Постанова

від 09.12.2019 по справі 40/360

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"09" грудня 2019 р. Справа№ 40/360

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Пономаренка Є.Ю.

суддів: Руденко М.А.

Дідиченко М.А.

при секретарі судового засідання Бовсуновській Ю.В.,

за участю представників:

від позивача - Сиволоцька В.М., директор ТОВ "АВС", Крайнік Д.В., адвокат, ордер серії АІ №1011381 від 04.11.19;

від відповідача - представник не прибув;

від третьої особи - товариства з обмеженою відповідальністю "Агротехніка" - представник не прибув;

від третьої особи - Київської міської ради - представник не прибув;

від третьої особи - Державного підприємства "Київмашсервіс" - Васильєв В.А., адвокат, довіреність № б/н від 22.05.18;

від третьої особи - Міністерства економічного розвитку та торгівлі України - представник не прибув;

від третьої особи - Фонду державного майна України - Вакуляк Ю.А., довіреність № 338 від 05.09.19;

від третьої особи - товариства з обмеженою відповідальністю "І-СТЕЙТ" - представник не прибув,

розглянувши апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "АВС" на рішення Господарського суду міста Києва від 27.10.2016 у справі №40/360 (суддя Пінчук В.І., повний текст складено - 09.11.2016) за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "АВС" до Регіонального відділення Фонду державного майна України по м. Києву, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - товариство з обмеженою відповідальністю "Агротехніка", Київська міська рада, Державне підприємство "Київмашсервіс", Міністерство економічного розвитку та торгівлі України, Фонд державного майна України, товариство з обмеженою відповідальністю "І-СТЕЙТ" про визнання права власності.

встановив наступне.

Товариство з обмеженою відповідальністю "АВС" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Регіонального відділення Фонду державного майна України по м. Києву про визнання права власності.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 04.07.2006 р. у справі №40/360, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 05.09.2006 р., позов задоволено повністю.

Постановою Вищого господарського суду України від 25.06.2015 р. рішення Господарського суду міста Києва від 04.07.2006 р. та постанова Київського апеляційного господарського суду 05.09.2006 р. скасовані і справу № 40/360 передано на новий розгляд до господарського суду міста Києва.

За результатами нового розгляду зазначеної справи 04.11.2015 р. було прийняте рішення про відмову у задоволенні позовних вимог товариства з обмеженою відповідальністю "АВС".

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 15.06.2016 р. зазначене рішення залишене без змін.

Постановою Вищого господарського суду України від 11.08.2016 р. рішення Господарського суду міста Києва від 04.11.2015 р. та постанова Київського апеляційного господарського суду від 15.06.2016 р. скасовані і справу № 40/360 передано на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.

Під час нового розгляду даної справи позивачем подана заява про зміну підстав позову.

В зазначеній заяві позивач просив суд визнати за товариством з обмеженою відповідальністю "АВС" право власності на склад ангарного типу (літ. Б), загальною площею 352 кв.м. та адміністративно - побутове приміщення (літ. А) площею 219 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1.

У вказаній заяві позивач зазначив про набуття ним права власності на нерухоме майно, раніше зведене ТОВ "АВС" за власний рахунок та власними силами в межах спільної діяльності за Договором про співпрацю від 14.03.1996 р.

Також, позивач вважав, що на підставі ч. 1 статті 344 Цивільного кодексу України в порядку набувальної давності він набув право власності на складський майданчик з бетонним покриттям, площею 879,7 кв.м., який став конструктивним елементом зазначених будівель.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 27.10.2016 у справі №40/360 у задоволенні позову було відмовлено з огляду на встановлення судом обставин самочинності будівництва спірного об`єкту нерухомого майна.

Не погодившись з прийнятим рішенням, позивач звернувся до апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення Господарського суду міста Києва від 27.10.2016 у справі №40/360 скасувати та прийняти нове, яким позов задовольнити повністю.

Апелянт не погоджується із наведеними в оскаржуваному рішенні підставами відмови у задоволені позову та зазначає про те, що вказане нерухоме майно було збудовано в межах спільної діяльності сторін на базі, належного ДП СКТБ "Роботекс" виробничого бетонного майданчику, який є внеском останнього у спільну діяльність за договором від 14.03.1996 та який після ліквідації зазначеного ДП нікому не був переданий.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 04.11.2019 залучено до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Фонд державного майна України та товариство з обмеженою відповідальністю "І-СТЕЙТ", виходячи з того, що 14.03.2019 року майновий комплекс ДП "Київмашсервіс" за адресою: АДРЕСА_1 було передано із сфери управління Регіонального відділення Фонду державного майна України по м. Києву до сфери управління Фонду державного майна України, а у серпні 2019 року відбулась приватизація ДП "Київмашсервіс", майновий комплекс якого на відкритих торгах викупило товариство з обмеженою відповідальністю "І-СТЕЙТ".

Позивачем 25.11.2019 та 09.12.2019 були подані до апеляційного суду клопотання про приєднання доказів до матеріалів справи, а саме: висновку експерта від 10.10.2019 №1910-81, лист ОСОБА_1. від 29.11.2019, паспорт земельної ділянки по АДРЕСА_1 та бухгалтерську довідку від 21.11.1997.

Обґрунтовуючи неможливість подання вказаних документів до суду першої інстанції позивач послався на те, що висновок експерта було отримано ним після завершення розгляду даної справи місцевим господарським судом. Також, позивач як на підставу несвоєчасності подання зазначеного висновку посилається на перешкоди проведенню експертизи з боку відповідача та третіх осіб.

Стосовно інших доказів (лист ОСОБА_1 від 29.11.2019, паспорт земельної ділянки по АДРЕСА_1 та бухгалтерська довідка від 21.11.1997) позивач вказує, що ним вже після надходження справи до апеляційного суду було отримано лист від ОСОБА_1 від 29.11.2019, згідно якого до підприємства передано документи, що стосуються роботи ТОВ "АВС", виявлені після смерті засновника цього товариства - ОСОБА_2 .

Також, третьою особою - Державним підприємством "Київмашсервіс" 25.11.2019 та 09.12.2019 подані до апеляційного суду клопотання про приєднання доказів до матеріалів справи, а саме докази скасування запису права власності позивача на склад ангарного типу та адміністративно - побутове приміщення, загальною площею 571 кв.м., за адресою: АДРЕСА_1, а також повідомлення №19201 судового експерта від 06.12.2019 про неможливість надання висновку судової будівельно - технічної експертизи.

Так, за доводами третьої особи, вказані докази підтверджують обставини фактичної відсутності на даний час об`єкта, на який позивач просить визнати право власності та відповідно відсутності запису про реєстрацію права власності на вказаний об`єкт за ТОВ "АВС".

Колегією суддів не приймаються вказані докази, подані позивачем та третьою особою, оскільки відповідно до вимог ч.3 ст. 269 Господарського процесуального кодексу України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Заявниками не надано доказів неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від них та вжиття заходів ще під час розгляду справи в суді першої інстанції за для отримання таких доказів.

При цьому, апеляційний суд також зазначає, що оцінка доводів третьої особи про відсутність на даний час спірного об`єкту нерухомості (на підтвердження чого заявник і просить залучити додаткові докази) буде наведена нижче у даній постанові.

Представники апелянта - позивача у справі у судовому засіданні підтримали вимоги за апеляційною скаргою.

Представники третіх осіб - Державного підприємства "Київмашсервіс" та Фонду державного майна України в судовому засіданні проти апеляційної скарги заперечили та просили залишити рішення суду першої інстанції без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Відповідач та треті особи - товариство з обмеженою відповідальністю "Агротехніка", Київська міська рада, Міністерство економічного розвитку та торгівлі України, товариство з обмеженою відповідальністю "І-СТЕЙТ" не скористалися правом на участь своїх представників в судовому засіданні, хоча про дату, час та місце судового засідання були повідомлені належним чином, про що свідчать повідомлення про вручення поштового відправлення.

Будь - яких заяв, клопотань щодо неможливості бути присутніми у даному судовому засіданні від вказаних осіб до суду не надійшло.

Слід також зазначити, що явка представників сторін та третіх осіб не визнавалася обов`язковою, певних пояснень суд не витребував.

Враховуючи належне повідомлення відповідача та вказаних третіх осіб, а також з урахуванням того, що неявка їх представників в судове засідання не перешкоджає розгляду апеляційної скарги, вона розглянута судом у даному судовому засіданні по суті з винесенням постанови.

Згідно з ч. 1 ст. 270 Господарського процесуального кодексу України у суді апеляційної інстанції справи переглядаються за правилами розгляду справ у порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням особливостей, передбачених у Главі 1 Розділу ІV.

Частинами 1 та 2 ст. 269 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи в апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення, дійшла до висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення місцевого господарського суду не підлягає зміні або скасуванню з наступних підстав.

Між Державним підприємством СКТБ "Роботекс" (орендодавець) та фізичними особами - ОСОБА_5 . , ОСОБА_2 та ОСОБА_4 (орендарі) 02.10.1995 укладено договір оренди № 32/2, за умовами якого останнім в оренду передано територію загальною площею 0,113 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.

Згодом, а саме 14.03.1996 між СКТБ "Роботекс" та TOB "АВС" в особі директора ОСОБА_2. укладено договір про співпрацю, згідно з яким сторони домовились про спільне використання господарських територій СКТБ "Роботекс" та зведення на них споруд, а також про спільне виробництво нестандартного обладнання.

Площа, що була виділена для взаємного співробітництва склала 0,113 га (п.2.1 договору).

Крім цього, 01.04.1996 між Державним підприємством СКТБ "Роботекс" (орендодавець) та TOB "АВС" (орендар) укладено договір №45 про оренду майна та послуги, згідно з пунктом 2.1.2 якого орендодавець зобов`язався надати орендатору основні фонди та земельну ділянку 0,113 Га на території СКТБ для будівництва тимчасових споруд.

Додатковою угодою від 01.01.1997 № 3 площа земельної ділянки збільшена до 0, 1144Га.

Відповідно до Договору оренди державного майна № Д-1904 від 29.07.1997, який було укладено між Фондом державного майна України, як орендодавцем, та Закритим акціонерним товариством "Агротехніка", як орендарем, останній прийняв у строкове платне володіння та користування цілісний майновий комплекс державного підприємства СКТБ "Роботекс".

На підставі наказу по ДП СКТБ "Роботекс" від 31.07.1997 №10, останнє було реорганізовано шляхом його приєднання до ЗАТ "Агротехніка" (орендаря державного майна - ЦМК ДП СКТБ "Роботекс" за договором оренди № Д-1904 29.07.1997, укладеного між ФДМУ та ЗАТ "Агротехніка").

В свою чергу, між ЗАТ "Агротехніка" (орендодавець) та TOB "АВС" (орендар) 01.09.1997 укладено договір оренди № 10, який фактично є договором суборенди.

Відповідно до вказаного договору в оренду TOB "АВС" була передана виробнича площа на території ЦМК в розмірі 0,1144 Га .

Крім цього, згодом, а саме 02.01.2001 згідно укладеного між ТОВ "Агротехніка" (орендодавець) та TOB "АВС" (орендар) в оренду передано виробничу площу на території в розмірі 0,1144 Га .

В подальшому, між цими ж сторонами (ТОВ "Агротехніка", як орендодавцем та TOB "АВС", як орендарем) 30.09.2003 укладено договір суборенди №7 нерухомого майна, згідно умов якого (п.1.1) орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування державне нерухоме майно , площею 1144 кв.м., розміщене за адресою АДРЕСА_1, що знаходиться на балансі ТОВ "Агротехніка". Майно передається в оренду з метою розміщення ангара.

Цією ж датою - 30.09.2003 - між вказаними сторонами було додаткову угоду № 1 до договору суборенди № 7 від 30.09.2003, якою визначено передачу в оренду виробничої площі на території 1144 кв.м.

Довідкою РВ ФДМУ по м. Києву від 16.05.2006, затвердженою начальником РВ ФДМУ по м. Києву, про результати перевірки виконання умов Договору оренди державного майна № Д-1904 від 29.07.1997, було встановлено, що на земельній ділянці ЦМК суборендарем - TOB "АВС" збудовано металевий ангар - склад площею 1100 кв. м. - без погодження орендодавця, тобто РВ ФДМУ по м. Києву.

Предметом позову у даній справі є вимоги позивача про визнання за товариством з обмеженою відповідальністю "АВС" права власності на склад ангарного типу (літ. Б), загальною площею 352 кв.м. та Адміністративно - побутове приміщення (літ. А), площею 219 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1.

В обґрунтування позовних вимог (з урахуванням заяви про зміну підстав позову) позивач зазначає, що TOB "АВС" відповідно до статей 331, 430 та 432 Цивільного кодексу України набуло право власності на нерухоме майно, раніше зведене ним за власний рахунок та власними силами в межах спільної діяльності за Договором про співпрацю від 14.03.1996 р.

За доводами позивача, таким майном є склад ангарного типу, загальною площею 352 кв.м. та капітальна споруда адміністративно - побутового призначення, загальною площею 219 кв.м.

Також, позивач вважає, що на підставі ч. 1 статті 344 Цивільного кодексу України в порядку набувальної давності він набув право власності на складський майданчик з бетонним покриттям, площею 879,7 кв.м., який став конструктивним елементом зазначених будівель.

Стосовно тверджень позивача про набуття ним в порядку набувальної давності права власності на складський майданчик з бетонним покриттям, площею 879,7 кв.м. (на якому було збудоване майно, право власності на яке просить визнати позивач), колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до положень частин 1, 4 статті 344 Цивільного кодексу України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.

Інститут набувальної давності є одним із первинних способів виникнення права власності, тобто такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ - не базується на попередній власності та відносинах правонаступництва, а базується на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 Цивільного кодексу України, а саме: тривалого, добросовісного, відкритого та безперервного володіння майном як своїм власним.

Тривалість володіння передбачає, що має закінчиться визначений у Кодексі строк, що розрізняється залежно від речі (рухомої чи нерухомої), яка перебуває у володінні певної особи, і для нерухомого майна складає десять років.

Добросовісне володіння означає, що особа не знала і не повинна була знати, що володіє річчю незаконно. Тому встановлення добросовісності залежить від підстав набуття майна.

Відкритість та безперервність володіння теж є необхідними умовами для набуття права власності за набувальною давністю і означають, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, а також те, що протягом передбаченого в законі строку володілець не вчиняв дій, що свідчили б про визнання ним обов`язку повернути річ власнику, а також йому не пред`являвся правомочною особою позов про повернення майна.

За набувальною давністю може бути набуто право власності на чуже нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.

Враховуючи зазначені положення, слід дійти висновку, що за наявності підстав вважати, що власник майна (якщо такий є) упродовж тривалого часу не виявляє наміру визнати спірне майно своїм, тобто він погодився із його втратою, таке майно може бути визнано власністю фактичного добросовісного володільця.

Відповідачем за позовом про визнання права власності за набувальною давністю є попередній власник майна або особа, яка вважає себе власником майна. При цьому така особа має не визнавати або оспорювати це право позивача, і між сторонами має існувати спір про право, який суд вирішує у порядку позовного провадження.

Позов про право власності за давністю володіння не може пред`являти законний володілець, тобто особа, яка володіє майном з волі власника, крім випадків, визначених частиною 3 статті 344 Цивільного кодексу України.

Отже, встановлення власника майна і його волі щодо передачі майна у володіння є обставинами, які мають юридичне значення для правильного вирішення спору у справі про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю, і підлягає доведенню під час ухвалення рішення суду.

Слід також зазначити, що норми статті 344 Цивільного кодексу України не підлягають застосуванню у випадках, коли володіння майном протягом тривалого часу здійснювалося на підставі договірних зобов`язань (договорів оренди, зберігання, безоплатного користування, оперативного управління тощо), чи у будь-який інший передбачений законом спосіб, оскільки право власності у володільця за давністю виникає поза волею і незалежно від волі колишнього власника. Крім того, оскільки право власності за набувальною давністю набувається за рішенням суду, то на момент прийняття рішення право володіння позивача не має бути припинено.

Отже, положеннями вказаної статті передбачено, що право власності на нерухоме майно за набувальною давністю набувається за рішенням суду.

В свою чергу, позивачем доказів існування відповідного судового рішення, яким би за TOB "АВС" було визнано право власності за набувальною давністю на складський майданчик з бетонним покриттям, площею 879,7 кв.м., до суду не надано.

Крім цього, також не є предметом спору у даній справі вимоги про визнання права власності за набувальною давністю на складський майданчик з бетонним покриттям, площею 879,7 кв.м. (на якому, за доводами позивача, було збудовано нерухоме майно, право власності на яке він просить за ним визнати).

Окрім наведеного, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Так, вказаний складський майданчик з бетонним покриттям розташовано на земельній ділянці цілісного майнового комплексу державного підприємства "Роботекс", яке в свою чергу, було реорганізовано шляхом його приєднання до ЗАТ "Агротехніка" (орендаря державного майна - ЦМК ДП СКТБ "Роботекс" за договором оренди № Д-1904 29.07.1997, укладеного між ФДМУ та ЗАТ "Агротехніка").

При цьому, вказана земельна ділянка (площа якої збільшена до 0, 1144 Га) була передана позивачу в оренду згідно укладеного 01.04.1996 між Державним підприємством СКТБ "Роботекс" (орендодавець) та TOB "АВС" (орендар) договору №45 про оренду майна та послуги.

Як вже вказувалося, згідно з пунктом 2.1.2 вказаного договору орендодавець зобов`язався надати орендатору основні фонди та земельну ділянку 0,113 Га на території СКТБ для будівництва тимчасових споруд.

В свою чергу, згідно ст. 4 Закону СРСР "Основи законодавства Союзу PCP і союзних республік про оренду" землю в оренду здають відповідні Ради народних депутатів.

Крім того, ст.4 Земельного кодексу України (в редакції станом на час укладення договору оренди №45) були визначені суб`єкти права державної власності землю . Так, відповідно до вказаної статті, суб`єктом права державної власності на землю, в даному випадку, мала виступати міська Рада народних депутатів.

Відповідно до ст.10 Земельного кодексу України (в редакції станом на час укладення договору оренди №45), до відома міських Рад народних депутатів у галузі регулювання земельних відносин на їх території, зокрема належали:

- передача земельних ділянок у власність, надання їх у користування, в тому числі на умовах оренди (п.1); - погодження будівництва жилих, виробничих, культурно - побутових та інших будівель і споруд на земельних ділянках, що перебувають у власності або користуванні (п.9).

Отже, орендодавцем по Договору №45 виступила неналежна сторона, яка не мала компетенції щодо надання в оренду саме земельної ділянки .

Крім цього, передавати позивачу згідно вказаного договору земельну ділянку під забудову Державне підприємство СКТБ "Роботекс" також не могло, оскільки згідно вказаних положень ст.10 Земельного кодексу України до відома міських Рад народних депутатів у галузі регулювання земельних відносин на їх території належало погодження будівництва жилих, виробничих, культурно - побутових та інших будівель і споруд на земельних ділянках, що перебувають у власності або користуванні.

В подальшому, вже ЗАТ "Агротехніка" позивачу передавалася в оренду за договорами від 01.09.1997, від 02.01.2001, від 30.09.2003 (які фактично є договорами суборенди) виробнича площа на території ЦМК в розмірі 0,1144 Га , що є державним нерухомим майном .

Відповідно до статті 5 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (у редакції, що діяла станом на момент укладення договорів від 01.09.1997 від 02.01.2001) державні підприємства мали право бути орендодавцями щодо окремого індивідуально визначеного майна, а з дозволу Фонду державного майна, його регіональних відділень та представництв, та/або органів, уповноважених Верховною Радою Автономної Республіки Крим та місцевими Радами народних депутатів (органів місцевого самоврядування) управляти майном, також щодо цілісних майнових комплексів, їх структурних підрозділів (філій, цехів, дільниць) і нерухомого майна (а в редакції, що діяла станом на дату укладення договору від 30.09.2003, нерухомого майна, що перевищує площу 200 кв. м.).

Таким чином, здача позивачу нерухомого державного майна в оренду, що розташовано на земельній ділянці, потребувало отримання відповідного дозволу згідно з вимогами статті 5 Закону України "Про оренду державного та комунального майна".

Доказів отримання згоди на передачу позивачу в оренду державного майна за вказаними договорами суду не подано.

Як вже вказувалося, при проведенні перевірки у березні 2006 року Регіональним відділенням Фонду державного майна України по м. Києву було виявлено, що на орендованій території збудовано капітальні споруди (склад та приміщення адміністративного призначення) з бетонними фундаментами. Дозвільні та правовстановлюючі документи про власність на ці споруди відсутні.

Визначення капітальності будівель (споруд) у чинних будівельних нормах відсутнє. Однак, згідно з пунктом 1.6 Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, не підлягають реєстрації тимчасові споруди, а також споруди, не пов`язані фундаментом із землею.

З зазначеного вбачається, що будівля (капітальна споруда) - це будь-який штучно збудований на земельній ділянці або під нею (під землею) самостійний об`єкт, що фундаментально пов`язаний з земельною ділянкою.

Таким чином, склад ангарного типу загальною площею 352 кв.м. та прибудований до нього адміністративно-побутовий корпус загальною площею 219 кв.м. є капітальними спорудами, які були самовільно збудовані на території цілісного майнового комплексу, що належить до державної власності.

Виходячи з того, що до матеріалів справи були залучені накладні про відпуск будівельних матеріалів на ім`я ОСОБА_2 за 1997-1999 роки, договори та акти виконаних робіт з підрядниками TOB "АВС", можна зробити висновок, що споруди були збудовані у 1999-2000 роках.

Відповідно до статті 4 Земельного кодексу України, у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин, суб`єктами права державної власності на землю виступають обласні, районні, міські, селищні, сільські Ради народних депутатів - на землі в межах їх територій, за винятком земель, що перебувають в загальнодержавній власності.

Землі, що перебувають у державній власності, можуть передаватися в колективну або приватну власність і надаватися у користування, у тому числі в оренду, за винятком випадків, передбачених законодавством України і Республіки Крим.

Статтею 22 Земельного кодексу України, у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин, визначено момент виникнення права власності та право користування земельною ділянкою.

Так, відповідно до зазначеної статті, право власності на землю або право користування земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право.

Приступати до використання земельної ділянки, в тому числі на умовах оренди, до встановлення меж цієї ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує право власності або право користування землею, забороняється.

Належних доказів наявності у позивача права на користування земельною ділянкою, на якій розташовано самовільно зведене майно TOB "АВС", до суду не подано.

При цьому, апеляційним судом не приймаються, як докази наявності у позивача підстав для користування земельною ділянкою, на якій розташовано самовільно зведене майно TOB "АВС", договори оренди, що були укладені між ним та Державним підприємством СКТБ "Роботекс", ЗАТ "Агротехніка".

Як вже було зазначено, орендодавцем по Договору №45 (який був укладений між ДП СКТБ "Роботекс" та TOB "АВС") виступила неналежна сторона, яка не мала компетенції щодо надання в оренду саме земельної ділянки, а також не мала повноважень стосовно надання дозволу на її забудову.

Крім цього, здача позивачу нерухомого державного майна в оренду (за договорами від 01.09.1997, від 02.01.2001, від 30.09.2003), що розташовано на земельній ділянці, яку ДП СКТБ "Роботекс" не мало повноважень передавати позивачу в оренду, потребувало отримання відповідного дозволу згідно з вимогами статті 5 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", доказів наявності якого суду не подано.

За наведених обставин, в матеріалах справи відсутні документи, що підтверджують наявність у позивача права власності або права користування земельною ділянкою, на якій розташовано самовільно зведене майно TOB "АВС".

Згідно зі статтею 376 Цивільного кодексу житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

Враховуючи те, що земельна ділянка, на якій збудовано спірні об`єкти нерухомості не була відведена для цієї мети, а дозволи на будівництво вищезазначених будівель не видавались, склад ангарного типу, загальною площею 352 кв.м. та прибудований до нього адміністративно-побутовий корпус загальною площею 219 кв.м. мають статус об`єкта самочинного будівництва.

При цьому, слід також зазначити про відсутність надання земельної ділянки у встановленому порядку позивачу під уже збудоване вказане нерухоме майно.

Наведені обставини виключають можливість визнання за позивачем права власності на склад ангарного типу, загальною площею 352 кв.м. та прибудований до нього адміністративно-побутовий корпус загальною площею 219 кв.м.

Стосовно доводів апелянта про те, що вказане нерухоме майно було збудовано в межах спільної діяльності сторін на базі, належного ДП СКТБ "Роботекс" виробничого бетонного майданчику, який є внеском останнього у спільну діяльність за договором від 14.03.1996 та який після ліквідації зазначеного ДП нікому не був переданий, колегія суддів зазначає наступне.

Так, зазначений бетонний майданчик, розташовано на земельній ділянці цілісного майнового комплексу державного підприємства "Роботекс", яке в свою чергу, було реорганізовано шляхом його приєднання до ЗАТ "Агротехніка" (орендаря державного майна - ЦМК ДП СКТБ "Роботекс" за договором оренди № Д-1904 29.07.1997, укладеного між ФДМУ та ЗАТ "Агротехніка").

При цьому, відповідно до Договору оренди державного майна № Д-1904 від 29.07.1997, який було укладено між Фондом державного майна України, як орендодавцем, та Закритим акціонерним товариством "Агротехніка", як орендарем, останній прийняв у строкове платне володіння та користування цілісний майновий комплекс державного підприємства СКТБ "Роботекс".

Отже, підстави вважати, що зазначений бетонний майданчик не увійшов до цілісного майнового комплексу державного підприємства СКТБ "Роботекс", орендарем якого стало ЗАТ "Агротехніка", відсутні.

Крім цього, виділення ДП СКТБ "Роботекс" для співробітництва частини території, що знаходилася в його розпорядженні, не припинило право державної власності на відповідне майно - територію загальною площею 0,113 га.

Також, згідно п. 5 Декрету КМ України від 15.12.1992 № 8-92 "Про управління майном, що є у загальнодержавній власності" (чинному станом на час виникнення спірних правовідносин) заборонено підприємствам, що є у загальнодержавній власності, передавати безоплатно закріплене за ними майно іншим підприємствам, організаціям і установам, а також громадянам.

Отже, бетонний майданчик, що розташований на земельній ділянці цілісного майнового комплексу державного підприємства "Роботекс" не міг бути переданий позивачу та використаний ним для забудови.

За наведених обставин, договір про співпрацю не є належною підставою для користування земельною ділянкою, що належить державі та будівництва капітальної споруди на ній.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає обґрунтованою відмову суду першої інстанції у задоволенні позову.

Стосовно доводів третьої особи про фактичну відсутність на даний час об`єкта, на який позивач просить визнати право власності, то колегія суддів зазначає, що оскаржуване судове рішення переглядається в апеляційному порядку за обставин чинних станом на час його прийняття, оскільки зміна в подальшому таких обставин та відповідно їх врахування фактично призвело б до перегляду справи по суті на основі зовсім інших фактичних та правових підстав, що є недопустимим на стадії апеляційного провадження відповідно до вимог Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до ч.1 ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Названий Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (рішення Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України).

Крім того, аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, суд апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що зробив Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" (Рішення ЄСПЛ від 18.07.2006).

Зокрема, ЄСПЛ у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У нинішній справі колегія суддів дійшла висновку, що скаржнику було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не дають правових підстав для скасування судового рішення суду першої інстанції.

З урахуванням всіх обставин справи в їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку про те, що оскаржуване рішення місцевого господарського суду прийнято з повним, всебічним та об`єктивним з`ясуванням обставин, які мають значення для справи, а також з дотриманням норм матеріального і процесуального права, у зв`язку з чим, правові підстави для задоволення апеляційної скарги відсутні.

Оскільки, у задоволенні апеляційної скарги відмовлено, відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на позивача (апелянта).

Керуючись ст.ст. 240, 269, 275, 281 - 284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "АВС" залишити без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва від 27.10.2016 у справі №40/360 - без змін.

2. Судові витрати зі сплати судового збору за подачу апеляційної скарги покласти на її заявника - позивача у справі.

3. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня складання її повного тексту.

Повний текст постанови складено: 16.12.2019 року.

Головуючий суддя Є.Ю. Пономаренко

Судді М.А. Руденко

М.А. Дідиченко