Постанова

від 25.02.2020 по справі 640/20526/18

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/20526/18 Суддя (судді) першої інстанції: Шевченко Н.М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 лютого 2020 року м. Київ

Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:

судді-доповідача Аліменка В.О.,

суддів Кучми А.Ю., Безименної Н.В.

за участю секретаря Юрковець А.П.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Головного управління ДФС у м. Києві на рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 03 жовтня 2019 року у справі за адміністративним позовом Головного управління ДФС у м. Києві до СВК "Молочна країна , Товариства з обмеженою відповідальністю "Молочні продукти 2002" про визнання недійсним правочину , -

В С Т А Н О В И Л А

Головне управління Державної фіскальної служби у місті звернулось до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до СВК "Молочна країна , Товариства з обмеженою відповідальністю "Молочні продукти 2002", в якому, з урахуванням уточнених позовних вимог, просить суд визнати недійсним договір №1007-М від 10.08.2016, укладений між СВК "Молочна країна" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Молочні продукти 2002".

Рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 03 жовтня 2019 року у задоволенні позову відмовлено.

Відповідач в апеляційній скарзі просить скасувати вказане судове рішення та ухвалити нове, яким позов задовольнити, оскільки вважає, що судом першої інстанції неповно з`ясовано обставини справи, висновки суду не відповідають обставинам справи, судом неправильно застосовано норми матеріального права, порушено норми процесуального права.

Доводи апеляційної скарги ґрунтуються на тому, що спірний правочин має бути визнаний недійсним.

Дослідивши матеріали справи, перевіривши підстави для апеляційного перегляду, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що 10.08.2016 між ТОВ "Молочні продукти 2002" та СВК "Молочна країна" укладено договір №1007-М про поставку останнім молочної сировини (молоко коров`яче, сире, незбиране, яке піддавалося попередній фізичній обробці).

У подальшому, СВК "Молочна країна" виписано на користь ТОВ "Молочні продукти 2002" податкові накладні від 25.08.2016 №1/2, від 21.08.2016 №1/2, від 18.08.2016 №2/2, від 14.08.2016 №4/2 на загальну суму 555 168,66 грн.

Підставою для звернення до суду контролюючого органу, став вирок Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська від 09.08.2018 у кримінальній справі №199/5543/18, яким директора СВК "Молочна країна" ОСОБА_1 визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 205 КК України.

Суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні відхилив посилання на вирок Печерського районного суду міста Києва від 08.08.2018 у справі №757/26941/18-к, оскільки данний вирок не стосується обставин укладення правочинів між ТОВ Молочні продукти 2002 та СВК Молочна країна так як такі обставини не досліджувались під час розгляду справи по обвинуваченню винних у вчиненні кримінального правопорушення.

Також, наголосив, що в діях ТОВ Молочні продукти 2002 відсутній умисел під час укладання договору без мети реального настання правових наслідків, з метою заниження об`єкту оподаткування або несплати податків.

Колегія суддів суду апеляційної інстанції при прийнятті цієї постанови виходить з такого.

Відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема, визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов`язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов`язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства регулює Податковий кодекс України (далі - ПК).

Згідно з підпунктом 20.1.30 пункту 20.1 статті 20 ПК контролюючі органи мають право звертатися до суду, у тому числі подавати позови до підприємств, установ, організацій та фізичних осіб, щодо визнання оспорюванних правочинів недійсними та застосування визначених законодавством заходів, пов`язаних із визнанням правочинів недійсними, а також щодо стягнення в дохід держави коштів, отриманих за нікчемними договорами;

Частиною першою статті 202 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) встановлено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Статтею 203 ЦК встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до пункту 2 частини другої статті 207 ЦК правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства.

Згідно статті 30 ЦК цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними. Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов`язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.

Відповідно до статті 91 ЦК, юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов`язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині.

Згідно частини першої статті 92 ЦК юридична особа набуває цивільних прав та обов`язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Порядок створення органів юридичної особи встановлюється установчими документами та законом.

Статтею 203 ЦК визначено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. У свою чергу підстави недійсності правочину визначено ст. 215 ЦК. Так, відповідно до частини першої цієї статті підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

За правилами частин першої-другої статті 228 ЦК правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Відповідно до частини третьої статті 228 ЦК у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.

Відповідно до частини першої статті 207 Господарського кодексу України (далі - ГК) господарське зобов`язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб`єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Частиною другою статті 208 ГК передбачено, що недійсною може бути визнано також нікчемну умову господарського зобов`язання, яка самостійно або в поєднанні з іншими умовами зобов`язання порушує права та законні інтереси другої сторони або третіх осіб.

Постановою Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9, якої визначено, що не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено (п. 8 постанови).

Верховним Судом України наголошено на тому, що відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК, саме на момент вчинення правочину.

Звертаючись до суду із даним позовом, податковий орган, як на підставу для визнання спірного правочину недійсним, посилається лише на наявність вироку Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровськ від 09.08.2018 у справі №199/5543/18, яким затверджено угоду про визнання винуватості від 08.08.2018 та визнано винуватим ОСОБА_1 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 205 КК України.

Проте, на переконання колегії суддів, сама лише наявність вироку щодо фіктивного підприємництва, не може свідчити про те, що всі правочини вчинені цим підприємством за підписом засудженої особи (директора, власника), є недійсними та такими, що завідомо суперечать інтересам держави і суспільства, або укладені учасниками господарських відносин з порушенням господарської компетенції (спеціальної правосуб`єктності).

Крім того, у згаданій кримінальній справі досліджувались виключно обставини внесення в документи, які відповідно до закону подаються для проведення державної реєстрації юридичної особи або фізичної особи - підприємця, завідомо неправдивих відомостей, а також обставини подання для проведення такої реєстрації документів, які містять завідомо неправдиві відомості, проте вчинення будь-якого правочину між відповідачами, обставини його укладення і подальшого виконання, не досліджувалися.

Тобто, вирок суду щодо фіктивного підприємництва не є безумовною підставою для висновку про недійсність певного правочину, вчиненого за участі такого підприємства.

При цьому, колегія суддів наголошує на тому, що предметом даного спору не є питання правомірності формування відповідачами сум податкової звітності на підставі спірної податкової накладної, складеної за результатами оскаржуваних правочинів. Суд також не вирішує питання правомірності складення цієї податкової накладної.

Відповідно до частини четвертої статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) суб`єкти владних повноважень мають право звернутися до адміністративного суду виключно у випадках, визначених Конституцією та законами України.

Як зазначалося предметом спору у даній справі є правочин, за результатами якого складеного податкові накладні від 25.08.2016 №1/2, від 21.08.2016 №1/2, від 18.08.2016 № 2/2, від 14.08.2016 №4/2.

За змістом частини першої статті 77 КАС кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 73 КАС предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Частиною першою статті 72 КАС визначено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Підсумовуючи викладене, колегія суддів підтримує висновок суду першої інстанції про недоведеність позивачем недійсності правочину, за результатами якої складено податкові накладні від 25.08.2016 №1/2, від 21.08.2016 №1/2, від 18.08.2016 № 2/2, від 14.08.2016 №4/2.

Колегією суддів також враховується, що згідно правової позиції Верховного Суду, висловленої у постанові від 02 жовтня 2018 року у справі №817/274/17 вимоги податкового органу про визнання правочинів, укладених господарюючими суб`єктами, недійсними підлягають розгляду адміністративними судами за правилами КАС, оскільки такий спір є публічно-правовим та походить з компетенції органів Державної фіскальної служби здійснювати податковий контроль.

Підсумовуючи викладене, за результатами розгляду апеляційної скарги колегія суддів суду апеляційної інстанції дійшла висновку, що суд першої інстанції прийняв правильне рішення про відмову у задоволенні позову.

Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя .

Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Ruiz Torija v. Spain" від 9 грудня 1994 року, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи

Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

Доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, оскільки ґрунтуються на невірному трактуванні фактичних обставин та норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини.

Повноваження суду апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення встановлені статтею 315 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС).

Відповідно до пункту першого частини першої статті 315 КАС за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

За змістом частини першої статті 316 КАС суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки судове рішення ухвалене судом першої інстанції з додержанням норм матеріального і процесуального права, на підставі правильно встановлених обставин справи, а доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, то суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.

Керуючись ст. ст. 242-244, 250, 308, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, колегія суддів, -

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційну скаргу Головного управління ДФС у м. Києві - залишити без задоволення.

Рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 03 жовтня 2019 року - залишити без змін

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття. Касаційна скарга на рішення суду апеляційної інстанції подається безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строки, визначені ст.ст. 328-331 КАС України.

Суддя-доповідач В.О. Аліменко

Судді А.Ю. Кучма

Н.В. Безименна