Постанова

від 27.02.2020 по справі 916/1252/19

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 лютого 2020 року м. ОдесаСправа № 916/1252/19 Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Бєляновського В.В., суддів: Мишкіної М.А., Філінюка І.Г.

при секретарі - Лук`ященко В.Ю.

за участю представників:

від позивача: Ящук Ю.Ю.

від відповідача: Демінська К.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі

апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Світ Плюс 2010"

на рішення господарського суду Одеської області від 10.10.2019, суддя в І інстанції Степанова Л.В., повний текст якого складено 21.10.2019 в м. Одесі

у справі № 916/1252/19

за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю "Світ Плюс 2010"

до відповідача: Приватного акціонерного товариства "Одеський завод оздоблювальних матеріалів"

про визнання договору недійсним

ВСТАНОВИВ:

У травні 2019 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Світ Плюс 2010" звернулося до господарського суду Одеської області з позовом до Приватного акціонерного товариства "Одеський завод оздоблювальних матеріалів" про визнання недійсним з моменту укладення договору про поділ в натурі та припинення спільної часткової власності від 12.05.2008, укладеного між Закритим акціонерним товариством "Одеський завод оздоблювальних матеріалів" та Закритим акціонерним товариством "Світ Плюс", посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського управління юстиції Алексєєвою О.В. 12.05.2008 і зареєстрованого в реєстрі правочинів за № 1355, та застосування наслідків недійсності, передбачених ч. 1 ст. 216 ЦК України.

Позовні вимоги обґрунтовувалися тим, що оспорюваний договір був укладений між сторонами з порушенням закону, отже є недійсним, та не підлягав посвідченню приватним нотаріусом. Правовими підставами свого позову позивач визначив ч. 1 ст. 203, ч.ч. 1, 3 ст. 215 ЦК України.

ПАТ "Одеський завод оздоблювальних матеріалів" не визнало позов посилаючись на те, що позивачу під час підготовки документації для укладення спірного договору, в момент його укладення та протягом тривалого часу після його укладення, в ході судових спорів які тривали між сторонами протягом 2016-2018 років, було відомо про підстави та предмет оспорюваного договору, що, на думку відповідача, свідчить про намагання позивача ввести суд в оману.

Також, ПАТ "Одеський завод оздоблювальних матеріалів" подало до суду заяву про застосування строків позовної давності до пред`явлених позивачем вимог.

Рішенням господарського суду Одеської області від 10.10.2019 у справі у задоволенні позову відмовлено у повному обсязі з мотивів необґрунтованості позовних вимог.

ТОВ "Світ Плюс 2010" у поданій до Південно-західного апеляційного господарського суду апеляційній скарзі просить зазначене рішення господарського суду Одеської області від 10.10.2019 скасувати повністю та постановити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

Підставами для скасування оскаржуваного рішення скаржник зазначає, що при постановлені рішення господарським судом Одеської області не взяті до уваги докази, що мають значення для правильного вирішення спору, залишились поза увагою та не надана належна оцінка нормам чинного законодавства України.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги скаржник посилається на ті ж самі обставини, що викладені у позовній заяві.

Відзив на апеляційну скаргу не надходив.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги та заперечення на неї, вислухавши пояснення представників сторін, дослідивши наявні у справі матеріали, перевіривши правильність застосування судом норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Статтею 269 ГПК України унормовано, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Як вбачається з матеріалів справи, 30.12.1997 року виконавчим комітетом Одеської міської ради відповідно до рішень виконкому від 28.10.1995 № 441 та від 27.09.1997 № 608 було видано Акціонерному товариству закритого типу "Одеський завод оздоблювальних матеріалів" Державний акт на право постійного користування земельною ділянкою площею 3,3550 га в межах згідно з планом землекористування, в м. Одесі, Ленінградське шосе, 5, під основне виробництво заводу оздоблювальних матеріалів, який зареєстровано в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за № 27.

Згідно з статутом Закритого акціонерного товариства Світ Плюс , зареєстрованого 07.02.2006 за № 15561230000Д17214, Товариство створено в результаті реорганізації шляхом виділу з діючого суб`єкта господарювання Закритого акціонерного товариства Одеський завод оздоблювальних матеріалів , зареєстрованого рішенням виконкому Іллічівської районної ради народних депутатів м. Одеси № 142 від 28.01.1994, і є правонаступником частини прав та обов`язків останнього, визначених за розподільчим балансом.

20.01.2006 ЗАТ Одеський завод оздоблювальних матеріалів та ЗАТ Світ Плюс було складено та підписано акт приймання-передачі майна як внесок у статутний капітал ЗАТ Світ Плюс , за яким ЗАТ Одеський завод оздоблювальних матеріалів передало ЗАТ Світ Плюс , зокрема, наступне нерухоме майно: в адміністративному корпусі літ. А 1-й поверх: приміщення № 28, 29, 31, 45; 2-й поверх: приміщення № 81, 82, 83, 84; у виробничому корпусі літ Б: 1-й поверх: приміщення № 2, 3, 1,1; 2-й поверх: приміщення № 55, 56, V 50а, загальною площею 2481,8 кв.м., розташоване по вул. Ленінградське шосе, 5 в м. Одесі.

ЗАТ Одеський завод оздоблювальних матеріалів було власником вказаних об`єктів нерухомого майна на підставі свідоцтв про право власності, виданих виконавчим комітетом Одеської міської ради № 011167 від 22.12.2000 по вул. Ленінградське шосе, 5 та № 011168 від 22.12.2000 по вул. Балківській, 108.

09.06.2006 виконавчим комітетом Одеської міської ради було видано свідоцтво про право власності на 9/10 частин нежитлових будівель серії САА № 433516, котрим посвідчено, що 9/10 частин об`єкту нерухомого майна, який розташований за адресою: м. Одеса, Ленінградське шосе, 5, дійсно належать ЗАТ Одеський завод оздоблювальних матеріалів на праві приватної власності, які складаються з визначених в свідоцтві приміщень адміністративного корпусу літ. А загальною площею 2809,8 кв.м., приміщень виробничого корпусу літ. Б загальною площею 14698,5 кв.м., а також інших приміщень, а всього загальною площею 21482,9 кв.м., відображених у технічному паспорті від 21.04.2006.

09.06.2006 виконавчим комітетом Одеської міської ради було видано свідоцтво про право власності на 1/10 частину нежитлових будівель серії САА № 444894, котрим посвідчено, що 1/10 частина об`єкту нерухомого майна, який розташований за адресою: м. Одеса, Ленінградське шосе, 5, дійсно належать ЗАТ Світ Плюс на праві приватної власності, які складаються з визначених в свідоцтві приміщень адміністративного корпусу літ. А та виробничого корпусу літ Б загальною площею 2481,8 кв.м., відображених у технічному паспорті від 21.04.2006.

12.05.2008 між ЗАТ Одеський завод оздоблювальних матеріалів та ЗАТ Світ Плюс було укладено договір про поділ в натурі та припинення спільної часткової власності, згідно з п. 1 якого ЗАТ Одеський завод оздоблювальних матеріалів та ЗАТ Світ Плюс є співвласниками нежитлових будівель, що розташовані за адресою: місто Одеса, Ленінградське шосе, буд. 5. На земельній ділянці площею 33913 кв.м. за фактичним користуванням, розташовані нежитлові будівлі загальною площею - 23964,7 кв.м. згідно витягу з реєстру прав власності на нерухоме майно №18724791 виданого Комунальним підприємством "Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об`єктів нерухомості" від 07.05.2008р.

ЗАТ Одеський завод оздоблювальних матеріалів належать на праві приватної спільної часткової власності - 9/10 частин нежитлових будівель на підставі свідоцтва САА № 433516 про право власності виданого виконавчим комітетом Одеської міської ради 09.06.2006 року,- зареєстрованого Комунальним підприємством "Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об`єктів нерухомості" в книзі 52 неж на сторінці 164 за №1038, реєстраційний номер 15172057.

ЗАТ Світ Плюс належать на праві приватної спільної часткової власності -1/10 частина нежитлових будівель на підставі свідоцтва САА № 444894 про право власності виданого виконавчим комітетом Одеської міської ради 09.06.2006 року та зареєстрованого Комунальним підприємством "Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об`єктів нерухомості" в книзі 52 неж на сторінці 164 за № 1038, реєстраційний номер 15172057.

За умовами п. 2 даного договору, згідно відомостей викладених у витязі з реєстру прав власності ка нерухоме майно №18724791 виданого Комунальним підприємством "Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об`єктів нерухомості" від 07.05.2008р., є технічна можливість поділу вказаних нежитлових будівель, вартість яких складає 5451621,39 грн., і цей поділ проводиться у відповідності з цим витягом та відповідно до висновку щодо технічної можливості поділу об`єкту нерухомого майна, наданого Комунальним підприємством "Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об`єктів нерухомості" від 07.04.2008р. за № 1761 та з метою припинення спільної часткової власності співвласники домовились провести поділ нежитлових будівель в натурі таким чином:

а) ЗАТ Одеський завод оздоблювальних матеріалів набуває право власності у нежитлових будівлях за адресою: місто Одеса, Ленінградське шосе, 5: визначені нежитлові приміщення в адміністративному корпусі літ "А" загальною площею 2809,8 кв.м., у виробничому корпусі літ. Б загальною площею 14698,5 кв.м., а також інші визначені приміщення, а всього загальною площею 21482,9 кв.м., загальною вартістю 5156448,68 грн.

б) ЗАТ Світ Плюс набуває право власності у нежитлових будівлях за адресою: місто Одеса, Ленінградське шосе, 5: нежитлові приміщення адміністративного корпусу літ "А": 1-й поверх: приміщення № 28, 29, 31, 45; ІІ-й поверх: приміщення № 81, 82, 83, 84; загальною площею 113,4 кв.м; у виробничому корпусі літ "Б": 1-й поверх: приміщення № 2, 3, 1,І; ІІ-й поверх: приміщення № 55, 56, V, 50а; загальною площею 2368,4 кв.м. Загальна площа приміщень в літ. "А", "Б" складає 2481,8 кв.м, загальною вартістю 295172,71 грн.

Згідно з п. 4 даного договору, цей договір вважається укладеним з моменту його нотаріального посвідчення і діє як правовстановлюючий документ, що підтверджує право власності на поділене майно.

За змістом п. 5 договору, за результатами поділу спільного майна право спільної часткової власності ЗАТ Одеський завод оздоблювальних матеріалів та ЗАТ Світ Плюс припиняється, жодних матеріальних претензій сторони одна до одної не мають. За кожною із сторін реєструється право власності на нежитлові будівлі, як на окремий, виділений в натурі об`єкт нерухомого майна, згідно цього договору.

Відповідно до п. 6 договору, сторони стверджують, що: - однаково розуміють значення і умови цього договору та його правові наслідки; - договір спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; - їх волевиявлення є вільним і відповідає їх внутрішній волі; - договір не носить характеру фіктивного та удаваного правочину.

Даний договір підписаний уповноваженими представниками сторін та скріплений їх печатками.

Того ж дня цей договір було посвідчено приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Алексєєвою О.В. та зареєстровано в реєстрі за №1355, а 22.05.2018 зареєстровано в електронному Реєстрі прав власності на нерухоме майно.

В 2010 році шляхом перетворення з Закритого акціонерного товариства Світ Плюс було утворено Товариство з обмеженою відповідальністю Світ Плюс 2010 з повним правонаступництвом прав та обов`язків. Тобто позивач у справі, як повний правонаступник ЗАТ Світ Плюс , є власником вказаних нежилих приміщень.

10.02.2011 виконавчим комітетом Одеської міської ради на підставі вказаного договору про поділ в натурі нерухомого майна від 12.05.2008 було видано свідоцтво про право власності на нежитлові будівлі серії САЕ № 073434, котрим посвідчено, що об`єкт нерухомого майна, який розташований за адресою: м. Одеса, Ленінградське шосе, 5, в цілому дійсно належать ТОВ Світ Плюс 2010 на праві приватної власності. Об`єкт в цілому складається з будівель літ. А , Б , загальною площею 2481,8 кв.м., відображених у технічному паспорті від 06.12.2010. На підставі вказаного свідоцтва, право власності ТОВ Світ Плюс 2010 на зазначене нерухоме майно було зареєстровано в установленому законом порядку, що підтверджується відповідним витягом КП "Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об`єктів нерухомості" від 16.03.2011 № 29314837.

05.11.2014 на підставі вказаного договору про поділ в натурі нерухомого майна від 12.05.2008 право приватної власності ПАТ Одеський завод оздоблювальних матеріалів на нежитлові приміщення загальною площею 21482,9 кв.м., розташовані за адресою: м. Одеса, Ленінградське шосе, 5, було зареєстровано в установленому законом порядку, що підтверджується відповідним витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав № 29039515, виданим реєстраційною службою Одеського міського управління юстиції Одеської області.

Рішенням Одеської міської ради від 16.12.2015 № 80-VІІ надано згоду ПАТ Одеський завод оздоблювальних матеріалів на поділ земельної ділянки, площею 3,3550 га, за адресою: м. Одеса, Ленінградське шосе, 5, яка знаходиться у користуванні на підставі Державного акту на право постійного користування землею від 30.12.1997, що зареєстрований в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за № 27, під основне виробництво заводу оздоблювальних матеріалів.

У наступному, 30.06.2016 Одеською міською радою було прийнято рішення № 910-VІІ про передачу у власність шляхом продажу ПАТ Одеський завод оздоблювальних матеріалів земельної ділянки несільськогосподарського призначення, площею 3,1058 га, за адресою: м. Одеса, Ленінградське шосе, 5, під основне виробництво заводу оздоблювальних матеріалів, та погодження проекту договору купівлі-продажу зазначеної земельної ділянки.

18.11.2016 між Одеською міською радою (продавець) та ПАТ Одеський завод оздоблювальних матеріалів (покупець) було укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки несільськогосподарського призначення, згідно з яким продавець продав, а покупець купив земельну ділянку площею 3,1058 га, що розташована за адресою: м. Одеса, Ленінградське шосе, 5, під основне виробництво заводу оздоблювальних матеріалів.

Того ж дня цей договір було посвідчено приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу та зареєстровано в реєстрі за №442.

18.11.2016 право приватної власності ПАТ Одеський завод оздоблювальних матеріалів на зазначену земельну ділянку було зареєстровано в установленому законом порядку, що підтверджується відповідним витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 73900358, виданим приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу.

Предметом даного спору є вимога ТОВ Світ Плюс 2010 визнати недійсним з моменту укладення договір про поділ в натурі та припинення спільної часткової власності від 12.05.2008, укладений між Закритим акціонерним товариством "Одеський завод оздоблювальних матеріалів" та Закритим акціонерним товариством "Світ Плюс", посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського управління юстиції Алексєєвою О.В. 12.05.2008 і зареєстрований в реєстрі правочинів за № 1355, та застосувати наслідки недійсності, передбачені ч. 1 ст. 216 ЦК України. Обґрунтовуючи підстави позову позивач посилається на те, що оспорюваний договір був укладений між сторонами з порушенням закону, отже є недійсним, та не підлягав посвідченню приватним нотаріусом. Підставами для визнання оспорюваного договору недійсним позивач вказує наступні обставини: порядок поділу нерухомого майна в Україні здійснюється згідно з Інструкцією щодо проведення поділу, виділу та розрахунку часток об`єктів нерухомого майна, затвердженою наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 18.06.2007 № 55. В порушення вказаної Інструкції оспорюваним договором нерухоме майно між сторонами було розділено на два самостійних об`єкта без присвоєння окремих поштових номерів, у договорі не зазначено документ, який підтверджує право власності (користування) земельною ділянкою, отже не відбулось пропорційного розподілу прав на земельну ділянку. Відповідно до п. 4 ст. 5 Закону України Про нотаріат , приватний нотаріус встановивши, що наданий їй висновок щодо технічної можливості поділу об`єкту нерухомого майна, розташованого за адресою: м. Одеса, Ленінградське шосе, 5, суперечить Інструкції - була зобов`язана відмовити у вчиненні нотаріальної дії. Згідно з п. 1 ст. 49 вказаного Закону приватний нотаріус не мала правових підстав для посвідчення спірного договору, оскільки це порушує вимоги Інструкції, отже вчинення такої дії суперечить законодавству.

Правовими підставами свого позову позивач визначив ч. 1 ст. 203, ч.ч. 1, 3 ст. 215 ЦК України.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції на підставі встановлених обставин даної справи виходив із того, що на момент укладення спірного договору ЗАТ Світ Плюс , правонаступником якого є позивач, уклавши договір підтвердив, що розуміє значення і умови цього договору та його правові наслідки, те, що договір спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, мав вільне волевиявлення та підтвердив, що договір не носить характеру фіктивного та удаваного правочину. Тобто договір поділу відповідає вимогам ст. 203 Цивільного кодексу України на яку посилається позивач.

Судом встановлено, що у обох об`єктів нерухомості які належать позивачу та відповідачу існує одна адреса м. Одеса, Ленінградське шосе, 5 і позивачем не надано належних доказів звернення в порядку чинного законодавства з вимогою про присвоєння належному позивачу на праві власності об`єкту нерухомого майна окремої адреси.

Суд зазначив, що Державний акт про право постійного користування землею, виданий виконкомом Одеської міської ради народних депутатів відповідно до рішень виконкому Одеської міської ради народних депутатів №441 від 28.10.1995р. та №608 від 27.09.1997р., на підставі якого земельна ділянка площею 3,3550кв.м. була передана Акціонерному товариству закритого типу ОЗОМ під основне виробництво заводу оздоблювальних матеріалів, позивачем не оскаржувався та був чинним до моменту поділу вищезазначеної земельної ділянки. Також суд зазначив, що позивачем не надано доказів оскарження в судовому порядку дій приватного нотаріуса Алексєєвої О.В. Враховуючи наведене, суд дійшов висновку про те, що станом на день розгляду справи позивачем не надано належних доказів для визнання спірного договору недійсним.

Колегія суддів в цілому погоджується з прийнятим судом першої інстанції судовим рішенням про відмову у задоволенні заявлених ТОВ Світ Плюс 2010 позовних вимог, з огляду на таке.

Відповідно до пункту 2 частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України одним із способів захисту судом цивільних прав та інтересів може бути визнання правочину недійсним.

Згідно зі статтею 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

За приписами частини 1 статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Отже, вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначити в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

При цьому, обов`язок доведення наявності обставин, з якими закон пов`язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача.

Як вбачається з матеріалів справи, підставою позову позивачем вказано те, що в порушення Інструкції щодо проведення поділу, виділу та розрахунку часток об`єктів нерухомого майна, затвердженої наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 18.06.2007 № 55, оспорюваним договором нерухоме майно між сторонами було розділено на два самостійних об`єкта без присвоєння окремих поштових номерів, у договорі не зазначено документ, який підтверджує право власності (користування) земельною ділянкою, отже не відбулось пропорційного розподілу прав на земельну ділянку.

Статтею 355 ЦК України визначено, що майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.

За змістом ст. 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Суб`єктами права спільної часткової власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади.

Статтею 367 ЦК України передбачено, що майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділене в натурі між співвласниками за домовленістю між ними. У разі поділу спільного майна між співвласниками право спільної часткової власності на нього припиняється. Договір про поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Відповідно до ст. 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Статтею 74 ГПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Згідно з ст. 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

В силу ст. 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Статтями 78, 79 ГПК України визначено, що достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

При цьому, слід зазначити, що доказування полягає не лише в поданні особами доказів, а й у доведенні їх переконливості.

Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні" визначено систему та гарантії місцевого самоврядування в Україні, засади організації та діяльності, правового статусу і відповідальності органів та посадових осіб місцевого самоврядування.

Частиною 1 ст. 2 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" встановлено, що місцеве самоврядування в Україні наділено повноваженнями вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Повноваження сільських, селищних, міських рад та їх виконавчих органів, зокрема, в галузі житлово-комунального господарства, визначено у статі 30 цього Закону.

Так, відповідно до підпункту 10 пункту "б" ст. 30 вказаного Закону делегованими повноваженнями виконавчих органів сільських, селищних, міських рад, зокрема, є облік відповідно до закону об`єктів нерухомого майна незалежно від форм власності.

Порядок присвоєння органами місцевого самоврядування поштових адрес врегульовано нормативно - правовими актами місцевого значення.

З метою створення умов для реалізації та захисту майнових та особистих немайнових прав фізичних та юридичних осіб, прав та інтересів територіальної громади, виконавчим комітетом Одеської міської ради було прийнято рішення "Про затвердження Положення про Адресний реєстр міста Одеси" від 28.07.2009 р. N 809 (далі - Положення).

Відповідно до пункту 1.1 зазначеного Положення адресний реєстр міста Одеси (далі - Адресний реєстр) - це електронна база даних, яка містить відомості про адреси об`єктів нерухомого майна (далі - адреси), розташованих на території міста Одеси.

Згідно з п. 1.2 Положення держателем Адресного реєстру є юридичний департамент Одеської міської ради, який розробляє організаційні, методологічні принципи ведення Адресного реєстру та забезпечує його функціонування, координує діяльність виконавчих органів Одеської міської ради, комунальних підприємств, установ та організацій з питань ведення Адресного реєстру.

Інструкцією щодо проведення поділу, виділу та розрахунку часток об`єктів нерухомого майна, затвердженою наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 18.06.2007 року № 55, передбачено, що об`єкти нерухомого майна, які підлягають технічній інвентаризації відповідно до Інструкції про порядок проведення технічної інвентаризації об`єктів нерухомого майна, затвердженої наказом Держбуду України від 24.05.2001 N 127, а також єдині майнові комплекси, що належать на праві власності і розташовані на одній земельній ділянці, можуть бути поділені на самостійні об`єкти нерухомого майна.

Поділ та виділ частки в натурі здійснюється відповідно до законодавства з наданням Висновку щодо технічної можливості поділу об`єкта нерухомого майна або Висновку щодо технічної можливості виділу в натурі частки з об`єкта нерухомого майна. (п. 1.2 Інструкції).

Поділ на самостійні об`єкти нерухомого майна провадиться відповідно до законодавства з наданням кожному об`єкту поштової адреси (п. 2.2 Інструкції).

Аналіз змісту вказаних норм права дає суду підстави вважати, що присвоєння нової поштової адреси можливе лише після поділу або виділу частини нерухомого майна в натурі, або новоствореному об`єкту нерухомості і підставою для отримання нової поштової адреси є результат такого поділу, виділу або визнання права власності на новостворене майно.

Відповідно до пунктів 4.1-4.5 Положення про Адресний реєстр м. Одеси, в редакції чинній на момент виникнення спірних відносин, Держатель визначає уповноважену посадову особу, яка відповідає за виготовлення довідок з Адресного реєстру з використанням спеціальних бланків документів, виготовлених типографським способом, та завіряє їх своїм підписом та печаткою. Довідка виготовляється у двох примірниках, один з яких видається заявникові, а другий залишається у справі Держателя. Виготовлення довідок з Адресного реєстру здійснюється Адміністратором у термін десять робочих днів. За послуги з ведення Адресного реєстру стягується плата згідно з тарифами, затвердженими виконавчим комітетом Одеської міської ради. Видача довідки здійснюється після підтвердження замовником факту оплати послуг з ведення Адресного реєстру згідно зі встановленими тарифами. На підставі довідки з Адресного реєстру міста Одеси районні адміністрації за заявою власника (наймача, балансоутримувача) об`єкта видають розпорядження про надання або зміну адреси протягом десяти робочих днів після отримання заяви, довідки, документів, що відповідно до законодавства посвідчують майнові права на об`єкт, та документів, які підтверджують особу заявника. Розпорядження районної адміністрації - це документ, що підтверджує присвоєння об`єкту нерухомого майна адреси. Районним адміністраціям забороняється видавати розпорядження про надання або зміну адреси у разі, якщо власник (наймач, балансоутримувач) не виконав зобов`язань зі сплати пайової участі замовника у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста Одеси у передбачених законодавством випадках, що підтверджується довідкою з управління капітального будівництва Одеської міської ради, виданою відповідно до п. п. 3.8 Положення. Районні адміністрації протягом трьох робочих днів після видання розпорядження про надання або зміну адреси надсилають Держателю повідомлення, передбачене пунктом 3.9 цього Положення, з копією відповідного розпорядження.

Отже при отриманні документів, визначених п. 4.4 Положення, районні адміністрації зобов`язані у строк протягом 10 робочих днів з дня отримання заяви видати розпорядження про надання адреси.

Таким чином, вирішення питання щодо надання поштової адреси об`єктам нерухомого майна в м. Одесі належить до повноважень районних адміністрацій м. Одеси, що реалізуються ними у спосіб видання відповідного розпорядження.

Судом установлено, що 10.02.2011 виконавчим комітетом Одеської міської ради на підставі спірного договору про поділ в натурі нерухомого майна позивачеві було видано свідоцтво про право власності на нежитлові будівлі серії САЕ № 073434, котрим посвідчено, що об`єкт нерухомого майна, який розташований за адресою: м. Одеса, Ленінградське шосе, 5, в цілому дійсно належать ТОВ Світ Плюс 2010 на праві приватної власності, і на підставі вказаного свідоцтва, право власності ТОВ Світ Плюс 2010 на зазначене нерухоме майно було зареєстровано в установленому законом порядку.

Належних доказів, які б свідчили про те, що позивач в установленому Положенням про Адресний реєстр міста Одеси порядку звертався до відповідної районної адміністрації м. Одеси з заявою щодо надання або зміни адреси об`єкту нерухомого майна, що належить йому на праві власності, позивачем до суду не подано і таких доказів в матеріалах справи не міститься.

Як вбачається із змісту п. 1 оспорюваного договору, його умовами сторони встановили, що ЗАТ Одеський завод оздоблювальних матеріалів та ЗАТ Світ Плюс є співвласниками нежитлових будівель, що розташовані за адресою: місто Одеса, Ленінградське шосе, буд. 5. На земельній ділянці площею 33913 кв.м. за фактичним користуванням, розташовані нежитлові будівлі загальною площею - 23964,7 кв.м.

ЗАТ Одеський завод оздоблювальних матеріалів належать на праві приватної спільної часткової власності - 9/10 частин нежитлових будівель на підставі свідоцтва САА № 433516 про право власності виданого виконавчим комітетом Одеської міської ради 09.06.2006 року.

ЗАТ Світ Плюс належать на праві приватної спільної часткової власності -1/10 частина нежитлових будівель на підставі свідоцтва САА № 444894 про право власності виданого виконавчим комітетом Одеської міської ради 09.06.2006 року.

Отже, у вказаному договорі зазначено, що земельна ділянка площею 33913 кв.м., на якій розташовані нежитлові будівлі загальною площею 23964,7 кв.м., перебуває у фактичному користуванні сторін.

Судом установлено, що на підставі Державного акту на право постійного користування землею, виданого 30.12.1997 року виконавчим комітетом Одеської міської ради, Акціонерному товариству закритого типу "Одеський завод оздоблювальних матеріалів" відповідно до рішень виконкому від 28.10.1995 № 441 та від 27.09.1997 № 608 було передано земельну ділянку площею 3,3550 га в межах згідно з планом землекористування, в м. Одесі, Ленінградське шосе, 5, під основне виробництво заводу оздоблювальних матеріалів. Вказаний Державний акт позивачем не оскаржувався та був чинним до моменту поділу вищезазначеної земельної ділянки.

Таким чином, до моменту поділу, а згодом і викупу відповідачем земельної ділянки за адресою: м. Одеса, Ленінградське шосе, 5 за договором купівлі-продажу від 18.11.2016, вказана земельна ділянка належала територіальній громаді м. Одеси в особі Одеської міської ради та була у постійному користуванні відповідача на підставі вищевказаного Державного акту на право постійного користування землею, а тому і жодних прав на неї саме в процесі поділу нежитлових приміщень у позивача не було.

Разом з тим, статтею 377 ЦК України, в редакції чинній на момент укладення спірного договору, передбачено, що до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором.

Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування. Якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, то у разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування.

При цьому колегія суддів враховує, що оспорюваний позивачем договір про поділ нерухомого майна в натурі та припинення спільної часткової власності було укладено сторонами у травні 2008 року, а позивач звернувся до господарського суду з даним позовом про визнання даного договору недійсним у травні 2019 року, тобто через 11 років. Водночас, оспорюваний позивачем договір фактично був виконаний сторонами і на підставі даного договору позивач 10.02.2011 року отримав від виконкому Одеської міськради свідоцтво про право власності на нежитлові будівлі визначені у цьому договорі і зареєстрував у встановленому законом порядку своє право власності на це нерухоме майно, а відповідач також 05.11.2014 року зареєстрував своє право власності на визначене у цьому договорі нерухоме майно, і відсутність у спірному договорі окремих поштових номерів та вказівки на документ, що підтверджує право власності (користування) земельною ділянкою, не стало перешкодою для сторін у реалізації вказаних прав.

Також суд апеляційної інстанції зазначає, що висновок № 021/17 будівельно-технічного експертного дослідження від 27.12.2017, складений ТОВ Центр судових інженерно-технічних експертиз та архітектури на замовлення позивача та поданий останнім суду у підтвердження пред`явлених вимог, не може бути визнаний належним та допустимим доказом, з огляду на наступне.

Так, статтею 101 ГПК України передбачено можливість проведення експертизи на замовлення учасників справи.

Частиною 6 ст. 101 ГПК України визначено, що експерт, який склав висновок за зверненням учасника справи, має ті самі права та обов`язки, що і експерт, який здійснює експертизу на підставі ухвали суду. Згідно з ч. 5 ст. 101 ГПК України у висновку експерта повинно бути зазначено, що висновок підготовлено для подання до суду та що експерт обізнаний про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок.

Разом з тим, у висновку № 021/17 будівельно-технічного експертного дослідження від 27.12.2017, складеному ТОВ Центр судових інженерно-технічних експертиз та архітектури , не зазначено, що експерт обізнаний про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок та те, що висновок підготовлено для подання до суду.

Відповідно до ст. 77 ГПК України докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

За таких встановлених судом апеляційної інстанції обставин, відсутні підстави вважати, що зміст оспорюваного позивачем договору суперечить чинному законодавству, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Крім того, як вбачається зі змісту позовної заяви, підставами для визнання оспорюваного договору недійсним позивач вказує те, що відповідно до п. 4 ст. 5 Закону України Про нотаріат , приватний нотаріус встановивши, що наданий їй висновок щодо технічної можливості поділу об`єкту нерухомого майна, розташованого за адресою: м. Одеса, Ленінградське шосе, 5, суперечить Інструкції - була зобов`язана відмовити у вчиненні нотаріальної дії. Згідно з п. 1 ст. 49 вказаного Закону приватний нотаріус не мала правових підстав для посвідчення спірного договору, оскільки це порушує вимоги Інструкції, отже вчинення такої дії суперечить законодавству.

Разом з тим, відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 ЦК України.

Приписами ст. 203 ЦК України встановлено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема визначено: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин може бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Отже, виходячи з аналізу вищенаведених положень цивільних законодавства, визнання договору недійсним з підстав порушення нотаріусом вимоги Інструкції при посвідченні правочину не ґрунтується на жодній з підстав недійсності правочину, передбачених ЦК України.

Відповідно до приписів ч. 2 ст. 209 ЦК України, нотаріальне посвідчення правочину здійснюється нотаріусом або іншою посадовою особою, яка відповідно до закону має право на вчинення такої нотаріальної дії, шляхом вчинення на документі, в якому викладено текст правочину, посвідчувального напису.

Положеннями ч.1 ст. 3 Закону України Про нотаріат визначено, що нотаріус - це уповноважена державою фізична особа, яка здійснює нотаріальну діяльність у державній нотаріальній конторі, державному нотаріальному архіві або незалежну професійну нотаріальну діяльність, зокрема посвідчує права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняє інші нотаріальні дії, передбачені законом, з метою надання їм юридичної вірогідності.

В той же час, як вже зазначалося вище, умовою визнання договору недійсним є недодержання саме стороною (сторонами) вимог, встановлених ч.ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦК України.

Зважаючи на викладене, а також те, що приватний нотаріус Алексєєва О.В. не є та не могла бути стороною спірного договору, посилання позивача на допущені нотаріусом порушення вимог п. 4 ст. 5, п. 1 ст. 49 Закону України Про нотаріат не можуть бути підставою для визнання договору недійсним з підстав, передбачених ч. 1 ст. 215 ЦК України, в той час як встановлення таких порушень може лише слугувати підставою для професійної відповідальності нотаріуса.

Також колегія суддів враховує наступне.

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Згідно з частиною 1 статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Частиною 2 статті 4 ГПК України передбачено, що юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього Кодексу. Позивачами є особи, які подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. (частини 1, 2 статті 45 ГПК України).

Відповідно до частини 1 статті 162 ГПК України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.

Реалізуючи передбачене ст. 64 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.

Як вказувалося вище, предметом даного спору є вимога позивача визнати недійсним договір про поділ нерухомого майна в натурі та припинення спільної часткової власності на підставі ст.ст. 203, 215 ЦК України, яка обґрунтована тим, що оспорюваний позивачем договір не відповідає вимогам чинного законодавства.

Відповідно до норм статей 215, 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути пред`явлена однією зі сторін правочину або заінтересованою стороною, права яких були порушені укладенням спірного правочину.

Заінтересованою особою є будь-яка особа, яка має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі.

Отже, крім учасників правочину (сторін за договором), а в передбачених законом випадках - прокурора, державних та інших органів, позивачем у справі може бути будь-яке підприємство, установа, організація, а також фізична особа, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує цей правочин.

Отже, виходячи із наведених приписів, позивач, звертаючись до суду із даним позовом та вимагаючи визнати недійсним договір про поділ нерухомого майна в натурі та припинення спільної часткової власності, зобов`язаний довести, яким чином оспорюваний ним договір порушує (зачіпає) його права та законні інтереси, а суд, в свою чергу, перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, і в залежності від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача.

Тобто, порушення або оспорювання прав та інтересів особи, яка звертається до суду за їх захистом, є обов`язковими; обов`язком позивача, відповідно до ст. 74 ГПК України є доведення/підтвердження/ в установленому законом порядку наявності факту порушення або оспорювання його прав та інтересів.

Разом з тим, як свідчить правовий аналіз матеріалів справи, позивач не зазначив чим саме порушуються його права наявністю оспорюваного ним договору про поділ нерухомого майна в натурі та припинення спільної часткової власності, та не обґрунтував, у зв`язку з чим він звернувся з позовом у даній справі, а лише стверджує про невідповідність оспорюваного ним договору нормам цивільного законодавства. Не зміг цього пояснити і представник позивача у судовому засіданні в суді апеляційної інстанції.

Однак, уявлення позивача про невідповідність оспорюваного договору нормам чинного законодавства за відсутності при цьому порушень прав та інтересів позивача, не є підставою для визнання такого договору недійсним в судовому порядку, оскільки, відповідно до ст. 2 Закону України "Про судоустрій та статус суддів" завданням суду є саме захист порушених або оспорюваних прав та інтересів особи.

Таким чином, оскільки позивачем згідно з вимогами ст. 74 ГПК України не доведено наявності підстав, передбачених ст. ст. 203 ЦК України, 215 ЦК України для визнання оспорюваного договору недійсним, то, за таких обставин, господарський суд першої інстанції правомірно відмовив у задоволенні позову.

Щодо заяви відповідача про пропущення позивачем строків позовної давності, колегія суддів зазначає наступне.

Виходячи з вимог ст. 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем. А отже, відмова в задоволенні позову у зв`язку з відсутністю порушеного права не потребує зазначення у рішенні суду висновку щодо вирішення питання спливу позовної давності як додаткової підстави для відмови в задоволенні позову.

За змістом статті 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Згідно зі статтею 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини , суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права.

ЄСПЛ у рішенні від 10 лютого 2010 року у справі Серявін та інші проти України зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоч пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може різнитися залежно від характеру рішення. У справі Трофимчук проти України ЄСПЛ також зазначив, що хоч пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не можна розуміти як вимогу детально відповідати на кожен довід. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у контексті конкретних обставин справи.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справах Пономарьов проти України , Устименко проти України , Рябих проти Російської Федерації , Нелюбін проти Російської Федерації ) повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Повноваження вищих судів мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного й обов`язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення.

Неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального права чи порушення норм процесуального права при вирішенні даного спору по суті, судом апеляційної інстанції не встановлено, а тому доводи скаржника в цій частині не приймаються до уваги.

Інші доводи скаржника, що викладені в апеляційній скарзі, не заслуговують на увагу, оскільки з урахуванням всіх обставин даної справи, встановлених судом, не впливають на правильність вирішення спору по суті.

З урахуванням наведених правових положень та встановлених обставин даної справи, колегія суддів вважає доводи викладені скаржником в апеляційній скарзі необґрунтованими, оскільки вони спростовуються зібраними по справі доказами та не відповідають вимогам закону, що регулює спірні правовідносини. За таких обставин колегія суддів не знаходить законних підстав для повного чи часткового задоволення вимог апеляційної скарги.

Враховуючи вищевикладене колегія суддів приходить до висновку, що підстави для скасування правильного рішення місцевого суду відсутні.

З огляду на те, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає то в порядку ст. 129 ГПК України судові витрати зі сплати судового збору за подання та розгляд апеляційної скарги в сумі 2881,50 грн. покладаються на скаржника.

Керуючись ст.ст. 253, 269, 270, 275, 276, 281-284 ГПК України, Південно-західний апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

Рішення господарського суду Одеської області від 10 жовтня 2019 року у справі № 916/1252/19 залишити без змін, а апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Світ Плюс 2010" - без задоволення.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повна постанова складена 28.02.2020.

Головуючий суддя: Бєляновський В.В.

Судді: Мишкіна М.А.

Філінюк І.Г.