Постанова

від 15.01.2020 по справі 352/455/19

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 352/455/19

Провадження № 22-ц/4808/167/20

Головуючий у 1 інстанції Струтинський Р. Р.

Суддя-доповідач Бойчук

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 січня 2020 року м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський апеляційний суд в складі:

судді-доповідача Бойчука І.В.,

суддів Девляшевського В.А., Фединяка В.Д.,

з участю секретаря Мельник О.В.,

сторін ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та її представника,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , третя особа на стороні позивача, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Поберезька сільська рада Тисменицького району Івано-Франківської області про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою за апеляційною скаргою адвоката Кузя А.П., в інтересах ОСОБА_3 на рішення Тименицького районного суду Івано-Франківської області від 05 листопада 2019 року під головуванням судді Струтинського Р.Р. у м. Івано-Франківськ,

в с т а н о в и в:

ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою.

Позовні вимоги мотивовані тим, що ОСОБА_2 є власником земельної ділянки кадастровий номер 2625884101:01:001:0261 по АДРЕСА_1 із розташованим на ній домоволодінням.

Право власності на вказану земельну ділянку із домоволодінням підтверджується Державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 470358, витягом про державну реєстрацію прав № 35291136 від 27.08.2012.

Відповідач у справі є власником сусідньої земельної ділянки кадастровий номер 2625884101:01:001:0116 та розташованого на ній житлового будинку.

Проїзд до зазначених земельних ділянок та домоволодінь є спільним та здійснюється дорогою загального користування.

Згідно з державним актом на право власності на земельну ділянку у плані меж належної ОСОБА_2 земельної ділянки зазначено землі сільської ради (дорога) позначені літерою А та землі сільської ради (землі загального користування/заїзд, позначені літерою Г .

Відповідач без будь-якого погодження та дозволу на початку заїзду встановив металеві ворота, які замикає навісним замком.

Позивач може пройти до свого будинку лише хвірткою з головної дороги по вул. Шевченка.

На численні звернення позивача щодо демонтажу воріт ОСОБА_3 не реагує та перешкоджає позивачу у вільному проїзді до її земельної ділянки.

Крім того, позивач з метою усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою зверталася до Поберезької сільської ради.

Згідно з актом обстеження земельної ділянки № 2 від 23 жовтня 2018 року, комісією встановлено, що на даному проїзді встановлені ворота.

Даний акт підписаний членами комісії та завірений головою сільської ради Іванків Л.С.

У зв`язку із самовільними діями відповідача щодо встановлення воріт на заїзді просила зобов`язати ОСОБА_3 усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою, шляхом демонтажу металевих воріт, які загороджують заїзд (дорогу загального користування) до належної позивачу земельної ділянки та стягнути з відповідача понесені нею судові витрати.

Рішенням Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 05 листопада 2019 року позов ОСОБА_2 задоволено.

Зобов`язано ОСОБА_3 усунути перешкоди ОСОБА_2 у користуванні належною їй земельною ділянкою, кадастровий номер 2625884101:01:001:0261, яка розташована по АДРЕСА_1 , шляхом демонтажу металевих воріт, які загороджують заїзд, який є дорогою загального користування, до земельної ділянки з АДРЕСА_1 .

Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 768,40 грн судових витрат та 7 500 грн витрат на правову допомогу, а всього 8 268,40 грн.

Не погоджуючись із рішенням суду, адвокат Кузь А.П., в інтересах ОСОБА_3 подав апеляційну скаргу, яку мотивував тим, що рішення є необґрунтованим та ухваленим з порушенням норм матеріального та процесуального права.

При розгляді справи по суті позивач підтвердила, що вона з 2012 року вільно та безперешкодно користувалася воротами, які встановлені на спільному з відповідачем заїзді та те, що будь-яких незручностей вказані ворота для неї не становили.

Позивач також не надала доказів того, що саме відповідач постійно замикає ворота навісним замком.

Крім того, позивач вказує, що вона може вільно пройти до свого будинку хвірткою.

Суд не надав належної правової оцінки запереченням відповідача щодо вчинення перешкод позивачу у користуванні земельною ділянкою та відсутності у матеріалах справи підтвердження таких перешкод.

Судом також не досліджено можливість заїзду на суміжну ділянку в інший спосіб та цільове призначення земельної ділянки, на якій встановлені ворота.

Апелянт зазначає, що такі обставини можуть бути встановлені із генерального плану села Побережжя, який судом не досліджувався.

Натомість план меж земельних ділянок не є належним доказом у даній справі, оскільки такий документ ніким не підписано, він не належить до жодного з видів містобудівної документації та його відповідність генеральному плану села судом не досліджувалась.

Спірні ворота встановлені у 1975 році за погодженням із попереднім власником домоволодіння та земельної ділянки, які з 2012 року належать позивачу.

Отже, ще в 2012 році, до придбання суміжного домоволодіння позивачу було відомо про стан заїзду до нього.

Апелянт вважає, що позивач пропустила строк позовної давності для звернення до суду із вказаним позовом, що є підставою для відмови у його задоволенні.

Крім того, суд в оскарженому рішенні посилається на докази, які позивач не надавала, які не направлялися відповідачу та відсутні у матеріалах справи.

Зокрема, у матеріалах справи відсутні договір купівлі-продажу земельної ділянки від 07.05.2017 та договір купівлі-продажу домоволодіння від 07.05.2012, укладених між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 .

Суд необґрунтовано взяв до уваги державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 470358, виданий 15 листопада 2010 року на ім`я ОСОБА_4 .

Апелянт також зазначає, що цільове призначення суміжних земель, зокрема і земель комунальної власності визначається згідно з чинним генеральним планом села, а не державними актами виданими на ім`я третіх осіб, які не є учасниками справи.

В матеріалах справи відсутні докази того, що позивач є власником земельної ділянки кадастровий номер 2625884101:01:001:0261, щодо якої вона просить усунути їй перешкоди у користуванні.

Апелянт також не погоджується із рішенням суду в частині стягнення з нього витрат на правову допомогу у розмірі 7 500 грн, оскільки докази таких витрат позивач суду подала з порушенням процесуального строку на їх подання.

Просить рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову.

Представник Поберезької сільської ради в засідання апеляційного суду не з`явився, направивши суду заяву про слухання справи без її участі. При розгляді апеляційної скарги покладається на рішення суду.

Вислухавши суддю-доповідача, пояснення представника відповідача, який підтримав доводи апеляційної скарги, ОСОБА_2 та її представника, які доводи скарги заперечили, перевіривши матеріали справи, колегія суддів приходить до висновку про часткове задоволення апеляційної скарги з наступних підстав.

Судом встановлено, що згідно з договором купівлі-продажу земельної ділянки укладеного 07.05.2017 між продавцем ОСОБА_4 та покупцем ОСОБА_2 , та договором купівлі-продажу домоволодіння від 07.05.2012 укладеного між цими сторонами, позивач набула у власність земельну ділянку кадастровий номер 2625884101:01:001:0261 по АДРЕСА_1 , та домоволодіння, яке розташоване на цій земельній ділянці.

Згідно з Державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 470358 у плані меж земельної ділянки кадастровий номер 2625884101:01:001:0261 зазначено: А - землі сільської ради (дорога); Г землі сільської ради (землі загального користування/заїзд).

Відповідно до акту комісії Поберезької сільської ради від 23.10.2018 у результаті обстеження земельних ділянок у зв`язку з необхідністю дотримання правил добросусідства між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 встановлено, що власники суміжних земельних ділянок мають власні державні акти, технічна документація на суміжні земельні ділянки погоджена між межовиками, вищезазначені земельні ділянки мають право на земельний сервітут щодо проїзду на транспортному засобі по наявному шляху.

Даний земельний сервітут, відповідно до плану меж земельних ділянок, належить до земель сільської ради (землі загального користування, заїзду), і не може бути загороджений (перегороджений). На даному проїзді встановлені ворота.

Державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 470358 та договір купівлі-продажу земельної ділянки від 07.05.2017, надані позивачем, не містять інформації щодо наявності земельного сервітуту.

Суд першої інстанції належним чином дослідив вказаний акт та дійшов правильного висновку про відсутність доказів щодо сервітуту на спільний заїзд до земельних ділянок.

Проїзд на земельну ділянку (в двір будинку) позивач може здійснити виключно дорогою загального користування (заїздом) на якій встановлено відповідачем металеві ворота. Це випливає із плану меж розташування земельних ділянок, фотоматеріалів наданих до матеріалів справи, та не заперечується сторонами.

Згідно з п. г ч. 1 ст. 91 ЗК України, власники земельних ділянок зобов`язані не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів.

За приписом ч. 2, п. б ч. 3 ст.152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав є одним із способів захисту прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки.

У пункті 7 постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 16 квітня 2004 року Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ роз`яснено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його права, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється згідно з частиною третьою статті 152 ЗК України шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів захисту (стаття 16 ЦК України).

Статтею 391 ЦК України передбачено, що власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Звертаючись із позовом до суду, позивач посилалась на те, що відповідач є її сусідом, який проживає у будинку АДРЕСА_2 . До домогосподарств сторін є спільна заїздна дорога загального користування з центральної вулиці Шевченка.

Вказаний заїзд відноситься до дороги загального користування. На початку заїзду відповідач встановив металеві ворота, які закриває навісним замком, вказуючи, що такі ворота встановлені ним і належать йому, чим чинить перешкоди позивачу у заїзді до належної їй земельної ділянки.

Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог в частині зобов`язання відповідача усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою шляхом демонтажу воріт, судом першої інстанції враховано норми матеріального і процесуального права та встановлено фактичні обставини справи. Суд обґрунтовано виходив із того, що позовні вимоги підлягають задоволенню, оскільки позивач довела, що проїзд до її земельної ділянки та домоволодіння можливий лише дорогою загального користування, на якій встановлені металеві ворота, які перешкоджають заїзду і закриваються відповідачем на власний розсуд.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про зобов`язання ОСОБА_3 усунути перешкоди позивачу у користуванні земельною ділянкою шляхом демонтажу металевих воріт, які загороджують проїзд, який є дорогою загального користування до земельної ділянки з АДРЕСА_1 .

Колегія суддів вважає, що частково обгрунтованими є доводи апелянта щодо неправильного стягнення судом з відповідача на користь ОСОБА_2 витрат на правничу допомогу в розмірі 7 500 грн з огляду на наступне.

Задовольняючи вказану вимогу, суд виходив з того, що відповідачем на підтвердження понесених ним витрат на правову допомогу надано договір про надання правничої допомоги, акти наданих послуг за цим договором та банківські платіжні документи про оплату послуг.

Відповідно до ч. 3 ст. 130 ЦПК України до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження).

Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені.

Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

Такий висновок викладений зокрема у постанові Верховного Суду від 02 грудня 2019 року у справі № 712/13400/17.

В матеріалах справи містяться квитанції №0.0.1280367959.1 від 26.02.2019, №0.0.1321879770.1 від 11.04.2019, № 0.0.1364069807.1 від 24.05.2019 та №0.0.1513901271.1 від 05.11.2019 про оплату послуг за договором про надання правничої допомоги на загальну суму 5 500 грн.

З огляду на вищенаведене апеляційний суд приходить до переконання, що рішення суду першої інстанції в частині стягнення витрат на правничу допомогу слід змінити і стягнути з ОСОБА_3 на користь позивача документально підтверджений розмір таких витрат у сумі 5 500 грн.

Інші доводи апеляційної скарги не містять даних про невідповідність рішення суду обставинам справи та доказам, які належним чином досліджені судом, тому не впливають на його правильність і обгрунтованість.

Апеляційний суд приходить до переконання, що в решті рішення суду першої інстанції постановлене з додержанням вимог матеріального і процесуального права. Підстав для його скасування з мотивів, наведених у апеляційній скарзі, не встановлено, тому його слід залишити в силі.

Керуючись ст. ст. 374, 376, 381-384, 390 ЦПК України, апеляційний суд

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу адвоката Кузя А.П. в інтересах ОСОБА_3 задовольнити частково. Рішення Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 05 листопада 2019 року в частині стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 витрат на правничу допомогу змінити, зменшивши розмір таких витрат до 5 500 грн. В решті рішення суду залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 17 січня 2020 року.

Суддя-доповідач: І.В. Бойчук

Судді: В.Д. Фединяк

В.А. Девляшевський