Постанова

від 29.01.2020 по справі 334/2797/18

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Дата документу 29.01.2020 Справа № 334/2797/18

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Єдиний унікальний №334/2797/18 Головуючий у 1 інстанції Козлова Н.Ю.

Провадження № 22-ц/807/574/20 Суддя-доповідач Онищенко Е.А.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 січня 2020 року м. Запоріжжя

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі:

головуючого Онищенка Е.А.

суддів: Бєлки В.Ю.,

Кухаря С.В.

за участю секретаря судового засідання Книш С.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою Дочірнього підприємства Запорізька автобаза на рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 19 листопада 2019 року та на додаткове рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 25 листопада 2019 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Дочірнього підприємства Запорізька автобаза про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я (стягнення втраченого заробітку внаслідок втрати працездатності),-

В С Т А Н О В И Л А:

У квітні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, уточненим в ході судового розгляду до Дочірнього підприємства Запорізька автобаза про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я (стягнення втраченого заробітку внаслідок втрати працездатності).

В позові зазначала, що 30.04.1985 року внаслідок ДТП, вчиненої з вини ОСОБА_2 , який працював водієм Автобази № 7 Запорізького виробничого автомобільного тресту (ДП Запорізька автобаза ) та на момент ДТП виконував трудові обов`язки, здійснюючи керування належним підприємству вантажним автомобілем "КАМАЗ", вона зазнала середньої тяжкості тілесних ушкоджень, які потягнули за собою тривалий розгляд здоров`я.

Внаслідок завданих дорожньо-транспортною пригодою тілесних ушкоджень, Позивач втратила працездатність, тобто отримала каліцтво. Зокрема, за висновком Лікарсько-трудової експертної комісії від 26.08.1985 року вона була визнана інвалідом ІІ групи, а з 15.09.1986 року - інвалідом ІІІ групи безстроково. При цьому, з огляду на те, що на час заподіяння шкоди Позивач ніде не працювала, не перебувала у трудових відносинах з підприємством, працівником якого завдано шкоду, її захворювання було визначено як загальне.

З метою відшкодування шкоди, спричиненої втратою працездатності, 29.12.1986 року Позивач звернулася до Відповідача, як до роботодавця ОСОБА_2 та власника джерела підвищеної небезпеки із відповідною письмовою заявою, в якій просила сплачувати їй щомісячно, починаючи з 21.12.1986 року й до повного відновлення працездатності, компенсацію втраченого заробітку в сумі 169 руб. 70 коп. В обґрунтування розміру відшкодування, у поданій Відповідачу заяві Позивач зазначила, що сума компенсації визначена нею відповідно до чинної на той час норми ст. 455 Цивільного кодексу УРСР - як різниця між сумою заробітку (204 руб.11 коп.), одержуваного за останнім місцем роботи, та призначеної як інваліду ІІІ групи пенсії (34 руб. 41 коп.).

Вказана вище заява, була у повному обсязі задоволена Відповідачем, та в період з грудня 1986 року по листопад 2017 року відшкодування спричиненої Позивачу шкоди здійснювалося ним добровільно, шляхом щомісячного пересилання узгодженої сторонами суми коштів поштовими переказами, при цьому, з листопада 1986 року по червень 1987 року Позивач ще працювала сторожем у Ленінському районному відділі внутрішніх справ.

Однак, у листопаді 2017 року Відповідач припинив виплачувати відшкодування заподіяної Позивачу шкоди (компенсацію суми втраченого заробітку), посилаючись на те, що останнім не надано підтвердження причин інвалідності, зокрема того, що вона пов`язана з каліцтвом (ушкодженням здоров`я), отриманим 30.04.1985 року, внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки, власником якого був саме Відповідач.

Таким чином, Позивач стверджує, що з листопада 2017 року відбувається порушення її права на отримання відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я, шляхом виплати щомісячної компенсації суми втраченого заробітку.

Позивач наполягає на тому, що оскільки станом на момент звернення до суду із позовом її працездатність не відновилася, вона як і раніше є інвалідом ІІІ групи загального захворювання та отримує пенсію по інвалідності, призначену довічно, Відповідач не мав підстав для припинення виконання позадоговірного, деліктного зобов`язання, яке виникло в нього з факту завдання шкоди Позивачу, та повинно виконуватися до моменту відшкодування останньому шкоди в повному обсязі.

Просила суд стягнути з відповідача на її користь, в рахунок відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я, компенсації втраченого заробітку внаслідок втрати працездатності за період з листопада 2017 року по березень 2018 року в сумі 10 309 грн., а також стягнути з відповідача щомісячно, починаючи з квітня 2018 року, компенсації втраченого заробітку в сумі 2 271 грн.

У лютому 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з заявою про збільшення позовних вимог, відповідно до змісту якої просила суд стягнути з відповідача на її користь компенсацію втраченого заробітку за період з листопада 2017 року по лютий 2019 року в сумі 36 190 грн., а також стягнути з відповідача щомісячно, починаючи з березня 2019 року, компенсації втраченого заробітку в сумі 2 721 грн.

Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 19 листопада 2019 року позов задоволено.

Стягнуто з ДП Запорізька автобаза на користь ОСОБА_1 компенсацію втраченого заробітку за період з листопада 2017 року по березень 2018 року в сумі 10 309,00 грн.

Стягнуто з ДП Запорізька автобаза на користь ОСОБА_1 компенсацію втраченого заробітку в сумі 2 271,00 грн. щомісячно починаючи з квітня 2018 року.

Додатковим рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 25 листопада 2019 року позов задоволено.

Стягнуто з ДП Запорізька автобаза на користь ОСОБА_1 компенсацію втраченого заробітку за період з листопада 2017 року по лютий 2019 року в сумі 36 190 грн.

Стягнуто з ДП Запорізька автобаза на користь ОСОБА_1 компенсацію втраченого заробітку в сумі 2 721,00 грн. щомісячно починаючи з березня 2019 року.

Стягнуто з ДП Запорізька автобаза на користь Держави - 920,65 грн. судового збору.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням та додатковим рішенням суду першої інстанції ДП Запорізька автобаза подало апеляційну скаргу, в якій посилаючись на незаконність, порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовити.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що рішенням та додатковим рішенням суду вирішено однакові вимоги та двічі стягнуто компенсацію за однакові періоди.

Крім того, в апеляційній скарзі посилається на те, що позивачем не надано документів, які свідчать про локалізацію та характер тілесних ушкоджень, отриманих під час ДТП 30.04.1985 року, а також не доведено тієї обставини, що саме внаслідок отриманих під час ДТД тілесних ушкоджень, вона визнана інвалідом, тобто, що інвалідність Позивача пов`язана з дією джерела підвищеної небезпеки, власником якого був саме Відповідач.

Грошові кошти, які з 1986 року по 2017 рік надсилалися позивачу, виплачувалися без належної правової підстави та являли собою не відшкодування шкоди, а благодійну фінансову допомогу.

ОСОБА_1 в особі адвоката Гречиха С.Ю. надала суду відзив на апеляційну скаргу, в якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення залишити без змін.

Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю - доповідача, пояснення учасників апеляційного розгляду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення та додаткового рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на наступне.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з обґрунтованості та доведеності заявлених вимог.

Колегія суддів дослідивши та проаналізувавши всі обставини справи у їх сукупності, прийшла до висновку, що суд першої інстанції правомірно прийшов до висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог, однак, в частині визначення періоду за який стягується компенсація суд дійшов помилкового висновку у визначенні періоду за який підлягає стягненню компенсація та безпідставно двічі стягнув компенсацію з квітня 2018 року та з березня 2019 року, та визначив двічі період з якого повинна стягуватися компенсація, з огляду на що колегія суддів не погоджується та змінює рішення суду першої інстанції в цій частині.

Встановлено та з матеріалів справи вбачається, що 30.04.1985 року сталася дорожньо-транспортна пригода, внаслідок якої ОСОБА_1 було заподіяно середньої тяжкості тілесні ушкодження, які потягнули за собою тривалий розгляд здоров`я.

На день ДТП ОСОБА_1 , 1940 року народження, не досягла пенсійного віку, проте ніде не працювала.

Причиною ДТП та завдання шкоди ОСОБА_1 стали протиправні, винні дії працівника Автобази № 7 Запорізького виробничого автомобільного тресту ОСОБА_2 , який в момент пригоди виконував свої трудові обов`язки здійснюючи керування автомобілем КаМАЗ, що перебував у власності підприємства.

Вказані обставини встановлені вироком Ленінського районного народного суду м. Запоріжжя від 23.07.1985 року у справі № 1-366/198.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що саме ДП Запорізька автобаза , як власник джерела підвищеної небезпеки, а також роботодавець винуватця ДТП - є особою відповідальною за шкоду завдану Позивачу.

Згідно довідки Міської лікарні № 5 м. Запоріжжя, ОСОБА_1 знаходилась у відділені поєднаної травми (ВПТ) починаючи з 30 квітня 1985 року (тобто з дня настання ДТП), у зв`язку з переломами 5 - 9 ребра справа і 4 ребра зліва, компресійного перелому L1 (першого поперекового хребця), закритого оскольчатого перелому ліктьового відростку справа, вивиху головної лучевої кістки, струсу головного мозку.

26 серпня 1985 року ОСОБА_1 за висновком Лікарсько-трудової експертної комісії визнана інвалідом ІІ групи, при цьому підставою встановлення їй інвалідності став той самий діагноз (тілесні ушкодження), що міститься у довідці з Міської лікарні № 5.

Згідно Виписки з акту освідчення № 1055 Запорізької обласної травматологічної ЛТЕК (довідка серії ЗАП-К-82 бланк № 003434) від 20.08.1985 року - громадянці ОСОБА_1 , 1940 року народження, встановлений діагноз: компресійний перелом 9-го грудного і 1-го поперекового хребця, закритого оскольчатого перелому ліктьового відростку справа.

15 вересня 1986 року ОСОБА_1 на підставі діагнозу, який відповідає описаним вище отриманим в ДТП травмам (тілесним ушкодженням), за висновком Лікарсько-трудової експертної комісії була визнана інвалідом ІІІ групи безстроково. Зокрема, відповідно до Виписки з акту освідчення Запорізької обласної травматологічної ЛТЕК (довідка серії ХАР-К-82, бланк № 019490) від 15.09.1987 року - громадянці ОСОБА_1 , 1940 року народження, встановлений основний діагноз: анкілоз правого ліктьового суглобу з різким порушенням функції правої руки, консолідований оскольчатий перелом 1-го поперекового і 9-го грудного хребця.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що інвалідність (каліцтво) ОСОБА_1 безпосередньо пов`язана з ушкодженнями, отриманими під час ДТП.

Суд першої інстанції дійшов вірного висновку з наявних в матеріалах справи доказів про те, що на теперішній час відсутні підстави для обґрунтованих сумнівів з цього питання, оскільки в процесі розгляду справи Відповідачем не було надано доказів того, що ОСОБА_1 протягом життя отримувала інші травми (тілесні ушкодження) та/або переносила захворювання, які призвели чи за всіма ознаками могли призвести до інвалідності чи втрати працездатності.

Вказані докази не були надані скаржником й апеляційному суду.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 29.12.1986 року звернулася до Відповідача з письмовою заявою (вхід. № 746/2) про відшкодування шкоди, спричиненої втратою працездатності.

Про отримання Відповідачем відповідної заяви свідчить штамп для вхідної кореспонденції, проставлений на її другому примірнику, який містить присвоєний документу вхідний номер та дату прийняття.

Заява ОСОБА_1 обґрунтована положеннями ст.ст. 450, 455 Цивільного кодексу УРСР, якими на той час були врегульовані питання відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я, внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки та, серед іншого, містила розрахунок суми компенсації втраченого заробітку, яку Позивач просив сплачувати йому щомісячно до повного відновлення працездатності.

Встановлено, що за наслідками розгляду вказаної вище заяви, Відповідачем в період з грудня 1986 року по листопад 2017 року відшкодування шкоди здійснювалося добровільно, шляхом направлення Позивачу щомісячно суми компенсації поштовими переказами. Вказане підтверджується Листами Запорізької дирекції ПАТ Укрпошта № 20-15-К-784 від 15.01.2018 року та № 20-15-К-8958 від 05.03.2018 року, а також Листом ДП "Запорізька автобаза № 7" вих. № 30/6 від 06.05.2010 року.

Згідно листів Запорізької дирекції ПАТ Укрпошта від 15.01.2018 року № 20-15-К-784 та від 05.03.2018 року № 20-15-К-8958: в період з липня по листопад 2017 року Відповідачем на користь Позивача було перераховано наступні суми: поштовим переказом № 0/0009 від 04.07.2017 року сплачено 1449 грн. 34 коп.; поштовим переказом № 5/0034 від 23.08.2017 року сплачено 1478 грн. 33 коп.; поштовим переказом № 3/0004 від 02.10.2017 року сплачено 1420 грн. 76 коп.; поштовим переказом № 1/0010 від 01.11.2017 року сплачено 1448 грн. 93 коп.

Таким чином, суд першої інстанції вірно встановив, що Відповідач дійсно до листопада 2017 року включно, щомісячно виплачував (пересилав) ОСОБА_1 грошові кошти.

В апеляційній скарзі скаржник посилається на те, що відповідні виплати являли собою благодійну фінансову допомогу Позивачу, а не відшкодування завданої їй шкоди (арк. 2, 3 Відзиву від 13.06.2018 року).

Проте, скаржником не було надано жодного доказу наявності іншої підстави для таких виплат та/або помилки з боку працівників чи посадових осіб підприємства, що призвела до їх безпідставного проведення (акта перевірки, рішення про застосування дисциплінарного стягнення, договору, інших документів бухгалтерського обліку тощо), суд приходить до висновку, що відповідні регулярні виплати проводилися Відповідачем на підставі Заяви Позивача вхід. № 746/2 від 29.12.1986 року, з метою відшкодування заподіяної йому внаслідок ДТП шкоди.

Станом на момент звернення до суду із позовом, працездатність ОСОБА_1 не відновилася - вона є інвалідом ІІІ групи загального захворювання та отримує пенсію по інвалідності, призначену довічно.

Відповідно до висновку Верховного Суду у справі № 6-725цс16: Відповідно до частин першої та другої статті 509 Цивільного кодексу України, зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. З огляду на зазначені положення статті 509 та з урахуванням приписів статей 11, 22, 599, 1166- 1168 ЦК України, факт завдання особі шкоди, якщо ця особа (потерпілий) не перебуває в договірних правовідносинах з особою, яка завдала шкоди, та/або якщо завдання такого роду шкоди не пов`язане з виконанням цими особами обов`язків за договором, породжує виникнення позадоговірного, деліктного зобов`язання. Воно виникає з факту завдання шкоди й припиняється належним виконанням у момент відшкодування потерпілому шкоди в повному обсязі особою, яка завдала шкоду. Сторонами деліктного зобов`язання класично виступають потерпілий (кредитор) і особа, яка завдала шкоди (боржник).

З огляду на зазначене, Відповідач не мав підстав для припинення виконання позадоговірного, деліктного зобов`язання, яке виникло в нього з факту завдання шкоди Позивачу, та повинно виконуватися до моменту її відшкодування в повному обсязі, тобто до повного відновлення працездатності останнього.

Відповідно до ст. 11 Закону України Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших осіб похилого віку , громадяни похилого віку мають право на працю нарівні з іншими громадянами; забороняється відмова у прийнятті на роботу і звільнення працівника за ініціативою власника або уповноваженого ним органу з мотивів досягнення пенсійного віку.

Згідно п.12 Постанови Пленуму Верховного суду України "Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди" № 6 від 27.03.1992 року (з подальшими змінами), у разі якщо у зв`язку з ушкодженням здоров`я потерпілому призначено пенсію або збільшено ту, яку він одержував раніше, розмір відшкодування визначається за відрахуванням із утраченого заробітку відповідно суми призначеної пенсії або суми, на яку її збільшено. Пенсія з інших підстав, призначена потерпілому як до, так і після ушкодження здоров`я, підлягає заліку в частині, яка могла бути призначена йому у зв`язку з цим ушкодженням здоров`я. Визначені таким чином суми відшкодування виплачуються незалежно від одержуваних у наступному потерпілим пенсії, заробітку, доходів, стипендії.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що досягнення ОСОБА_1 пенсійного віку не є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення втраченого заробітку внаслідок ушкодження здоров`я (каліцтва).

Положеннями ч.1 ст. 440 ЦК УРСР передбачено, що шкода, заподіяна особі або майну громадянина, а також шкода, заподіяна організації, підлягає відшкодуванню особою, яка заподіяла шкоду, у повному обсязі, за винятком випадків, передбачених законодавством Союзу РСР.

Аналогічна положенням містить ч. 1 ст. 1166 ЦК України, яка встановлює правило, за яким майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Відповідно до ст. 441 ЦК УРСР, організація повинна відшкодувати шкоду, заподіяну з вини її працівників під час виконання ними своїх трудових (службових) обов`язків. Аналогічна норма закріплена ч. 1 ст. 1172 ЦК України, яка встановлює, що юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання своїх трудових (службових) обов`язків.

Згідно ст. 450 ЦК УРСР, організації і громадяни, діяльність яких пов`язана з підвищеною небезпекою для оточення (транспортні організації, промислові підприємства, будови, власники автомобілів та ін.), зобов`язані відшкодувати шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, якщо не доведуть, що шкода виникла внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого.

Аналогічно регулюються питання відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки за чинним ЦК України, зокрема - частинами 1, 2 статті 1187 ЦК України передбачено, що джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов`язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб. Шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об`єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.

Відповідно до ст. 455 ЦК УРСР, в разі заподіяння каліцтва або іншого ушкодження здоров`я організація чи громадянин, відповідальні за шкоду, зобов`язані відшкодувати потерпілому заробіток, втрачений ним внаслідок втрати або зменшення працездатності, а також відшкодувати витрати, викликані ушкодженням здоров`я (посилене харчування, протезування, сторонній догляд тощо).

За приписами ст.457 ЦК УРСР визначено, що у разі якщо каліцтво або інше ушкодження здоров`я заподіяно організацією або громадянином, не зобов`язаними сплачувати за потерпілого внески по державному соціальному страхуванню, ця організація або громадянин повинні відшкодувати потерпілому шкоду за правилами статей 440, 441, 450 ЦК УРСР у частині, що перевищує суму одержуваної ним допомоги або призначеної йому після ушкодження його здоров`я і фактично одержуваної ним пенсії.

З огляду на те, що завдання шкоди ОСОБА_1 відбулося в період чинності ЦК УРСР, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що саме його положення мають бути застосовані судом до спірних правовідносин.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним судом України в ухвалі від 18.06.2008 року у справі № 6-21977св07: Крім того, суд першої інстанції помилково застосував ст.ст. 1168, 1187, 1195 ЦК України, норми яких не розповсюджуються на вказані вище правовідносини, які виникли в 2003 році. Суду необхідно було обговорити питання, чи не наступає в цьому випадку відповідальність за ст.ст. 440, 440-1, 450, 457 ЦК УРСР .

Враховуючи ту обставину, що на час заподіяння шкоди ОСОБА_1 не працювала, і станом на сьогодні також не працює, отримуючи пенсію по інвалідності, колегія суддів дійшла висновку про те, що розрахунок сум, що підлягають стягненню з Відповідача, здійснюється виходячи із законодавчо встановленого мінімального розміру оплати праці.

Згідно ст. 3 Закону України Про оплату праці , мінімальна заробітна плата - це встановлений законом мінімальний розмір оплати праці за виконану працівником місячну (годинну) норму праці.

Таким чином, сума мінімальної заробітної плати не може бути нижчою від законодавчо встановленого її рівня.

Відповідно до ч.2 ст. 1208 ЦК України за заявою потерпілого у разі збільшення розміру мінімальної заробітної плати розмір відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю, підлягає відповідному збільшенню на підставі рішення суду.

Згідно ст. 8 Закону України Про Державний бюджет України на 2017 рік , у 2017 році мінімальну заробітну плату у місячному розмірі установлено в сумі - 3 200,00 гривень (з 01 січня).

Статтею 8 Закону України Про Державний бюджет України на 2018 рік передбачено, що у 2018 році мінімальну заробітну плату у місячному розмірі установлено в сумі - 3 723,00 гривні (з 01 січня).

У відповідності до положень ст. 8 Закону України Про Державний бюджет України на 2019 рік - у 2019 році мінімальну заробітну плату у місячному розмірі установлено в сумі - 4 173,00 гривні (з 01 січня).

З Довідки № 2253 від 27.03.2018 року, виданої Правобережним об`єднаним УПФ України вбачається, що розмір пенсії ОСОБА_1 в період з жовтня 2017 року по березень 2018 року складав 1452,00 гривні щомісячно.

З огляду на це, в період з листопада по грудень 2017 року втрата Позивачем заробітку склала щомісячно 1 748 грн. (3200 грн. - 1452 грн.), а всього за період - 3496 грн. (1748 грн.*2).

В період з січня по грудень 2018 року втрата Позивачем заробітку склала щомісячно 2271 грн. (3723 грн. - 1 452 грн.), а всього за період - 27252 грн. (2271 грн.*12).

В період з січня по лютий 2019 року втрата Позивачем заробітку склала щомісячно 2721 грн. (4173 грн. - 1 452 грн.), а всього за період - 5442 грн. (2 721 грн.*2).

З огляду на вищезазначене, суд першої інстанції вірно визначив суму компенсації втраченого заробітку позивача, яка підлягає відшкодуванню за період з листопада 2017 року по лютий 2019 року у розмірі 36 190 грн.

Також колегія суддів погоджується з тим, що стягненню з Відповідача, починаючи з березня 2019 року і до повного відновлення працездатності Позивача, підлягає компенсація втраченого заробітку в сумі 2 721 грн. щомісячно.

Враховуючи те, що порушення прав ОСОБА_1 відбулося лише у листопаді 2017 року, у зв`язку із відмовою Відповідача від виконання деліктного зобов`язання, строк позовної давності не може вважатися пропущеним.

Разом з тим, колегія суддів звертає на те, що ухваленням додаткового рішення від 25 листопада 2019 року суд не вирішив частину заявлених вимог щодо яких не було прийнято рішення, а фактично задовольнив позовні вимоги двічі.

У рішенні від 19 листопада 2019 року суд постановив стягнути з відповідача компенсацію втраченого заробітку за період з листопада 2017 року по березень 2018 року в сумі 10 309 грн., а також компенсацію втраченого заробітку в сумі 2271грн. щомісячно починаючи з квітня 2018 року.

Разом з тим, у своєму додатковому рішенні від 25.11.2019р., суд стягнув з відповідача компенсацію втраченого заробітку за період з листопада 2017 року по лютий 2019 р; сумі 36 190,00 грн. та компенсацію втраченого заробітку в сумі 2 721,00 грн. щомісячно починай з березня 2019 року.

З огляду на зазначене, додатковим рішенням вирішено позовні вимоги повторно і за кожним із рішень позивач має право отримати виконавчий лист.

Питання виправлення помилок у судовому рішенні регулюється ст. 269 ЦПК України. Згідно частини першої якої, суд може з власної ініціативи або за заявою учасників справи виправити допущені в рішенні чи ухвалі описки чи арифметичні помилки.

Згідно із частиною 1 статті 270 ЦПК України, суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо стосовно певної позовної вимоги, з приводу якої сторони подавали докази і давали пояснення, не ухвалено рішення.

Вичерпний перелік таких питань приведений у частині 1 цієї статті, серед яких: стосовно певної позовної вимоги, з приводу якої сторони подавали докази і давали пояснення, не ухвалено рішення; 2) суд, вирішивши питання про право, не зазначив точної грошової суми, присудженої до стягнення, або майно, яке підлягає передачі, або дії, що треба виконати; 3) судом не вирішено питання про судові витрати; 4) суд не допустив негайного виконання рішення у випадках, встановлених статтею 430 цього Кодексу.

Таким чином, з урахуванням того, що оскаржуване рішення та додаткове рішення суду першої інстанції не є взаємопов`язаними між собою, - це надає можливість позивачу отримати два виконавчих листа та проводити подвійне стягнення за двома рішеннями.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку про те, що додаткове рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 25 листопада 2019 року підлягає скасуванню, рішення суду Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 19 листопада 2019 року підлягає зміні шляхом стягнення з ДП Запорізька автобаза на користь ОСОБА_1 компенсації втраченого заробітку за період з листопада 2017 року по лютий 2019 року в сумі 36 190 грн., та стягнення з ДП Запорізька автобаза на користь ОСОБА_1 компенсації втраченого заробітку в сумі 2 721,00 грн. щомісячно починаючи з березня 2019 року.

За таких обставин колегія суддів вважає, що суд першої інстанції прийшов до правильного висновку про наявність правових підстав для задоволення, однак, в частині визначення періоду та сум, що підлягають стягненню, рішення суду першої інстанції повинно бути змінено з урахуванням мотивувальної частини рішення, а додаткове рішення підлягає скасуванню.

Постановлене судом рішення відповідає вимогам матеріального та процесуального права і не може бути скасоване з підстав, що наведені в апеляційній скарзі.

Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 376 ЦПК України, колегія суддів,-

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу Дочірнього підприємства Запорізька автобаза задовольнити частково.

Рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 19 листопада 2019 року у цій справі змінити.

Стягнути з Дочірнього підприємства Запорізька автобаза на користь ОСОБА_1 компенсацію втраченого заробітку за період з листопада 2017 року по лютий 2019 року в сумі 36 190 грн.

Стягнути з Дочірнього підприємства Запорізька автобаза на користь ОСОБА_1 компенсацію втраченого заробітку в сумі 2 721,00 грн. щомісячно починаючи з березня 2019 року.

Додаткове рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 25 листопада 2019 року у цій справі скасувати.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.

Повний текст судового рішення складено 04 лютого 2020 року.

Головуючий

Судді: