Рішення

від 20.02.2020 по справі 922/3552/19

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під`їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,

тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"21" лютого 2020 р.м. ХарківСправа № 922/3552/19

Господарський суд Харківської області у складі:

судді Шарко Л.В.

при секретарі судового засідання Васильєвій Л.О.

розглянувши в порядку загального позовного провадження справу

за позовом ФОП Сартинського Олексія Анатолійовича, м. Буча до ФОП Неходи Віталія Миколайовича, м. Ізюм 3-я особа , яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - ФОП Жидков Анатолій Юрійович, м. Ізюм про визнання недійсним правочину за участю представників:

позивача - Гур`єв А.А. (адвокат), ордер серії ХВ № 1813 від 12.03.19р.;

відповідача - Мица Ю.В. (адвокат), ордер серії АХ № 1006885 від 09.01.20р.;

3-ї особи - не з`явився.

ВСТАНОВИВ:

ФОП Сартинський Олексій Анатолійович, м. Буча звернувся до господарcького суду Харківської області з позовною заявою, в якій просить визнати недійним укладений з ФОП Неходою Віталієм Миколайовичем, м. Ізюм Договір, укладений в усній формі, за яким позивач зобов`язався розробити та забезпечити впровадження у діяльність відповідача комплексного програмного продукту - системи обліку господарської (торгової) діяльності на базі платформи "1С:Підприємство".

Судові витрати просить покласти на відповідача.

Ухвалою суду від 07.11.19р. прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження. Підготовче засідання призначено на "02" грудня 2019 р. об 11:00 год. Залучено до участі у справі в якості 3-ї особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - ФОП Жидкова А.Ю.

Протокольною ухвалою від 02.12.19р. відкладено підготовче засідання на 23 грудня 2019 року о 14:00 год.

Ухвалою суду від 23.12.19р. продовжено строк підготовчого провадження на 30 днів по 05.02.20р. Підготовче засідання відкладено на "22" січня 2020 р. о 10:00 год.

21.01.20р. від представника позивача надійшли письмові пояснення по справ, які долучено судом до матеріалів справи.

22.01.20р. від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, який долучено судом до матеріалів справи.

Підготовче засідання 22.01.20р. у справі №922/3552/19 було відкладено протокольною ухвалою суду до 05.02.20р. 11:00 год., яка занесена до протоколу підготовчого засідання від 22.01.20р.

Від представника позивача надійшла відповідь на відзив (вх.№ 2763/20 від 04.02.20 року).

Ухвалою суду від 05.02.20р. закрито підготовче провадження по справі та призначено розгляд справи по суті в судовому засіданні на "21" лютого 2020 р. о 10:00 год.

Представник позивача в судовому засіданні 21.02.20р. підтримав позовні вимоги, просив суд позов задовольнити.

Представник відповідача в судовому засіданні 21.02.20р. проти позову заперечував в повному обсязі, просив суд в задоволенні позову відмовити.

Представник 3-ї особи в судове засідання 21.02.20р. не з`явився.

Враховуючи те, що одним з принципів судочинства є свобода в наданні сторонами суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, суд вважає, що господарським судом, в межах наданих ним повноважень, створені належні умови для надання сторонами доказів та здійснені всі необхідні дії щодо витребування додаткових доказів, та вважає за можливе розглянути справу за наявними у ній та додатково поданими на вимогу суду матеріалами та документами.

Розглянувши матеріали справи, повно та всебічно дослідивши обставини та докази на їх підтвердження, судом встановлено наступне.

Як вказує позивач у своїй позовній заяві, приблизно наприкiнцi квiтня 2016 року Позивач i Вiдповiдач дiйсно проводили переговори i досягли домовленостi щодо намiру виконання комплексу робiт з програмування. Оспорюваний договiр за своєю юридичною природою є договором пiдряду, адже вiн повнiстю вiдповiдає ознакам, викладеним у ст. 837 Цивiльного кодексу України, вiдповiдно до якої за договором пiдряду одна сторона (пiдрядник) зобов`язується на свiй ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов`язується прийняти та оплатити виконану роботу. Обставина досягнення домовленостi щодо виконання робiт нiколи не заперечувалася сторонами Оспорюваного договору, але жодної деталiзації змiсту договору у розумiннi ст. 628 ЦК України не вiдбувалося. Незважаючи на це, Позивач фактично виконав програмнi роботи, а Вiдповiдач їх частково оплатив. Суттєвою вадою домовленостi стало те, що вона мала виключно усну форму, адже це: з одного боку, суперечило вимогам цивiльного законодавства в частинi дотримання письмової форми правочину; з iншого боку, не дало змоги його змiсту вiдповiдати вимогам цивiльного законодавства в частинi визначення iстотних умов договору. Саме на цих аргументах сторона Позивача i будує позицiю захисту своїх прав та iнтересiв.

Позивач у своїй позовній заяві зазначає про те, що пiдставою недiйсностi правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, якi встановленi частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статтi 203 ЦК України, п.3 ч.1 ст.208 ЦК України, адже орієнтована ціна оспорюваного договору значно перевищувала двадцятикратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. Оспорюваний договір між Позивачем та Відповідачем не було викладено у формі єдиного документа (у тому числі електронного). Більш того, між сторонами договору під час його укладання не відбулося жодного обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо.

Позивач стверджує, що ані Позивачем, ані Відповідачем, а також рішенням вiд 25.04.2017 у справi № 922/1104/17, не визначено жодної конкретної умови та фактичної обставини щодо розробки та забезпечення впровадження у дiяльнiсть Вiдповiдача комплексного програмного продукту - системи облiку господарської (торгової) дiяльностi на базi платформи 1С:Пiдприсмство , тобто предмету оспорюваного договору. Не iдентифiкується, яка саме комп`ютерна програма буде створена на базi платформи 1С:Пiдприсмство ; якими будуть iї конфiгурацiї та функцiональнi властивостi; якими є критерiї придатностi використання створеної комп`ютерної програми та загальнi вимоги щодо якостi тощо.

Позивач в судовому засіданні 21.02.20р. зазначив про те, що жодним чином анi сторонами оспорюваного договору, анi рiшенням вiд 25.04.2017 у справi № 922/1104/17 не визначено строк оспорюваного договору та дати набрання ним чинностi. Фундаментальнi категорiї договiрного права просто вiдсутнi, що позбавляє нас можливостi iдентифiкувати, коли саме виникло зобов`язання сторiн; протягом якого строку воно iснувало; якi конкретнi термiни виконання пiдрядних робiт або їx окремих частин (етапiв); коли Вiдповiдач мав би здiйснити оплати; чи вiдбулося прострочення виконання зобов`язання Позивачем та/або Вiдповiдачем тощо.

Також, позивач під час судового засідання зазначив, що ціна договору не була погоджена сторонами.

Підсумовуючи вищенаведене, позивач зазначає, що очевидним i беззаперечним є факт, що сторони оспорюваного договору не виконали свого обов`язку щодо погодження предмету, цiни та строку дiї договору, чим порушили ч. 3 ст. 180 ГК України, ч.ч. 1, 2 ст. 631 та ч. 1 ст. 632 ЦК України, а вiдтак створили умови аби його змiст суперечив вимогам законодавства України, що є підставою для звернення з даним позовом до суду.

Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам, суд виходить з наступного.

Як встановлено судом та зазначено у Рiшенні господарського суду Харківської області від 25.04.2017р. по справі № 922/1104/17, між позивачем та відповідачем було укладено господарський договір у спрощеній формі, у порядку до ч.1 ст.181 ГК України, за яким Позивач зобов`язався розробити та забезпечити впровадження у діяльність Відповідача комплексного програмного продукту - системи обліку господарської (торгової) діяльності на базі платформи 1С :Підприємство .

Посилання позивача на те, що сторони оспорюваного договору не виконали свого обов`язку щодо погодження предмету, цiни та строку дiї договору, чим порушили ч. 3 ст. 180 ГК України, ч.ч. 1, 2 ст. 631 та ч. 1 ст. 632 ЦК України, судом не приймаються, з огляду на наступне.

Статтею 215 Цивільного кодексу України встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

У вищенаведеній статті визначаються загальні правові засади визнання правочину недійсним. Для цього має існувати відповідна правова підстава. Такою правовою підставою ЦК визнає факт недодержання однією стороною чи всіма сторонами вимог, встановлених частинами 1 - 3, 5, 6 ст. 203 ЦК України. Тобто порушення вимог закону, допущені стороною (сторонами) після укладення правочину, не можуть спричиняти його недійсність, а призводять до інших правових наслідків, передбачених законом.

Недійсність правочину може наступати лише за певні порушення закону. За ступенем недійсності правочину всі правочини поділяються на абсолютно недійсні з моменту їх вчинення (нікчемні) та відносно недійсні (оспорювані), які можуть бути визнані недійсними, але за певних умов.

Нікчемним (абсолютно недійсним) є той правочин, недійсність якого прямо передбачена законом. Відповідно до ч. 2 ст. 215 ЦК України, визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Сторони такого правочину не зобов`язані виконувати його умови, причому навіть і тоді, коли суд не визнає його недійсним.

Водночас ЦК України передбачає можливість визнання деяких нікчемних правочинів недійсними (ч. 2 ст. 218, ч. 2 ст. 219, ч. 2 ст. 220, ч. 2 ст. 224) за підставами, визначеними в ЦК.

Оспорюваними є правочини, які ЦК не визнає в імперативній формі недійсними, а лише допускає можливість визнання їх недійсними в судовому порядку за вимогою однієї зі сторін або іншої заінтересованої особи.

Підстави недійсності правочинів передбачають також інші закони України.

Відповідно до ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Правочин має вчинятися у формі, установленій законом.

Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Будь-який правочин має набути чинності, тобто набрати юридичної сили. Для цього він має відповідати вимогам, встановленим законом. У ст. 203 ЦК України перераховані лише загальні вимоги до чинності правочину, що стосуються правомірності його змісту, дієздатності сторін, волевиявлення сторін, форми укладеного правочину, реальності передбачуваних правових наслідків, дотримання батьками прав та інтересів їх малолітніх, неповнолітніх та непрацездатних дітей. Тобто, щоб правочин вважався чинним, а відповідно і правомірним, при його вчиненні мають бути дотримані такі умови як: законність змісту правочину; наявність у сторін (сторони) необхідного обсягу дієздатності; наявність об`єктивно вираженого волевиявлення учасника правочину та його відповідність внутрішній волі учасника правочину; відповідність форми вчиненого правочину вимогам закону; спрямованість волі учасників правочину на реальне досягнення обумовленого ним юридичного результату; відсутність спрямованості у вчинюваному батьками правочині на порушення прав та інтересів їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. У разі недотримання перерахованих вимог правочин є недійсним або може бути визнаний недійсним у порядку, встановленому цим Кодексом.

Зміст правочину (його умови) насамперед не повинен суперечити вимогам як Цивільного кодексу України, так і інших актів цивільного законодавства.

Отже, зміст правочинів, відповідно до п. 1 ст. 203 ЦК України, не повинен порушувати положень як законів, так і інших нормативно-правових актів, прийнятих на основі Конституції України.

У постанові Пленуму Вищого господарського суду України Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними від 29.05.2013 №11 роз`яснено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення).

Як свідчать матеріали справи, рiшенням господарського суду Харківської області від 25.04.2017р. по справі № 922/1104/17 залишено без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 27.07.2017р. та постановою Вищого господарського суду України від 05.12.2017р., яким було розірвано між Позивачем та Відповідачем укладений господарський договір у спрощеній формі, у порядку до ч.1 ст.181 ГК України, за яким Позивач зобов`язався розробити та забезпечити впровадження у діяльність Відповідача комплексного програмного продукту - системи обліку господарської (торгової) діяльності на базі платформи 1С :Підприємство .

Таким чином, факт встановлення правовідносин за даним Договором, так і факт часткового їх виконання Позивачем встановлено наведеними вище рішеннями Господарського суду Харківської області.

Відповідно до ч. 4 ст. 75 ГПК України, обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до п. 12 постанови Пленуму Верховного суду від 06.11.2009 № 9 Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними порушення вимог закону щодо укладення правочину в письмовій формі є підставою для визнання його недійсним лише в разі, коли це прямо передбачено законом, зокрема статтями 547, 719, 981, 1055, 1059, 1107, 1118 ЦК тощо.

Таким чином суд доходить висновку, що даний договір є договором підряду, то укладення його не у письмовій формі у вигляді єдиного документа не може вважатися підставою для визнання такого договору недійсним.

Як зазначалося вище, Позивач просить суд визнати недійсним правочин. Водночас, Позивачем не надано жодних доказів на підтвердження наявності у правовідносинах сторін будь-якої однієї з вказаних підстав недійсності правочину.

Зважаючи на викладене, позовні вимоги Фізичної особи - підприємця Сартинського Олексія Анатолійовича, не підлягають задоволенню.

Вирішуючи питання розподілу судових витрат суд зазначає наступне.

У відповідності до ч. ч. 1, 3 ст. 123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати:

1) на професійну правничу допомогу;

2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи;

3) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів;

4) пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Пунктами 2 ч. 1 та п. 2 ч. 4 ст. 129 ГПК України передбачено, що судовий збір покладається: у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: у разі відмови в позові - на позивача.

Таким чином судові витрати, а саме судовий збір та витрати на професійну правничу допомогу, покладаються на позивачем в повному обсязі.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 6, 8, 19, 124, 129 Конституції України; ст.ст. 203, 208, 215, 218-220, 224, 627,631,632 Цивільного кодексу України; ст.ст. 180 Господарського кодексу України; ст.ст. 1, 2, 4, 5, 12, 13, 14, 15, 73, 74, 129, 232, 233, 236, 237, 238, 240, 241, 256, 257, 259 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

1. В задоволенні позову відмовити повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення двадцятиденного строку для оскарження. Зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Згідно ст.257 ГПК України, апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції, або до суду першої інстанції відповідно до п.17.5 Перехідних положень ГПК України.

Повний текст рішення складено та підписано 02.03.20р.

Суддя Л.В. Шарко