської області від 12.08.2019р. у справі № 917/2060/17 (суддя Тимощенко О.М.) за позовом: до відповідачів: третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні Позивача:Товариства з обмеженою відповідальністю «Агросфера ЛТД» м.Дніпро 1.Приватного сільськогосподарського підприємства «Нагода» с.Крута Балка, Полтавська область 2.Приватного підприємства «Нагода +» с.Крута Балка, Полтавська область Відділ примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Полтавській області про визнання недійсним Договору підряду від 29.02.2016р.

В С Т А Н ОВ И В:

У грудні 2017року Товариство з обмеженою відповідальністю "Агросфера ЛТД", м.Дніпро (далі - Позивач) звернулося до Господарського суду Полтавської області з позовом (з урахуванням заяви про виправлення технічної описки в резолютивній частині позовної заяви щодо зазначення скороченої назви підприємств відповідачів) до Приватного сільськогосподарського підприємства "Нагода", с.Крута Балка Полтавської області (далі - Відповідач 1) та до Приватного підприємства "Нагода +", с.Крута Балка Полтавської області (далі - Відповідач 2) про визнання недійсним Договору підряду від 29.02.2016р., укладеного між відповідачами.

Ухвалою господарського суду Полтавської області від 05.03.2018р. залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні Позивача, Відділ примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Полтавській області, м.Полтава (далі - Третя особа).

Рішенням Господарського суду Полтавської області від 26.07.2018, яке залишене без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 21.11.2018, в задоволенні позовних вимог відмовлено.

Постановою Верховного Суду від 20.02.2019 року постанову Східного апеляційного господарського суду від 21.11.2018 та рішення Господарського суду Полтавської області від 26.07.2018 у справі № 917/2060/17 скасовано, а справу направлено на новий розгляд до Господарського суду Полтавської області.

Скасовуючи попередні рішення судових інстанцій, Верховний Суд у своїй постанові вказав, що судами не надано оцінку умовам спірного Договору з метою визначення його правової природи, не досліджено чи виникли права або інтерес між Позивачем та Відповідачем-1 на момент укладення спірного Договору, враховуючи, при цьому, первинні підстави виникнення у Позивача права вимоги до Відповідача-1 та наявність зазначеної вище заборони здійснення відчуження будь-якого майна, яке належить Відповідачу-1 з метою виконання рішення суду у справі №917/2366/15. Також, гадаючи оцінку при з`ясуванні вказаного вище, судам слід врахувати надану Позивачем до матеріалів справи постанову органу ДВС ВП №51571940 від 27.10.2016 про виправлення помилки у процесуальному документі, в якій зазначено про накладення арешту на всі зернові культури, бобові культури та насіння олійних культур будь-якого року врожаю, які зберігаються або будуть передані на зберігання до зерносховищ, що належать боржнику (ПСП "Нагода"), в межах суми звернення стягнення або виконавця робіт згідно Договору підряду від 29.02.2016 (ПП "Нагода+").

За результатами нового розгляду справи, рішенням Господарського суду Полтавської області від 12.08.2018 у справі № 917/2060/17 позовні вимоги задоволено, визнано недійсним Договір підряду від 29 лютого 2016 року, укладений між Відповідачами, витрати по сплаті судового збору та правничої допомоги покладено на Відповідачів.

Відповідач 2, не погодившись з рішенням суду, подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення господарського суду скасувати та прийняти нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги заявник посилався на те, що рішення судом першої інстанції винесено з порушенням норм матеріального та процесуального права України, а також при неповному з`ясуванні обставин справи.

Зокрема, скаржник вважає, що у даному випадку відсутні правові підстави для визнання Договору підряду недійсним, оскільки по- перше, спірний Договір є змішаним, якій містить елементи договору підряду, надання послуг, договору спільної діяльності та не суперечить вимогам діючого законодавства. Умовами спірного Договору не визначено усіх істотних умов, встановлених законодавством та типовою формою договору, які є обов`язковими для договорів оренди землі, що є свідченням того, що спірний договір за своєю правовою природою не є договором оренди та не містить ознак удаваного правочину. По -друге, оскаржуваний Договір не є удаваним, оскільки містить кінцеву мету, сторонами надано докази його виконання. По - третє, висновок суду про те, що на момент збору врожаю майно перебувало під арештом є помилковим, оскільки у постанові державного виконавця не йшла мова про посіви соняшника, належні Відповідачу 2. По- четверте, оскільки оскаржуваний Договір укладено більш ніж за чотири місяці до ухвалення рішення про стягнення з Відповідача 1 на користь Позивача суми боргу, висновок суду про укладення такого Договору з метою ухилення від виконання рішення суду не відповідає обставинам справи.

Позивач у судовому засіданні 02.12.2019р. заперечував проти доводів апеляційної скарги, правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався.

Представники Відповідачів та Третьої особи у судове засідання не з`явились, будучи повідомленими належним чином про час та місце розгляду справи. Колегія суддів приходить до висновку про можливість розгляду справи у їх відсутності, оскільки вони не скористались своїми правами, передбаченими статтею 42 Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до ст.86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи із наступного.

Рішенням господарського суду в межах даної справи встановлені наступні обставини:

- укладення 29.02.2016р. між Відповідачами Договору підряду, за умовами п.1.1. якого Відповідач 2 зобов`язується з використанням власного посівного матеріалу виконати закінчений цикл сільськогосподарських робіт з вирощування сільськогосподарської продукції та її продажу, при цьому вирощена сільськогосподарська продукція є власністю Відповідача 2, а Відповідача 1 зобов`язується надавати консультативні послуги з технологічних процесів вирощування, контролювати дотримання умов вирощування найманими працівниками та забезпечити Відповідача 2 земельними ділянками для такого вирощування;

- наявності наказу, виданого 14.06.2016р. про примусове стягнення з Відповідача 1 на користь Позивача суми боргу в розмірі 1093183,97грн. в межах справи №917/2366/15, який був пред`явлений до Новосанжарського районного відділу державної виконавчої служби ГТУЮ у Полтавській області для примусового виконання.

- прийняття 05.07.2016р. Новосанжарським районним відділом державної виконавчої служби ГТУЮ у Полтавській області постанови про відкриття виконавчого провадження з накладенням арешту на все майно Відповідача-1 та заборони його відчуження.

Вказані обставини сторонами не заперечуються.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що відносини, які виникли між Відповідачами на підставі оспорюваного Договору, не мають ознак, притаманних відносинам у сфері підряду (оспорюваний договір не містить умов, передбачених статтями 843, 846 Цивільного кодексу України, а має ознаки договору суборенди). За твердженнями Позивача, оспорюваний правочин суперечить нормам чинного законодавства, є удаваним, порушує його права, а тому підлягає визнанню судом недійсним на підставі ст. ст. 203 , 215, 235 ЦК України.

В суді першої інстанції Відповідач-1 заперечував проти позовних вимог, зазначаючи наступне:

- у оспорюваному Договорі сторони досягли згоди щодо усіх істотних умов договору підряду; оспорюваний договір містить усі обов`язкові умови договору підряду та деякі елементи інших договорів щодо обов`язковості яких сторони досягли згоди.

- укладаючи оспорюваний Договір Відповідачі мали право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів та визначити його назву та суттєві умови на власний розсуд;

- Позивачем не доведено, що при укладенні спірного Договору воля сторін була спрямована на перехід від Відповідача-1 до Відповідача-2 не лише права користування, а й права володіння земельними ділянками, та що такий перехід фактично відбувся;

- системний аналіз положень оспорюваного Договору та норм діючого законодавства України не дає підстав віднести його до договорів суборенди;

- твердження Позивача про те, що оспорюваний договір порушує його права, є хибним, оскільки: спірний Договір укладено відповідачами за чотири місяці до стягнення з Відповідача 1 заборгованості; сам факт визнання недійсним спірного Договору підряду не може створити право власності Відповідача-1 на посіви соняшника, оскільки їх сіяло підприємство Відповідача-2;

- договір оренди може бути визнаний недійсним лише на майбутнє, а у зв`язку з виконанням оспорюваного Договору, предмет спору взагалі припинив своє існування; Відповідач 1 посилався на правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 23 грудня 2015 року у справі № 918/144/15 (провадження № 3-1143гс15), в якому суд зазначив, що якщо позовні вимоги зводяться до визнання недійсним Договору оренди нежитлового приміщення, який сторони розірвали, а майно повернули, отже зобов`язання за спірним договором є припиненим, а тому визнання Договору оренди недійсним є неможливим, оскільки предмет спору припинив існування.

Відповідач 2 у відзиві на позов та у письмових поясненнях також заперечував проти позову вказуючи наступне:

- відносини, які виникли між сторонами на підставі оспорюваного правочину, не мають ознак, притаманних відносинам у сфері оренди землі, оскільки оспорюваний договір не містить умов щодо передачі Відповідачеві-1 земельної ділянки за плату, не наділяє його правом користувача, а також не передбачає обов`язків останнього з її використання. Водночас, оспорюваний Договір містить усі обов`язкові умови договору підряду;

- оскільки оскаржуваний Договір укладено більш ніж за чотири місяці до ухвалення рішення про стягнення з Приватного сільськогосподарського підприємства "Нагода" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Агросфера ЛТД" суми боргу, твердження Позивача про укладення такого Договору з метою ухилення від виконання рішення суду є таким, що не відповідає фактичним обставинам справи;

- матеріали справи містять достатньо доказів факту виконання Відповідачами оспорюваного правочину;

- твердження Позивача про те, що визнання спірного правочину недійсним надасть йому можливість стягнути заборгованість з Приватного сільськогосподарського підприємства "Нагода" не ґрунтується на нормах матеріального права;

- договір оренди може припинятися лише на майбутнє, згідно до правового висновку Верховного Суду України в постанові від 23 грудня 2015 року у справі № 918/144/15 (провадження № 3-1143гс15).

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з мотивів доведеності позовних вимог. Суд дійшов висновку, що предметом спірного Договору є платне володіння та користування Відповідачем 2 протягом певного строку земельною ділянкою, що притаманне договору оренди землі. В основу оскаржуваного рішення покладено висновок місцевого господарського суду про наявність передбачених законом підстав для задоволення позову Позивача у повному обсязі, оскільки всупереч ч. 2 ст. 203 ЦК України Відповідач-1 не мав права без згоди Орендодавця укладати Договір, який по суті є договором суборенди земельної ділянки, що за змістом ч. 1 ст. 215 ЦК України є підставою для визнання вказаного Договору недійсним. При укладенні оспорюваного Договору сторони приховали інший правочин, що за своєю правовою природою є договором суборенди землі. Крім того, господарським судом внаслідок аналізу змісту оспорюваного Договору встановлено, що його умови не містять ані мети спільної діяльності, ані жодного посилання на зобов`язання сторін, спрямованих на досягнення мети спільної діяльності, отже договором про спільну діяльність він не є. Виходячи з загальних положень про договір підряду, передбачених главою 61 ЦК України, спірний Договір також не підпадає під ознаки договору зазначеної категорії.

Колегія суддів погоджується з такими висновками господарського суду з огляду на наступне.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 269 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Згідно ст. 837 ЦК України за договором підряду одна сторона (підрядник) зобов`язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов`язується прийняти та оплатити виконану роботу. Договір підряду може укладатися на виготовлення, обробку, переробку, ремонт речі або на виконання іншої роботи з переданням її результату замовникові.

За договором надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором (ст.901 ЦК України).

Суд першої інстанції на підставі детального та ґрунтовного аналізу положень п. 1.1. спірного Договору та положень ст. 837 ЦК України дійшов обґрунтованого висновку, що Договір за своєю правовою природою не є договором підряду чи надання послуг, оскільки метою його укладення є отримання Відповідачем 2 в користування вказаної земельної ділянки для вирощування на ній сільськогосподарських культур та отримання відповідної продукції, що відповідно до положень Закону України "Про оренду землі" є фактичним укладенням між сторонами Договору оренди землі.

Укладеним Договором підряду не передбачено виконання робіт підрядником (Відповідачем 2) з переданням їх результату замовникові (Відповідачу 1), не встановлено обов`язку замовника оплатити виконані роботи чи надані послуги; не вказано конкретної спільної мети , для досягнення якої укладено цей договір, не визначено участі сторін у результатах спільних дій.

Відповідач - 2 здійснює виробництво сільськогосподарської продукції та при цьому сплачує Відповідачу -1 кошти, а у Відповідача - 1 немає жодних зобов`язань щодо сплати коштів Відповідачу - 2, що суперечить вимогам ст. ст. 837, 901 ЦК України, яка передбачає, що за виконані роботи, надані послуги кошти сплачує замовник. За умовами оспорюваного Договору Відповідач - 1 не отримує від Відповідача - 2 жодного результату виконання робіт, що протирічить основній ознаці Договору підряду, оскільки з аналізу п. 4.4.1. Договору вбачається, що Відповідач 2 має право власності на вирощену сільськогосподарську продукцію. Також не містять умови спірного Договору і переліку послуг, що надаються за ним Відповідачу - 1, а також зобов`язань Відповідача - 2 їх надати.

Аналогічно суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що оспорюваний договір не може вважатись договором про спільну діяльність, оскільки жодної спільної господарської мети сторони не мали, позаяк лише Відповідач - 2 здійснював господарську діяльність на зазначеній земельній ділянці та отримував вигоду у вигляді виробленої сільгосппродукції. Також будь-яких прав на вироблену сільгосппродукцію Відповідач - 1 не набував, а отримував від Відповідача - 2 лише фіксовану грошову суму (п.п. 1.1., 4.2.3 Договору). Договором не визначені вклади сторін (їх частки) для здійснення спільної діяльності, що в силу приписів ст. ст. 1137, 1138, 1139 ЦК України є визначальним за спільними зобов`язаннями.

Вищевказані висновки повністю спростовують доводи Відповідача - 2, що за своєю правовою природою спірний Договір містить елементи різних договорів, у т.ч. про спільну діяльність та підряду.

Поряд з цим, суд першої інстанції на підставі аналізу наведеного у ст.13 Закону України "Про оренду землі" визначення договору оренди землі та умов спірного Договору дійшов законного та обґрунтованого висновку, що за змістом Договору від 29.02.2016 р. між сторонами фактично склалися правовідносини з оренди землі, оскільки за його предметом одна сторона отримує плату за надану в користування земельну ділянку, а інша - використовує цю земельну ділянку. Таким чином, оспорюваний Договір має відповідати умовам законодавства, що регулює правовідносини у сфері оренди землі.

При цьому, доводи апеляційної скарги з приводу того, що оспорюваний Договір не може вважатись договором оренди через відсутність істотних умов договору оренди землі, не заслуговують на увагу, оскільки в даному випадку неналежне оформлення відносин оренди земельної ділянки і є тим способом, завдяки якому досягається прихована мета передачі в користування земельної ділянки.

Відповідно до ч. 2 ст. 16 Закону України "Про оренду землі" укладення договору оренди земельної ділянки із земель державної або комунальної власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування - орендодавця, прийнятого у порядку, передбаченому Земельним кодексом України, або за результатами аукціону.

Нормою ст. 124 Земельного кодексу України визначено, що передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи Договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки.

Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу.

Таким чином, земельним законодавством не передбачено право користувача розпоряджатись земельною ділянкою шляхом передачі її іншим особам у користування без відповідної згоди орендодавця.

Отже, сторонами не був дотриманий встановлений нормами земельного законодавства порядок передачі в оренду (суборенду) спірної земельної ділянки.

Приймаючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції вірно виходив з того, що у відповідності до приписів ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1 - 3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу.

Так ч. 1 ст. 203 названого Кодексу визначає, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності ( ч. 2 ст.203 ЦК України).

Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним ( ч. 5 ст.203 ЦК України).

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним (ч.2 ст. 215 ЦК України). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ч.3 ст. 215 ЦК України).

Норма ч. 1 ст. 216 ЦК України визначає, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Разом з цим, ч. 1 ст. 235 ЦК України встановлено, що удаваний правочин - це правочин, вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.

За удаваним правочином сторони умисно оформлюють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини.

Правова природа Договору не залежить від його назви, а визначається з огляду на зміст, тому при оцінці відповідності волі сторін та укладеного Договору фактичним правовідносинам, суд повинен надати правову оцінку умовам договору, правам та обов`язкам сторін для визначення спрямованості як їх дій, так і певних правових наслідків.

Відтак, встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним.

Аналогійна правова позиція висловлена Верховним Судом, зокрема Касаційним господарським судом у постанові від 04.07.2018 у справі № 916/935/17 та Верховним Судом у складі колегії суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 15.06.2018 у справі №916/933/17.

Отже, встановивши, що за спірним Договором підряду відбувалось користування Відповідачем-2 земельною ділянкою, наданою Відповідачем-1 у користування для отримання прибутку, суд першої інстанції вірно визначив, що до спірного правочину слід застосовувати правила, передбачені для договору оренди земельної ділянки.

Також, судом першої інстанції на виконання вказівок Верховного Суду досліджено наявну в матеріалах справи постанову органу ДВС ВП №51571940 від 27.10.2016 про виправлення помилки у процесуальному документі, в якій зазначено про накладення арешту на всі зернові культури, бобові культури та насіння олійних культур будь-якого року врожаю, які зберігаються або будуть передані на зберігання до зерносховищ, що належать боржнику (ПСП "Нагода"), в межах суми звернення стягнення або виконавця робіт згідно Договору підряду від 29.02.2016 (ПП "Нагода+").

Судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що на момент укладення спірного Договору існувала заборона здійснення відчуження будь-якого майна, яке належить Відповідачу-1 з метою виконання рішення суду у справі №917/2366/15, а тому укладення Договору від 29.02.2019 року безумовно порушує права Позивача, оскільки це надало змогу уникнути стягнення на його користь заборгованості за рахунок урожаю на цих земельних ділянках. Саме із зазначеною метою і було укладено спірний Договір.

Судова колегія не приймає до уваги доводи заявника апеляційної скарги, що спірний Договір було укладено задовго до відкриття виконавчого провадження та накладення арешту, оскільки це не підтверджено будь- якими належними та об`єктивними доказами, а зазначення в тексті Договору дати його укладення судова колегія таким доказом його не вважає, оскільки текст Договору виготовлено заінтересованими особами.

За таких обставин, колегія суддів вважає правомірним висновок суду першої інстанції про задоволення позовних вимог.

Будь-яких порушень норм матеріального або процесуального права в діях суду першої інстанції при розгляді ним зазначеної справи судовою колегією не встановлено.

Враховуючи наведене вище, судова колегія дійшла висновку, що рішення господарського суду Полтавської області від 12.08.2019 у справі № 917/2060/17 ґрунтується на всебічному, повному та об`єктивному розгляді всіх обставин справи, які мають суттєве значення для вирішення спору, відповідає нормам матеріального та процесуального права, а доводи апеляційної скарги не спростовують висновку суду першої інстанції.

Відповідно до вимог ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати по розгляду апеляційної скарги відносяться на Відповідача 2.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 269, 270, 275, 276, 282 Господарського процесуального кодексу України, Східний апеляційний господарський суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Приватного підприємства «Нагода +» с.Крута Балка, Полтавська область -залишити без задоволення.

Рішення господарського суду Полтавської області від 12.08.2019 у справі № 917/2060/17 - залишити без змін.

Судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи в суді апеляційної інстанції покласти на Приватне підприємство «Нагода +» с.Крута Балка, Полтавська область.

Постанову може бути оскаржено до Верховного Суду у касаційному порядку через Східний апеляційний господарський суд протягом двадцяти днів з дня проголошення судового рішення або складання повного судового рішення.

Повний текст постанови підписано 04.12.2019.

Головуючий суддя О.В. Стойка

Суддя О.А. Істоміна

Суддя В.І. Пушай