Постанова

від 05.02.2020 по справі 910/2770/19

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 лютого 2020 року

м. Київ

Справа № 910/2770/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Мачульського Г.М. - головуючого, Кушніра І.В., Краснова Є.В.,

секретар судового засідання Лихошерст І.Ю.

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Київської міської ради

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 25 . 11.2019 (колегія суддів у складі: Жук Г.А. головуючий, Мальченко А.О., Дикунська С.Я.)

за позовом Територіального управління Державної судової адміністрації України в місті Києві

до Київської міської ради

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача:

1. Комунальне підприємство "Київжитлоспецексплуатація"

треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача:

2. Голосіївський районний суд міста Києва

3. Деснянський районний суд міста Києва

4. Оболонський районний суд міста Києва

5. Печерський районний суд міста Києва

6. Подільський районний суд міста Києва

7. Солом`янський районний суд міста Києва

8. Шевченківський районний суд міста Києва

про часткове визнання недійсним рішення Київської міської ради

за участю: Москалюк Є.В. (довіреність, положення)

відповідача: Ваховська І.Б. (довіреність, положення)

третьої особи-1: Богданевич Ю.В. (адвокат)

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст і підстави позовних вимог

1.1. Територіальне управління Державної судової адміністрації України в місті Києві (далі-позивач) звернулося у суд з позовом до Київської міської ради (далі-відповідач), у якому просило визнати незаконним та скасувати пункти 1, 2, 3 рішення відповідача від 23.02.2017 № 946/1950 "Про повернення приміщень комунальної власності територіальної громади міста Києва із сфери управління державних установ і організацій" (далі-Рішення), у відповідних частинах, які зазначені позивачем у позові.

1.2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що Рішення прийнято з порушенням вимог законодавства, у зв`язку з чим воно є незаконним, та підлягає скасуванню в судовому порядку, оскільки порушує права та інтереси позивача.

2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

2.1. Рішенням Господарського суду міста Києва від 09 . 07.2019 (суддя Бойко Р.В.) , в позові відмовлено.

2.2. Свій висновок суд першої інстанції мотивував тим, що відсутні підстави для скасування Рішення, оскільки відповідач згідно чинного законодавства вправі самостійно вирішувати питання щодо передачі об`єктів права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, зокрема, передавати їх в оренду. При цьому суд послався на висновки, які викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.01.2019 у справі № 910/12224/17, зазначивши, що спір у цій справі є тотожним спору у справі, що переглядається.

2.3. Оскарженою постановою Північного апеляційного господарського суду від 25.11.2019, вказане рішення суду першої інстанції скасовано та прийнято нове, яким позов задоволено повністю.

2.4. Суд апеляційної інстанції, виходив з того, що нерухоме майно передавалося позивачу в оперативне управління на підставі статті 137 Господарського кодексу України , а ненормативні акти не можуть бути скасовані чи змінені органом місцевого самоврядування після їх виконання, оскільки вичерпують свою дію фактом їхнього виконання. Також апеляційний суд вказав на те, що суд першої інстанції безпідставно застосував до спірних правовідносин висновки Великої Палати Верховного Суду, які викладені у постанові від 22.01.2019 у справі № 910/122224/17, оскільки правовідносини у цій справі є відмінними від тих, які склалися у справі, що переглядається.

3. Короткий зміст вимог касаційної скарги та позиція інших учасників справи

3.1. У касаційній скарзі відповідач просить скасувати вказану постанову суду, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.

3.2. В обґрунтування касаційної скарги відповідач посилався на те, що оскаржувана постанова суду прийнята з порушенням та неправильним застосуванням норм матеріального та процесуального права. Вказує, що: суд апеляційної інстанції помилково застосував до спірних правовідносин положення статті 137 Господарського кодексу України та залишив поза увагою положення статті 18 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні ; у позивача не виникло і не могло виникнути право оперативного управління щодо приміщень, які передані за відповідними рішеннями відповідача; права позивача на користування приміщеннями не порушені, так як Рішенням майно не вилучалося; право оперативного управління є майновим правом та підлягає державній реєстрації відповідно до статті 182 Цивільного кодексу України , тобто позивач повинен був здійснити дії щодо реєстрації свого речового права; апеляційний суд, на відмінну від суду першої інстанції, помилково не врахував позицію Великої Палати Верховного Суду, яка викладена у постанові від 22.01.2019 у справі № 910/12224/17.

3.3. У відзиві на касаційну скаргу позивач просить залишити без змін вказану постанову суду, посилаючись на те, що апеляційним судом у відповідності до норм матеріального та процесуального права надано належну правову оцінку поданим сторонами доказам, а доводи касаційної скарги її не спростовують.

4. Мотивувальна частина

4.1. Суди встановили, що на виконання розпорядження Президента України №208/96-рп від 27.07.1996 "Про забезпечення судів приміщеннями" (далі-Розпорядження) рішенням відповідача №199/5586 від 25.05.2011 було затверджено Міську цільову програму сприяння в забезпеченні діяльності судів загальної юрисдикції та інших судових органів у місті Києві на 2011-2015 роки, якою, зокрема передбачалось передання будівель для розміщення судів, розгляд питань щодо виділення земельних ділянок під будівництво приміщень суду, реконструкція та капітальний ремонт переданих приміщень тощо.

4.2. Рішеннями відповідача від 01.12.2011 №752/6988, від 29.12.2011 №1036/7272, від 22.09.2011 №44/6260, від 13.11.2013 №497/9985 передано до сфери управління позивача нежитлові будинки та приміщення комунальної власності територіальної громади міста Києва, у яких розміщені Деснянський районний суд міста Києва, Оболонський районний суд міста Києва, Печерський районний суд міста Києва, Шевченківський районний суд міста Києва, Голосіївський районний суд міста Києва, Солом`янський районний суд міста Києва, Подільський районний суд міста Києва.

4.3. Рішенням відповідача від 23.02.2017 №946/1950 "Про повернення приміщень комунальної власності територіальної громади міста Києва із сфери управління державних установ і організацій", визнано такими, що втратили чинність з 01.03.2017 рішення Київської міської ради, визначені у додатку 1 (п.1 рішення), в тому числі:

- рішення Київської міської ради від 29.12.2011 №1036/7272 "Про передачу до сфери управління Територіального управління Державної судової адміністрації України в місті Києві нежилих приміщень комунальної власності територіальної громади міста Києва та внесення змін до рішень Київської міської ради" (п.7 додатку №1 Перелік рішень Київської міської ради, які втрачають чинність );

- рішення Київської міської ради від 22.09.2011 №44/6260 "Про передачу до сфери управління Територіального управління Державної судової адміністрації України в місті Києві нежилого приміщення у будинку комунальної власності та нежилого будинку комунальної власності"(п.10 додатку №1 Перелік рішень Київської міської ради, які втрачають чинність );

- рішення Київської міської ради від 13.11.2013 №497/9985 "Про передачу до сфери управління Територіального управління Державної судової адміністрації України в місті Києві нежилих будинків та приміщень комунальної власності територіальної громади міста Києва"(п.25 додатку №1 Перелік рішень Київської міської ради, які втрачають чинність ).

Пунктом 2 Рішення встановлено, що приміщення, зазначені у додатку 2 до цього рішення, які належать територіальній громаді міста Києва і які були передані до сфери управління державних установ і організацій рішеннями Київської міської ради, підлягають передачі в оренду тим державним установам і організаціям, у сфері управління яких вони перебували до 1 березня 2017 року, на підставі заяв, поданих такими установами і організаціями відповідно до встановленого порядку.

Пунктом 3 Рішення закріплено нерухоме майно комунальної власності територіальної громади міста Києва, зазначене у додатку 2 до цього рішення, за Комунальним підприємством "Київжитлоспецексплуатація" на праві господарського відання. Комунальному підприємству "Київжитлоспецексплуатація" згідно пункту 4 Рішення доручено: прийняти за актами приймання-передачі нерухоме майно комунальної власності територіальної громади міста Києва, зазначене у додатку 2 до цього рішення; копії актів приймання-передачі приміщень надати до Департаменту комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) протягом трьох робочих днів з моменту їх укладання; одночасно з укладанням актів приймання-передачі приміщень надати державним установам і організаціям, які підписали відповідний акт приймання-передачі і звернулися із заявою про надання повернутих приміщень в оренду, всі матеріали, необхідні для проведення незалежної оцінки приміщень, а також для підготовки інших документів, передбачених Положенням про оренду майна територіальної громади міста Києва, затвердженим рішенням Київської міської ради №415/1280 від 21.04.2015.

4.4. Відповідно до частин 1 статті 300 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

4.5. Переглянувши судові рішення у касаційному порядку на підставі встановлених фактичних обставин справи, враховуючи визначені ГПК України межі такого перегляду, суд касаційної інстанції виходить із наступного.

4 . 6 . Відповідно до статті 144 Конституції України органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов`язковими до виконання на відповідній території.

4.7. Згідно із частиною першою статті 21 Цивільного кодексу України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

4.8. Таким чином, якщо правовий акт індивідуальної дії органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси територіальних громад чи окремих осіб, він визнається недійсним у судовому порядку.

4.9. Статтею 1 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" встановлено, що право комунальної власності - право територіальної громади володіти, доцільно, економно, ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах майном, що належить їй, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування.

4.10. За змістом частини першої пункту "а" підпункту 1 статті 29 наведеного Закону до відання виконавчих органів міських рад належать власні (самоврядні) повноваження щодо управління в межах, визначених радою, майном, що належить до комунальної власності відповідних територіальних громад.

4.11. Наведені приписи законодавства дають підстави вважати, що за органами місцевого самоврядування законодавець закріпив повноваження самостійно вирішувати питання місцевого значення шляхом прийняття рішень, що є обов`язковими до виконання на відповідній території.

4 . 12. У справі, що переглядається Рішенням відповідача було визнано такими, що втратили чинність з 01 березня 2017 року, рішення міськради щодо надання приміщень до сфери управління позивача. Рішення відповідача, чинність яких припинилася, виступали правовою підставою для користування комунальним майном.

Аналогічних висновків щодо того, що правовою підставою для користування комунальним майном є Рішення відповідача , дійшла і Велика Палата Верховного Суду, виклавши їх у постанові від 22.01.2019 у справі № 910/12224/17.

Отже виходячи із наведених норм права та встановлених судами обставин справи слід дійти висновку, що Рішення відповідача не вичерпало свою дію фактом його виконання, а продовжує виступати правовою підставою для користування комунальним майном.

4.13. Колегія суддів зазначає, що законодавче визначення поняття "сфера управління", яке вживається в Рішенні - відсутнє. Проте зі змісту Законів України "Про місцеве самоврядування в Україні", "Про місцеві державні адміністрації", "Про управління об`єктами державної власності" можна дійти висновку, що це поняття використовується у випадку реалізації органами місцевого самоврядування, державними органами своєї компетенції, наділення відповідними повноваженнями інших органів, що уповноважені реалізовувати управлінські функції.

4.14. За змістом частини першої статті 137 Господарського кодексу України правом оперативного управління є речове право суб`єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної господарської діяльності, у межах, встановлених цим Кодексом та іншими законами, а також власником майна (уповноваженим ним органом).

4.15. Згідно з частиною першою статті 18 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" відносини органів місцевого самоврядування з підприємствами, установами та організаціями, що не перебувають у комунальній власності відповідних територіальних громад, будуються на договірній і податковій основі та на засадах підконтрольності у межах повноважень, наданих органам місцевого самоврядування законом.

4.16. Натомість частина друга статті 135 Господарського кодексу України регламентує, що власник має право особисто або через уповноважені ним органи з метою здійснення підприємницької діяльності засновувати господарські організації, закріплюючи за ними належне йому майно на праві власності, праві господарського відання, а для здійснення некомерційної господарської діяльності - на праві оперативного управління, визначати мету та предмет діяльності таких організацій, склад і компетенцію їх органів управління, порядок прийняття ними рішень, склад і порядок використання майна, визначати інші умови господарювання у затверджених власником (уповноваженим ним органом) установчих документах господарської організації, а також здійснювати безпосередньо або через уповноважені ним органи у межах, встановлених законом, інші управлінські повноваження щодо заснованої організації та припиняти її діяльність відповідно до цього Кодексу та інших законів.

4.17. З наведених норм права вбачається, що майно комунальної власності не може передаватися в оперативне управління підприємствам, установам, організаціям, які не були утворені відповідним органом місцевого самоврядування та не знаходяться в його підпорядкуванні, передача майна до сфери управління не вказує на передачу певному суб`єктові відповідного майна на праві оперативного управління.

Подібна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.01.2019 у справі № 910/12224/17, відступати від якої колегія суддів правових підстав не вбачає.

4.18. За таких обставин у позивача право оперативного управління щодо спірних приміщень не виникло і не могло виникнути (незалежно від того чи було воно зареєстровано, чи ні), тому доводи, викладені у касаційній скарзі про потребу державної реєстрації позивачем права оперативного управління , відхиляються як необґрунтовані.

4.19. В той же час, згідно частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

4.20. Частиною першою статті 146 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", у редакції чинній на момент прийняття Рішення, визначено, що держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів відповідно до Конституції України.

4.21. Згідно Розпорядження Президента України рекомендовано головам міських, селищних рад вжити заходів щодо забезпечення приміщеннями судів, які знаходяться на території відповідних рад і зазначені в додатках №1 і №2.

4.22. На виконання Розпорядження, рішенням відповідача №199/5586 від 25.05.2011 було затверджено Міську цільову програму сприяння в забезпеченні діяльності судів загальної юрисдикції та інших судових органів у місті Києві на 2011-2015 роки (далі-Програма), якою, зокрема передбачалось передання будівель для розміщення судів, розгляд питань щодо виділення земельних ділянок під будівництво приміщень суду, реконструкція та капітальний ремонт переданих приміщень тощо.

4.23. Колегія суддів зазначає, що положеннями Закону України "Про судоустрій і статус суддів", у редакції чинній на момент прийняття Рішення, не передбачено, що місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування забезпечують розташовані на їх території суди відповідними службовими приміщеннями на умовах оренди.

4.24. В той же час у касаційній скарзі заявник посилається на те, що суд апеляційної інстанції повинен був врахувати позицію Великої Палати Верховного Суду, яка викладена у постанові від 22.01.2019 у справі № 910/12224/17.

Однак суд касаційної інстанції зазначає, що вирішуючи спір у вказаній справі та дійшовши відповідних правових висновків Велика Палата Верховного Суду мотивувала своє рішення положеннями Закону України "Про прокуратуру" у відповідних редакціях, та зазначила, що згідно положень цього законодавства місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування забезпечують розташовані на їх території органи та установи прокуратури відповідними службовими приміщеннями на умовах оренди. Таких правових висновків Велика Палата Верховного Суду дійшла виходячи саме із наведених положеннями Закону України "Про прокуратуру" у відповідних редакціях.

В той же час у даній справі, що переглядається у касаційному порядку, положення Закону України "Про прокуратуру" у відповідних редакціях, спірні правовідносини не регулюють у зв`язку із відмінним суб`єктним складом таких правовідносин. Застосуванню до спірних правовідносин підлягає Закон України "Про судоустрій і статус суддів", у відповідній редакції, положення якого є відмінними від положень вказаного Закону України "Про прокуратуру" у відповідних редакціях, оскільки Законом України "Про судоустрій і статус суддів" не передбачено передачу приміщень для використання судами на умовах оренди, отже наведені висновки Великої Палати Верховного Суду застосуванню до спірних правовідносин у даній справі не підлягають.

Таким чином, посилання заявника касаційної скарги на те, що суд апеляційної інстанції повинен був врахувати позицію Великої Палати Верховного Суду, яка викладена у постанові від 22.01.2019 у справі № 910/12224/17, є безпідставними. Також правову позицію Великої Палати Верховного Суду у вказаній частині до спірних правовідносин за вказаних обставин неправильно застосував і суд першої інстанції.

Отже наведена правова позиція Великої Палати не може бути застосована у вирішенні спору у даній справі, у зв`язку із відмінним регулюванням спірних правовідносин.

4.25. Відтак, з урахуванням наведеного, слід дійти висновку, що на відповідача, згідно Розпорядження та прийнятої ним Програми, покладений обов`язок забезпечувати суди, які розташовані у місті Києві відповідними приміщеннями для їх належного функціонування та здійснення правосуддя, за відсутності умов оренди.

4.26. Судом апеляційної інстанції встановлено, що з моменту передачі комунального майна позивачу до теперішнього часу в нежитлових приміщеннях та нежилих будинках розташовані і здійснюють свою діяльність районні суди міста Києва - треті особи у справі, що не заперечено сторонами.

Разом з тим у контексті наведеного слід зазначити, що відповідно до положень статті 130 Конституції України держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя.

Згідно статті 130 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Положеннями статті 8 Конституції України визначено, що норми Конституції України є нормами прямої дії.

Таким чином виходячи із того, що Київська міська рада хоч і наділена власними самоврядними повноваженнями, її дії у спірних правовідносинах мають узгоджуватися із наведеними положеннями Конституції України, діями відповідних державних органів щодо забезпечення належних умов для функціонування судів, видатками на утримання судів, що передбачені у Державному бюджеті України.

Без дотримання цих умов може бути поставлено під загрозу саме функціонування судів, а відтак і здійснення правосуддя.

4.27. Доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків суду апеляційної інстанції та частково зводяться до необхідності додатково перевірити докази, досліджені судами, що, відповідно до приписів статі 300 частини 2 Господарського процесуального кодексу України, при здійсненні у касаційному порядку перегляду судових рішень не допускається, а сама лише необхідність додатково дослідити докази, які вже були досліджені судами, не є підставою, яка б була передбачена процесуальним законом для скасування постанови суду.

Подана касаційна скарга частково зводиться до незгоди з прийнятою постановою апеляційного суду з викладенням власного бачення у питанні застосування правових норм, та за своєю суттю стосується необхідності повторного перегляду справи та переоцінки встановлених судами обставин з врахуванням власного бачення позивача у питанні застосування правових норм, що виходить за межі повноважень Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати додержання судами норм матеріального і процесуального права, сталість судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду".

4.28. Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Росії") щодо реалізації права на справедливий суд (пункту 1 статті 6 Конвенції): "одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип означає, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру".

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, позиція суду касаційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" (рішення Європейського суду з прав людини від 18.07.2006). Зокрема, Європейський суд з прав людини у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У справі, що розглядається, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку, що скаржникові було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсі, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не дають правових підстав для скасування оскаржуваної постанови суду.

Європейський суд з прав людини в рішеннях Sutyazhnik v. Russia від 29.07.2009, Esertas v. Lithuania від 31.05.2012 зазначав, що у справах можуть бути обставини, які свідчать про відсутність соціальної потреби чи нагальної суспільної необхідності, які б виправдовували відхилення від принципу правової визначеності. Тобто, не потрібно скасовувати правильне по суті рішення суду лише заради правового пуризму.

Отже, вказані рішення Європейського суду з прав людини суд касаційної інстанції застосовує у даній справі як джерело права.

4.29. Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України ).

Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон , як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля.

На думку ЄСПЛ, поняття якість закону означає, що національне законодавство повинно бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (пункт 39 рішення у справі C.G. та інші проти Болгарії ( C. G. and Others v. Bulgaria , заява № 1365/07); пункт 170 рішення Олександр Волков проти України ( Oleksandr Volkov v. Ukraine , заява № 21722/11).

Формулювання законів не завжди чіткі, як неодноразово зазначав ЄСПЛ, тому їх тлумачення та застосування залежить від практики, і роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (пункти 31, 32 рішення у справі Кантоні проти Франції від 11 листопада 1996 року ( Cantoni v. France , заява № 17862/91); пункт 65 рішення у справі Вєренцов проти України від 11 квітня 2013 року ( Vyerentsov v. Ukraine , заява № 20372/11).

Подібна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.12.2018 у справі № 703/1181/16-ц, відступати від якої колегія суддів правових підстав не вбачає.

Відповідно до статті 309 Господарського процесуального кодексу України, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

4.30. Оскільки фундаментальних порушень не встановлено, і не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань, оскаржувана постанова підлягає залишенню без змін з мотивів, викладених у даній постанові суду касаційної інстанції.

Керуючись статтями 301, 308, 309, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Київської міської ради залишити без задоволення, а постанову Північного апеляційного господарського суду від 25.11 . 2019 у справі Господарського суду міста Києва №910/2770/19, залишити без змін.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Г.М. Мачульський

Судді І.В. Кушнір

Є.В. Краснов