Постанова

від 23.12.2019 по справі 676/784/19

ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КОПІЯ

ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 676/784/19

Провадження № 22-ц/4820/2113/19

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 грудня 2019 року м. Хмельницький

Хмельницький апеляційний суд в складі

колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ

Корніюк А.П. (суддя - доповідач), П`єнти І.В., Талалай О.І.

секретар судового засідання Садік Н.Д.

за участю позивача ОСОБА_1 , його представника ОСОБА_2 , представника відповідачки ОСОБА_3 ОСОБА_4

розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу №676/784/19 за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Кам`янець-Подільського міськрайонного суду від 15 жовтня 2019 року (повне судове рішення складено 25 жовтня 2019 року, суддя Швець О.Д.) у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , треті особи які не заявляють самостійних вимог АТ Укрсоцбанк , Довжоцький будинок-інтернат для громадян похилого віку та інвалідів та Кам`янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка про виселення .

Заслухавши доповідача, пояснення учасника справи та представників учасників справи, дослідивши доводи апеляційної скарги і матеріали справи, суд

в с т а н о в и в:

Звертаючись до суду ОСОБА_1 зазначав, що придбав на прилюдних торгах житловий будинок з господарсько-побутовими будівлями за адресою АДРЕСА_1 та земельну ділянку для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд площею 0,25 га. за цією ж адресою. Позивач вказує, що на даний час у цьому будинку без будь-яких законних підстав зареєстровані і проживають відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_5 , чим своїми діями перешкоджають позивачу користуватись і розпоряджатись належним йому нерухомим майном. Добровільно виселитись з будинку відповідачі відмовляються, а обставини неможливості спільного проживання підтверджуються відповідями поліції на його звернення. Апелянт вважає, що згідно ст. 116 ЖК України відповідачі підлягають виселенню з будинку з підстав неможливості співжиття в одному будинку. Тому, з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог, позивач просив суд виселити ОСОБА_3 та ОСОБА_5 з будинку АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення.

Ухвалою Кам`янець-Подільського міськрайонного суду від 06 травня 2019 року до участі у справі в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору залучено Довжоцький будинок-інтернат для громадян похилого віку та інвалідів та Кам`янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка.

Рішенням Кам`янець-Подільського міськрайонного суду від 15 жовтня 2019 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Не погоджуючись із рішенням суду, ОСОБА_1 оскаржив його в апеляційному порядку, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, зокрема положень статей 157, 391 ЦК України та статті 155 ЖК України. Апеляційна скарга мотивована тим, що відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції не врахував ту обставину, що виникнення у членів сім`ї власника жилого будинку права на користування цим будинком є похідним від виникнення у власника права власності на будинок, а відтак з припиненням ОСОБА_6 права власності на спірний будинок та зняття її з реєстрації у ньому припинилось право членів її сім`ї на користування цим жилим будинком. На думку апелянта, відповідачі втратили право користування спірним будинком, тому суд прийшов до помилкового висновку про необхідність надання їм іншого житлового приміщення у випадку виселення. Апелянт також вважає необґрунтованим посилання суду на можливість відшкодування позивачу шкоди у зв`язку із неповідомленням банком про зареєстрованих осіб у будинку, адже відповідачі були зареєстровані у будинку уже після укладення іпотечного договору. Тому посилаючись на те, що порушуються права власника, апелянт просить скасувати оскаржуваним рішенням та ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог.

У відзиві на апеляційну скаргу АТ Укрсоцбанк погоджується із апеляційною скаргою у повному обсязі та просить скасувати оскаржуване судове рішення посилаючись на те, що із припиненням у ОСОБА_6 права власності на спірний будинок припинилось право членів її сім`ї на користування цим жилим будинком. Банк вважає, що відповідачі втратили право користування спірним будинком, тому підлягають виселенню.

ОСОБА_1 та його представник ОСОБА_2 підтримали апеляційну скаргу з підстав у ній наведених.

Представника відповідачки ОСОБА_3 ОСОБА_4 заперечив проти доводів апеляційної скарги та просить оскаржуване судове рішення залишити без змін.

Відповідачі ОСОБА_3 і ОСОБА_5 та представники третіх осіб до суду не з`явилися, хоча про день і час розгляду справи повідомлені належним чином, про причини неявки суд не повідомили.

Колегія суддів заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасника справи та представників учасників справи, дослідивши матеріали справи дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення, виходячи з наступного.

Відповідно до ч. 1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. (ч. 1 ст. 263 ЦПК України).

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, оскільки він відповідає обставинам справи та вимогам закону.

Положеннями Конституції України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Відповідно до статті 47 Конституції України ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Частиною першою статті 40 Закону України Про іпотеку передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК УРСР.

За загальним правилом, визначеним частиною другою статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення.

Прикінцевими положеннями Закону України Про іпотеку , який набрав чинності з 1 січня 2004 року, внесено зміни до ЖК УРСР, зокрема, текст статті 109 викладено у новій редакції, та в частині другій цієї статті як виключення спростовано вищезазначене загальне правило для громадян, яких виселяють при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

Відповідно до ч. 2 ст. 40 Закону України Про іпотеку після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Аналогічні норми містяться в ч. 3 ст. 109 ЖК УРСР.

Таким чином, ч. 2 ст. 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

Саме до такого правового висновку прийшла і Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31 жовтня 2018 року по справі №14-317цс18.

Відповідно до ст. 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно зі статтею 319 ЦК України власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Частиною першою статті 1 протоколу №1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 20 березня 1952 року визначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

В частині ж другій цієї статті зазначено, що попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Таким чином, правомочності власника не є абсолютними, законом можуть встановлюватися певні обмеження здійснення права власності. Такі обмеження встановлюються з метою забезпечення балансу інтересів у суспільстві та здійснення майнових прав усіма суб`єктами права.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своєму рішенні від 28 вересня 1995 року у справі Сколло проти Італії ( Skollo v Italy ) дійшов висновку, що необхідно зважати на той факт, що держава може приймати будь-які закони, які вважатиме за потрібне для встановлення контролю за використанням власності відповідно до суспільних інтересів. Відповідні закони, на думку Суду, частіше за все приймаються у сфері забезпечення громадян житлом. З метою реалізації такої політики законодавчий орган має користуватися розсудом у широких межах як у питанні визначення наявності проблеми, що викликає занепокоєність суспільства, так і у питанні вибору детальних заходів та запровадження механізму для їх реалізації. ЄСПЛ зазначив, що погоджується на здійснення контролю за правом власності за умови, що відповідний контроль має під собою розумні підстави (пункт 28 Рішення).

Разом з тим, відповідно до практики ЄСПЛ вживаючи будь-яких заходів, у тому числі й обмеження мирного володіння майном, держава повинна дбати про забезпечення при цьому відповідного пропорційного співвідношення між засобами, які застосовуються для цього, і метою, що ставиться.

Встановлено, що ОСОБА_1 03 жовтня 2018 року придбав за результатами проведення прилюдних торгів при здійсненні державним виконавцем стягнення на предмет іпотеки в межах виконавчого провадження житловий будинок з господарсько-побутовими будівлями за АДРЕСА_1 та земельну ділянку для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд площею 0,25 га за цією ж адресою та 19 листопада 2018 року позивачу видано свідоцтво, яким посвідчено його право власності на цю нерухомість.

Зазначені обставини визнаються сторонами, а тому в силу ч. 1 ст. 82 ЦПК України доказуванню не підлягають.

Станом на 03 жовтня 2018 року електронні торги повинні були проводитися з дотриманням вимог Закону України Про виконавче провадження та Порядку реалізації арештованого майна, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 29.09.2016 №2831/5 (далі - Порядок).

Згідно п. 2 розділу 11, п. 7 розділу 111 зазначеного Порядку організатор здійснює внесення до Системи інформації про арештоване майно (формування лота) за заявкою відділу державної виконавчої служби або приватного виконавця.

Заявка на реалізацію арештованого нерухомого майна (житловий будинок, квартира або інше житлове приміщення), крім основних даних повинна додатково містити: розмір жилої та нежилої площі будинку, квартири, іншого житлового приміщення; план приміщення (за наявності); місце розташування; відомості про земельну ділянку, на якій розташований будинок (її правовий режим та розмір);кількість поверхів будинку, поверх, на якому розташована квартира, інше житлове приміщення;кількість кімнат, площа кожної кімнати;інформація про допоміжні, підсобні приміщення та споруди;інформація про наявність зареєстрованих інших, крім боржника, мешканців (зокрема дітей), орендарів, інших користувачів приміщення.

Таким чином, державний виконавець зобов`язаний був надавати інформацію про обтяження майна, яке реалізується на прилюдних торгах. Зокрема, зазначити, що в ній зареєстровані та проживають члени сім`ї власника, який передав майно в іпотеку. А покупець такого майна, в свою чергу, мав оцінити ризики та обмеження пов`язані з його придбанням.

Отже, обмеження права власника, який набув жиле приміщення за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки, на підставі статей 109 ЖК УРСР та статті 40 Закону України Про іпотеку , є передбачуваними.

Саме до таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05 червня 2019 року №14-93цс19.

З огляду на вищенаведене, суд першої інстанції прийшов до вірного висновку, що до спірних правовідносин між власником, який набув спірну нерухомість за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки, та особами, які мають право користування таким приміщенням, підлягають застосуванню норми статті 40 Закону України Про іпотеку та статті 109 ЖК Української РСР.

Судом першої інстанції встановлено, що спірний житловий будинок та земельна ділянка придбані ОСОБА_6 у 2006 році не за рахунок кредитних коштів, забезпечених іпотекою цієї нерухомості.

За таких обставин та з підстав, передбачених вищевказаними нормами матеріального права, правильним та обґрунтованим є висновок суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову, оскільки виселення відповідачів із іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту та забезпеченого іпотекою цього житла неможливе без надання іншого постійного жилого приміщення, яке відповідно до вимог статті 109 ЖК УРСР має бути надане особам одночасно з їхнім виселенням

Доводи апеляційної скарги про невірне тлумачення судом першої інстанції норм матеріального права, а саме положень статті 109 ЖК Української РСР, а також неврахування при розгляді цієї справи позиції Верховного Суду України, викладену в постанові від 05 листопада 2014 року по справі №6-158цс14 (припинення власника права власності на майно припиняє право користування зазначеним майном членів сім`ї колишнього власника) є безпідставними та спростовується правовими висновками, викладеними в постановах Верховного Суду України від 22 червня 2016 року №6-197цс16, від 21 жовтня 2015 року №1484цс15, в яких зазначено, що до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми статті 40 Закону України Про іпотеку та статті 109 ЖК Української РСР, а також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року №753/12729/15 та від 05 червня 2019 року №14-93цс19 в яких зазначено про відсутність підстав для відступу від зазначених правових висновків.

Посилання в апеляційній скарзі на п.п. 38, 92 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц на законність судового рішення не впливає.

Також, відмовляючи у позові щодо виселення відповідачів відповідно до ст. 116 ЖК УРСР, суд першої інстанції вірно виходив з необґрунтованості та недоведеності таких підстав, адже позивачем не було надано належних та допустимих доказів на підтвердження зазначених обставин.

А тому доводи апеляційної скарги щодо неврахування судом першої інстанції тих обставин, що позивач фізично не може потрапити в будинок у зв`язку із фізичним чиненням йому перешкод у користуванні майном є такими, що не заслуговують на увагу, адже вимог про вселення та усунення перешкод у користуванні власністю позивач не заявляв.

Доводи апеляційної скарги про те, що судом першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення не було враховано практику Європейського суду з прав людини при розгляді справ Сєрков проти України , Шпачек s.r.o. проти Чеської Республіки , Горжелік та інші проти Польщі , Тудор Тудор проти Румунії , Стефанфка та інші проти Румунії колегія суддів відхиляє, оскільки обставини у цих справах не є подібними.

Оскаржуване рішення постановлено з дотриманням норм процесуального права і підстав для його скасування або зміни в межах доводів апеляційної скарги не вбачається.

Керуючись ст.ст. 374, 375, 382 - 384, 389, 390 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення .

Рішення Кам`янець-Подільського міськрайонного суду від 15 жовтня 2019 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 26 грудня 2019 року.

Судді (підпис) А.П. Корніюк

(підпис) І.В. П`єнта

(підпис) О.І. Талалай

Згідно з оригіналом

Суддя апеляційного суду А.П. Корніюк