Рішення

від 10.12.2019 по справі 488/5590/18

КОРАБЕЛЬНИЙ РАЙОННИЙ СУД М. МИКОЛАЄВА

КОРАБЕЛЬНИЙ РАЙОННИЙ СУД М.МИКОЛАЄВА

Справа № 488/5590/18

Провадження № 2/488/725/19 р.

РІШЕННЯ

Іменем України

10.12.2019 року м. Миколаїв

Корабельний районний суд м. Миколаєва у складі:

головуючого по справі - судді Селіщевої Л.І.,

при секретарі - Тузові Р.О.,

за участю прокурора - Ярош Н.С.,

представника позивача - ОСОБА_1 В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом керівника Миколаївської місцевої прокуратури № 2 в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації до Миколаївської міської ради та ОСОБА_2 про визнання незаконними та скасування рішень Миколаївської міської ради, визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку, та її витребування із незаконного володіння ,-

в с т а н о в и в :

Керівник Миколаївської місцевої прокуратури № 2 в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації звернувся до суду із даним позовом до відповідачів - Миколаївської міськради та ОСОБА_2 , в якому просив:

- визнати незаконними та скасувати пункти 68 та 68.1 розділу 4 рішення Миколаївської міськради № 35/57 від 19.06.2009 року;

- визнати недійсним та скасувати Державний акт про право власності на земельну ділянку серії ЯЕ № 443057 від 12.08.2009 року, який був виданий на ім`я ОСОБА_2 та зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право користування землею, договорів оренди землі за № 010900101484;

- витребувати із незаконного володіння ОСОБА_2 земельну ділянку, площею 800 кв.м. з кадастровим номером 4810136600:05:090:0024, яка розташована по АДРЕСА_1 , у власність держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації з постійним користуванням ДП Миколаївське лісове господарство .

В обгрунтування позову прокурор вказав наступне.

Пунктами 68 та 68.1 розділу 4 рішення Миколаївської міськради № 35/57 від 19.06.2009 року було затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_2 за рахунок за рахунок земель міста, не наданих у власність чи користування, земельну ділянку площею 800 кв.м., зарахувавши її за функціональним використанням до земель житлової забудови, для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель по АДРЕСА_1 .

На підставі вищевказаних рішень ОСОБА_2 12.08.2009 року отримала Державний акт про право власності на земельну ділянку серії ЯЕ № 443057, з кадастровим номером 4810136600:05:090:0024.

Прокурор вважає, що зазначене вище рішення Миколаївської міськради було прийнято із порушенням вимог чинного законодавства, та із перевищенням повноважень Миколаївської міськради, мотивуючи це тим, що спірна земельна ділянка відноситься до земель державної власності, розпорядження якими здійснюється виключно органами державної виконавчої влади, а не органами місцевого самоврядування. Крім цього, земельна ділянка на момент прийняття оспорюваних рішень відносилась до складу земель державного лісового фонду урочища "Жовтневе" та перебувала у постійному користуванні ДП "Миколаївське лісове господарство", не вилучалась у нього в установленому законом порядку, проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки не погоджувався, і обов`язкова державна експертиза проекту землеустрою не проводилась.

Посилаючись на викладене, прокурор просив позов задовольнити.

У судовому засіданні прокурор підтримав позовні вимоги у повному обсязі з вищевикладених підстав, просив задовольнити позов.

Представник позивача - Миколаївської обласної державної адміністрації у судовому засіданні підтримала позовні вимоги та просила їх задовольнити.

Представник відповідача - Миколаївської міської ради в судове засідання не з`явився, про час та місце судового засідання був повідомлений своєчасно та належним чином, причина неявки суду невідома.

Відповідач - ОСОБА_2 у судове засідання не з`явилася, була повідомлена про місце та час судового засідання своєчасно та належним чином, подала свій відзив, у якому заперечувала проти позову у повному обсязі. Відзив мотивований тим, що спірна земельна ділянка була отримана нею в установленому законом порядку, і її виділ був погоджений із відповідними органами, крім цього, відповідачка посилалась на те, що прокурором була пропущена позовна давність для звернення до суду із даним позовом.

Третя особа без самостійних вимог на предмет спору - ДП "Миколаївське лісове господарство" свого представника у судове засідання не направила, про час та місце судового засідання була повідомлена своєчасно та належним чином.

Заслухавши пояснення учасників справи та дослідивши надані письмові докази по справі, суд прийшов до наступного висновку.

Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Законом встановлено загальний строк позовної давності тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України за загальним правилом перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

При цьому, як у випадку пред`явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту - коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.

Виходячи із такого, суд робить висновок, що положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється і на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.

Отже, якщо у передбачених законом випадках з позовом до суду звернувся прокурор в інтересах відповідного органу, то позовна давність обчислюється від дня, коли про порушення свого права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатись саме позивач, а не прокурор (ч. 1 ст. 261 ЦК України).

Таким чином, і в разі подання позову суб`єктом, право якого порушене, і в разі подання позову в інтересах держави прокурором, перебіг позовної давності за загальним правилом починається від дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися суб`єкт, право якого порушене, зокрема, держава в особі органу, уповноваженого нею виконувати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Перебіг позовної давності починається від дня, коли про порушення права держави або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, лише у таких випадках:

1) якщо він довідався чи міг довідатися про таке порушення або про вказану особу раніше, ніж держава в особі органу, уповноваженого нею здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах;

2) якщо держава не наділила зазначеними функціями жодний орган (пункти 46, 48, 65-66 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17, постанова Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі № 6-1852цс16).

Аналізуючи докази, надані відповідачем, та інші зібрані по справі письмові докази, суд прийшов до висновку, що вони жодним чином не доводять того, що Миколаївська обласна державна адміністрація чи ДП "Миколаївське лісове господарство" довідались або могли довідатись про наявність оскаржуваних ними рішень Миколаївської міської ради раніше, ніж до проведення прокурорської перевірки у 2018 році.

Крім цього, відповідно до положень статті 19 Закону України "Про прокуратуру" (у редакції, що була чинною на момент виникнення спірних правовідносин) перевірка відповідності актів, які видаються всіма органами, підприємствами, установами, організаціями та посадовими особами, вимогам Конституції України та чинним законам є предметом прокурорського нагляду. Перевірка виконання законів проводиться за заявами та іншими повідомленнями про порушення законності, що вимагають прокурорського реагування, а за наявності приводів - також з власної ініціативи прокурора.

Положення зазначеного Закону не зобов`язували прокурора здійснювати перевірку додержання законів при винесені будь-якого рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування, а лише за наявності для цього відповідних підстав. Враховуючи наведене, суд приходить до висновку, що доводи відповідача ОСОБА_2 щодо можливості прокурора довідатись про порушення права державної власності на спірну земельну ділянку в момент винесення оскаржуваного рішення Миколаївською міською радою ґрунтуються виключно на припущеннях, що суперечить положенням ч. 6 ст. 81 ЦПК України .

Сам по собі факт присутності представника органів прокуратури на пленарному засіданні Миколаївської міськради під час прийняття нею оскаржуваних рішень, не є доказом обізнаності уповноважених органів держави про порушення її прав.

Оскільки Миколаївська обласна державна адміністрація не наділена наглядовими чи контрольними функціями з перевірки законності рішень Миколаївської міської ради, то у суду відсутні підстави вважати, що вона могла довідатись про порушення права державної власності раніше, ніж до проведення відповідної перевірки Миколаївською місцевою прокуратурою № 2.

За таких обставин суд приходить до висновку, що прокурором не пропущено позовну давність для звернення до суду із даним позовом, а через це не вбачає підстав для застосування до даних правовідносин позовної давності та розглядає справу по суті спору.

Судом встановлені наступні факти та відповідні їм правовідносини.

Із наявної у матеріалах справи копії рішення Миколаївської міськради № 33/40 від 25.03.2009 року вбачається, що пунктом 40 розділу 1 даного рішення ОСОБА_2 було надано дозвіл на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 1 000 кв.м. за рахунок земель міста, не наданих у власність чи користування, з метою передачі її у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд по АДРЕСА_1 , з подальшим уточненням площі земельної ділянки.

Пунктами 68 та 68.1 розділу 4 рішення Миколаївської міськради № 35/57 від 19.06.2009 року було затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 800 кв.м., за рахунок земель міста, не наданих у власність або користування, зарахувавши її за функціональним використанням до земель житлової забудови, для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель по АДРЕСА_1 .

На підставі вищевказаних рішень 12.08.2009 р. ОСОБА_2 отримала Державний акт про право власності на земельну ділянку серії ЯЕ № 443057, з кадастровим номером 4810136600:05:090:0024, який був зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 010900101484.

Судовим розглядом встановлено, що спірна земельна ділянка була надана ОСОБА_2 за рахунок земель, що віднесені до земель держлісфонду урочища "Жовтневе", квартал 43, та перебувають у постійному користуванні ДП "Миколаївське лісове господарство" і це підтверджується наявними у матеріалах даної справи, та дослідженими у судовому засіданні письмовими доказами: викопіюванням з планшету лісовпорядкування; листом ВО "Укрдержліспроект" № 491 від 16.07.2018 р.; фрагментом публічної кадастрової карти України з нанесеними межами кварталу 43 Миколаївського лісництва ДП Миколаївський лісгосп та межами земельних ділянок згідно наданих кадастрових номерів станом на 01.01.2014 р.; листами Управління містобудування та архітектури Миколаївської міськради № 17-3831 від 18.09.2018 р., № 17-4485 від 12.10.2018 р. та № 17-3035 від 11.07.2018 р., та іншими зібраними по справі доказами.

Стаття 13 Конституції України визначає, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, встановлених Конституцією України.

Стаття 1 ЛК України визначає, що ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місце-розташуванням виконують переважно водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах. Усі ліси на території країни, незалежно від того, на землях яких категорій за основним цільовим призначенням вони зростають, та незалежно від права власності на них, становлять лісовий фонд України і перебувають під охороною держави. Незаконне вилучення земель державної власності лісогосподарського призначення та подальша передача їх у приватну власність грубо порушують інтереси держави у сфері ефективного використання земельних та лісових ресурсів, оскільки унеможливлюють реалізацію державної політики по забезпеченню охорони, відтворення та сталого використання земельних і лісових ресурсів з урахуванням екологічних, економічних, соціальних та інших інтересів суспільства.

Земельні відносини, що виникають при використанні, зокрема, лісів регулюються Земельним кодексом України, а також нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать цьому кодексу (частина друга статті 3 ЗК України (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин)).

За основним цільовим призначенням Земельний Кодекс України передбачає виділення в окрему категорію земель лісогосподарського призначення (пункт "е" частини першої статті 19 ЗК України).

Ведення лісового господарства полягає у здійсненні комплексу заходів з охорони, захисту, раціонального використання та розширеного відтворення лісів (стаття 63 ЛК України).

До земель лісогосподарського призначення належать лісові землі, на яких розташовані лісові ділянки, та нелісові землі, зайняті сільськогосподарськими угіддями, водами й болотами, спорудами, комунікаціями, малопродуктивними землями тощо, які надані в установленому порядку та використовуються для потреб лісового господарства (стаття 5 ЛК України).

Використанню лісогосподарських земель за їх цільовим призначенням законодавство надає пріоритет, складовою охорони земель є захист лісових земель та чагарників від необґрунтованого їх вилучення для інших потреб (пункт "б" частини першої статті 164 ЗК України).

Оскільки земельна ділянка та права на неї на землях лісогосподарського призначення є об`єктом земельних правовідносин, то суб`єктний склад і зміст таких правовідносин має визначатися згідно з нормами земельного законодавства та лісового законодавства - у частині використання й охорони лісового фонду.

Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду Україниі від 21 січня 2015 року у справі № 6-224цс14.

Відповідно до пункту 5 розділу VIII "Прикінцеві положення" ЛК України до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.

Планово-картографічні матеріали лісовпорядкування складаються на підставі натурних лісовпорядних робіт та камерного дешифрування аерознімків, містять детальну характеристику лісу. Перелік планово-картографічних лісовпорядкувальних матеріалів, методи їх створення, масштаби, вимоги до змісту та оформлення, якості виготовлення тощо регламентується галузевими нормативними документами. Зокрема, за змістом пункту 1.1 Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт, затвердженої Держлісгоспом СРСР 11 грудня 1986 року, планшети лісовпорядкування належать до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування, а частина друга зазначеної Інструкції присвячена процедурі їх виготовлення. Відтак, вирішуючи питання щодо перебування земельної лісової ділянки в користуванні державного лісогосподарського підприємства, необхідно враховувати пункт 5 розділу VIII "Прикінцеві положення" ЛК України.

Такі правові висновки містять постанови Верховного Суду України від 24 грудня 2014 року у справі № 6-212цс14, від 21 січня 2015 року у справі № 6-224цс14.

Згідно постанови Ради Міністрів УРСР від 21 березня 1966 року № 234 "Про здійснення першочергових заходів по боротьбі з ерозією ґрунтів у Миколаївській області" державному лісовому фонду під заліснення і ведення лісового господарства було передано 17 789,8 гектарів земельних угідь у Миколаївській області за рахунок земель, вилучених у колгоспів та радгоспів, до складу якого увійшла і спірна земельна ділянка.

Враховуючи те, що судовим розглядом встановлено, що спірна земельна ділянка розташована у кварталі 43 урочища Миколаївське лісництво, то суд приходить до висновку, що на час надання її у власність відповідачці ОСОБА_2 вона мала статус земельної ділянки лісогосподарського призначення, і перебувала у постійному користуванні ДП "Миколаївське лісове господарство".

Відповідно до статей 317 та 319 ЦК України власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

Згідно ч. 4 ст. 122 ЗК України обласні державні адміністрації передають земельні ділянки на їх території із земель державної власності у власність або у користування у межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами третьою, сьомою цієї статті.

Відповідно до ч. 5 ст. 116 ЗК України передача земельної ділянки в оренду чи у власність допускається лише після вилучення її у попереднього власника чи користувача.

Пунктом 6 ч. 1 ст. 31 ЛК України визначено, що обласні державні адміністрації у сфері лісових відносин у межах своїх повноважень на їх території приймають рішення про виділення в установленому порядку для довгострокового тимчасового користування лісами лісових ділянок, що перебувають у державній власності, на відповідній території.

Відповідно до ст. 123 ЗК України надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.

Частиною 6 ст. 149 ЗК України право вилучати земельні ділянки, які перебувають у постійному користуванні, в межах міст обласного значення надано обласним державним адміністраціям.

Таким чином, вилучення для нелісогосподарських потреб спірної земельної ділянки державної власності, що віднесена до земель лісогосподарського призначення та перебуває у постійному користуванні ДП "Миколаївське лісове господарство", і передання у приватну власність такої ділянки належало виключно до повноважень Миколаївської ОДА.

Проте, судовим розглядом встановлено, що питання про вилучення з постійного користування ДП "Миколаївське лісове господарство" спірної земельної ділянки зі складу урочища "Жовтневе" Миколаївською обласною державною адміністрацією не розглядалось та відповідне розпорядження з цього приводу не приймалось.

Крім цього, зі змісту листа ДП Миколаївське лісове господарство № 262 від 19.07.2018 р. вбачається, що це підприємство як належний користувач спірної земельної ділянки, не надавало свій висновок про погодження проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки, і ця земельна ділянка в установленому порядку не вилучались у нього як належного користувача.

Виходячи із такого, суд приходить до висновку, що Миколаївською міськрадою було передано у власність ОСОБА_2 спірну земельну ділянку без її вилучення у ДП "Миколаївське лісове господарство" у встановленому законом порядку та фактично зі зміною її цільового призначення.

Частиною другою статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відсутність спрямованого на відчуження земельної ділянки рішення повноважного органу державної влади - Миколаївської ОДА, означає, що держава як власник свою волю на відчуження цієї ділянки не виявляла. Дане підтверджується наявним у матеріалах даної справи листом Миколаївської обласної державної адміністрації від 26.07.2018 р. № 3671/0/05-47/3-18.

Таким чином, оскільки держава в особі Миколаївська ОДА не розпорядилася земельною ділянкою у передбачений законом спосіб, Миколаївська міська рада відчужила її без вираження на це волі власника.

Крім цього, ч. 4 ст. 20 ЗК України встановлено, що зміна цільового призначення земель, зайнятих лісами, провадиться з урахуванням висновків органів виконавчої влади з питань охорони навколишнього середовища та лісового господарства.

Оскільки спірна земельна ділянка державного лісового фонду надавалась ОСОБА_2 для цілей, не пов`язаних із веденням лісового господарства і використання лісових ресурсів, що фактично свідчить про зміну її цільового призначення, то проект відведення мав би бути погоджений органом виконавчої влади з питань лісового господарства. Однак, судовим розглядом встановлено, що проект землеустрою щодо відведення ОСОБА_2 спірної земельної ділянки в установленому законом порядку не погоджувався.

До того ж, ст. 9 Закону України "Про державну експертизу землевпорядної документації" визначено, що обов`язковій державній експертизі підлягають проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок лісогосподарського призначення.

Із наявних у матеріалах справи письмових доказів вбачається, що обов`язкова державна експертиза проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_2 також не проводилась.

Статтею 59 Закону України Про місцеве самоврядування визначено, що акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої відповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.

Відповідно до пункту 10 частини другої статті 16 ЦК України до способів захисту цивільних прав та інтересів належить, зокрема, визнання незаконним рішення органу місцевого самоврядування. Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (ч. 1 статті 21 ЦК України).

Необхідною передумовою виникнення права приватної власності на земельну ділянку державної чи комунальної власності має бути рішення про передання у приватну власність цієї ділянки, прийняте відповідним органом виконавчої влади чи органом місцевого самоврядування, які діють від імені власника. Такий правовий висновок викладений, зокрема, у постанові Верховного Суду України від 31 жовтня 2012 року у справі № 6-53цс12.

Отже, відсутність відповідного рішення держави в особі Миколаївської ОДА як уповноваженого органу означає, що відчуження спірної земельної ділянки відбулось без вираження волі власника.

Статтею 152 ЗК України встановлено, що держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється у тому числі шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав та визнання недійсним рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.

Відповідно до ст. 154 ЗК України органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування без рішення суду не мають права втручатись у здійснення власником повноважень щодо володіння, користування і розпорядження належною йому земельною ділянкою або встановлювати непередбачені законодавчими актами додаткові обов`язки чи обмеження.

Згідно зі ст. 21 ЗК України порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсним рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам.

Відповідно до пункту 11 Постанови Пленуму ВСУ «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» від 16.04.2004 № 7, розглядаючи позови про захист прав власників земельних ділянок і землекористувачів (про усунення перешкод у користуванні ними тощо), суд має перевіряти законність рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки іншій особі без вилучення (викуп) її в позивача в установленому порядку і за наявності для цього підстав ухвалювати рішення про його недійсність.

Враховуючи вищенаведене, а також те, що Миколаївською міськрадою в односторонньому порядку, всупереч діючому законодавству, з порушенням своїх повноважень, та за відсутності висновку спеціально уповноваженого органу лісового господарства, висновку державної експертизи землевпорядної документації, було вилучено у законного землекористувача - ДП «Миколаївське лісове господарство» , спірну земельну ділянку поза волею останнього, та прийнято рішення про розпорядження цією земельною ділянкою, то суд вважає, що оспорювані прокурором пункти рішення Миколаївської міськради підлягають визнанню незаконними та скасуванню.

Відповідно до абзацу першого частини першої статті 116 ЗК України у редакції, чинній на час видання державного акта, громадяни набувають право власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим кодексом, або за результатами аукціону.

Відповідно до частини другої цієї ж статті набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав (стаття 125 ЗК України у редакції, чинній на час видання державного акта).

Відповідно до частини першої статті 126 ЗК України у редакції, чинній з 1 травня 2009 року до 1 січня 2013 року, право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом, крім випадків, визначених частиною другою цієї статті; а у редакції, чинній з 1 січня 2013 року, - право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень .

Отже, підставою набуття права приватної власності на земельну ділянку із земель державної чи комунальної власності, є відповідне рішення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, а не державний акт на право власності на земельну ділянку.

Право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним, про що неодноразово зазначалося Верховним Судом, зокрема у постанові Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17.

Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, захист порушених прав особи, яка вважає себе власником майна, що було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статями 387 та 388 ЦК України.

Задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.

Власник з дотриманням вимог вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, не є ефективним способом захисту права власника.

Така правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16.

Враховуючи викладене, суд вважає необхідним відмовити у задоволенні позовної вимоги про визнання недійсним державного акту про право власності на спірну земельну ділянку, виданого ОСОБА_2 , оскільки така вимога не є належним способом захисту прав власника спірної земельної ділянки.

З цього приводу суд також вважає необхідним зазначити, що право держави витребувати земельну ділянку, належну до земель лісогосподарського призначення, з огляду на доведену незаконність і безпідставність її відчуження на користь фізичної особи передбачене у чинному законодавстві України. Відповідні приписи стосовно охорони вказаної категорії земель і регламентування підстав для витребування майна з чужого незаконного володіння є доступними, чіткими та передбачуваними.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Натомість, можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння.

Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя статті 388 ЦК України). Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним (частини перша-третя статті 388 ЦК України).

Судом встановлено, що Миколаївська міська рада повноважень на розпорядження земельною ділянкою не мала, і остання вибула з володіння її власника поза волею останнього .

Повернення у державну власність земельної ділянки, незаконно відчуженої фізичній особі органом місцевого самоврядування переслідує легітимну мету контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів у тому, щоби таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим статусом земельної ділянки - належністю її до земель лісогосподарського призначення.

У постановах від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що у спорах стосовно земель лісогосподарського призначення, прибережних захисних смуг, інших земель, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, стаття 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт "а" частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України). Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, без належного дозволу уповноваженого на те органу може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля.

В силу об`єктивних, видимих природних властивостей земельної ділянки, фізичні особи-відповідачі, проявивши розумну обачність, могли та повинні були знати про те, що ця ділянка належить до земель лісогосподарського призначення (близькі за змістом висновки, висловлені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі № 372/2180/15-ц, від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц і від 30 травня 2018 року у справі № 469/1393/16-ц).

З огляду на вищевикладене загальний інтерес у контролі за використанням земельної ділянки за цільовим призначенням для гарантування безпечності довкілля та непогіршення екологічної ситуації у цій справі переважає приватний інтерес відповідача по даній справі - ОСОБА_2 у збереженні земельної ділянки у її власності. Таким чином, витребування земельної ділянки у відповідача ОСОБА_2 не порушуватиме принцип пропорційності втручання у її право власності.

Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (про що зазначено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц).

З огляду на вищевикладене, суд вважає, що позов підлягає частковому задоволенню. Доказів, які б спростовували вищевикладені висновки, судом не здобуті.

На підставі ст. 141 ЦПК України з відповідачів на користь держави належить стягнути судовий збір пропорційно задоволених вимог.

Керуючись ст.ст. 12, 13, 258-259, 264-265, 268, 354 ЦПК України, суд,-

В и р і ш и в :

Позов задовольнити частково.

Визнати незаконним та скасувати пункти 68 та 68.1 розділу 4 рішення Миколаївської міськради № 35/57 від 19.06.2009 р.

Витребувати із незаконного володіння ОСОБА_2 у власність держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації, з постійним користуванням ДП Миколаївське лісове господарство земельну ділянку площею 800 кв.м., яка розташована по АДРЕСА_1 , з кадастровим номером 4810136600:05:090:0024.

У задоволенні позовних вимог про визнання недійсним державного акту про право власності на земельну ділянку, - відмовити.

Стягнути на користь Прокуратури Миколаївської області з Миколаївської міськради та ОСОБА_2 судовий збір у розмірі - по 4 662 грн. із кожного.

Рішення може бути оскаржено до Миколаївського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом 30 днів з дня проголошення рішення. У випадку проголошення у судовому засіданні лише вступної та резолютивної частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне найменування сторін та інших учасників справи:

Прокурор - Миколаївська місцева прокуратура № 2, 54050 м. Миколаїв, пр. Жовтневий 314.

Позивач - Миколаївська обласна державна адміністрація, 54009 м. Миколаїв, вул. Адміральська 22, код ЄДРПОУ 00022579.

Відповідач - Миколаївська міська рада, 54001, м. Миколаїв, вул. Адміральська 20, код ЄДРПОУ 04056612.

Відповідач - ОСОБА_2 , АДРЕСА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 .

Третя особа без самостійних вимог на предмет спору - Державне підприємство Миколаївське лісове господарство , 54007 м. Миколаїв, вул. Г. Дивіної 2-в, код ЄДРПОУ 33437380.

СУДДЯ Л.І. СЕЛІЩЕВА