Рішення

від 17.02.2020 по справі 120/3873/19-а

ВІННИЦЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 лютого 2020 р. Справа № 120/3873/19-а

Вінницький окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Сала П.І.,

за участю

секретаря судового засідання Михайловського М.В.,

позивача ОСОБА_1 ,

представника відповідача Марцинковської А.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Вінниці в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Басейнового управління водних ресурсів річки Південний Буг

про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,

ВСТАНОВИВ:

26.11.2019 до суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) до Вінницького регіонального управління водних ресурсів (далі - відповідач, Вінницьке РУВР) про визнання незаконним та скасування наказу від 02.07.2018 № 40-К "Про звільнення ОСОБА_1 ", поновлення позивача на посаді заступника начальника Вінницького РУВР та стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Позовні вимоги обґрунтовуються тим, що наказом в.о. начальника Вінницького РУВР № 40-К від 02.07.2018 позивача було звільнено з посади заступника начальника Вінницького РУВР на підставі п. 1 ст. 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) у зв`язку із скороченням чисельності працівників та зміною структури управління. Позивач з таким наказом не погодився та оскаржив його до суду. Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 21.09.2018 у справі № 127/18835/18, залишеним без змін постановою Вінницького апеляційного суду від 06.12.2018, вказаний наказ визнано незаконним та скасовано. Водночас позивача поновлено на раніше займаній посаді. На виконання судового рішення 02.10.2018 відповідач видав наказ № 66-к "Про поновлення ОСОБА_1 ". Однак постановою Верховного Суду від 23.10.2019 рішення попередніх судових інстанцій скасовано, а провадження у цивільній справі закрито. Верховний Суд дійшов висновку, що розгляд справи про поновлення позивача на роботі відноситься до юрисдикції адміністративних судів. Відтак наказом відповідача № 229-к від 11.11.2019 скасовано наказ від 02.10.2018 № 66-к, яким позивача було поновлено на посаді заступника начальника Вінницького РУВР. Як наслідок, з 11.11.2019 позивача звільнено з роботи.

Позивач зазначає, що з урахуванням рішення Верховного Суду вимушений повторно звертатися до суду за захистом свого порушеного права на працю, але тепер в адміністративному порядку. Вважає, що наказ № 40-К від 02.07.2018 є незаконним і таким, що прийнятий з істотним порушенням процедури вивільнення працівників у зв`язку зі скороченням числельності або штату, без врахування переважного права позивача на залишення на роботі та в умовах, коли позивач надав згоду на переведення на іншу посаду.

Так, позивач вказує на те, що 24.04.2018 його було попереджено про можливе вивільнення із займаної посади заступника начальника Вінницького РУВР з підстав проведення реорганізації управління і запропоновано переведення на посади провідного гідротехніка використання водних ресурсів та моніторингу вод або провідного інженера-землевпорядника відділу водних об`єктів та техногенно-екологічної безпеки. У відповідь на вказане попередження позивач здійснив запис про те, що рішення щодо погодження чи непогодження на запропоновані посади буде прийнято ним після ознайомлення з новим штатним розписом та структурою Вінницького РУВР. Після ознайомлення з організаційною структурою управління та першою сторінкою штатного розпису, позивач дізнався про те, що є інші вакантні посади, які відповідають його освітньо-кваліфікаційному рівню. Тому 11.05.2018 він звернувся із заявою до відповідача про перегляд запропонованих йому вакантних посад. Оскільки відповіді на своє звернення позивач не отримав, 25.05.2018 він звернувся до Державного водного агентства водних ресурсів України з проханням щодо вирішення питання про залишення посади заступника начальника управління або переведення позивача на іншу рівнозначну посаду у Вінницькому РУВР, беручи до уваги його досвід роботи та значний трудовий стаж, в тому числі на керівних посадах.

Позивач зазначає, що 30.05.2018 йому повторно запропонували переведення на іншу посаду. Але цього разу на посаду начальника експлуатаційної дільниці, на яку позивач погодився. Незважаючи на це відповідач прийняв наказ № 40-К від 02.07.2018 про звільнення позивача з займаної посади. Водночас, на думку позивача, наказ безпідставно обґрунтовано тим, що позивач відмовився від запропонованих посад і що нібито це підтверджується актом відмови від 30.05.2018. Позивач стверджує, що він не відмовлявся від посади начальника експлуатаційної дільниці, а власноручно зазначив "згоден" на попередженні від 30.05.2018, яке повернув відповідачу до закінчення двомісячного строку з дня повідомлення про наступне звільнення.

Крім того, позивач зауважує, що після реорганізації Вінницького РУВР дія його трудового договору продовжувалась. Водночас припинення трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу можливе лише у разі реального скорочення чисельності або штату працівників, чого насправді не відбулося. Відтак відповідач був зобов`язаний перевести позивача на іншу посаді, оскільки в новому штатному розписі збереглися посади, які відповідали його спеціальності, кваліфікації та досвіду роботи.

Також позивач зазначає, що в період з 02.07.2018 до 17.07.2018 він перебував на лікарняному. Тобто його звільнення з роботи відбулося в період тимчасової непрацездатності, що суперечить положенням статті 40 КЗпП України.

Враховуючи наведене позивач просить скасувати спірний наказ, поновити його на раніше займаній посаді та вирішити питання про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Ухвалою суду від 04.12.2019 позовну заяву ОСОБА_1 залишено без руху, а позивачу встановлено строк для усунення виявлених судом недоліків позовної заяви.

Після усунення недоліків позовної заяви ухвалою суду від 16.12.2019 відкрито провадження у цій справі та вирішено здійснювати її розгляд за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням сторін. При цьому судом задоволено клопотання позивача та поновлено строк звернення до адміністративного суду.

Під час розгляду справи судом встановлено, що на підставі наказу Державного агентства водних ресурсів України № 703 від 17.09.2018 Вінницьке регіональне управління водних ресурсів перейменовано у Басейнове управління водних ресурсів річки Південний Буг із затвердженням Положення про це Управління. Водночас ідентифікаційний код юридичної особи залишився незмінним (35373963), що підтверджується витягом з ЄРДПОУ.

Відтак ухвалою суду від 16.01.2020, постановленою із занесенням до протоколу судового засідання, здійснено заміну найменування відповідача з Вінницького регіонального управління водних ресурсів на Басейнове управління водних ресурсів річки Південний Буг (далі - відповідач, БУВР Південного Бугу). Крім того, судом відмовлено у задоволенні клопотання позивача про заміну неналежного відповідача в порядку процесуального правонаступництва (ст. 52 КАС України), адже фактичного переходу процесуальних прав і обов`язків від відповідача до іншої особи не відбулося. До того ж відповідач не вибув зі спірних правовідносин, а лише змінилося його найменування як юридичної особи.

21.01.2020 до суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач просить суд відмовити у задоволенні позову в повному обсязі. Зазначає, що на виконання наказу Державного агентства водних ресурсів України "Про реорганізацію Вінницького міжрегіонального управління водного господарства" № 26 від 24.01.2018 відповідач розробив та подав на затвердження до Держводагенства нову організаційну структуру, в якій займана позивачем посада заступника начальника Вінницького РУВР відсутня. Таким чином, на виконання наказу Вінницького РУВР № 44 від 23.04.2018 та відповідно до ст. 49-2 КЗпП України позивача 24.04.2018 попереджено про майбутнє звільнення з займаної посади та запропоновано переведення на вакантні посади провідного гідротехніка відділу використання водних ресурсів та моніторингу вод та провідного інженера-землевпорядника відділу водних об`єктів та технологічної безпеки. Відповідач вказує на те, що позивач відмовився від підпису про попередження та зробив запис про те, що рішення щодо погодження чи не погодження із запропонованою у попереджені вакантною посадою буде прийнято ним після отримання копії затвердженої нової структури та штатного розпису Вінницького РУВР. Хоча положеннями КЗпП України не передбачено обов`язку власника або уповноваженого ним органу ознайомлювати вивільнюваних працівників з штатним розписом чи структурою установи, позивачу на його заяву було надано завірені копії штатного розпису та організаційної структури Вінницького РУВР.

Відповідач зазначає, що після відмови позивача від запропонованих раніше посад, 30.05.2018 йому було пред`явлено повторне попередження про наступне вивільнення з пропозицією переведення на посаду начальника експлуатаційної дільниці. Однак позивач категорично відмовився від цієї посади, про що складено акт від 30.05.2018 про відмову від запропонованої посади та підпису у попередженні. 21.06.2018 позивач повернув провідному інженеру з підготовки кадрів один екземпляр повторного попередження з пропозицією переведення його на посаду начальника дільниці, в якому з`явився підпис в графі "Згоден". Цього ж дня позивачу було підготовлено та поштою надіслано відповідь про те, що посада начальника дільниці Вінницького РУВР, на яку погодився позивач, вже не є вакантною станом на 21.06.2018. Відтак 02.07.2018 прийнято наказ № 40-К про звільнення позивача із займаної посади.

Крім того, відповідач зазначає, що 19.07.2018 до Вінницького РУВР надійшла заява позивача, до якої було додано копію лікарняного листка. Проте згідно із статтею 31 Закону України "Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування" підставою для призначення допомоги по тимчасовій непрацездатності є виданий у встановленому порядку листок непрацездатності, а не його копія. На думку відповідача, працівник не може вважатись таким, який перебував на лікарняному, на підставі ксерокопії листка непрацездатності. Тому на заяву позивача було надано відповідь з проханням надати оригінал листка непрацездатності. При цьому відповідач зауважує, що включно до 19.07.2018 позивач жодним чином не повідомляв роботодавця про своє перебування на лікарняному.

Відтак відповідач вважає, що при звільненні позивача з посади за пунктом 1 статті 40 КЗпП України було дотримано всіх вимог та процедур, передбачених законом.

Крім того, відповідач вказує на те, що на підставі рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 21.09.2018 у справі № 127/18835/18 позивача було поновлено на посаді заступника начальника Вінницького РУВР з виплатою заробітку за період з 2 липня по 2 серпня 2018 року. Після перейменування Вінницького РУВР у БУВР Південного Бугу, наказом БУВР Південного Бугу № 93 від 13.12.2018 позивачу ОСОБА_1 виплачено заробітну плату за час вимушеного прогулу за період з 2 серпня по 21 вересня 2018 року. На виконання рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 20.03.2019 у справі № 127/3890/19, наказом БУВР Південного Бугу № 32АГ від 26.04.2019 позивачу також виплачено середній заробіток за час восьмиденної затримки виконання судового рішення. Разом з тим, скасування Верховним Судом постанови Вінницького апеляційного суду від 06.12.2018 та рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 21.09.2018 у справі № 127/18835/18 стало підставою для видання наказу № 229-К від 11.11.2019 "Про скасування наказу "Про поновлення ОСОБА_1 " від 02.20.2018 № 66-К". Таким чином, відповідач зазначає, що після звільнення з займаної посади 02.07.2018 та подальшого поновлення на роботі на виконання рішення суду, позивач працював на посаді заступника начальника БУВР Південного Бугу з 04.10.2018 по 11.11.2019. Свої рішення та дії відповідач вважає правомірними, а тому просить суд відмовити у задоволенні позову.

Ухвалою суду від 16.01.2020, постановленою із занесенням до протоколу судового засідання, на підставі положень ст. 47 КАС України прийнято до розгляду заяву позивача про уточнення позовних вимог. Згідно з цією заявою позивач просить суд визнати незаконним та скасувати наказ в.о. начальника Вінницького РУВР від 02.07.2018 № 40-К, поновити позивача на посаді заступника начальника БУВР Південного Бугу та стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за весь час вимушеного прогулу з 02.07.2018.

10.02.2020 до суду надійшла відповідь на відзив, в якій позивач просить відхилити заперечення відповідача, викладені у відзиві на позовну заяву, та зазначає, що при можливому вивільнені роботодавець зобов`язаний запропонувати всі наявні вакантні посади з метою надання працівнику можливості обрати ту посаду, на яку він має переважне право та з функціональними обов`язками, які він може виконувати. Також позивач зауважує, що працівник в будь-який час в межах двомісячного періоду, передбаченого статтею 49-2 КЗпП України, вправі змінити своє рішення щодо надання згоди на продовження роботи чи відмову від неї. Натомість посаду, на яку позивач надав письмову згоду в межах вищезазначеного стоку, відповідач неправомірно надав іншому працівникові. Крім того, позивач наголошує, що його звільнено з роботи в період тимчасової непрацездатності, тоді як в силу приписів закону це не допускається.

В судовому засіданні позивач повністю підтримав заявлені позовні вимоги та надав пояснення згідно з обґрунтуваннями, наведеними у позовній заяві та відповіді на відзив.

Представник відповідача в судовому засіданні позов заперечила з підстав, наведених у відзиві на позовну заяву.

Оцінивши зібрані у справі докази в їх сукупності, заслухавши пояснення сторін, суд встановив таке.

Наказом Державного агентства водних ресурсів України від 24.01.2018 № 26 реорганізовано Вінницьке міжрайонне управління водного господарства шляхом його приєднання до Вінницького регіонального управління водних ресурсів. При цьому виконувача обов`язків начальника Вінницького РУВР зобов`язано розробити та подати на затвердження до Держводагентства нову організаційну структуру Вінницького РУВР.

Згідно з наказом в.о Вінницького РУВР від 23.04.2018 № 44, у зв`язку із скороченням чисельності Вінницького РУВР та відповідно до організаційної структури та штатного розпису, затверджених Держводагентством від 23.04.2018, прийнято рішення щодо попередження про наступне вивільнення не пізніше ніж за два місяці тих працівників Вінницького РУВР, посади яких скорочуються, зокрема заступника начальника Вінницького РУВР ОСОБА_1

24.04.2018 позивача попереджено про можливе вивільнення із займаної посади та запропоновано переведення на іншу посаду, а саме провідного гідротехніка використання водних ресурсів та моніторингу вод або провідного інженера-землевпорядника відділу водних об`єктів та техногенно-екологічної безпеки. Отримавши це попередження, позивач на другому примірнику зробив запис про те, що рішення щодо погодження чи непогодження на запропоновані посади буде прийнято ним після ознайомлення з новим штатним розписом та структурою Вінницького РУВР.

25.04.2018 позивач звернувся до відповідача з заявою про надання належним чином засвідченої копії нової структури та штатного розпису Вінницького РУВР.

Ознайомившись з організаційною структурою Вінницького РУВР та першою сторінкою штатного розпису управління на 2018 рік, що вводяться в дію з 24.04.2018, позивач дізнався про те, що у Вінницькому РУВР є інші вакантні посади, які, на його думку, відповідають його освітньо-кваліфікаційному рівню та досвіду роботи.

Відтак 11.05.2018 позивач звернувся до в.о. начальника Вінницького РУВР з заявою щодо переведення його на рівнозначну посаду, яка відповідає його освітньо-кваліфікаційним вимогам, стажу роботи, досвіду та на яку він має переважне право.

Крім того, 25.05.2018 позивач надіслав на адресу Держводагентства України заяву з проханням вирішити питання про залишення посади заступника начальника Вінницького РУВР або ж перевести його на рівнозначну посаду в управлінні. В заяві позивач зазначив, що має відповідну освіту, кваліфікацію, значний стаж та досвід роботи на керівних посадах в органах водного господарства, а тому надану йому пропозицію щодо зайняття посади провідного інженера управління вважає принизливою і також, що порушує його законне переважне право на рівнозначну посаду.

Також судом встановлено, що 30.05.2018 позивача було повторно попереджено про наступне вивільнення у зв`язку із скороченням посади заступника начальника Вінницького РУВР та запропоновано переведення на вакантну посаду начальника експлуатаційної дільниці Вінницького РУВР.

Позивач зазначає, що на вказану пропозицію погодився не одразу, але надав письмову згоду на переведення на вказану посаду 21.06.2018, тобто в межах двомісячного строку, визначеного статтею 49-2 КЗпП України.

Натомість відповідач стверджує, що 30.05.2018 позивач усно відмовився від переведення на посаду начальника експлуатаційної дільниці Вінницького РУВР та відмовився ставити свій підпис у відповідному попередженні, у зв`язку з чим було складено акт, затверджений в.о. начальника Вінницького РУВР. Цим актом зафіксовано, що 30.05.2018 ОСОБА_2 було вручено попередження про звільнення з займаної посади за пунктом 1 статті 40 КЗпП України та запропоновано вакантну посаду начальника дільниці Вінницького РУВР замість раніше запропонованих посад провідного інженера-землевпорядника та провідного гідротехніка. ОСОБА_2 усно відмовився від запропонованої посади, але свого підпису на попередженні не поставив і забрав попередження з собою.

21.06.2018 позивач повернув керівництву Вінницького РУВР попередження від 30.05.2018 з підписом у графі "Згоден" на переведення на посаду начальника експлуатаційної дільниці Вінницького РУВР.

Як видно зі змісту акту від 21.06.2018, затвердженого в.о. начальника Вінницького РУВР, у зв`язку з відсутністю позивача на робочому місці вирішено надіслати йому поштою письмову відповідь на його згоду на переведення на посаду начальника дільниці Вінницького РУВР.

Так, у листі Вінницького РУВР № 03/986 від 21.06.2018 відповідач повідомляє позивача про те, що станом на 21.06.2018 (дату повернення позивачем примірника попередження зі згодою на посаду начальника дільниці) посада начальника дільниці Вінницького РУВР вже не є вакантною. Крім того, у вказаному листі зазначено, що після відмови позивача від запропонованої посади начальника дільниці Вінницького РУВР, ця посада була запропонована начальнику Вінницького МУВР ОСОБА_3 , який надав свою згоду на переведення, про що було видано наказ № 33-к від 11.06.2018.

02.07.2018 виконувачем обов`язків начальника Вінницького РУВР прийнято наказ № 40-К "Про звільнення ОСОБА_1 ", яким позивача звільнено з посади заступника начальника Вінницького РУВР з 02.07.2018 за пунктом 1 статті 40 КЗпП України. Підставою для такого рішення вказано: попередження від 24.04.2018 про майбутнє звільнення та пропозиція переведення на посаду провідного гідротехніка відділу використання водних ресурсів та моніторингу вод, попередження від 24.04.2018 про майбутнє звільнення та пропозиція переведення на посаду провідного інженера-землевпорядника відділу водних об`єктів та ТЕД, попередження від 30.05.2018 про майбутнє звільнення та пропозиція переведення на посаду начальника експлуатаційної дільниці, акт про відмову від запропонованих посад № 248 від 30.05.2018.

Водночас у період з 02.07.2018 до 17.07.2018 позивач перебував на амбулаторному лікуванні, що підтверджується листком непрацездатності серії АДД № 595198.

Відтак, вважаючи незаконним наказ відповідача від 02.07.2018 за № 40-К, позивач звернувся до суд з цивільним позовом про його скасування та поновлення на роботі.

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 21.09.2018 у справі № 127/18835/18, залишеним без змін постановою Вінницького апеляційного суду від 06.12.2018, позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано незаконним та скасовано наказ в.о. начальника Вінницького РУВР від 02.07.2018 № 40-К про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника Вінницького РУВР у зв`язку із скороченням чисельності працівників за пунктом 1 статті 40 КЗпП України. Поновлено ОСОБА_1 на посаді заступника начальника Вінницького РУВР з 02.07.2018 та стягнуто з Вінницького РУВР на користь позивача заробітну плату за весь час вимушеного прогулу в розмірі 18438,68 грн без урахування утримання з цієї суми прибуткового податку та інших обов`язкових платежів.

На виконання судового рішення наказом Вінницького РУВР від 02.10.2018 № 66-К "Про поновлення ОСОБА_1 " скасовано наказ Вінницького РУВР від 02.07.2018 № 40-К "Про звільнення ОСОБА_1 ", поновлено позивача на посаді заступника начальника Вінницького РУВР з 02.07.2018 та виплачено заробітну плату в межах одного місяця в розмірі 7187,97 грн за період з 02.07.2018 по 02.08.2018, утримавши з цієї суми прибутковий податок та інші обов`язкові платежі.

Оскільки на підставі наказу Держводагенства України від 17.09.2018 № 703 відбулось перейменування Вінницького РУВР на БУВР Південного Бугу, позивач фактично став обіймати посаду заступника начальника БУВР Південного Бугу.

Відповідно до наказу БУВР Південного Бугого № 93 від 13.12.2018 позивачу виплачено заробітну плату за час вимушеного прогулу за період з 2 серпня по 21 вересня 2018 року в розмірі 11250,72 грн (без урахування податків та зборів).

Крім того, згідно з наказом БУВР Південного Бугу № 32-АГ від 26.04.2019 та на виконання рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 20.03.2019 у справі № 127/3890/19 позивачу виплачено середній заробіток за час затримки виконання судового рішення в сумі 2500,16 грн (без урахування податків та зборів).

Постановою Верховного Суду від 23.10.2019 скасовано рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 21.09.2018 та постанову Вінницького апеляційного суду від 06.12.2018, а провадження у цивільній справі № 127/18835/18 за позовом ОСОБА_1 про поновлення на роботі закрито. При цьому позивачу роз`яснено, що розгляд відповідної справи віднесено до юрисдикції адміністративних судів.

З урахуванням вищезазначеного рішення суду касаційної інстанції, наказом БУВР Південного Бугу від 11.11.2018 № 229-К скасовано наказ від 02.10.2018 № 66-К "Про поновлення ОСОБА_1 ".

Таким чином, з 11.11.2019 позивача звільнено з посади заступника начальника БУВР Південного Бугу.

26.11.2019 позивач звернувся до Вінницького окружного адміністративного суду з позовом про скасування наказу від 02.07.2018 № 40-к про його звільнення з роботи за пунктом 1 статті 40 КЗпП України, поновлення на займаній посаді та стягнення середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу з 02.07.2018.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам та встановленням обставин справи, суд керується такими мотивами.

Відповідно до ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку він вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Так, в силу вимог п. 1 ст. 40 Кодексу трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Водночас частиною другою статті 40 КЗпП Укрїани передбачено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 19 постанови № 9 від 06.11.1992 "Про практику розгляду судами трудових спорів", розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням за п. 1 ст. 40 КЗпП, суди зобов`язані з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення.

При реорганізації підприємства або при його перепрофілюванні звільнення за пунктом 1 статті 40 КЗпП може мати місце, якщо це супроводжується скороченням чисельності або штату працівників, змінами у їх складі за посадами, спеціальністю, кваліфікацією, професіями. Працівник, який був незаконно звільнений до реорганізації, поновлюється на роботі в тому підприємстві, де збереглося його попереднє місце роботи.

Судам слід мати на увазі, що при проведенні звільнення власник або уповноважений ним орган вправі в межах однорідних професій і посад провести перестановку (перегрупування) працівників і перевести більш кваліфікованого працівника, посада якого скорочується, з його згоди на іншу посаду, звільнивши з неї з цих підстав менш кваліфікованого працівника. Якщо це право не використовувалось, суд не повинен обговорювати питання про доцільність такої перестановки (перегрупування). В усіх випадках звільнення за пунктом 1 статті 40 КЗпП провадиться з наданням гарантій, пільг і компенсацій, передбачених главою III-А КЗпП.

Судом встановлено, що наказом Державного агентства водних ресурсів України від 24.01.2018 № 26 вирішено провести реорганізацію Вінницького міжрайонного управління водного господарства (код ЄДРПОУ 01033728) шляхом його приєднання до Вінницького регіонального управління водних ресурсів (код ЄДРПОУ 35373963), яке вважається правонаступником усіх майнових прав та обов`язків Вінницького міжрайонного управління водного господарства з моменту припинення його діяльності.

Водночас вказаним наказом в.о. начальника Вінницького РУВР зобов`язано розробити та подати на затвердження Держводагентства нову організаційну структуру Вінницького РУВР, а також проект до Положення про Вінницьке РУВР.

23.04.2018 головою Держводагенства України затверджено нову організаційну структуру Вінницького РУВР, а також новий штатний розпис цього управління на 2018 рік, які вводяться у дію з 24.04.2018.

Зміст вказаних документів свідчить про скорочення окремих посад Вінницького РУВР, в тому числі посади заступника начальника Вінницького РУВР, яку займав позивач.

Відтак суд погоджується з тим, що внаслідок проведеної реорганізації Вінницького міжрайонного управління водного господарства шляхом його приєднання до Вінницького РУВР відбулося скорочення штату працівників Вінницького РУВР, що є підставою для розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу згідно з п. 1 ст. 40 КЗпП України.

Водночас це зобов`язувало відповідача:

по-перше, дотриматись порядку вивільнення працівників, визначеного статтею 49-2 КЗпП України;

по-друге, виконати вимоги ч. 2 ст. 40 КЗпП України та вжити усіх заходів для переведення позивача, за його згодою, на іншу роботу (посаду) у Вінницькому РУВР;

по-третє, врахувати приписи ст. 42 КЗпП України щодо переважного права на залишенні на роботі при вивільненні працівників.

Так, згідно з ч. 1, 2, 3 ст. 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.

При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.

Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації, крім випадків, передбачених цим Кодексом. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно.

Таким чином, суд зауважує, що розірвання власником або уповноваженим ним органом трудового договору відповідно до п. 1 ст. 40 КЗпП України можливе за умови дотримання певних гарантій для працівника.

Зокрема, про наступне вивільнення роботодавець повинен персонально попередити працівника не пізніше ніж за два місяці. Серед іншого, це означає, що звільнення працівника до закінчення двомісячного строку з моменту такого попередження не допускається.

Крім того, з огляду на вимоги ч. 2 ст. 40 КЗпП України звільнення з підстав, передбачених у п. 1 ст. 40 КЗпП України, допускається лише при неможливості переведення працівника, за його згодою, на іншу роботу.

При цьому роботодавець зобов`язаний запропонувати працівникові іншу роботу за відповідною професією чи спеціальністю на тому самому підприємстві, в установі, організації одночасно з попередженням про наступне звільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці (ч. 2 ст. 49-2 КЗпП України).

Як зазначено у висновку Верховного Суду, наведеному у постанові від 09.08.2017 у справі № 6-1264цс17, обов`язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника є однією з найважливіших гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату. Власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 42 КЗпП України при скороченні чисельності чи штату працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.

Водночас роботодавець зобов`язаний запропонувати працівнику, який вивільнюється, всі наявні вакансії та роботи, які може виконувати працівник, тобто ті посади, які відповідають кваліфікації працівника. А оскільки обов`язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП України роботодавець є таким, що виконав цей обов`язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з`явилися на підприємстві протягом цього періоду і які існували на день звільнення.

Зазначений правовий висновок міститься у постанові Верховного суду України від 01.04.2015 в справі № 6-40цс15 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.09.2018 в справі № 800/538/17.

Разом з тим, обставини справи свідчать про порушення відповідачем вищезазначених вимог закону та недотримання гарантій для позивача у зв`язку з його наступним вивільненням.

Так, судом встановлено, що наказом в.о. начальника Вінницького РУВР № 44 від 23.04.2018 вирішено попередити про наступне звільнення тих працівників Вінницького РУВР, посади яких скорочуються, в тому числі позивача ОСОБА_2 , оскільки займана ним посада заступника начальника Вінницького РУВР не передбачалася новою організаційною структурою та новим штатним розписом Вінницького РУВР, які вводилися з 24.04.2018.

Відтак 24.04.2018 позивача вперше попереджено про майбутнє звільнення з роботи на підставі п. 1 ст. 40 КЗпП України та водночас запропоновано переведення на посади провідного гідротехніка використання водних ресурсів та моніторингу вод або провідного інженера-землевпорядника відділу водних об`єктів та техногенно-екологічної безпеки.

Суд наголошує на законодавчо визначеному обов`язку відповідача запропонувати позивачу усі посади, які були вакантними на момент його попередження про звільнення та відповідали його кваліфікації (спеціальності).

Втім, окрім вищезазначених посад гідротехніка та інженера-землевпорядника, інших вакантних посад позивачу запропоновано не було, хоча такі посади були та відповідали кваліфікаційному і освітньому рівню позивача.

Зокрема, суд має на увазі посаду начальника експлуатаційної дільниці Вінницького РУВР, яка вводилася згідно з новою організаційною структурою та новим штатним розписом Вінницького РУВР. Станом на 24.04.2018 така посада була вакантною, відносилась до керівних посад та повністю відповідала кваліфікації позивача.

Відповідач вказує на те, що ця посада не вважалась вакантною, оскільки була запропонована начальнику реорганізованого Вінницького міжрайонного управління водних ресурсів ОСОБА_3 .

Проте вказані доводи суд до уваги не бере та зазначає, що в силу положень ч. 1 ст. 42 КЗпП України при скороченні чисельності чи штату працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.

Натомість суду не надано жодних належних доказів, які б свідчили про врахування вказаних вимог закону при вирішенні питання про можливість переведення позивача на посаду начальника експлуатаційної дільниці Вінницького РУВР. Так само суду не надано доказів, які б підтверджували те, що інші працівники, зокрема ОСОБА_3 , більшою мірою відповідали зазначеній посаді, у порівнянні з позивачем, і це об`єктивно давало відповідачу, як роботодавцю, право надати перевагу саме такому працівникові.

В цьому контексті суд ще раз звертає увагу на те, що при звільненні працівника за пунктом 1 статті 40 КЗпП України діють переваги на залишенні на роботі, встановлені статтею 42 КЗпП України. Серед іншого, пунктом 3 частини другої цієї статті визначено, що при рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається, зокрема, працівникам з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві, в установі, організації.

До того ж позивач займав посаду саме у Вінницькому РУВР. На думку суду, ця обставина додатково зобов`язувала відповідача насамперед перевести на іншу посаду позивача, як працівника даної установи. Натомість відповідач необґрунтовано надав перевагу окремим працівникам реорганізованого Вінницького міжрайонного управління водних ресурсів, хоча позивач мав значний стаж та досвід роботи в органах водного господарства.

Таким чином, суд доходить висновку, що при першому попередженні про майбутнє звільнення з роботи 24.04.2018, всупереч вимогам ч. 3 ст. 49-2 КЗпП України відповідач не запропонував позивачу усі вакантні посади, на які він міг бути переведений у зв`язку із скороченням штату Вінницького РУВР, а також протиправно не врахував переважне право позивача на залишення на роботі.

Наведене підтверджує той факт, що 30.05.2018 позивачу усе-таки було запропоновано переведення на посаду начальника експлуатаційної дільниці Вінницького РУВР. Тим самим відповідач фактично визнав, що, по-перше, 24.04.2018 не запропонував позивачу всі наявні вакантні посади і, по-друге, що така посада відповідає кваліфікації позивача.

Вдаючись до оцінки питання про те, чи надав позивач свою згоду на переведення на зазначену посаду, суд виходить з таких міркувань.

Стаття 49-2 КЗпП покладає на роботодавця обов`язок попередити працівника про наступне вивільнення не пізніше ніж за два місяці. Водночас безпосередньою вимогою закону є персональне повідомлення. І хоча форма відповідного повідомлення не унормована, за загальним правилом вважається, що повідомляти працівників про наступне вивільнення необхідно саме у письмовій формі. Доцільність такої форми полягає в тому, що це виключить можливість спору як щодо факту попередження про майбутнє звільнення, так і щодо дати вручення та змісту повідомлення.

В будь-якому разі, суд зауважує, що саме з наступного після попередження дня починається перебіг двомісячного строку, встановленого статтею 49-2 КЗпП України.

Як вже зазначалось, звільнення працівника до закінчення вказаного строку не допускається. Водночас системний аналіз положень ч. 1, 3 ст. 49-2, ч. 2 ст. 40 КЗпП України з урахуванням роз`яснень, наведених у пункті у пункті 19 постанови № 9 від 06.11.1992 "Про практику розгляду судами трудових спорів", дає змогу зробити висновок про те, що власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов`язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації і саме з цього моменту починається перебіг двомісячного строку, після спливу якого працівник може бути звільнений. При цьому відмова працівника від переведення на іншу роботу має бути підтверджена належними доказами, так само як і те, що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.

Разом з тим, судом встановлено, що відповідач, попередивши позивача 24.04.2018 про наступне вивільнення, неправомірно не запропонував позивачу переведення на посаду начальника експлуатаційної дільниці Вінницького РУВР, яка на той час була вакантною та повністю відповідала кваліфікації позивача.

30.05.2018 відповідач повторно попередив позивача про майбутнє звільнення з роботи та при цьому запропонував переведення на посаду начальника експлуатаційної дільниці.

Того ж дня головний інженер Вінницького РУВР, головний бухгалтер, провідний інженер з підготовки кадрів, головний економіст та провідний юрисконсульт склали акт про те, що позивач усно відмовився від запропонованої посади, але підпису на попередженні не поставив і обидва його примірники забрав із собою.

Вважаючи, що позивач відмовився від запропонованої посади, наказом Вінницького РУВР від 11.06.2018 № 33-к на посаду начальника експлуатаційної дільниці Вінницького РУВР в порядку переведення було призначено ОСОБА_3 .

Водночас позивач 21.06.2018 надав свою згоду на переведення на вказану посаду, повернувши відповідачу примірник попередження від 30.05.2018 з підписом "Згоден" на переведення на посаду начальника експлуатаційної дільниці.

Листом від 21.06.2018 № 03/936 відповідач повідомив позивача про те, що станом на цю дату посада начальника експлуатаційної дільниці Вінницького РУВР вже не є вакантною, оскільки зайнята начальником реорганізованого Вінницького міжрайонного управління водних ресурсів ОСОБА_3 .

В контексті наведених обставин суд зазначає, що згідно з ч. 3 ст. 241-1 КЗпП України строк, обчислюваний місяцями, закінчується у відповідне число останнього місяця строку. Якщо кінець строку, обчислюваного місяцями, припадає на такий місяць, що відповідного числа не має, то строк закінчується в останній день цього місяця.

Таким чином, оскільки попередження про наступне вивільнення позивачу вперше було вручено 24.04.2018, позивач своєчасно та з дотримання двомісячного строку, передбаченого статтею 49-2 КЗпП України, надав згоду на переведення на посаду начальника експлуатаційної дільниці Вінницького РУВР.

Водночас суд погоджується з доводами позивача про те, що працівник може прийняти рішення про згоду або незгоду із запропонованими роботодавцем посадами до закінчення цього строку і пропонувати та заповнювати такі посади іншими працівниками у зазначений строк, не отримавши достовірної відмови працівника, якому ця посада була (повинна була бути) запропонована раніше, не допускається.

Оскільки законом не визначено форми відмови працівника від запропонованої посади, на думку суду, така відмова має бути письмовою, адже саме в такому разі вона не викликатиме сумнівів щодо дійсного волевиявлення працівника.

Відтак суд критично оцінює складений відповідачем акт від 30.05.2018 та не погоджується з твердженнями відповідача про те, що цей акт є належним доказом на підтвердження факту відмови позивача від запропонованої посади.

До того ж суд зауважує, що працівник, який вивільняється, не зобов`язаний повідомляти роботодавця про своє рішення щодо переведення на запропоновано посаду одразу у день попередження. Тому про фактичну відмову позивача від запропонованої посади начальника діяльниці можна було б вести мову лише після закінчення двомісячного строку з дня попередження про наступне звільнення, тобто після 24.06.2018.

Отже, суд доходить висновку, що позивач діяв правомірно, надавши свою згоду на переведення 21.06.2018. Натомість відповідач безпідставно та всупереч вимогам трудового закону не прийняв цієї згоди, не перевів позивача на вказану посаду та до закінчення двомісячного строку заповнив цю вакансію іншим працівником.

Більше того, суд наголошує на тому, що повторне попередження працівника про наступне вивільнення взагалі не передбачене чиним законодавством. Відтак, оскільки посаду начальника експлуатаційної дільниці Вінницького РУВР було запропоновано позивачу лише 30.05.2018 з одночасним попередженням про майбутнє звільнення, то, на думку суду, саме з цього дня почався перебіг двомісячного строку, визначеного ч. 1 ст. 49-2 КЗпП України. Це означає, що позивач міг погодитися на переведення на вказану посаду включно до 30.07.2018 і, що найважливіше, протягом цього строку відповідач взагалі не міг звільняти позивача за пунктом 1 статті 40 КЗпП України.

З огляду на викладене суд приходить до переконання, що звільнення позивача з роботи відбулося без дотримання прав та гарантій працівника при наступному вивільненні у випадках змін в організації виробництва і праці та з порушенням передбаченої законом процедури. Водночас це дає самостійні підстави вважати протиправним спірний наказ від 02.07.2018 № 40-К.

Крім того, судом встановлено, що в період з 02.07.2018 до 17.07.2018 позивач перебував на амбулаторному лікуванні, що підтверджується листком непрацездатності серії АДД № 595198.

Відповідно до ст. 71 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

В силу приписів ч. 1, 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Згідно з ч. 1 ст. 79 КАС України учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду.

Суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні (ч. 1 ст. 90 КАС України).

Наданий позивачем листком непрацездатності серії АДД № 595198 відповідає критеріям належності і допустимості доказів в адміністративній справі і, на думку суду, є достатнім доказом на підтвердження доводів позивача щодо його перебування на лікарняному в період з 02.07.2018 до 17.07.2018.

Відтак, оскільки вказаний документ не викликає будь-яких обґрунтованих сумнів у своїй достовірності, суд приймає його до розгляду як письмовий доказ у цій справі. До того ж відповідач не просив суд виключити його з числа доказів та вирішувати справу на підставі інших доказів, або ж призначити проведення експертизи, як це передбачено частиною третьою статті 180 КАС України.

Відповідно до ч. 3 ст. 40 КЗпП України не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці. Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації.

Отже, частина третя статті 40 КЗпП України містить імперативну заборону на звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої цієї статті, в період тимчасової непрацездатності працівника, крім випадку повної ліквідації підприємства, установи, організації.

Згідно з п. 17 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.1992 "Про практику розгляду судами трудових спорів" правила про недопустимість звільнення працівника в період тимчасової непрацездатності, а також у період перебування у відпустці (частина четверта статті 40 КЗпП України) стосуються як передбачених статтями 40, 41 КЗпП України, так й інших випадків, коли розірвання трудового договору відповідно до чинного законодавства провадиться з ініціативи власника або уповноваженого ним органу. При цьому, маються на увазі щорічні, а також інші відпустки, що надаються працівникам як із збереженням, так і без збереження заробітку. Розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не може бути визнано обґрунтованим, якщо в день звільнення працівнику видано лікарняний листок (довідку в установлених законом випадках) про його тимчасову непрацездатність.

Таким чином, звільнення позивача з роботи мало місце в період його тимчасової непрацездатності, підтвердженої належним і допустимим доказом. Відтак спірний наказ № 40-к від 02.07.2018 є протиправним також і з цих мотивів.

Відповідач зазначає, що позивач надав йому листок непрацездатності лише 19.07.2018. Разом з тим, суд зауважує, що навіть після цього відповідач не змінив дати звільнення позивача з роботи. Отже, факт незаконного звільнення позивача в період тимчасової непрацездатності мав місце та під час розгляду справи відповідачем не спростований.

Крім того, відповідач вказує на те, що всупереч вимогам ст. 31 Закону України "Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування" позивач надав не оригінал листка непрацездатності, а його копію. Відтак листом Вінницького РУВР від 19.07.2018 № 03/1173 позивачу було роз`яснено про необхідність надання оригіналу листка непрацездатності з метою оплати днів тимчасової непрацездатності.

Однак суд враховує, що у своїй заяві від 19.07.2018 (вх. № 364/10) позивач зазначив, що оригінал листка непрацездатності знаходиться в нього і, в разі необхідності, може бути наданий на вимогу Вінницького РУВР.

Натомість відповідач не надав суду доказів, які б свідчили про його намагання витребувати у позивача оригінал листка непрацездатності з метою перегляду рішення про звільнення позивача з роботи в період непрацездатності та приведення такого рішення у відповідність з вимогами закону.

Крім того, згідно з преамбулою до Закону України "Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування" цей Закон визначає правові, фінансові та організаційні засади загальнообов`язкового державного соціального страхування, гарантії працюючих громадян щодо їх соціального захисту у зв`язку з тимчасовою втратою працездатності, вагітністю та пологами, від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, охорони життя та здоров`я.

Статтею 31 цього Закону визначено перелік документів, необхідних для призначення матеріального забезпечення за страхуванням у зв`язку з тимчасовою втратою працездатності.

Отже, посилання відповідача на вказані правові норми суд визнає помилковими і такими, що виходять за межі предмета доказування, який стосується звільнення позивача з роботи в період перебування на лікарняному, а не оплати днів тимчасової непрацездатності.

Підсумовуючи, суд доходить висновку, що кожна з наведених вище підстав (порушення процедури вивільнення позивача та його звільнення в період непрацездатності) окремо та в сукупності свідчать про незаконність звільнення позивача з роботи. Тому оскаржуваний наказ від 02.07.2018 № 40-К підлягає скасуванню.

Визначаючись щодо способу захисту порушеного права позивача у зв`язку з незаконним звільненням, суд керується такими мотивами.

Відповідно до ч. 1 ст. 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Тобто, за змістом вказаних положень закону, у зв`язку з скасуванням наказу від 02.07.2018 № 40-к, позивач мав би бути поновлений на посаді заступника начальника Вінницького РУВР з 02.07.2018.

Проте обставини цієї справи необхідно вважати винятковими, що пов`язується з повторним розглядом судом відповідного спору, однак в порядку іншого судочинства.

Так, рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 21.09.2018 у справі № 127/18835/18, яке набрало законної сили, позивача було поновлено на посаді заступника начальника Вінницького РУВР з 02.07.2018.

На виконання вказаного судового рішення відповідач прийняв наказ № 66-К від 02.10.2018 "Про поновлення ОСОБА_1 ". Крім того, позивачу було виплачено середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.

Отже, вищезазначеним рішенням суду порушене право позивача на працю було відновлене в повному обсязі шляхом поновлення на раніше займаній посаді та виплати належного позивачу заробітку у зв`язку з незаконним звільненням з роботи.

Відтак трудові відносини між сторонами продовжились і включно до 10.11.2019 позивач обіймав посаду заступника начальника спочатку Вінницького РУВР, а після його перейменування восени 2018 року - заступника начальника БУВР Південного Бугу.

У зв`язку з прийняттям Верховним Судом постанови від 23.10.2019 про закриття провадження у цивільній справі № 127/18835/18, відповідач виніс наказ від 11.11.2018 № 229-К про скасування наказу від 02.10.2018 № 66-К "Про поновлення ОСОБА_1 ".

Таким чином, встановлені судом обставини справи вказують на те, що у даному випадку незаконне звільнення позивача з роботи відбулося з 11.11.2019, тоді як негативні для позивача наслідки до цього часу, пов`язані з прийняттям наказу від 02.07.2018 № 40-К, були усунуті на виконання судового рішення у цивільній справі. Водночас необхідно врахувати, що суд касаційної інстанції не допустив повороту виконання такого рішення у зв`язку із закриття провадження у справі № 127/18835/18.

Враховуючи наведене суд доходить висновку, що належним та ефективним способом захисту прав та інтересів позивача, порушених внаслідок прийняття незаконного наказу від 02.07.2018 № 40-К, є поновлення позивача на посаді заступника начальника БУВР Південного Бугу з 11.11.2019.

При цьому суд додатково враховує, що поновлення позивача на вказаній посаді з 02.07.2018 є неможливим, оскільки на той час такої посади не існувало. Крім того, оскільки на сьогодні не існує посади заступника начальника Вінницького РУВР, з якої незаконно було звільнено позивача, його поновлення на цій посаді також неможливе.

Відтак позивача належить поновити на посаді заступника начальника БУВР Південного Бугу з 11.11.2019, звернувши рішення суду в цій частині до негайного виконання відповідно до ч. 7 ст. 235 КЗпП України та п. 3 ч. 1 ст. 371 КАС України.

Надаючи оцінку позовним вимогам щодо стягнення на користь позивача середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу, суд виходить з таких міркувань.

Частиною другою статті 235 КЗпП України передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік.

Відповідно до ч. 1 ст. 27 Закону України "Про оплату праці" порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Так, згідно з абз. "з" п. 1 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 08.02.1995 року (далі - Порядок), цей Порядок застосовується у випадку вимушеного прогулу.

Пунктом 2 Порядку визначено, що середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час. Якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.

Відповідно до п. 8 Порядку нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

На вимогу суду відповідач надав довідку № 7 від 17.01.2012 про середню заробітну плату за останні два місяці та отримані доходи, згідно з якою середньомісячний заробіток позивача на дату звільнення 11.11.2019 становив 9385,40 грн, а середньоденний заробіток - 436,53 грн, без урахування податку на доходи фізичних осіб та військового збору.

Відтак, оскільки на дату постановлення судом рішення період вимушеного прогулу позивача складає 3 місяці та 4 робочих дні (з 11.11.2019 до 17.02.2020), у зв`язку з поновленням позивача на роботі на його користь належить стягнути середній заробіток в сумі 29902, 32 грн (9385,4х3+4х436,53), за вирахуванням обов`язкових платежів до бюджету.

Водночас з урахуванням вимог п. 2 ст. 1 ст. 371 КАС України рішення суду в частині присудження позивачу виплати заробітної плати за один місць в сумі 9385,40 грн підлягає негайному виконанню.

Відповідно до заяви від 27.01.2020 про уточнення позовних вимог позивач просить суд стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за весь час вимушеного прогулу з 02.07.2018.

Однак, як встановлено судом, на виконання рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 21.09.2018 у цивільній справі № 127/18835/18 позивачу було виплачено середній заробіток за час вимушеного прогулу згідно з наказами відповідача від 02.10.2018 № 66-К, від 13.12.2018 № 93 та від 26.04.2019 № 32АГ.

Факт виплати позивачу заробітної плати за період з 02.07.2018 до 10.11.2019 також підтверджується довідкою БУВР Південного Бугу № 8 від 17.01.2020 про отримані доходи.

Отже, позовні вимоги в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу підлягають частковому задоволенню, а саме за період з 11.11.2019 до 17.02.2020.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку (ч. 2 ст. 2 КАС України).

Частиною першою статті 6 КАС України визначено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Згідно з п. 29 рішення ЄСПЛ у справі "Ruiz Torija v. Spain" від 9 грудня 1994 року статтю 6 пункт 1 Конвенції не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.

Відтак, перевіривши обґрунтованість ключових доводів сторін та оцінивши зібрані у справі докази в їх сукупності, суд приходить до переконання про наявність підстав для часткового задоволення адміністративного позову, а саме у спосіб визнання протиправним та скасування наказу в.о. начальника Вінницького РУВР від 02.07.2018 № 40-К про звільнення позивача з посади заступника начальника Вінницького РУВР за пунктом 1 статті 40 КЗпП України, поновлення позивача на посаді заступника начальника БУВР Південного Бугу з 11.11.2019 та стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з11.11.2019 до 17.02.2020 включно в сумі 29902,32 грн, утримавши з цієї суми податок на доходи фізичних осіб та військовий збір. У задоволенні решти позовних вимог належить відмовити.

Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, а витрат, пов`язаних з розглядом справи, не встановлено, питання щодо розподіл судових витрат у цій справі не вирішується.

Керуючись ст.ст. 72, 77, 90, 139, 242, 245, 246, 250, 255, 295, 371 КАС України, суд

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати наказ в.о. начальника Вінницького регіонального управління водних ресурсів від 2 липня 2018 року № 40-К про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника Вінницького регіонального управління водних ресурсів на підставі п. 1 ст. 40 КЗпП України.

Поновити ОСОБА_1 на посаді заступника начальника Басейнового управління водних ресурсів річки Південний Буг з 11 листопада 2019 року.

Стягнути з Басейнового управління водних ресурсів річки Південний Буг на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 11 листопада 2019 року до 17 лютого 2020 року включно в сумі 29902,32 грн (двадцять дев`ять тисяч дев`ятсот дві гривні 32 копійки), за вирахуванням податку на доходи фізичних осіб та військового збору.

В решті позовних вимог відмовити.

На підставі положень п. 2, 3 ч. 1 ст. 371 КАС України звернути до негайного виконання рішення суду в частині присудження позивачу виплати заробітної плати за один місяць в сумі 9385,40 грн (дев`ять тисяч триста вісімдесят п`ять гривень 40 копійок) та в частині поновлення позивача на посаді заступника начальника Басейнового управління водних ресурсів річки Південний Буг.

Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.

Відповідно до ст. 295 КАС України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Інформація про учасників справи:

1) позивач: ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 );

2) відповідач: Басейнове управління водних ресурсів річки Південний Буг (код ЄДРПОУ 35373963, місцезнаходження: вул. Василя Стуса, 7, м. Вінниця, 21018).

Повне рішення суду складено 24.02.2020.

Суддя Сало Павло Ігорович