Постанова

від 15.01.2020 по справі 354/830/18

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 354/830/18

Провадження № 22-ц/4808/117/20

Головуючий у 1 інстанції Польська М. В.

Суддя-доповідач Матківський

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 січня 2020 року м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський апеляційний суд в складі:

головуючого Матківського Р.Й.

суддів Василишин Л.В., Горейко М.Д.

секретаря Петріва Д.Б.

з участю позивача - ОСОБА_1 , його представника - ОСОБА_2 , представника відповідача - Якубчака О.Р.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Яремчанської центральної міської лікарні Яремчанської міської ради про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди , з апеляційною скаргою представника Комунального некомерційного підприємства Яремчанська центральна міська лікарня на рішення Яремчанського міського суду Івано-Франківської області від 31 жовтня 2019 року, ухвалене суддею Польською М.В.,

Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування

У жовтні 2018 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до відповідача та просив скасувати наказ №161-к від 04 вересня 2018 року про його звільнення з посади лікаря акушер-гінеколога та лікаря УЗД на підставі п.4 ст.40 КЗпП України за прогул 31 серпня 2018 року та 03 вересня 2018 року без поважних причин; поновити його на посаді лікаря акушер-гінеколога Яремчанської міської поліклініки (0.25 ставки), лікаря акушер-гінеколога для надання екстреної допомоги Яремчанської центральної міської лікарні (0.25 ставки) та лікаря УЗД Яремчанської центральної міської лікарні (0.25 ставки); стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу; відшкодувати моральну шкоду в сумі 15 000 гривень.

Позивач заявлені вимоги обґрунтував тим, що 04 вересня 2018 року наказом №161-к його звільнено з посади лікаря акушер-гінеколога за прогул 31 серпня 2018 року та 03 вересня 2018 року на підставі п.4 ст.40 КЗпП України, однак не враховано, що під час щорічної відпустки за період з 31 липня 2018 року по 15 серпня 2018 року та з 16 серпня 2018 року по 30 серпня 2018 року (відпустка без збереження заробітної плати) він поїхав у місце свого народження - Приморський край Російської Федерації, де до закінчення щорічної відпустки захворів і перебував на лікуванні з 03 серпня 2018 року по 07 серпня 2018 року та з 08 серпня 2018 року по 17 серпня 2018 року, що підтверджується копією листка непрацездатності.

Про факт захворювання під час відпустки, позивач повідомив свою дружину, яка теж працює у відповідача, вона повідомила головного лікаря та подала заяву від його імені про продовження відпустки ще на 13 днів, з 31 серпня 2018 року. Така заява була розглянута керівником та відхилена через відсутність заявника особисто під час подачі заяви та відсутності листка непрацездатності, не врахувавши, що перебував на відстані десятків тисяч кілометрів і фізично не міг бути присутнім особисто та представити листок непрацездатності. Після повернення додому 10 вересня 2018 року, вважав, що повинен приступити до роботи з 13 вересня 2018 року. Оформив у Яремчанській міській поліклініці листок непрацездатності на підставі листка непрацездатності, виданого лікувальною установою РФ - Владивостоцькою поліклінікою №1, однак дізнався, що оспорюваним наказом звільнений з роботи 04 вересня 2018 року за прогул.

Згідно п.1 ч.2 ст. 11 Закону України Про відпустки , щорічна відпустка повинна бути перенесена на інший період або продовжена в разі тимчасової непрацездатності працівника, засвідченої у встановленому порядку.

Вважає, що звільнення є незаконним, з порушенням вимог ч.4 ст.40 КЗпП України, оскільки на час звільнення він перебував у відпустці, яку йому, через тимчасову непрацездатність, зобов`язана була продовжити адміністрація відповідача. Головний лікар Яремчанської ЦМЛ не врахував тієї обставини, що він перебував за кордоном, не мав можливості прибути в м. Яремче та представити листок непрацездатності, не врахував ступінь тяжкості вчиненого проступку, чи заподіяно комусь шкоду, обставини за яких вчинено проступок і попередню його роботу, чим позбавив гарантованого права на працю та заробляти собі на життя.

Оскільки його було звільнено з роботи з грубим порушенням вимог ст.147-149 КЗпП України за порушення трудової дисципліни, якого не існувало, вважає, що є всі підстави для поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Яремчанського міського суду від 31 жовтня 2019 року позов задоволено частково. Скасовано наказ №161-к від 04 вересня 2018 року про звільнення ОСОБА_1 з посади лікаря акушер-гінеколога та лікаря УЗД на підставі п.4 ст.40 КЗпП України за прогул з 31 серпня 2018 року по 03 вересня 2018 року без поважних причин. Поновлено ОСОБА_1 на посаді лікаря акушер-гінеколога (0.25 ставки), лікаря акушер-гінеколога для надання екстреної допомоги (0.25 ставки) та лікаря УЗД (0.25 ставки) Комунального некомерційного підприємства Яремчанська центральна міська лікарня . Стягнуто з Комунального некомерційного підприємства Яремчанська центральна міська лікарня на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у сумі 85 113,57 гривень (без необхідних відрахувань від заробітної плати) за період з 04 вересня 2018 року по день ухвалення рішення суду.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач самовільно використав зміщення періоду попередньо наданої адміністрацією закладу відпустки без збереження заробітної плати, без належного узгодження такого зміщення з керівником, що є для працівника порушенням трудової дисципліни.

Суд зазначив, що ч.2 ст. 149 КЗпП надає право власникові вибирати вид стягнення, але зобов`язує його враховувати при цьому ступінь тяжкості вчиненого проступку. Ступінь тяжкості включає форму вини, заподіяну порушенням шкоду, обставини, за яких вчинено проступок та попередню роботу працівника, а працівник має право оскаржити до суду застосоване до нього дисциплінарне стягнення у вигляді звільнення, посилаючись на те, що власник не врахував перелічені фактори. І саме через відсутність пояснення працівника про причини порушення, які повинен був отримати роботодавець, не враховано зазначені фактори, позивача неправомірно звільнено за прогул.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги

У грудні 2019 року представник КНП Яремчанська центральна міська лікарня на дане рішення подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та ухвалити нове про відмову у задоволенні позову.

Вважає рішення суду таким, що не відповідає обставинам справи та ухваленим з неправильним застосуванням судом норм матеріального права.

Апелянт зазначає, що незаконність і необґрунтованість рішення суду першої інстанції у тому, що позовна заява не відповідає вимогам ст.ст. 175, 177 ЦПК України, оскільки позивач не був звільнений від сплати судового збору в частині позовної вимоги щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, а тому позовні вимоги підлягали оплаті судовим збором. Разом з цим, позивач не зазначив розмір середнього заробітку, який просив стягнути, тобто в позовній заяві відсутня ціна позову. Крім того, позивач не надає обґрунтованого розрахунку сум, що стягуються та не вказує період, за який їх необхідно стягнути.

Вимога про відшкодування моральної шкоди є майновою вимогою, а тому також підлягає оплаті судовим збором.

Таким чином, суд першої інстанції повинен був запропонувати позивачу усунути недоліки позовної заяви.

Апелянт зазначає, що суд апеляційної інстанції має всі підстави скасувати рішення суду першої інстанції та залишити позов без розгляду, оскільки відповідно до п.8 ч.1 ст.257 ЦПК України суд постановляє ухвалу про залишення справи без розгляду, якщо провадження у справі відкрито за заявою, поданою без додержання вимог, викладених у ст.175-177 цього Кодексу, та не було сплачено судовий збір і позивач не усунув цих недоліків у встановлений судом строк.

При прийнятті рішення суд не врахував роз`яснення п.24 Постанови Пленуму ВСУ від 06 листопада 1992 року №9 Про практику розгляду судами трудових спорів , згідно яких при розгляді позовів про поновлення на роботі осіб, звільнення за п.4 ст. 40 КЗпП України, суди повинні виходити з того, що передбаченим цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин (наприклад, у зв`язку з поміщенням до медвитверезника, самовільне використання без погодження з власником або уповноваженим ним органом днів відгулів, чергової відпустки, залишення роботи до закінчення строку трудового договору).

Згідно правової позиції ВСУ у справі №6-2801 цс 15, невиконання власником або уповноваженим ним органом обов`язку зажадати письмове пояснення від працівника та неодержання такого пояснення не є підставою для скасування дисциплінарного стягнення, якщо факт порушення трудової дисципліни підтверджений представленими суду доказами.

Таким чином, висновки суду першої інстанції, зокрема щодо того, що неотримання пояснень від працівника є підставою для скасування дисциплінарного стягнення, не відповідають обставинам справи.

Короткий зміст відзиву на апеляційну скаргу

Позивач ОСОБА_1 подав відзив на апеляційну скаргу, зазначивши що рішення суду першої інстанції ґрунтується на засадах верховенства права, є законним та обґрунтованим. Середній заробіток за час вимушеного прогулу є виплатою заробітної плати працівнику, який через незалежні від нього обставини не міг здійснювати свої посадові обов`язки, а тому судовий збір за пред`явлення такої вимоги не стягується. Щодо твердження представника відповідача, що позовна вимога про стягнення моральної шкоди є майновою вимогою і підлягає оплаті судовим збором, то така правова позиція з`явилась тільки в листопаді 2018 року, тобто після подання позову до суду у вересні 2018 року.

Вважає отримання письмових пояснень від працівника обов`язковими, оскільки саме так з`ясовується поважність чи неповажність прогулу, факт наявності такого, та які обставини призвели до цього, що в подальшому дозволяє керівнику самостійно прийняти рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності, в тому числі і шляхом звільнення, з врахуванням з`ясованих обставин.

Фактичні обставини справи, встановлені судом

Судом першої інстанції встановлено, що з вересня 1980 року позивач перебував у трудових відносинах з відповідачем, а з 01 квітня 2011 року працював на 0.25 ставки лікарем акушер-гінекологом поліклініки, 0.25 ставки лікарем акушер-гінекологом для надання екстреної допомоги та 0.25 ставки лікарем УЗД, що підтверджується записами трудової книжки та наказами (а.с.9-14).

23 липня 2018 року ОСОБА_1 на підставі його заяви було надано невикористану частину щорічної та додаткової відпустки з 31 липня 2018 року по 15 серпня 2018 року відповідно до витягу з наказу №124-в (а.с.19), а з 16 серпня 2018 року по 30 серпня 2018 року - відпустку без збереження заробітної плати, за наказом №137-в від 15 серпня 2018 року (а.с.19).

Під час відпустки позивач виїхав до місця свого народження - Приморський край Російської Федерації.

Під час відпустки та перебування у Приморському краї Російської Федерації позивач захворів і перебував на лікуванні з 03 серпня 2018 року по 07 серпня 2018 року та з 08 серпня 2018 року по 17 серпня 2018 року, що підтверджується копією листка непрацездатності, виданого крайовою державною бюджетною установою РФ - Владивостоцькою поліклінікою №1, з перекладом (а.с.21-24).

Відповідно до заяви, поданої дружиною ОСОБА_1 від його імені головному лікарю Яремчанської ЦМЛ, він просив продовжити чергову відпустку з 31 серпня 2018 року на 13 календарних днів у зв`язку з одночасним перебуванням за період відпустки на листку непрацездатності. Згідно резолюції заяву відхилено у зв`язку з відсутністю листка непрацездатності, особисто працівника та через виробничу необхідність (а.с.26).

В порядку, встановленому чинним законодавством, Яремчанською ЦМЛ 18 вересня 2018 року ОСОБА_1 оформлений листок непрацездатності (на підставі листка непрацездатності іншої держави) з 03 серпня 2018 року по 17 серпня 2018 року (а.с.25).

04 вересня 2018 року на підставі доповідної зав. поліклінікою ОСОБА_3 , акту про відсутність позивача на роботі, головним лікарем був прийнятий наказ №161-к про звільнення ОСОБА_1 з посади лікаря акушер-гінеколога та лікаря УЗД за прогул 31 серпня 2018 року та 03 вересня 2018 року без поважних причин на підставі п.4 ст.40 КЗпП України (а.с.15).

Позиція суду апеляційної інстанції

Перевіривши доводи апеляційної скарги та матеріали справи, вислухавши представника відповідача, який викладені вимоги скарги підтримав, позивача та його представника, які вимоги скарги заперечили, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення .

Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

За змістом ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Переглядаючи рішення суду першої інстанції на предмет законності на обґрунтованості, колегія суддів встановила наступне.

У законодавстві України право кожного на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яка вільно обирається або на яку вільно погоджується особа, гарантоване статтею 43 Конституції України, Кодексом законів про працю України, іншими нормативно-правовими актами, які регулюють правовідносини у сфері захисту трудових прав.

У статті 23 Загальної декларації прав людини встановлено, що кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття.

Згідно зі статтею 6 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають право на працю, що включає право кожної людини дістати можливість заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вона вільно погоджується, і зроблять належні кроки до забезпечення цього права.

Відповідно до ст. 5 КЗпП України держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Відповідно до ч.1-3 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що за змістом апеляційної скарги мотиви незаконності і необґрунтованості рішення суду першої інстанції зводяться до наступного: 1) позовна заява не відповідає вимогам ст.ст. 175, 178 ЦПК України та через несплату судового збору суд повинен був залишити позов без розгляду; 2) суд безпідставно залишив поза увагою відзив на позовну заяву, у якому зазначена правова позиція ВСУ №6-2801 цс15, згідно якої невиконання власником або уповноваженого ним органу зажадати письмове пояснення від працівника та неодержання такого пояснення не є підставою для скасування дисциплінарного стягнення, якщо факт порушення трудової дисципліни підтверджений представленими суду доказами. Висновки викладені у рішенні суду, що неотримання письмового пояснення від працівника є підставою для поновлення на роботі є неправомірними.

З інших підстав рішення суду першої інстанції не оскаржується, в тому числі і з тієї підстави, за якою суд першої інстанції задовольнив позовні вимоги, а саме що в порушення, зокрема ч.2 ст. 149 КЗпП України, роботодавцем не враховано ступінь тяжкості вчиненого проступку за відсутності письмового пояснення про причини нез`явлення на роботі.

Як уже зазначено вище, рішення суду першої інстанції, як підставу для поновлення на роботі обґрунтовано тим, що ч.2 ст. 149 КЗпП надає право власникові вибирати вид стягнення, але зобов`язує його враховувати при цьому ступінь тяжкості вчиненого проступку. Ступінь тяжкості включає форму вини, заподіяну порушенням шкоду, обставини, за яких вчинено проступок та попередню роботу працівника, а працівник має право оскаржити до суду застосоване до нього дисциплінарне стягнення у вигляді звільнення, посилаючись на те, що власник не врахував перелічені фактори. І саме через відсутність пояснення працівника про причини порушення, які повинен був отримати роботодавець, не враховано зазначені фактори, позивача неправомірно звільнено за прогул. Тобто, суд першої інстанції вважав, на підставі ст. 149 КЗпП України, що роботодавець при обранні стягнення не врахував ступінь тяжкості вчиненого проступку, обставини за яких вчинено проступок і попередню роботу працівника. Суд першої інстанції на відміну від обґрунтування вимог апеляційної скарги навпаки зазначив у рішенні, що позивач самовільно використав зміщення періоду попередньо наданої адміністрацією закладу відпустки без збереження заробітної плати, без належного узгодження такого зміщення з керівником, що є для працівника порушенням трудової дисципліни.

У даному випадку апелянт не посилається на порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення або неправильне застосування зазначеної норми матеріального права, як підстави задоволення позову, тобто ст. 149 КЗпП України, тому апеляційний суд за даними трудовими правовідносинами не вправі застосувати вимоги ч.4 ст. 367 ЦПК України.

Тому, колегія суддів переглядає правильність вирішення даного спору судом першої інстанції тільки в межах, зазначених апелянтом у скарзі, що відповідатиме завданням та принципам цивільного судочинства.

Згідно із практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги щодо залишення позову без розгляду через несплату позивачем судового збору спростовуються наступним.

Конституцією України передбачено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом; кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (частини 1, 2 статті 55 Конституції України). Відмова суду в прийнятті позовних заяв, скарг, оформлених відповідно до процесуального закону, є порушенням права на судовий захист, яке за статтею 64 Конституції України не може бути обмежене.

Статтею 129 Конституції України визначено, що однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Необхідність сплати судових витрат не є обмеженням права доступу до суду.

Ураховуючи положення пункту 1 статті 6 Конвенції та прецедентну практику Європейського суду з прав людини (зокрема, рішення від 19 червня 2001 року у справі Креуз проти Польщі ), сплата судових витрат не повинна перешкоджати доступу до суду, ускладнювати цей доступ таким чином і такою мірою, щоб завдати шкоди самій суті цього права, та має переслідувати законну мету.

У зв`язку із цим суд повинен вирішувати питання, пов`язані з судовими витратами, у чіткій відповідності до ЦПК України, Закону України Про судовий збір , а також інших нормативно-правових актів України, забезпечуючи при цьому належний баланс між інтересами держави у стягненні судового збору за розгляд справ, з одного боку, та інтересами позивача (заявника) щодо можливості звернення до суду, з другого боку (правовий висновок ВС у справі №344/15143/14).

Європейський суд з прав людини неодноразово вказував, що початок вирішення спору щодо своїх прав та обов`язків цивільного характеру пов`язується з поданням цивільного позову (зокрема, REDKA v. UKRAINE, № 19164/04, § 32, ЄСПЛ, від 21 червня 2007 року; VASILCHUK v. UKRAINE, № 31387/05, § 49, ЄСПЛ, від 10 грудня 2009 року). Період, коли тривало провадження щодо процесуальних питань, має розглядатись як частина розгляду справи по суті та, відповідно, як частина вирішення спору щодо прав та обов`язків цивільного характеру (LITVINYUK v. UKRAINE, № 55109/08, § 19, ЄСПЛ, від 01 березня 2018 року) (правовий висновок ВС у справі №345/1075/13).

Суд першої інстанції в ухвалі від 01 квітня 2019 року про відкриття провадження зазначив, що позовна заява складена з дотриманням вимог ст.ст. 175-177 ЦПК України, підстави для залишення позовної заяви без руху чи повернення позову або відмови у відкритті провадження відсутні.

Колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції неправомірно розглянув позовні вимоги неоплачені судовим збором та вирішив спір по суті при наявності підстав для залишення позову без розгляду, не могли бути підставою для залишення позову без розгляду з огляду на предмет спору та не можуть бути підставою для задоволення вимог апеляційної скарги в цій частині.

Несплата судового збору не є підставою для скасування судового рішення, враховуючи, що суд не позбавлений можливості розподілу судових витрат при ухваленні рішення у справі.

Відповідно до статті 139 КЗпП України працівники зобов`язані працювати чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, додержуватися трудової дисципліни.

Згідно ст. 147 КЗпП за порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення: 1) догана; 2) звільнення. Законодавством, статутами і положеннями про дисципліну можуть бути передбачені для окремих категорій працівників й інші дисциплінарні стягнення.

Статтею 147-1 КЗпП передбачено, що дисциплінарні стягнення застосовуються органом, якому надано право прийняття на роботу (обрання, затвердження і призначення на посаду) даного працівника. На працівників, які несуть дисциплінарну відповідальність за статутами, положеннями та іншими актами законодавства про дисципліну, дисциплінарні стягнення можуть накладатися також органами, вищестоящими щодо органів, вказаних у частині першій цієї статті. Працівники, які займають виборні посади, можуть бути звільнені тільки за рішенням органу, який їх обрав, і лише з підстав, передбачених законодавством.

Статтею 148 КЗпП передбачено, що дисциплінарне стягнення застосовується власником або уповноваженим ним органом безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення, не рахуючи часу звільнення працівника від роботи у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю або перебування його у відпустці. Дисциплінарне стягнення не може бути накладене пізніше шести місяців з дня вчинення проступку.

Статтею 149 КЗпП передбачено, що до застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений ним орган повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення. За кожне порушення трудової дисципліни може бути застосовано лише одне дисциплінарне стягнення. При обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника. Стягнення оголошується в наказі (розпорядженні) і повідомляється працівникові під розписку.

Ознакою порушення трудової дисципліни є наявність проступку в діях або бездіяльності працівника.

Дисциплінарний проступок визначається як винне невиконання чи неналежне виконання працівником своїх трудових обов`язків. Складовими дисциплінарного проступку є дії (бездіяльність) працівника; порушення або неналежне виконання покладених на працівника трудових обов`язків; вина працівника; наявність причинного зв`язку між діями (бездіяльністю) і порушенням або неналежним виконанням покладених на працівника трудових обов`язків.

Недоведеність хоча б одного з цих елементів виключає наявність дисциплінарного проступку.

Разом з тим, саме на роботодавця покладається обов`язок доказування фактів винного вчинення працівником дисциплінарного проступку. При обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен враховувати всі обставини, з яких вчинено проступок. Для притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності в обов`язковому порядку має бути встановлена провина, як одна із важливих ознак порушення трудової дисципліни. При відсутності вини працівник не може бути притягнутий до дисциплінарної відповідальності.

В оскаржуваному рішенні суд першої інстанції зазначив, що позивач самовільно використав зміщення періоду наданої попередньо адміністрацією закладу відпустки та без належного узгодження такого зміщення з керівником, а отже, підтвердив порушення позивачем норм законодавства щодо перенесення відпустки.

Тому доводи апелянта про те, що суд, як підставу для задоволення позову про поновлення на роботі, зазначив неотримання від порушника письмових пояснень та у зв`язку з цим не врахував правової позиції ВСУ у справі №6-2801 цс, не відповідають фактичним обставинам і не можуть бути підставою для скасування рішення за визначеним апелянтом мотивом.

Пояснення порушника трудової дисципліни є однією з важливих форм гарантії, наданих порушнику для захисту своїх законних прав та інтересів, направлених проти безпідставного застосування стягнення.

Разом з тим, правова оцінка дисциплінарного проступку проводиться на підставі з`ясування усіх обставин його вчинення, у тому числі з урахуванням письмового пояснення працівника.

Невиконання власником або уповноваженим ним органом обов`язку зажадати письмове пояснення від працівника та неодержання такого пояснення не є підставою для скасування дисциплінарного стягнення, якщо факт порушення трудової дисципліни підтверджений представленими суду доказами.

Для правомірного накладення дисциплінарного стягнення роботодавцем необхідна наявність сукупності таких умов: порушення має стосуватися лише тих обов`язків, які є складовими трудової функції працівника чи випливають з правил внутрішнього трудового розпорядку. Невиконання чи неналежне виконання працівником трудових обов`язків має бути винним, скоєним без поважних причин умисно або з необережності ( правовий висновок Верховного Суду у справі № 340/646/16-ц).

Згідно ст. 11 ЦПК України суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Недотримання принципу пропорційності, а саме не врахування адміністрацією при звільненні ступеня тяжкості вчиненого проступку, обставин за яких вчинено проступок, підтверджує висновки суду першої інстанції про неврахування адміністрацією Яремчанської ЦМЛ при звільненні вимог ст. 249 ЦПК України.

За змістом ст.3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.

Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, враховуючи межі апеляційного оскарження, правильно встановив фактичні обставини справи, дав належну оцінку зібраним доказам та дійшов до обґрунтованого висновку про часткове задоволення позову.

Наведені апелянтом доводи не спростовують висновків суду першої інстанції, рішення суду першої інстанції постановлене з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

Керуючись ст.ст. 374, 375, 382-384 ЦПК України, суд,

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу представника Комунального некомерційного підприємства Яремчанська центральна міська лікарня залишити без задоволення, а рішення Яремчанського міського суду Івано-Франківської області від 31 жовтня 2019 року - без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

Повний текст постанови виготовлено 24 січня 2020 року.

Головуючий: Р.Й. Матківський

Судді: Л.В. Василишин

М.Д. Горейко