Постанова

від 09.01.2020 по справі 640/8567/19

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 640/8667/19 Головуючий 1 інстанція- Хоменко В.С.

Провадження № 22-ц/824/2732/2020 Доповідач апеляційна інстанції- Савченко С.І.

П О С Т А Н О В А

іменем України

09 січня 2020 року м.Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача Савченка С.І., суддів Верланова С.М., Мережко М.В.,

розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою Акціонерного товариства Комерційний банк ПриватБанк на рішення Голосіївського районного суду м.Києва від 19 вересня 2019 року у справі за позовом Акціонерного товариства Комерційний банк ПриватБанк до ОСОБА_1 про стягнення боргу за кредитним договором,-

в с т а н о в и в:

У квітні 2019 року АТ КБ ПриватБанк звернувсядо суду із вказаним позовом,який мотивував тим, що 28 жовтня 2010 року між банком і відповідачем ОСОБА_1 було укладено договір про надання банківських послуг, який включає анкету-заяву позичальника, Умови та правила надання банківських послуг , Правила користування платіжною карткою , а також Тарифи банку . Згідно вказаного договору банк надав відповідачу кредит на споживчі цілі у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку у розмірі 5800 грн. із сплатою 27,6 % річних на суму залишку заборгованості з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки, а відповідач зобов`язався повернути отриманий кредит та сплатити проценти за його користування.

Вказував, що за умовами кредитного договору позичальник мав своєчасно повертати кредит та проценти платежами, однак не виконує цих обов`язків, має прострочену заборгованість, яка станом на 26 березня 2019 року становить 12700,58 грн., з яких прострочене тіло кредиту - 457,44грн., пеня - 8262,16 грн. і 2900 грн. та штраф: фіксована частина - 500 грн., процентна складова - 580,98 грн. Посилаючись на ст.ст.1050,1054 ЦК України та умови кредитного договору, просив стягнути із відповідачки на користь банку заборгованість за кредитом у розмірі 12700,58 грн. та судові витрати.

Рішенням Голосіївського районного суду м.Києва від 19 вересня 2019 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись із судовим рішенням, АТ КБ ПриватБанк подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове, яким задоволити вимоги банку в повному обсязі, посилаючисьна неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, порушення норм процесуального та неправильне застосування норм матеріального права.

Скарга мотивована неврахуванням судом ряду нормативних документів, зокрема Законів України Про платіжні системи та переказ коштів в Україні , Про банки і

- 2 -

банківську діяльність , Про електронний цифровий підпис , постанови НБУ № 705, згідно якої документи за операціями з використанням електронних платіжних засобів мають статус первинного документа та можуть бути використані під час урегулювання спірних питань. При вирішенні спору судом не врахована судова практика, зокрема постанови Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 356/1635/16-ц, від 28 березня 2019 року у справі № 428/2873/17, від 06 лютого 2018 року у справі № 755/2720/16-ц, від 17 квітня 2019 року у справі № 666/388/16-ц, згідно яких неознайомлення та непідписання позичальником Умов та Правил надання банківських послуг не може бути підставою для визнання неукладеними кредитних правовідносин. Не врахована позиція Верховного Суду у справі № 415/5971/17, де суд не взяв до уваги висновокВеликої Палати Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 342/180/17. Висновок суду про відсутність підстав для стягнення з відповідачки процентів суперечить положенням ч.1 ст.1048, ст.1054, 1069 ЦК України, та ст.169 Кодексу європейського договірного права, які встановлюють оплату у вигляді процентів за користування грошовими коштами. Окрім того, оскаржуване рішення призводить до нехтування принципами платності кредитного договору та наносить істотну шкоду усім споживачам банківських послуг, банку та порушує стабільність фінансового сектору держави, бо важливою ознакою кредитної операції є те, що вона надається за рахунок залучених грошових коштів.

Відповідач ОСОБА_1 відзиву на апеляційну скаргу не подав.

Згідно ч.1 ст.369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Оскільки в даній справі ціна позову становить 12700,58 грн., що менше ста розмірів прожиткового мінімуму, і дана справа не відноситься до тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, апеляційний розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження, відповідно до приписів ч.13 ст.7 ЦПК України, якою передбачено, що розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами без проведення судового засідання, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення з таких підстав.

Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно грунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Відповідно до ст.264 ЦПК України судове рішення має відповідати в тому числі на такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам оскаржуване судове рішення відповідає не в повній мірі.

Судом встановлено, що 28 жовтня 2010 року відповідач ОСОБА_1 з метою

- 3 -

отримання банківських послуг звернувся до АТ КБ Приватбанк , заповнив і підписав анкету-заяву, на підставі якої банк надав відповідачу грошові кошти на споживчі цілі у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку у розмірі 5800 грн., що стверджується копією анкети-заяви (а.с.10-11), копією паспорта (а.с.29), розрахунком боргу (а.с.5-9).

Відповідач ОСОБА_1 користувався кредитними коштами та здійснював регулярне погашення кредиту в розмірі від 100 грн. до 7712 грн., що стверджується наданим банком розрахунком.

Однак, погашення відповідачем кредиту відбувалося не в повному обсязі, останнє погашення кредиту відбулося 27 квітня 2016 року на суму 542,90 грн. після чого оплати не проводилися, хоча відповідач продовжував використовувати кредитні кошти. Внаслідок чого, станом на 26 березня 2019 року у відповідача утворилася прострочена заборгованість за тілом кредиту у розмірі 457,44 грн., що підтверджується розрахунком.

Відмовляючи у задоволенні позову в частині стягнення тіла кредиту, суд першої інстанції обгрунтовував свої висновки тим, що заборгованість відповідача за тілом кредиту відсутня.

Проте, колегія суддів не може погодитися з такими висновками, які суперечать матеріалам справи.

Подаючи позовну заяву, ПриватБанк чітко вказав у позові розмір боргу за простроченим тілом кредиту 457,44 грн., який і просив стягнути у сукупності із рештою боргу. Такий розмір боргу за тілом кредиту підтверджується в тому числі наданим банком розрахунком.

Вказані документи є належними, допустимими та достатніми доказами, у розумінні ст.77-80 ЦПК України, які підтверджують вимоги позивача в цій частині та не спростовані відповідачем.

Зазначені вище порушення, які допустив суд першої інстанції, призвели до неправильного вирішення спору в частині боргу за тілом кредиту.

Відповідно до ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд визнав встановленими, невідповідність висновків суду, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

З викладених вище підстав колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції в частині вимог про стягнення боргу за тілом кредиту не грунтується на матеріалах справи і підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволеня вимог в цій частині.

Судом встановлено, що 28 жовтня 2010 року між ОСОБА_1 і АТ КБ Приватбанк укладено кредитний договір, за яким банк надав відповідачу грошові кошти на споживчі цілі у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку у розмірі 5800 грн.

Також, судом встановлено, що відповідач користувався кредитними коштами і здійснював регулярне погашення кредиту, однак із 27 квітня 2016 року погашення кредиту припинив, наслідок чого, станом на 26 березня 2019 рокуу відповідача утворилася прострочена заборгованість за тілом кредиту у розмірі 457,44 грн.

За положеннями ст.1054 ЦК України за кредитним договором банк зобов`язується надати грошові кошти позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а

- 4 -

позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно ст.1050 ЦК України якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами, то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася.

Згідно ст.610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання. Згідно ст.611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки встановлені договором або законом.

Оскільки позичальник ОСОБА_1 скористався отриманими кредитними коштами для своїх потреб іне повернув їх в повному обсязі, то суд згідно вимог закону стягує із відповідача на користь банку борг за простроченим тілом кредиту у розмірі 457,44 грн., який виник станом на 26 березня 2019 року.

Водночас, колегія суддів погоджується із висновками суду про відмову у задоволенні вимог про стягнення неустойки, а саме: пені у розмірі - 8262,16 грн. і 2900 грн. та штрафів: фіксована частина - 500 грн., процентна складова - 580,98 грн.

Вирішуючи спір в цій частині суд першої інстанції вірно виходив з того, що анкета-заява ОСОБА_1 не містить відомостей про розмір неустойки (пені і штрафів), а доданий до позову витяг з Умов та Правил надання банківських послуг, не містить підпису відповідача, що у свою чергу свідчить про відсутність згоди між сторонами з цих питань і як наслідок необгрунтованість вимог позивача.

З викладених підстав колегія суддів залишає без змін рішення суду в частині вімови у задоволенні вимоги про стягнення неустойки (пеня і штрафи).

Доводи апеляційної скарги про помилковість висновків суду щодо відсутності підстав для стягнення процентів колегія суддів відхиляє як безпідставні та такі, що суперечать поданій банком позовній заяві, в якій позивач не просив стягнути проценти, зазначивши відсутність боргу за процентами - 0,00 грн., що відповідає наданому ним розрахунку боргу.

Посилання в апеляційній скарзі на наявність підстав для стягнення неустойки (пеня і штрафи) колегія суддів відхиляє як такі, що не грунтуються на вимогах закону.

Так, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (ч.1 ст.626 ЦК України).

Відповідно до ч.1 ст.628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Згідно ч.1 ст.638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до ч.1 ст.1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним (ст.1055 ЦК України).

Згідно ч.1 ст.546 ЦК України виконання зобов`язання може забезпечуватися в тому числі неустойкою (штрафом, пенею).

Згідно ч.1 ст.547 ЦК України правочин щодо забезпечення виконання зобов`язання вчиняється у письмовій формі.

Як вище вказувалося в матеріалах справи наявна анкета-заява, на підставі якої

- 5 -

відповідач отримав грошові кошти і в якій відсутні умови про встановлення відповідальності у вигляді неустойки (пені, штрафів) за порушення зобов`язання та її визначеного розміру, що свідчить про недотримання вимогч.1 ст.547 ЦК України про укладення у письмовій формі правочину щодо забезпечення виконання зобов`язання.

За таких обставин з огляду на відсутність домовленості між сторонами щодо умов та розміру сплати процентів та неустойки (штрафу, пені), вимоги банку в цій частині не грунтуються на законі і задоволенню не підлягають.

Такі висновки узгоджуються з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, яка міститься у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 342/180/17за позовом АТ КБ ПриватБанк до громадянина про стягнення боргу за кредитним договором від 18 лютого 2011 року, де Велика Палата, скасовуючи рішення судів в частині стягнення процентів та пені і ухвалюючи нове рішення про відмову в позові в цій частині, вказала, що відсутність в анкеті-заяві домовленості про сплату процентів і неустойкине дає підстав вважати, що сторони обумовили у письмовому вигляді ціну договору у формі сплати процентів за користування кредитними коштами, а також відповідальність у вигляді неустойки (пені, штрафів) за порушення термінів виконання договірних зобов`язань.

Колегія суддів відхиляє з викладених вище підстав доводи апеляційної скарги АТ КБ ПриватБанк про те, що сторони у потрібній формі досягли згоди щодо змісту договору про надання банківських послуг, який включає заяву позичальника, Умови та правила надання банківських послуг , Тарифи банку , в тому числі досягли згоди щодо розміру неустойки, як такі, що не грунтуються на матеріалах справи та вимогах закону.

Посилання ПриватБанку на те, що конкретні умови кредитування, в тому числі розмір неустойки, визначаються Умовами та правилами надання банківських послуг безпідставні, оскільки зазначені Умови не містять підпису відповідачки. Доказів, які б підтверджували, що саме ці Умови є складовою частиною укладеного між сторонами кредитного договору і що саме з цими Умовами ознайомилася, погодилася і мала на увазі відповідачка, підписуючи анкету-заяву, банком не надано, а відтак підстави брати їх до уваги відсутні.

Саме така правова позиція сформована у ряді постанов Верховного Суду України, зокрема: від 11 березня 2015 року у справі № 6-16цс15; від 14 грудня 2016 року у справі № 6-2462цс16; від 22 березня 2017 року у справі № 6-2320цс16, де вказано про те, що Умови та правила надання банківських послуг, які не містять підпису позичальника, не можна вважати складовою частиною укладеного між сторонами договору.

Аналогічна позиція викладена у вказаній вище постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 342/180/17, де Велика Палата, зазначила, що витяг з Тарифів обслуговування кредитних карт Універсальна Універсальна, 30 днів пільгового періоду та витяг з Умов та правил надання банківських послуг в ПриватБанку, які наявні в матеріалах справи, не містять підпису відповідачки, а тому їх не можна розцінювати як складову частину спірного кредитного договору, укладеного між сторонами 18 лютого 2011 року шляхом підписання заяви-анкети, в частині права банку здійснювати нарахування процентів та пені.

Це ж стосується доводів скарги про те, що розмір неустойки (пеня, штраф) визначається Умовами та правилами надання банківських послуг.

За змістом ст.207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Як вже зазначалося, Умови не містять підпису позичальниці, а відтак їх не можна вважати складовою частиною укладеного між сторонами договору та відповідною

- 6 -

письмовою угодою сторін про встановлення такого виду забезпечення виконання зобов`язання як неустойка (пеня, штраф), що відповідає наведеним вищеправовим позиціям Верховного Суду.

Доводи скарги про неврахуванням судом ряду нормативних актів, в тому числі постанови НБУ № 705, згідно якої документи за операціями з використанням електронних платіжних засобів мають статус первинного документа та можуть бути використані під час урегулювання спірних питань, необгрунтовані.

Судом встановлено, що укладання кредитного договору між сторонами відбулося у паперовій формі шляхом заповнення і підписання сторонами анкети-заяви, а не в електронній формі, шляхом проставляння сторонами цифрового підпису, а відтак саме в паперовій формі мають бути вказані всі істотні умови договору, в тому числі умови щодо розміру процентів та неустойки.

Посилання скаржника на необхідність врахування судової практики Верховного Суду у постановах: від 10 квітня 2019 року у справі № 356/1635/16-ц, від 28 березня 2019 року у справі № 428/2873/17, від 06 лютого 2018 року у справі № 755/2720/16-ц, від 17 квітня 2019 року у справі № 666/388/16-ц, згідно яких неознайомлення та непідписання позичальником Умов та Правил надання банківських послуг не може бути підставою для визнання неукладеними кредитних правовідносин, безпідставні.

Наведені доводисуперечать положенням процесуального закону з таких міркувань.

З урахуванням логічного й системного тлумачення положень ст.ст.403-404 ЦПК України і ст.ст.13, 36 Закону України Про судоустрій і статус суддів можна зробити висновок, що у цивільному процесуальному законі визначені процесуальні механізми забезпечення єдності судової практики, які полягають у застосуванні спеціальної процедури відступу від висновків щодо застосування норм права, викладених у раніше постановлених рішеннях Верховного Суду.

Логіка побудови й мета існування цих процесуальних механізмів указує на те, що в цілях застосування норм права в подібних правовідносинах за наявності протилежних правових висновків суду касаційної інстанції слід виходити з того, що висновки, які містяться в судових рішеннях судової палати Касаційного цивільного суду, мають перевагу над висновками колегії суддів, висновки об`єднаної палати КЦС - над висновками палати чи колегії суддів цього суду, а висновки Великої Палати - над висновками об`єднаної палати, палати й колегії суддів КЦС.

Таким чином, у цьому випадку підлягає застосуванню не висновок, що міститься у наведених скаржником постановах колегії суддів КЦС (прийнятих до 03 липня 2019 року), а висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 342/180/17, який і врахований судами першої та апеляційної інстанції при вирішенні даного спору.

Окрім того, наведене відповідає приниципу юридичної визначеності, бо якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення від 29 листопада 2016 року у справі Парафія греко-католицької церкви в м. Люпені та інші проти Румунії , заява № 76943/11, § 123).

Посилання у скарзі на неможливість застосування вказаної постанови Великої Палати з огляду на наявність в ній інших фактичних обставин ніж в даній справі недоречні, оскільки судом застосовано висновок Великої Палати про застосування норм права, який є визначальним та фундаментальним щодо правової оцінки змісту кредитних правовідносини між банком і позичальником за кредитною карткою, і не пов`язаний виключно із

- 7 -

фактичними обставинами справи, як помилково вважає скаржник.

Доводи апеляційної скарги про неврахування судом позиції Верховного Суду по справі № 415/5971/17, де суд не взяв до уваги висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 342/180/17, надумані та безпідставні. Як вбачається з Єдиного державного реєстру судових рішень Верховний Суд даної справи не розглядав, а наведений у скарзі витяг із судового рішення міститься у постанові Луганського апеляційного суду від 19 серпня 2019 року по даній справі.

Відхиляючи даний довід колегія суддів враховує, що згідно ч.4 ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідноси, суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені у постановах Верховного Суду. Положень про врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у рішеннях судів апеляційної інстанції, процесуальне законодавство не містить.

Апеляційна скарга містить посилання на те, що оскаржуване рішення призводить до нехтування принципами оплатності кредитного договору та наносить істотну шкоду усім споживачам банківських послуг, самому банку та вцілому порушує стабільність фінансового сектору держави. Наведені доводи носять загальний характер, не спростовують законності та обгрунтованості судового рішення, в тому числі не спростовують висновків суду про необхідність дотримання сторонами вимог закону щодо форми та змісту кредитного договору при його укладанні та чіткого визначення істотних умов.

Відповідно до ст.141 ЦПК України суд покладає на відповідача судові витратипо сплаті судового збору пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Згідно ч.3 ст.389 ЦПК України судові рішення у малозначних справах (ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб) не підлягають касаційному оскарженню, крім випадків, визначених у п.2 ч.3 ст.389 ЦПК України.

Керуючись ст.ст.259, 374, 376, 381 ЦПК України, апеляційний суд, -

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк ПриватБанк задоволити частково.

Рішення Голосіївського районного суду м.Києва від 19 вересня 2019 року в частині відмови у стягненні тіла кредиту скасувати і ухвалити нове, яким позов в цій частині задоволити. Стягнути із ОСОБА_1 (мешкає: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь Акціонерного товариства Комерційний банк ПриватБанк (місцезнаходження: м.Київ, вул.Грушевського 1-д, МФО 305299, код ЄДРПОУ 14360570) заборгованість у розмірі 457 гривень 44 коп. та судовий збір у розмірі 70 гривень.

В решті рішення суду залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, визначених у п.2 ч.3 ст.389 ЦПК України.

Головуючий

Судді: