Постанова

від 02.03.2020 по справі 910/6311/19

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"03" березня 2020 р. Справа№ 910/6311/19

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Дикунської С.Я.

суддів: Станіка С.Р.

Пономаренка Є.Ю.

секретар судового засідання Кубей В.І.

за участю представників сторін згідно протоколу судового засідання

розглянувши матеріали апеляційної скарги Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України

на рішення Господарського суду міста Києва

від 20.09.2019 (повний текст складено 04.10.2019)

у справі №910/6311/19 (суддя Смирнова Ю.М.)

за позовом Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія

«Альфа Страхування»

до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача ОСОБА_1

про стягнення 550 865,26 грн.

В С Т А Н О В И В:

Приватне акціонерне товариство «Страхова компанія «Альфа Страхування» (далі ПрАТ «СК «Альфа Страхування», позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України (далі Військова частина НОМЕР_1 , відповідач) про стягнення 550 865,26 грн. В обґрунтування своїх вимог зазначило, що на підставі Договору добровільного страхування ризиків, пов`язаних з експлуатацією наземного транспортного засобу №046.1476470.706 від 08.02.2018 внаслідок настання страхової події ДТП позивачем виплачено страхове відшкодування власнику автомобіля Audi, державний номер НОМЕР_2 , відтак відповідно до положень ст.27 Закону України «Про страхування» та ст. 993 ЦК України отримано право вимоги до особи, відповідальної за завдану шкоду, адже ДТП сталася з вини працівника Військової частини НОМЕР_1 , який керував автомобілем Volkswagen, державний номер НОМЕР_3 , та в момент ДТП знаходився при виконанні своїх трудових обов`язків у відповідача. Враховуючи недостатність страхового відшкодування за Договором обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, для повного відшкодування завданої шкоди, позивач, посилаючись на положення ст.ст. 1172, 1194 ЦК України вказував на обов`язок відповідача з відшкодування шкоди в розмірі 550 865,26 грн.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 28.05.2019 залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - ОСОБА_1 (далі ОСОБА_1 , третя особа).

Заперечуючи проти позову, відповідач подав відзив на позовну заяву, в якому стверджував, що ОСОБА_1 не є працівником відповідача, а перебуває у відповідача на військовій службі за контрактом, що виключає обов`язок відповідача згідно ч. 1 ст. 1172 ЦК України відшкодовувати шкоду позивачу, й на відповідача в даному випадку не поширюється обов`язок, визначений ст.1194 ЦК України. За твердженнями відповідача, згідно наданого позивачем Договору добровільного страхування ризиків, пов`язаних з експлуатацією наземного транспортного засобу №046.14764770.076 від 08.02.2018 страхувальником за договором є ТОВ «Терапластпак», хоча його текст скріплений печаткою ТОВ «Тарапластпак». Крім цього, відповідач ставить під сумнів відповідність поданої позивачем паперової копії оригіналу електронного доказу у вигляді платіжного доручення №32283 від 28.12.2018.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 20.09.2019 у справі №910/6311/19 позов задоволено повністю. Стягнуто з Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України на користь ПрАТ «СК «Альфа Страхування» суму збитків у розмірі 550 865,26 грн. та судовий збір у розмірі 8 262,98 грн.

Не погоджуючись із згаданим рішенням, Військова частина НОМЕР_1 оскаржила його в апеляційному порядку, просила скасувати повністю та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог відмовити повністю. В обґрунтування своїх вимог зазначило, що оскаржуване рішення ухвалено за неповного з`ясування обставин, що мають значення для справи, з порушенням норм матеріального та процесуального права. За твердженнями апелянта, суд першої інстанції дійшов необґрунтованого висновку, що відповідач, заперечуючи проти виконання третьою особою своїх службових обов`язків в момент ДТП, не надав суду жодних доказів на підтвердження використання 30.10.2018 транспортного засобу третьою особою не під час виконання службових обов`язків. На думку апелянта, його правова позиція у справі навпаки полягає в тому, що саме представник позивача разом з позовною заявою від 26.04.2019 не подав до суду першої інстанції належні, допустимі, достовірні та достатні докази в розумінні приписів чинного ГПК України, оцінюючи які, суд першої інстанції можливо міг би встановити ті обставини, на які представник позивача посилався як на підставу своїх вимог. На переконання апелянта, ухвалюючи оскаржуване рішення, місцевий господарський суд послався на докази, які є недопустимими, адже всі надані позивачем разом з позовною заявою від 26.04.2019 паперові копії письмових та електронних доказів, які увійшли з основу оскаржуваного рішення, не засвідчені у визначеному законодавством порядку, оскільки містять факсимільне відтворення підпису представника позивача, а не його особистий підпис, зроблений власноруч. За твердженнями апелянта, з наявної в матеріалах справи довіреності позивача № 375 від 15.11.2018 вбачається право адвоката Лук`янчука А.В. засвідчувати вірність копій документів, оригіналами яких володіє позивач, однак не передбачено право при вчиненні правочинів в інтересах позивача на використання факсимільного відтворення підпису або іншого аналога власноручного підпису. Крім цього, паперова копія електронного доказу у вигляді платіжного доручення № 32283 від 28.12.2018, яка була подана представником позивача до суду 11.07.2019 разом з відповіддю на відзив відповідача, та яка також увійшла в основу оскаржуваного рішення, також є неналежним та недопустимим доказом, адже не засвідчена в передбаченому законом порядку, зокрема, не містить відмітки про засвідчення копії документа, яка складається зі слів «Згідно з оригіналом», назви посади, особистого підпису особи, яка засвідчує копію, її ініціалів та прізвища, дати засвідчення копії». При цьому, позивач в супереч вимог чинного законодавства так і не зазначив, де знаходиться оригінал такого доказу. Апелянт також наполягав, що вищезгадане платіжне доручення не містить відомостей про дату виконання чи про дату проведення коштів обслуговуючим банком позивача, відповідно не встановлює факту списання коштів з рахунку позивача та зарахування цих коштів. Відповідно, позивачем взагалі не доведено наявності понесених ним збитків, на які він посилався як на підставу своїх позовних вимог, відтак у нього відсутнє право вимоги, визначене ст. 993 ЦК України та ст. 27 Закону України «Про страхування». Крім цього апелянт зазначив про безпідставне прийняття судом першої інстанції інших наданих позивачем доказів, які вже були засвідчені особистим підписом представника позивача, а також необґрунтованість висновків місцевого суду щодо наявної в письмових та електронних доказах помилки - технічної (опечатки), що не вплинуло на повноту з`ясування ним обставин, які мають значення для справи.

В судове засідання апеляційної інстанції 03.03.2020 з`явились представники позивача та відповідача, третя особа не з`явилась, хоча про дату, час та місце розгляду справи повідомлялась належним чином шляхом направлення на її адресу відповідної узвали суду про відкладення розгляду справи, про причини своєї неявки апеляційний суд не повідомила, клопотань про відкладення розгляду справи не надіслала, відтак апеляційний суд вважав за можливе справу розглядати за відсутності третьої особи за наявними у справі матеріалами.

Представник відповідача в даному судовому засідання надав пояснення, в яких підтримав свою апеляційну скаргу, просив її задовольнити за наведених в ній підстав, оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове про відмову в задоволенні позову.

Представник позивача в даному судовому засідання надав пояснення, в яких заперечив доводи апеляційної скарги, просив не брати їх до уваги, оскаржуване рішення як законне та обґрунтоване залишити без змін.

Заслухавши пояснення представників сторін, розглянувши наявні матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши юридичну оцінку фактичних обставин даної господарської справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

Як встановлено матеріалами справи, 08.02.2018 між ПрАТ «СК «Альфа Страхування» (позивач, страховик за договором) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Тарапластпак» (страхувальник за договором) укладено Договір добровільного страхування ризиків, пов`язаних з експлуатацією наземного транспортного засобу №046.1476470.706 (далі Договір), об`єктом страхування за яким є майнові інтереси страхувальника, що не суперечать законодавству України, пов`язані з володінням, користуванням та розпорядженням майном, а саме: автомобілем Audi, державний номер НОМЕР_2 , на випадок настання страхових випадків, зокрема, пошкодження чи знищення транспортного засобу або його частин внаслідок ДТП.

Вигодонабувачем за вказаним Договором визначено ПАТ «Альфа-Банк».

30.10.2018 о 17 год. 00 хв. в місті Києві сталася ДТП, а саме: водій ОСОБА_1 , керуючи автомобілем Volkswagen, державний номер НОМЕР_3 , проїхав перехрестя бульвару Т.Шевченка та вулиці Дмитрівська на забороняючий сигнал світлофора та скоїв зіткнення з автомобілем Audi, державний номер НОМЕР_2 , внаслідок чого транспортні засоби отримали механічні пошкодження.

ДТП сталася в результаті порушення водієм ОСОБА_1 п. 12.1 Правил дорожнього руху, затверджених постановою Кабінету Міністрів України №1306 від 10.10.2001, що підтверджується постановою Шевченківського районного суду м. Києва від 04.12.2018 у справі №761/42834/18, згідно якої ОСОБА_1 визнано винним у скоєнні адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 124 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Відповідно до Звіту №33558 про оцінку колісного транспортного засобу від 06.11.2018, складеного суб`єктом оціночної діяльності Фізичною особою-підприємцем Цурпаленком Євгенієм Валентиновичем, копію якого позивачем долучено до матеріалів справи, значення коефіцієнта фізичного зносу деталей транспортного засобу автомобіля Audi, державний номер НОМЕР_2 , є таким, що дорівнює нулю, а вартість відновлювального ремонту транспортного засобу з урахуванням коефіцієнту фізичного зносу складає 814 033,45 грн.

Згідно наданого позивачем рахунку-фактури №КАК-00109 від 05.12.2018, виставленого виконавцем ремонтних робіт Фізичною особою-підприємцем Капраненко Лідією Іванівною, та ремонтної калькуляції до вказаного рахунку, вартість відновлювального ремонту автомобіля Audi, державний номер НОМЕР_2 , внаслідок його пошкодження в результаті ДТП склала 664 993,23 грн.

Матеріалами справи встановлено, що на підставі страхового акта №1264.206.18.01.01 від 21.12.2018, відповідно до розрахунку суми страхового відшкодування, визначеного згаданим актом, заяви страхувальника про настання страхового випадку та виплату страхового відшкодування, за погодженням з вигодонабувачем (лист №116005-150-61 від 20.12.2018) позивач, виконуючи свої зобов`язання за Договором, здійснив відшкодування завданої шкоди внаслідок ДТП шляхом перерахування коштів в сумі 648 865,26 грн. на рахунок виконавця ремонтних робіт Фізичної особи-підприємця Капраненко Лідії Іванівни, що підтверджується платіжним дорученням №32283 від 28.12.2018.

Заперечення відповідача (апелянта) з приводу наданого позивачем платіжного доручення, яке є паперовою копією електронного доказу, та відносно якого позивачем не зазначено про наявність у нього або іншої особи оригіналу цього електронного доказу, правомірно критично оцінено судом першої інстанції.

При цьому, відсутність на вказаній копії платіжного доручення відомостей про дату виконання чи про дату проведення коштів обслуговуючим банком позивача, жодним чином не спростовують факту перерахування позивачем цих коштів на підставі цього платіжного доручення, яке прийняте по системі IFOBS 28.12.2018, відтак подана позивачем копія платіжного доручення №32283 від 28.12.2018 вірно прийнята судом першої інстанції як допустимий доказ виплати страхового відшкодування за наслідками ДТП 30.10.2018. Відповідно доводи апелянта в цій частині як безпідставні та необґрунтовані не заслуговують на увагу.

З приводу тверджень відповідача (апелянта) про те, що згідно першого аркушу наданого позивачем до суду Договору добровільного страхування ризиків, пов`язаних з експлуатацією наземного транспортного засобу №046.14764770.076 від 08.02.2018 страхувальником за договором є ТОВ «Терапластпак», а не ТОВ «Тарапластпак», слід зазначити, що згідно наданих позивачем пояснень наведене є технічною помилкою (опискою) в назві страхувальника.

Крім цього, судом встановлено, що відповідно до ідентифікаційних даних страхувальника (код ЄДРПОУ - 40250113), ідентифікаційних даних транспортного засобу, що вказується в розділі 5 Договору страхування, згідно свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_4 , рахунку-фактури №КАК-00109 від 05.12.2018, заяви про настання страхового випадку та виплату страхового відшкодування від 31.10.2018, поданої уповноваженою особою ТОВ «Тарапластпак», листа вигодонабувача ПАТ «Альфа-Банк» №116005-150-61 від 20.12.2018 правовідносини, які виникли та виконувались між сторонами відповідно до умов згаданого Договору добровільного страхування ризиків, пов`язаних з експлуатацією наземного транспортного засобу №046.14764770.076 від 08.02.2018, виникли між страховиком ПрАТ «СК «Альфа Страхування» та страхувальником ТОВ «Тарапластпак» (ідентифікаційний код юридичної особи 40250113).

Таким чином, матеріалами справи підтверджується, що до позивача перейшло право вимоги в межах суми 648 865,26 грн. до особи, відповідальної за заподіяний збиток.

Як вище згадувалось, згідно постанови Шевченківського районного суду м. Києва від 04.12.2018 у справі №761/42834/18 транспортний засіб автомобіль Volkswagen, державний номер НОМЕР_3 , водієм якого спричинено ДТП, що потягнуло завдання шкоди власнику автомобіля Audi, державний номер НОМЕР_2 , знаходився під керуванням ОСОБА_1 .

Майнова шкода на підставі ч.1 ст.1166 ЦК України, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Джерелом підвищеної небезпеки згідно ч.ч. 1, 2 ст. 1187 ЦК України є діяльність, пов`язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб. Шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об`єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.

Відповідно до п.п. 1, 3 ч. 1 ст. 1188 ЦК України шкода, завдана внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки, відшкодовується на загальних підставах, а саме шкода, завдана одній особі з вини іншої особи, відшкодовується винною особою, а за наявності вини всіх осіб, діяльністю яких було завдано шкоди, розмір відшкодування визначається у відповідній частці залежно від обставин, що мають істотне значення.

Таким чином, за змістом вищенаведених норм, у відносинах між кількома володільцями джерел підвищеної небезпеки відповідальність будується на загальному принципі вини.

Вина особи, яка керувала автомобілем Volkswagen, державний номер НОМЕР_3 , встановлена в судовому порядку.

Матеріалами справи встановлено, що цивільно-правова відповідальність власника транспортного засобу за шкоду, заподіяну життю, здоров`ю, майну третіх осіб внаслідок експлуатації автомобіля Volkswagen, державний номер НОМЕР_3 , на момент ДТП була застрахована ПрАТ «Страхова компанія «Євроінс Україна» на підставі Договору обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів №АМ/2937347 з встановленим розміром страхової суми за шкоду, заподіяну майну 100 000,00 грн, франшизи 2 000,00 грн

Відповідно до п. 22.1 ст. 22 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» у разі настання страхового випадку страховик у межах страхових сум, зазначених у страховому полісі, відшкодовує у встановленому цим Законом порядку оцінену шкоду, заподіяну внаслідок дорожньо-транспортної пригоди життю, здоров`ю, майну третьої особи.

Положеннями ст. 29 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» передбачено, що в зв`язку з пошкодженням транспортного засобу відшкодовуються витрати, пов`язані з відновлювальним ремонтом транспортного засобу з урахуванням зносу, розрахованого у порядку, встановленому законодавством, включаючи витрати на усунення пошкоджень, зроблених навмисно з метою порятунку потерпілих внаслідок дорожньо-транспортної пригоди, з евакуацією транспортного засобу з місця дорожньо-транспортної пригоди до місця проживання того власника чи законного користувача транспортного засобу, який керував транспортним засобом у момент дорожньо-транспортної пригоди, чи до місця здійснення ремонту на території України. Якщо транспортний засіб необхідно, з поважних причин, помістити на стоянку, до розміру шкоди додаються також витрати на евакуацію транспортного засобу до стоянки та плата за послуги стоянки.

Звертаючись з даним позовом до суду, позивач зазначив, що враховуючи вартість відновлювального ремонту транспортного засобу, визначені Договором (полісом) №АМ/2937347 розміри лімітів відповідальності та франшизи, за наслідками ДТП ПрАТ «Страхова компанія «Євроінс Україна» було виплачено суму відшкодування в розмірі 98 000,00 грн. (100 000,00 грн. - 2 000,00 грн франшизи за Полісом). При цьому, враховуючи недостатність страхового відшкодування за Договором обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, для повного відшкодування завданої шкоди, позивач, посилаючись на положення ст.ст. 1172, 1194 ЦК України вказував на обов`язок відповідача з відшкодування шкоди в розмірі 550 865,26 грн.

З наявного у справі рахунку-фактури №КАК-00109 від 05.12.2018, виставленого виконавцем ремонтних робіт Фізичною особою-підприємцем Капраненко Лідією Іванівною, ремонтної калькуляції до цього рахунку, вбачається, що вартість відновлювального ремонту автомобіля Audi, державний номер НОМЕР_2 , внаслідок пошкодження транспортного засобу в результаті ДТП, склала 664 993,23 грн. й до позивача перейшло право вимоги до особи, відповідальної за заподіяний збиток, в межах суми 648 865,26 грн.

Випискою по особовому рахунку, сформованою Публічним акціонерним товариством Акціонерним банком «Укргазбанк», підтверджується, що 12.04.2019 ПрАТ«Страхова компанія «Євроінс Україна» виплачено позивачу суму відшкодування у розмірі 98 000,00 грн. за наслідками ДТП, що сталася 30.10.2018.

Таким чином, різниця між фактичним розміром шкоди, право вимоги щодо відшкодування якої перейшло до позивача, і сумою страхового відшкодування, виплаченого позивачу страховиком за договором обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, становить 550 865,26 грн.

Відповідно до ст. 1194 ЦК України особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов`язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням).

За приписами ч. 1 ст. 1172 ЦК України юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов`язків. Як визнається відповідачем, ОСОБА_1 перебував у відповідача на військовій службі за контрактом.

Військовослужбовці згідно ч. 9 ст.1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» особи, які проходять військову службу.

Національна гвардія України (ч. 1 ст. 1 Закону України «Про Національну гвардію України») є військовим формуванням з правоохоронними функціями, що входить до системи Міністерства внутрішніх справ України для виконання завдань із захисту та охорони життя, прав, свобод і законних інтересів громадян, суспільства і держави від злочинних та інших протиправних посягань, охорони громадського порядку та забезпечення громадської безпеки, а також у взаємодії з правоохоронними органами - із забезпечення державної безпеки і захисту державного кордону, припинення терористичної діяльності, діяльності незаконних воєнізованих або збройних формувань (груп), терористичних організацій, організованих груп та злочинних організацій.

Положеннями ст. 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» визначено, що військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.

Аналіз положень ст.ст. 1166, 1167, 1187, 1188 ЦК України свідчить про встановлення в цивільному праві України змішаної системи деліктів, до якої входить: по-перше, правило генерального делікту, відповідно до якого будь-яка шкода (в т.ч. моральна), завдана потерпілому неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала; по-друге, правило спеціальних деліктів, яке передбачає особливості відшкодування шкоди, завданої у певних спеціально обумовлених у законодавстві випадках (спеціальними суб`єктами, у спеціальний спосіб тощо).

Правило генерального делікту закріплено ст. 1166 ЦК України щодо майнової шкоди та ст. 1167 ЦК України щодо моральної шкоди.

Умовами застосування цих норм є завдання шкоди (майнової, моральної) неправомірними рішеннями, діями або бездіяльністю, наявність причинного зв`язку між цими діями (бездіяльністю) і шкодою та вина заподіювача.

За правилом генерального делікту відповідальність за завдання шкоди покладається на особу, яка цю шкоду завдала, тобто на безпосереднього заподіювача.

Положення ст. ст. 1187, 1188 ЦК України відносяться до спеціальних деліктів, які передбачають особливості суб`єктного складу відповідальних осіб (коли обов`язок відшкодування шкоди покладається не на безпосереднього заподіювача, а на іншу вказану у законі особу - власника джерела підвищеної небезпеки) та встановлюють покладення відповідальності за завдання шкоди незалежно від вини заподіювача.

За змістом ст. 1187 ЦК України встановлено особливого суб`єкта, відповідального за завдання шкоди джерелом підвищеної небезпеки, а згідно ч. 2 названої статті таким суб`єктом є особа, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об`єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.

Не є таким суб`єктом і не несе відповідальності перед потерпілим за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, особа, яка керує транспортним засобом у зв`язку з виконанням своїх трудових (службових) обов`язків на підставі трудового договору (контракту) із особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом.

Зазначений висновок узгоджується із приписами ч. 1 ст. 1172, ч. 2 ст. 1187 ЦК України.

Положення ч. 1 ст. 1188 ЦК України про застосування принципу вини у разі завдання шкоди внаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки не скасовує попереднього правила про відповідальність саме власника (володільця) джерела підвищеної небезпеки (ч. 2 ст. 1187 ЦК України).

В такому випадку обов`язок по відшкодуванню шкоди покладається на того власника (володільця) джерела підвищеної небезпеки, з вини водія якого завдана шкода, а не безпосередньо на винного водія.

Таким чином, аналіз зазначених норм права свідчить про те, що шкода, завдана внаслідок дорожньо-транспортної пригоди з вини водія, який на відповідній правовій підставі керував автомобілем, що належить роботодавцю, відшкодовується власником цього джерела підвищеної небезпеки, а не безпосередньо винним водієм.

Положення ст.ст. 1187, 1188 ЦК України є спеціальними по відношенню до ст. 1167 ЦК України, тому перевага у застосуванні має надаватися спеціальним нормам.

Під володільцем джерела підвищеної небезпеки розуміється юридична особа або громадянин, які здійснюють експлуатацію джерела підвищеної небезпеки в силу права власності, повного господарського відання, оперативного управління або з інших підстав. Власником джерела підвищеної небезпеки визнається тільки та особа, яка на відповідних правових підставах ним володіє.

З наданого позивачем листа Регіонального сервісного центру МВС в м. Києві від 24.07.2019 №31/26-451аз вбачається, що згідно даних Єдиного державного реєстру транспортних засобів, транспортний засіб марки Volkswagen Transporter, 2012 року випуску, чорного кольору, номер кузова НОМЕР_5 , 28.04.2016 було зареєстровано за Військовою частиною НОМЕР_1 й видано свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу від 12.04.2012 серії НОМЕР_6 та державний номерний знак НОМЕР_3 .

З приводу доводів відповідача про те, що відомості в оригіналі листа РЦС МВС в місті Києві від 24.07.2019 №31/26-451АЗ не узгоджуються між собою, а саме: не узгоджуються відомості про дату державної реєстрації за відповідачем автомобіля Volkswagen, державний номерний знак НОМЕР_7 , якою зазначено 28.04.2016, з датою видачі відповідачу свідоцтва про державну реєстрацію вказаного транспортного засобу, якою зазначено 12.04.2012, суд першої інстанції вірно зазначив, що згаданою довідкою підтверджується власне факт реєстрації за відповідачем транспортного засобу Volkswagen, державний номер НОМЕР_3 , а наведені в довідці дані щодо дати державної реєстрації автомобіля та дати свідоцтва про державну реєстрацію транспортного засобу, хоча і не узгоджуються між собою, але в будь-якому випадку передують даті ДТП. Жодних доказів на спростування інформації щодо реєстрації за відповідачем відповідного транспортного засобу матеріали справи не містять.

Оскільки Військова частина НОМЕР_1 знаходиться у складі Національної гвардії України і є юридичною особою, а транспортний засіб, на якому військовослужбовець ОСОБА_1 скоїв ДТП, зареєстрований за цією військовою частиною, відповідальність за шкоду, спричинену ОСОБА_1 , повинна нести військова частина, за якою зареєстровано джерело підвищеної небезпеки транспортний засіб Volkswagen, державний номер НОМЕР_3 .

Аналогічна правова позиція наведена у постанові Верховного Суду від 20.06.2018 у справі №426/5409/15-ц.

Доводи відповідача про те, що позивачем не надано суду доказів перебування ОСОБА_1 в момент ДТП при виконанні своїх службових обов`язків у відповідача, правомірно оцінено судом першої інстанції й на підставі ст. 74 ГПК України зроблено висновок, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Оскільки позивач (як страхова компанія) не є суб`єктом, який має доступ до документації Військової частини НОМЕР_1 , відповідно позивач не мав доступу до первинних документів, які б могли підтвердили перебування ОСОБА_1 в момент ДТП при виконанні своїх службових обов`язків у відповідача (такі як накази, маршрутні листи тощо).

Водночас, обов`язок доказування та подання доказів відповідно до ст. 74 ГПК України, розподіляється між сторонами виходячи з того, хто посилається на певні юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги або заперечення.

Заперечуючи проти виконання ОСОБА_1 своїх службових обов`язків у відповідача в момент ДТП, відповідач разом з тим не надав суду жодних доказів (наприклад таких, як результати службового розслідування, наказу про притягнення ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності, звернення до правоохоронних органів із заявою про викрадення відповідного транспортного засобу тощо), які б свідчили про використання відповідного транспортного засобу іншими особами або ОСОБА_1 не під час виконання своїх службових обов`язків.

Таким чином, відповідач належними та допустимими доказами не спростував факту в розумінні ст.ст. 77, 78 ГПК України, що ОСОБА_1 , який перебував у нього на військовій службі за контрактом, керував зареєстрованим за відповідачем транспортним засобом Volkswagen, державний номер НОМЕР_3 , не під час виконання ним своїх службових обов`язків.

За таких обставин, апеляційний суд дійшов висновку, що виплативши страхове відшкодування за Договором добровільного страхування, позивач набув права зворотної вимоги до відповідача в сумі страхового відшкодування виходячи з фактичної (реальної) суми, відтак вимоги позивача про стягнення з відповідача 550 865,26 грн. страхового відшкодування є законними та такими, що підлягають задоволенню.

Доводи апелянта (позивача) з приводу неповного з`ясування обставин, що мають значення для справи, та порушення норм матеріального права не знайшли свого підтвердження під час перегляду справи судом апеляційної інстанції.

Враховуючи положення ч. 1 ст. 9 Конституції України та ратифікацію Законом України від 17.07.1997 N475/97-ВР Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів N 2,4,7,11 до Конвенції та прийняття Закону України від 23.02.2006 «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 року) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.

Зокрема, Європейський суд з прав людини у справі «Проніна проти України» у рішенні від 18.07.2006 та у справі «Трофимчук проти України» у рішенні від 28.10.2010 зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент сторін. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім цього, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

З урахуванням усіх фактичних обставин справи, встановлених місцевим та апеляційним судами, інші доводи апелянта, зокрема, щодо ухвалення рішення на підставі доказів, які не засвідчені позивачем у визначеному законодавством порядку, оскільки містять факсимільне відтворення підпису представника позивача, а не його особистий підпис, зроблений власноруч, не заслуговують на увагу, оскільки не впливають на вирішення спору у даній справі.

За таких обставин, апеляційний господарський суд погоджується із висновками місцевого суду як законними, обґрунтованими обставинами й матеріалами справи, детальний аналіз яких, як і нормативне обґрунтування прийнятого судового рішення наведено місцевим судом, підстав для скасування його не знаходить. Доводи апелянта по суті скарги в межах заявлених вимог, як безпідставні й необґрунтовані не заслуговують на увагу, оскільки не підтверджуються жодними доказами по справі й не спростовують викладених в судовому рішенні висновків.

Керуючись ст.ст. 269-270, п. 1 ч. 1 ст. 275, ст. ст. 276, 281-284 ГПК України, Північний апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України залишити без задоволення, рішення Господарського суду міста Києва від 20.09.2019 у справі №910/6311/19 без змін.

Матеріали справи №910/6311/19 повернути до Господарського суду міста Києва.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, визначених п. 2 ч. 3 ст. 287 ГПК України.

Повний текст постанови складено 05.03.2020

Головуючий суддяС.Я. Дикунська

СуддіС.Р. Станік

Є.Ю. Пономаренко