Постанова

від 03.02.2020 по справі 915/999/19

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 лютого 2020 року м. ОдесаСправа № 915/999/19 Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Діброви Г.І.

суддів: Принцевської Н.М., Головея В.М.

секретар судового засідання: Клименко О.В.

за участю представників учасників справи:

від Миколаївської міської ради, м. Миколаїв - не з`явився;

від Товариства з обмеженою відповідальністю Сан-Николас , м. Миколаїв - Вавілов А.Є. за ордером від 30.01.2020 року серія ВЕ № 1009288;

від Товариства з обмеженою відповідальністю Оберегова , м. Дніпро - не з`явився;

від ОСОБА_1 , м. Миколаїв - не з`явився.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Миколаївської міської ради, м. Миколаїв

на рішення Господарського суду Миколаївської області від 01.11.2019 року, м. Миколаїв, суддя Давченко Т.М., повний текст рішення складено 05.11.2019 року

у справі № 915/999/19

за позовом Миколаївської міської ради, м. Миколаїв

до відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю Сан-Николас , м. Миколаїв

за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю Оберегова , м. Дніпро, ОСОБА_1 , м. Миколаїв

про зобов`язання знести об`єкт самочинного будівництва та скасування запису про право власності,-

В С Т А Н О В И В:

Короткий зміст позовних вимог та рішення суду першої інстанції.

В квітні 2019 року Миколаївська міська рада, м. Миколаїв звернулась до Господарського суду Миколаївської області з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю "Сан-Николас", м. Миколаїв, в якій просила суд зобов`язати Товариство з обмеженою відповідальністю "Сан-Николас", м. Миколаїв знести об`єкт самочинного будівництва - торговельний комплекс, розташований по просп. Героїв України, 20/12 у м.Миколаєві, загальною площею 336 кв.м.; скасувати запис про право власності від 18.12.2018 року № 29604925 на торгівельний комплекс, розташований по просп. Героїв України, 20/12 у м. Миколаєві, загальною площею 336 кв.м. (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1263113148101) за Товариством з обмеженою відповідальністю "Сан-Николас", м. Миколаїв; вирішити питання про розподіл судових витрат.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач без достатніх правових підстав користується земельними ділянками, які знаходяться в комунальній власності, оскільки згідно запису у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно від 18.12.2018 року №29604925 він є власником об`єкта нерухомості, збудованого Товариством з обмеженою відповідальністю "Оберегова", м. Миколаїв під час дії укладених останнім з Миколаївською міською радою, м. Миколаїв договорів про встановлення особистих строкових сервітутів щодо семи земельних ділянок загальною площею 180 кв.м. по вул. Обереговій ріг просп. Героїв України у м.Миколаєві. Крім того, позивач вважає спірне нерухоме майно самочинним будівництвом, яке, в порядку ч. 2 ст. 38 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", має бути знесеним відповідачем, а відповідний запис про право власності - таким, що підлягає скасуванню в порядку ч. 2 ст. 376 Цивільного кодексу України.

Ухвалою Господарського суду Миколаївської області від 10.06.2019 року до участі у справі № 915/999/19 було залучено третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача, а саме: Товариство з обмеженою відповідальністю Оберегова , м. Дніпро та ОСОБА_1 , м. Миколаїв.

Рішенням Господарського суду Херсонської області від 01.11.2019 року у справі №915/999/19 (Суддя Давченко Т.М.) у задоволенні позову Миколаївської міської ради, м.Миколаїв до Товариства з обмеженою відповідальністю "Сан-Николас", м. Миколаїв відмовлено в повному обсязі.

Рішення суду мотивоване тим, що Товариство з обмеженою відповідальністю "Сан-Николас", м. Миколаїв не є особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, а тому, останній не може бути відповідачем за вимогою про зобов`язання знести спірний об`єкт будівництва (торгівельний комплекс) та вимоги позивача в цій частині не підлягають до задоволення. Крім того, суд першої інстанції у оскаржуваному рішенні зазначив, що позовні вимоги про скасування запису про право власності на спірне майно також не підлягають задоволенню, оскільки скасування запису про право власності відповідача на нерухоме майно за умов наявних у нього правовстановлюючих документів на це майно суперечить нормам ст. 321, 376 Цивільного кодексу України. Разом з тим, наявне рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, яке в установленому законом порядку не оскаржене, а тому суд першої інстанції позбавлений можливості надання правової оцінки твердженням позивача та обставинам щодо здійснення самочинного будівництва та проведення подальших реєстраційних дій.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу, узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи.

Миколаївська міська рада, м. Миколаїв з рішенням суду першої інстанції не погодилась, тому звернулась до Південно-західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просило суд рішення Господарського суду Миколаївської області від 01.11.2019 року у справі № 915/999/19 скасувати та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги Миколаївської міської ради, м. Миколаїв до Товариства з обмеженою відповідальністю Сан-Ніколас , м. Миколаїв про зобов`язання знести об`єкт самочинного будівництва та скасування запису про право власності задовольнити в повному обсязі.

Апеляційна скарга мотивована порушенням місцевим господарським судом норм матеріального і процесуального права та неповним з`ясуванням всіх обставин справи. Зокрема, скаржник зазначає, що суд першої інстанції невірно встановив обставини, що стали підставою для відхилення позовних вимог. А саме, на думку скаржника, Господарський суд Миколаївської області не з`ясував обставини щодо недоведеності таких тверджень позивача щодо побудови спірного об`єкта Товариством з обмеженою відповідальністю Оберегова , м. Дніпро та не навів у оскаржуваному рішенні власних висновків щодо наявності таких обставин.

Крім того, як вважає скаржник, судом першої інстанції невірно застосовано норми ст. 376 Цивільного кодексу України та ст. 38 Закону України Про регулювання містобудівної діяльності , оскільки спірне майно перейшло у власність до Товариства з обмеженою відповідальністю Сан-Николас , м. Миколаїв, який ним фактично користується та самовільно займає земельну ділянку, що належить територіальній громаді м. Миколаєва. Тобто, за твердженням апелянта, саме до відповідача перейшли права та обов`язки в даних правовідносинах, у зв`язку з чим, у особи, яка здійснила самочинне будівництво, а саме, Товариства з обмеженою відповідальністю Оберегова , м. Дніпро відсутня можливість виконати рішення суду щодо знесення самочинного будівництва. Як зазначив позивач у апеляційній скарзі, неможливість задоволення вимоги про зобов`язання знесення самочинного будівництва фактично призводить до неможливості ефективного захисту порушених прав позивача, як власника земельної ділянки, визначеного ст. 152 Земельного кодексу України.

Також скаржник не погоджується з висновком суду першої інстанції, викладеним в оскаржуваному рішенні, стосовно відсутності правових підстав для скасування запису про право власності на спірний об`єкт. Посилаючись на приписи ст. 2, 5, 26 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень , Миколаївська міська рада, м. Миколаїв зазначає, що скасування записів про проведену державну реєстрацію прав є самостійною та достатньою підставою для внесення до Державного реєстру запису про скасування державної реєстрації прав (поряд зі скасуванням рішення про державну реєстрацію прав та скасування документів, на підставі яких проведено таку державну реєстрацію). Посилаючись на правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у Постанові від 30.05.2018 року у справі № 923/466/17, скаржник звертає увагу колегії суддів Південно-західного апеляційного господарського суду на те, що підставою для відмови у задоволенні вимоги про скасування запису про право власності не може бути незаявлення вимоги щодо правовстановлюючих документів, на підставі яких такі записи вчинено. Скаржник вважає, що висновки суду першої інстанції, викладені в оскаржуваному рішенні, призвели до відсутності у позивача права на ефективний захист порушених прав територіальної громади м. Миколаєва щодо належного їй права власності на земельну ділянку, яка самовільно захоплена шляхом розміщення на ній об`єкта самочинного будівництва.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 10.12.2019 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Миколаївської міської ради, м.Миколаїв на рішення Господарського суду Миколаївської області від 01.11.2019 року у справі № 915/999/19, справу призначено до судового розгляду.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 22.01.2020 року, в зв`язку з перебуванням судді зі складу колегії суддів, який не є суддею-доповідачем, Головея В.М. з 26.01.2020 року по 01.02.2020 року, на навчанні в Національній школі суддів України, судове засідання у справі було призначено на іншу дату, а саме: 03.02.2020 року о 12:00.

27.01.2020 року до Південно-західного апеляційного господарського суду, поштою, надійшла заява Миколаївської міської ради, м. Миколаїв, у якій остання підтримує доводи викладені в апеляційній скарзі з мотивів, що викладені письмово, та просить судовий розгляд справи № 915/999/19 проводити без участі представника позивача.

Товариство з обмеженою відповідальністю Сан-Николас , м. Миколаїв, Товариство з обмеженою відповідальністю Оберегова , м. Дніпро та ОСОБА_1 , м.Миколаїв своїм правом згідно ч. 1 ст. 263 Господарського процесуального кодексу України не скористалися, відзиви на апеляційну скаргу в строк, визначений ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду про відкриття апеляційного провадження у справі, не надали, що згідно з ч. 3 ст. 263 Господарського процесуального кодексу України не перешкоджає перегляду оскарженого рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку.

В судовому засіданні представник Товариства з обмеженою відповідальністю Сан-Николас , м. Миколаїв усно просив апеляційну скаргу Миколаївської міської ради, м.Миколаїв залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Миколаївської області від 01.11.2019 року у справі № 915/999/19 залишити без змін.

Клопотання Миколаївської міської ради, м. Миколаїв про розгляд справи за відсутності її представника судовою колегією було розглянуто та задоволено.

Представники інших учасників справи в судове засідання, не з`явились , про причини неявки суд не повідомили, копії ухвал Південно-західного апеляційного господарського суду про призначення справи до розгляду не отримували без поважних причин, копії ухвал направлялись учасникам за їх юридичними адресами, що підтверджується наявними в матеріалах справи копіями реєстрів поштових відправлень Південно-західного апеляційного господарського суду, з роздруківок з сайту Укрпошти вбачається, що направлені судом ухвали протягом тривалого часу зберігаються у точці видачі та повертаються до Південно-західного апеляційного господарського суду не врученими за закінченням терміну зберігання поштової кореспонденції.

Згідно з п. 4 ч. 6 ст. 242 Господарського процесуального кодексу України днем вручення судового рішення є день проставлення у поштовому відділенні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду.

Відповідно до ч. 3 та 7 ст. 120 Господарського процесуального кодексу України виклики і повідомлення здійснюються шляхом вручення ухвали в порядку, передбаченому цим Кодексом для вручення судових рішень. Учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про зміну свого місцезнаходження чи місця проживання під час розгляду справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання ухвала про повідомлення чи виклик надсилається учасникам судового процесу, які не мають офіційної електронної адреси, та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв`язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає.

Отже, у разі якщо ухвалу про вчинення відповідної процесуальної дії направлено судом за належною адресою, тобто повідомленою суду стороною, і повернуто підприємством зв`язку з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання тощо, то вважається, що адресат повідомлений про вчинення відповідної процесуальної дії.

Сам лише факт неотримання учасником справи кореспонденції, якою суд, з додержанням вимог процесуального закону, надсилав ухвалу для вчинення відповідних дій за належною адресою та яка повернулася в суд у зв`язку з її неотриманням адресатами, не може вважатися поважною причиною невиконання ухвали суду, оскільки зумовлено не об`єктивними причинами, а суб`єктивною поведінкою учасників справи щодо отримання кореспонденції, яка надходила на їх адресу.

З огляду на зазначене, з метою належного повідомлення учасників справи, 23.01.2020 року на офіційному веб-сайті суду на веб-порталі Судова влада додатково було розміщено інформацію щодо повідомлення учасників справи про дату, час та місце проведення судового засідання у справі № 915/999/19.

Відповідно до ч. 12 ст. 270 Господарського процесуального кодексу України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Відповідно до положень п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Також, відповідно до рішень Європейського суду з прав людини, що набули статусу остаточного, зокрема "Іззетов проти України", "Пискал проти України", "Майстер проти України", "Субот проти України", "Крюков проти України", "Крат проти України", "Сокор проти України", "Кобченко проти України", "Шульга проти України", "Лагун проти України", "Буряк проти України", "ТОВ "ФПК "ГРОСС" проти України", "Гержик проти України" суду потрібно дотримуватись розумного строку для судового провадження.

Вказане узгоджується з рішенням Європейського суду з прав людини від 08 листопада 2005 року у справі Смірнов проти України , відповідно до якого в силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції.

Розумним, зокрема, вважається строк, що є об`єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.

В своїх рішеннях Європейський суд також наголошує, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду, зобов`язана з розумним інтервалом сама цікавитись провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки.

Оскільки судом апеляційної інстанції створено всі необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства, вжито заходи для належного повідомлення сторін про час та місце розгляду справи, враховуючи, що участь в засіданні суду є правом, а не обов`язком сторін, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу за відсутності представників Миколаївської міської ради, м. Миколаїв, Товариства з обмеженою відповідальністю Оберегова , м. Дніпро та ОСОБА_1 , м.Миколаїв.

Суд апеляційної інстанції, у відповідності до ст. 269 Господарського процесуального кодексу України, переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Обговоривши доводи та вимоги апеляційної скарги, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права України, фактичні обставини справи, оцінивши докази на їх підтвердження в межах доводів апеляційних скарг, надавши правову кваліфікацію відносинам сторін і виходячи з фактів, встановлених у процесі перегляду справи, правових норм, які підлягають застосуванню, та матеріалів справи, судова колегія вважає, що апеляційна скарга Миколаївської міської ради, м. Миколаїв не підлягає задоволенню, а рішення Господарського суду Миколаївської області від 01.11.2019 року у справі № 915/999/19 є правомірним та таким, що не підлягає скасуванню, виходячи з наступного.

Господарським судом Миколаївської області та Південно-західним апеляційним господарським судом було встановлено та неоспорено учасниками справи наступні обставини.

Як вбачається з матеріалів справи, між Виконавчим комітетом Миколаївської міської ради, м. Миколаїв (власником) на підставі рішення від 09.12.2016 року № 1146 року та Товариством з обмеженою відповідальністю Оберегова , м. Дніпро (сервітуарієм) укладено договори про встановлення особистих строкових сервітутів від 26.12.2016 року №№ 445, 446, 447, 448, 449, 450, 450.

Відповідно до умов вищезазначених договорів, а саме, п. 1.1. власником встановлено сервітуарію особисті строкові сервітути відносно семи земельних ділянок, загальною площею 180 кв.м., які розташовані по вул. Обереговій - ріг пр. Героїв України у місті Миколаєві для розміщення групи пересувних тимчасових споруд у кількості 4 шт. для провадження підприємницької діяльності.

Пунктом 2.1. договорів визначено, що договорами встановлюється особистий сервітут, строком на 1 рік з дати реєстрації, а саме, до 26.12.2017 року. Після закінчення строку дії договору, сервітуарій має право на продовження строку його дії. У цьому разі, сервітуарій повинен не пізніше ніж за три місяці до закінчення строку дії договору звернутись письмово до власника земельної ділянки з клопотанням щодо продовження строку його дії. Підставою для продовження строку дії договору буде відповідне рішення виконкому міської ради (п. 2.2.).

У відповідності до п. 3.1., 3.2. договорів про встановлення особистого строкового сервітуту, за встановлення особистого сервітуту сервітуарій сплачує плату у грошовій формі, яка становить 10 % від нормативної грошової оцінки земельних ділянок, на яких розміщені пересувні тимчасові споруди.

Пунктом 4.1. договорів встановлено, що особистий сервітут встановлюється відносно земельної ділянки для розміщення групи пересувних тимчасових споруд у кількості 4 штук на підставі розробленої технічної документації.

З п. 4.2 договорів вбачається, що на земельних ділянках не дозволяється діяльність, яка не пов`язана з розміщенням пересувних тимчасових споруд.

Пунктами 5.1 договорів визначено, що у разі закінчення строку дії договору, його припинення або розірвання, сервітуарій зобов`язаний звільнити земельну ділянку від пересувних тимчасових споруд та привести її у стан, не гірший порівняно з тим, в якому вона була до розміщення споруд.

Відповідно до п. 7.4 договорів сервітуарій зобов`язався, зокрема, дотримуватися умов встановлення сервітутів, визначених договорами; розміщувати пересувні тимчасові споруди відповідно до паспортів; використовувати пересувні тимчасові споруди відповідно до умов договорів; у разі не продовження власником строку дії договорів, привести земельні ділянки у стан, придатний для використання за призначенням без відшкодування міською радою втрат замовника, у тому числі вартості майна.

Як вбачається з положень п. 9.8 договорів, у разі припинення, розірвання договору або не продовження строку його дії, сервітуарій зобов`язаний демонтувати пересувні тимчасові споруди та повернути власнику земельні ділянки на умовах, визначених договором. У разі невиконання сервітуарієм обов`язку щодо демонтування пересувних тимчасових споруд та умов повернення земельної ділянки сервітуарій зобов`язаний відшкодувати власнику завдані збитки.

Згідно Актів приймання-передачі від 26.12.2016 року, на виконання вищевказаних договорів, земельні ділянки було передано Виконавчим комітетом Миколаївської міської ради Товариству з обмеженою відповідальністю "Оберегова", м. Дніпро.

Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, який мається в матеріалах справи підтверджується, що за Товариством з обмеженою відповідальністю Оберегова , м. Дніпро 24.09.2018 року було зареєстроване право власності на торгівельний комплекс, загальною площею 336 кв. м., розташованого у місті Миколаєві по проспекту Героїв України, будинок 20/12.

Так, 29.05.2017 року державним нотаріусом Третьої Миколаївської державної нотаріальної контори зареєстровано за Товариством з обмеженою відповідальністю "Оберегова", м. Дніпро право власності на вищевказаний об`єкт.

24.09.2018 року, на підставі рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 31.07.2018 року у справі № 814/1114/18, відомості про право власності Товариства з обмеженою відповідальністю Оберегова , м. Дніпро було знову внесено до Реєстру.

В подальшому, 30.11.2018 року, на підставі акту приймання-передачі нерухомого майна від 22.11.2018 року та протоколу загальних зборів Товариства з обмеженою відповідальність Оберегова , м. Дніпро, право власності на вищевказаний об`єкт було зареєстровано за ОСОБА_1 , м. Миколаїв.

Пізніше, 18.12.2018 року, право власності на торгівельний комплекс було зареєстровано за Товариством з обмеженою відповідальністю Сан - Ніколас , м. Миколаїв на підставі акту приймання - передачі нерухомого майна від 12.12.2018 року, рішення державного реєстратора Виконавчого комітету Новоодеської міської ради Миколаївської області про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 21.12.2018 № 44779734, номер запису про право власності 29604925.

Як вбачається з листа Юридичного департаменту Миколаївської міської ради від 08.04.2019 року № 66/02.06.01-04/19-2 та Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 12.04.2019 року № 163335557, на земельних ділянках, відносно яких Товариству з обмеженою відповідальністю "Оберегова", м. Дніпро були встановлені сервітути, останнім збудовано об`єкт нерухомості - торговельний комплекс загальною площею 336 кв.м.

Колегією суддів Південно-західного апеляційного господарського суду встановлено, що фактичним предметом спору у цій справі є зобов`язання знесення самочинно зведеної забудови, загальною площею 336 кв. м., що призведе до звільнення земельних ділянок та приведення їх до стану, придатного для використання за цільовим призначенням та скасування запису про право власності на вищевказаний торгівельний комплекс, який зареєстровано за відповідачем.

Норми права, які регулюють спірні правовідносини, доводи та мотиви відхилення аргументів, викладених скаржником в апеляційній скарзі, за якими суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції.

Способи захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень ст. 55, 124 Конституції України та ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.

За положеннями ст. 15, 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес у один із способів, визначених частиною першою ст. 16 Цивільного кодексу України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.

Під порушенням слід розуміти такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилось або зникло як таке, порушення права пов`язане з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право. За приписами процесуального законодавства захисту в господарському суді підлягає не лише порушене суб`єктивне право, а й охоронюваний законом інтерес, яке у логічно-смисловому зв`язку з поняттям "права", треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл. Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Зазначені висновки висвітлені в абзаці 10 пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 року № 3-рп/2003. За змістом положень указаних норм права суд шляхом вчинення провадження у справах здійснює захист осіб, права й охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються.

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод(право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. До господарського суду вправі звернутись кожна особа, яка вважає, що її право чи охоронюваний законом інтерес порушено чи оспорюється, тобто має значення лише суб`єктивне уявлення особи про те, що її право чи законний інтерес потребує захисту.

Згідно з ч. 1 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом.

Відповідно до ст. ст. 13, 14 Конституції України земля є об`єктом права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють, у тому числі, органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Статтею 98 Земельного кодексу України визначено, що зміст права земельного сервітуту становить право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками); земельні сервітути можуть бути постійними і строковими; встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею; земельний сервітут здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений).

Землекористувачі зобов`язані, зокрема, забезпечувати використання землі за цільовим призначенням та за свій рахунок приводити її у попередній стан у разі незаконної зміни її рельєфу, за винятком випадків незаконної зміни рельєфу не власником такої земельної ділянки (ч. 1 ст. 96 Земельного кодексу України).

Держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів (ст. 152 Земельного кодексу України).

Як убачається зі змісту ст. 376 Цивільного кодексу України, житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок. На вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб. Особа, яка здійснила самочинне будівництво, має право на відшкодування витрат на будівництво, якщо право власності на нерухоме майно визнано за власником (користувачем) земельної ділянки, на якій воно розміщене. У разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов`язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову. Якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво. Особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, зобов`язана відшкодувати витрати, пов`язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану.

Приписами ст. 38 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", у разі виявлення факту самочинного будівництва об`єкта, перебудова якого з метою усунення істотного відхилення від проекту або усунення порушень законних прав та інтересів інших осіб, істотного порушення будівельних норм є неможливою, посадова особа органу державного архітектурно-будівельного контролю видає особі, яка здійснила (здійснює) таке будівництво, припис про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил з визначенням строку для добровільного виконання припису. У разі якщо особа в установлений строк добровільно не виконала вимоги, встановлені у приписі, орган державного архітектурно-будівельного контролю подає позов до суду про знесення самочинно збудованого об`єкта та компенсацію витрат, пов`язаних з таким знесенням. За рішенням суду самочинно збудований об`єкт підлягає знесенню з компенсацією витрат, пов`язаних із знесенням об`єкта, за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) таке самочинне будівництво. У разі неможливості виконання рішення суду особою, яка здійснила таке самочинне будівництво (смерть цієї особи, оголошення її померлою, визнання безвісно відсутньою, ліквідація чи визнання її банкрутом тощо), знесення самочинно збудованого об`єкта здійснюється за рішенням суду за рахунок коштів правонаступника або за рішенням органу місцевого самоврядування за рахунок коштів місцевого бюджету та в інших випадках, передбачених законодавством. Виконання рішення суду, що набрало законної сили, щодо знесення самочинно збудованого об`єкта здійснюється відповідно до Закону України "Про виконавче провадження".

Вищевказані норми кореспондуються з приписами ст. 16, 386, 391 Цивільного кодексу України, позивачами за такими вимогами можуть бути відповідний орган державної влади або орган місцевого самоврядування та інші особи, право власності яких порушено самочинним будівництвом.

Судова колегія зазначає, що позов про знесення самочинного будівництва може бути пред`явлений до особи, яка здійснила це будівництво, а оскільки відповідач по справі не є особою, яка здійснила самочинне будівництво, а став власником торгівельного комплексу за протоколом та актом прийому-передачі, право власності якого зареєстровано в установленому законом порядку, колегія суддів Південно-західного апеляційного господарського суду погоджується з позицією Господарського суду Миколаївської області щодо необґрунтованості вимог Миколаївської міської ради, м. Миколаїв, оскільки Товариство з обмеженою відповідальністю Сан-Николас , м. Миколаїв не здійснювало забудови спірного об`єкту, на відміну від Товариства з обмеженою відповідальністю Оберегова , м. Дніпро, та не може бути в даному випадку відповідачем по справі. З огляду на вищенаведене, вимоги Миколаївської міської ради, м.Миколаїв в цій частині не підлягають задоволенню.

Посилання позивача у апеляційній скарзі та той факт, що Товариство з обмеженою відповідальністю Сан-Николас , м. Миколаїв є правонаступником Товариства з обмеженою відповідальністю Оберегова , м. Дніпро та перебрало на себе права та обов`язки останнього, також щодо і самовільного заняття земельних ділянок, не приймається колегією суддів Південно-західного апеляційного господарського суду з огляду на таке.

Позовних вимог щодо самовільного зайняття земельних ділянок позивачем до Товариства з обмеженою відповідальністю Сан-Николас , м. Миколаїв до господарського суду не пред`являлось, а тому вимоги позивача, викладені в апеляційній скарзі, в цій частині не підлягають задоволенню. Крім цього, колегія суддів зазначає, що відповідач не був стороною при укладенні договорів про встановлення особистих строкових сервітутів від 26.12.2016 року № 445, 446, 447, 448, 449, 450 та питання щодо земельних ділянок, на яких розташовано спірний торгівельний комплекс, при Державній реєстрації його права власності не вирішувалось. Тому, позивачем повинно бути обрано інший спосіб ефективного захисту порушених прав, як власником земельних ділянок.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до ст. 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відносини, що виникають у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень регулюються Законом України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень , який спрямований на забезпечення визнання та захисту державою таких прав (преамбула даного Закону), а також Порядком вчинення реєстраційних дій щодо нерухомого майна визначаються, зокрема, Законом України, Порядком державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 (далі - Порядок № 1127).

Відповідно до ст. 2 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Пунктом 9 ч. 1 ст. 2 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень надано визначення поняттю реєстраційної дії та встановлені засади вказаної діяльності. Так, реєстраційна дія - це державна реєстрація прав, внесення змін до записів Державного реєстру прав, скасування державної реєстрації прав, а також інші дії, що здійснюються в Державному реєстрі прав, крім надання інформації з Державного реєстру прав.

Загальними засадами державної реєстрації прав є: 1) гарантування державою об`єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження; 2) обов`язковість державної реєстрації прав у Державному реєстрі прав; 3) публічність державної реєстрації прав; 4) внесення відомостей до Державного реєстру прав виключно на підставах та в порядку, визначених цим Законом; 5) відкритість та доступність відомостей Державного реєстру прав.

Згідно з ст. 4 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень обов`язковій державній реєстрації підлягають речові права та обтяження на нерухоме майно, розміщене на території України, що належить фізичним та юридичним особам, державі в особі органів, уповноважених управляти державним майном, іноземцям та особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним організаціям, іноземним державам, а також територіальним громадам в особі органів місцевого самоврядування.

Положеннями ч. 1 ст. 5 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень передбачено, що у Державному реєстрі прав реєструються речові права та їх обтяження на земельні ділянки, а також на об`єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення, а саме: підприємства як єдині майнові комплекси, житлові будинки, будівлі, споруди (їх окремі частини), квартири, житлові та нежитлові приміщення.

Державний реєстр прав на нерухоме майно містить записи про зареєстровані речові права на нерухоме майно, об`єкти незавершеного будівництва, їх обтяження, про об`єкти та суб`єктів цих прав, відомості та електронні копії документів, поданих у паперовій формі, або документи в електронній формі, на підставі яких проведено реєстраційні дії, а також документи, сформовані за допомогою програмних засобів ведення Державного реєстру прав на нерухоме майно у процесі проведення таких реєстраційних (ч. 1 ст. 12 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень").

Порядок внесення записів до Державного реєстру прав, змін до них та їх скасування регулюється ст. 26 цього Закону. Відповідно до абз. 1 ч. 1 ст. 26 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень записи до Державного реєстру прав вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав.

Згідно з п. 26 Постанови Кабінету Міністрів України від 06.06.2018 року № 484 Деякі питання функціонування Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомості про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, про об`єкти та суб`єктів таких прав вносяться до Державного реєстру прав виключно на підставі рішення державного реєстратора.

Разом з тим, відповідно до положень ч. 2 ст. 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а також у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав.

У разі скасування судом документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав до 1 січня 2013 року, або скасування записів про державну реєстрацію прав, інформація про які відсутня в Державному реєстрі прав, запис про державну реєстрацію прав вноситься до Державного реєстру прав та скасовується.

Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державна реєстрація права власності та інших речових прав, крім державної реєстрації права власності на об`єкт незавершеного будівництва, проводиться на підставі, зокрема, свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого до 1 січня 2013 року органом місцевого самоврядування або місцевою державною адміністрацією, чи його дубліката.

Як вбачається з вимог позивача, останній просить скасувати запис про право власності в Державному реєстрі № 29604925 від 18.12.2018 року на торгівельний комплекс по проспекту Героїв України, 20/12 у м. Миколаєві, загальною площею 336 кв.м., реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1263113148101. При цьому зазначені вимоги позивача ґрунтуються на твердженні щодо використання відповідачем самочинного будівництва для провадження господарської діяльності на земельній ділянці, що не була відведена для даної мети.

Судова колегія зазначає, що спір про скасування запису про право власності на об`єкт нерухомого майна має розглядатися як спір, пов`язаний з порушенням цивільних прав особи, право на майно якої оспорюється та щодо якої здійснено відповідний запис у Реєстрі. При цьому під час вирішення такого спору з`ясуванню підлягають обставини щодо підстав набуття юридичною особою права власності на об`єкт нерухомого майна.

Так, як вбачається з інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 12.04.2019 року в Реєстрі прав власності на нерухоме майно зареєстровано право власності на торгівельний комплекс, розташований за адресою Миколаївська обл., м. Миколаїв, проспект Героїв України , 20/12 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1263113148101). Номер запису 29604925. Підстава виникнення права власності: акт приймання - передачі нерухомого майна, серія та номер: 1, виданий 12.12.2018 року, видавник: між сторонами; рішення серія та номер: 2, виданий 12.12.2018 року, видавник: Товариство з обмеженою відповідальністю Сан-Ніколас (арк. 18-20).

Суд зазначає, що Державна реєстрація про право власності на нерухоме майно лише посвідчує наявність відповідного права, не породжує, не змінює і не припиняє певні права та обов`язки, тобто не є правочином.

Як вже зазначалось раніше, зазначена реєстрація про право власності здійснена відповідачу на підставі акту приймання - передачі нерухомого майна, серія та номер: 1, виданого 12.12.2018 року.

При цьому, матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, що позивачем по справі, або будь-якими іншими особами у судовому порядку оскаржувалась державна реєстрація права власності. При цьому позивачем в межах даної справи вимоги щодо визнання недійсними та скасування вищезазначених документів не заявляються, а отже предметом розгляду в межах даної справи не є, в зв`язку з чим, суд позбавлений можливості дослідити правомірність прийняття такого рішення державним реєстратором Виконавчого комітету Новоодеської міської ради Миколаївської області Гузь Тетяною Анатоліївною.

Тобто, в даному випадку доказів на підтвердження неправомірності отримання відповідачем у справі у власність нерухомого майна, запис щодо якого просить скасувати позивач, матеріали справи не містять. Відтак, як вірно зазначив суд першої інстанції, вищевказані документи на час розгляду даної справи в судовому порядку не скасовані, тобто є чинними.

Аналогічні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 17.04.2019 у справі № 916/641/18 та від 10.04.2018 та від 10.04.2018 у справі № 927/849/17.

З огляду на зазначене, на момент розгляду даного спору по суті, не існує жодних обставин і підстав для скасування запису реєстрації права власності відповідача на спірний об`єкт нерухомості.

Крім цього, судова колегія зауважує, що ч. 1 ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Перший протокол) передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Право власності Товариства з обмеженою відповідальністю Сан-Ніколас м.Миколаїв на об`єкт нерухомості становить поняття "майно", на яке поширюється дія положень статті 1 Першого протоколу.

У практиці ЄСПЛ (рішення у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції", "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства", "Серков проти України") напрацьовано три критерії, які слід оцінювати стосовно сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями, передбаченими статтею 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

В рішенні ЄСПЛ у справі "Зеленчук та Цицюра проти України" зазначено, що перша і найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу полягає в тому, що будь-яке втручання державної влади у безперешкодне користування своїм майном повинно бути законним: згідно з другим реченням першого абзацу особа може бути позбавлена майна тільки "на умовах, передбачених законом", а за змістом другого пункту держави мають право здійснювати контроль за використанням власності шляхом забезпечення дотримання "законів". Більше того, верховенство права, один з фундаментальних принципів демократичного суспільства, властивий всім статтям Конвенції. Принцип законності передбачає, що відповідні положення національного законодавства є досить доступними, точними і передбачуваними в їх застосуванні.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним щодо застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає непередбачуваності закону. Сумніви щодо тлумачення закону, які залишаються, враховуючи зміни у повсякденній практиці, усувають суди у процесі здійснення правосуддя.

Втручання держави у право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного", "публічного" інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися "значною свободою (полем) розсуду". Втручання держави у право на мирне володіння майном може бути виправдано за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Принцип пропорційності передбачає, що втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, вважатиметься порушенням статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, якою необхідно досягти, та засобами, які застосовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар".

З питань оцінки "пропорційності" ЄСПЛ як і з питань наявності "суспільного", "публічного" інтересу, також визнає за державою достатньо широку "сферу розсуду", за винятком випадків, коли такий "розсуд" не ґрунтується на розумних підставах (рішення у справах "Спорронґ і Льоннорт проти Швеції", "Булвес" АД проти Болгарії"). Таким чином, відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ майнове право особи може бути припинено, зокрема у разі, якщо цього потребують загальні інтереси суспільства.

З урахуванням зазначеного, як вірно вказав суд першої інстанції, скасування запису про право власності на нерухоме майно та зобов`язання відповідача знести об`єкти нерухомого майна без скасування самого права власності на об`єкт нерухомого майна, як і за умов наявного у відповідача та чинного на день розгляду справи правовстановлюючого документа на нерухоме майно суперечить приписам ст. 321, 331, 376 Цивільного кодексу України, а також ст. 1 Першого протоколу.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа "Серявін проти України", § 58, рішення від 10 лютого 2010 року).

Пункт 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвеція) зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Трофимчук проти України", no. 4241/03, від 28.10.2010 року).

Обґрунтованим визнається рішення суду, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.

Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. (п. 58 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Серявін проти України"). Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади обов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року).

Колегія суддів зауважує, що ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує особі право на справедливий суд. Однак ця стаття не закріплює будь-яких правил допустимості доказів чи правил їх оцінки, а тому такі питання регулюються передусім національним правом і належать до компетенції національних судів.

Для того, щоб судовий розгляд був справедливим, як того вимагає п. 1 ст. 6 Конвенції, суд зобов`язаний належним чином вивчити та перевірити зауваження, доводи й докази, а також неупереджено їх оцінити на предмет того, чи будуть вони застосовуватися в рішенні суду.

І хоча Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях констатує, що п. 1 ст. 6 Конвенції дійсно вимагає, щоб суди мотивували висновки в рішеннях, однак ця вимога не означає обов`язку суду надавати детальну відповідь на кожен аргумент; таке питання вирішується виключно у світлі обставин конкретної справи.

Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 24.05.2018 року у справі № 918/519/17.

Враховуючи викладене, судова колегія вважає, що норми чинного законодавства місцевим господарським судом застосовані правильно, рішення відповідає приписам матеріального та процесуального права, а також фактичним обставинам справи, а мотиви, з яких подана апеляційна скарга, не можуть бути підставою для скасування рішення.

За таких обставин, судова колегія вважає, що апеляційна скарга Миколаївської міської ради, м. Миколаїв не підлягає задоволенню, а рішення Господарського суду Миколаївської області від 01.11.2019 року у справі № 915/999/19 відповідає обставинам справи та вимогам закону і достатніх правових підстав для його скасування не вбачається.

Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за апеляційний перегляд судового рішення покладаються на скаржника.

Керуючись ст. 129, 240, 269, 270, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Південно-західний апеляційний господарський суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Миколаївської міської ради, м. Миколаїв на рішення Господарського суду Миколаївської області від 01.11.2019 року у справі № 915/999/19 залишити без задоволення, рішення Господарського суду Миколаївської області від 01.11.2019 року у справі № 915/999/19 - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку в строки, передбачені ст. 288 Господарського процесуального кодекс України.

Вступна і резолютивна частина постанови проголошені в судовому засіданні 03.02.2020 року.

Повний текст постанови складено 04 лютого 2020 року.

Головуючий суддя Г.І. Діброва Судді Н.М. Принцевська В.М. Головей