Постанова

від 27.02.2020 по справі 907/400/18

ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

79010, м.Львів, вул.Личаківська,81

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"27" лютого 2020 р. Справа №907/400/18

Західний апеляційний господарський суд, в складі колегії:

головуючого судді Кордюк Г.Т.,

суддів Матущака О.І.,

Якімець Г.Г.,

секретар судового засідання Матіїшин Х.В.,

явка учасників справи:

від позивача - ОСОБА_4. (директор), Чорній М.В. (ордер серії ЛВ №076008 від 20.02.2020);

від відповідача - не з`явився;

розглянувши апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю Тирба , б/н б/д (вх. №01-05/486/20 від 03.02.2020)

на рішення Господарського суду Закарпатської області від 23.12.2019 (повний текст рішення складено 13.01.2020)

у справі №907/400/18 (суддя Ремецькі О.Ф.)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю Термінал , м. Тячів,

до відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю Тирба , с.Кричово Тячівського району

про стягнення 2 520 000,00 грн. за надані послуги місця доставки митних вантажів (з урахуванням зменшення позовних вимог)

ВСТАНОВИВ:

у липні 2018 року ТОВ Термінал звернулось в Господарський суд Закарпатської області з позовом до ТОВ Тирба про стягнення грошових коштів у розмірі 3 000 000,00 грн. за надані послуги місця доставки (місце прибуття) митних вантажів.

Ухвалою Господарського суду Закарпатської області від 07.12.2018 прийнято заяву позивача від 26.11.2018 (вх.№0231-09/15120/18) про зменшення позовних вимог до 2 520 000,00 грн. (а.с.222-224,т.22).

08.01.2019 позивачем додано розрахунок позовних вимог (а.с.40-85,т.25), в якому, зокрема, конкретизовано періоди надання послуг місця доставки.

Позовні вимоги мотивовані тим, що в період з 05.01.2015 по 08.06.2016 ТОВ Тирба , здійснюючи митне оформлення вантажів у режимі імпорт, скористалось місцем доставки митних вантажів (місце прибуття) 305-002-1-1, яке створене й утримується за рахунок та на території ТОВ Термінал , однак не здійснило на користь останнього оплати відповідно до акцептованих умов публічного договору по 300,00 грн. за кожен день отримання послуг місця доставки стосовно кожного митного оформлення вантажу та його зберігання в місці доставки. Між сторонами виникли правовідносини на підставі публічного договору, на умовах якого відповідач у період з 05.01.2015 по 08.06.2016 при митному оформленні вантажів у режимі імпорт (ІМ-40), спожив надані позивачем послуги місця доставки митних вантажів, які полягають у використанні місця прибуття 305-002-1-1 на загальну суму 2 520 000,00 грн. Характер та зміст послуг місця доставки (місце прибуття) митних вантажів полягає у тому, що без їх надання відповідач не мав би можливості здійснити митне оформлення задекларованого ним вантажу в режимі імпорт.

Рішенням Господарського суду Закарпатської області від 23.12.2019 у справі №907/400/18 частково задоволено позов ТОВ Термінал до ТОВ Тирба про стягнення заборгованості в розмірі 2 520 000,00 грн. Стягнуто з ТОВ Тирба на користь ТОВ Термінал 1 722 300,00 грн. заборгованості за надані послуги місця доставки митних вантажів, 25 834,5 грн. у відшкодування витрат по сплаті судового збору за подання позовної заяви, 881,00 грн. у відшкодування витрат по сплаті судового збору за подання заяви про забезпечення позову, 11 156,24 грн. у відшкодування витрат пов`язаних з виготовленням Закарпатською митницею ДФС копій вантажно-митних декларацій, 1 921,00 грн. у відшкодування витрат по сплаті судового збору за подання позивачем апеляційної скарги на ухвалу Господарського суду Закарпатської області від 20.06.2019. Відмовлено в задоволенні решти позовних вимог на суму 797 700,00 грн.

Суд першої інстанції, встановивши характер спірних правовідносин та закон, який їх регулює, дійшов до висновку про те, що між сторонами виникли правовідносини на підставі публічного договору, на умовах якого, відповідач у період з 05.01.2015 по 08.06.2016 при митному оформленні вантажів у режимі імпорт (ІМ-40), спожив надані позивачем послуги місця доставки митних вантажів, які полягають у використанні місця прибуття 305-002-1-1 на загальну суму 1 964 100,00 грн. (1 722 300 + 241 800). Оскільки відповідач не здійснив оплати за спожиті послуги, то суд дійшов до висновку, що заборгованість відповідача перед позивачем становить 1 964 100,00 грн., натомість з цієї суми стягненню підлягає лише 1 722 300,00 грн., оскільки решта 241 800,00 грн., заявлені поза межами строку позовної давності. Місцевий господарський суд відмовив у задоволенні позовних вимог на суму 555 900 грн. (581 400,00 грн.-25 500,00 грн.), оскільки такі підтверджені доказами, які повторюються в матеріалах справи, тобто за якими суд вже дійшов висновку про наявність заборгованості. Пропорційно до задоволених позовних вимог суд першої інстанції здійснив розподіл судових витрат.

Відповідач (ТОВ Тирба ) із зазначеним рішенням не погодився та оскаржив його в апеляційному порядку.

В апеляційній скарзі (вх.№01-05/486/20 від 03.02.2020) (а.с.164-203,т.27) та доповненнях до неї (вх.№01-04/694/20 від 05.02.2020) (а.с.210-216,т.27) відповідач просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким відмовити в задоволенні позову повністю, у зв`язку з: нез`ясуванням обставин, що мають значення для справи; недоведеністю обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідністю висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, встановленим обставинам справи; порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

За узагальненими доводами особи, що подала апеляційну скаргу (відповідач):

1)суд першої інстанції не дослідив подані відповідачем докази, про те, що позивач не має відношення до земельної ділянки на якій розміщена зона митного контролю та стоянка вантажних автомобілів, а тому безпідставно дійшов до висновку про наявність порушеного права позивача;

2)покликаючись на статтю 326 Митного кодексу України (в редакції січня 2016 року) стверджує, що зобов`язання щодо користування територією позивача, яка передана митному органу, можуть виникати виключного в останнього, а не в декларанта (в даному випадку імпортера), товар якого на виконання вимог митного органу перебуває у зоні митного контролю, право користування на яке відчужене позивачем на користь митного органу;

3)місце доставки - це територія митного органу, де розташована зона митного контролю, а номер цієї території присвоюється за найменуванням відповідної митниці та за визначенням виду транспорту, який має право користуватися цією зоною митного контролю;

4)оскільки у позивача відсутнє право здійснювати діяльність на території зони митного контролю, то суд першої інстанції дійшов до помилкового висновку щодо наявності права отримувати кошти за одне митне оформлення, яке здійснює митниця, а не позивач, який серед іншого не є власником землі;

5)покликання суду на ст. 556 Митного кодексу України стосується суб`єктів зовнішньоекономічної діяльності, які здійснюють митне оформлення вантажів, а не позивача, який цього не здійснює;

6)незалежно від терміну перебування товарів, що декларуються на імпорт, такі товари перебувають виключно під митним контролем митного органу, а тому лише останній має право нараховувати плату за перебування товарів на складах митного органу, якими є відриті майданчики в межах зони митного контролю;

7)судом першої інстанції не враховано правові висновки, які викладені у пунктах 17-19, 21-22, 27-29 постанови Касаційного господарського суду в складі Верховного Суду від 22.02.2019 у справі №907/399/18 за позовом того самого позивача до іншого відповідача про стягнення заборгованості за послуги, які аналогічні заявленим у даній справі за №907/400/18;

8)заповнення відповідачем у графі 30 вантажно-митної декларації коду місця прибуття 305-002-1-1 є лише формальним виконанням ним вимог чинного законодавства щодо оформлення митної декларації, не підтверджує факту добровільного замовлення та отримання відповідачем відповідної послуги місця доставки митних вантажів на умовах публічного договору, а може свідчити тільки про намір скористатися такою послугою;

9)вказує на помилковість висновків суду першої інстанції про те, що відомості зазначені у вантажно-митній декларації є підставою для виникнення будь-яких цивільно-правових зобов`язань;

10)публічний характер укладеного договору не виключає необхідності фіксування господарських операцій первинними документами обліку, оскільки за їх відсутності немає підстав вважати, що господарська операція відбулась;

11)наявність заборгованості до висновку про наявність якої дійшов суд першої інстанції спростовується відсутністю у звітних документах, які подані позивачем до податкового органу, даних про дебіторську заборгованість відповідача та сплату позивачем податку від нарахованих відповідачем послуг;

12)місцевий господарський суд не дослідив обставини, які мають значення для справи про те, що господарські операції щодо надання позивачем послуг місця доставки відповідачу фактично не відбувались, оскільки позивач не мав у наявності територію, площа якої дозволила б одночасно розмістити таку кількість транспортних засобів, за зберігання яких заявлені позовні вимоги в даній справі;

13)вартість послуг позивача у розмірі 300,00 грн., а також факт їх доведення до відома відповідача не підтверджена наявними у справі доказами;

14)висновки суду про наявність заборгованості відповідача перед позивачем не відповідають фактичним обставинам справи, оскільки частину коштів відповідач сплатив готівкою, а частину безготівковим переказом. Суд не надав оцінки тому факту, що у позивача встановлена пропускна система зі шлагбаумом, а тому виїзд транспортних засобів відповідача з території позивача без оплати його послуг був неможливий;

15)місцевий господарський суд в порушення вимог процесуального закону не вирішив клопотання відповідача від 22.05.2019 про поновлення строку на подання додаткових доказів (до числа яких, серед іншого, входять платіжні доручення на 35 аркушах, банківські виписки на 63 аркушах, рахунки про сплату відповідачем коштів за послуги позивача, тощо), що обмежило право апелянта довести належними та допустимими доказами заперечення на які він посилається;

16)висновки суду про стягнення 1 722 300,00 грн. суперечать встановленим судом обставинам про наявність заборгованості в розмірі 2 520 000,00 грн.;

17)суд першої інстанції не встановив, що частина вантажно-митних декларацій на підставі яких позивач розраховує заборгованість на суму 720 000,00 грн. відповідача стосується інших митних постів, аніж митний пост Тячів , в межах якого діяло місце доставки позивача, а тому безпідставно дійшов до висновку про наявність правових підстав для стягнення заборгованості в цій частині позовних вимог;

18)суд першої інстанції неповністю врахував загальну кількість позовних вимог, які пред`явлено після спливу трьохрічного строку позовної давності, а тому безпідставно відмовив у стягненні лише 241 800,00 грн., а не 360 000,00 грн. Висновок суду про відсутність підстав для застосування наслідків спливу строку позовної давності до вимог про стягнення вартості послуг на суму 118 200,00 грн. не відповідає фактичним обставинам справи;

19)місцевий господарський суд неправильно визначив загальну суму вартості послуг місця доставки митних вантажів, що розраховані позивачем на підставі вантажно-митних декларацій, які повторюються, а тому стягненню не підлягає 882 600,00 грн., а не 581 400,00 грн., в стягненні яких суд відмовив;

20)поза увагою місцевого господарського суду залишилось те, що позивач заявив до стягнення 79 200,00 грн. за споживання послуг місця доставки щодо вантажів, імпорт яких відповідач не здійснював.

27.02.2020 на адресу Західного апеляційного господарського суду від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу, однак такий залишається судом без розгляду на підставі ч. 2 ст. 207 ГПК України, оскільки поданий поза межами строку (до 20.02.2020), встановленого ухвалою від 05.02.2020.

В судове засідання 27.02.2020 з`явились представники позивача (ТОВ Термінал ).

Представники відповідача (ТОВ Тирба ) в судове засідання не з`явились, причин неявки суду не повідомили.

Ухвала Західного апеляційного господарського суду від 05.02.2020, якою розгляд апеляційної скарги призначено на 27.02.2020, направлена ТОВ Тирба 10.02.2020, а вручена 13.02.2020, що підтверджується інформацією про відстеження поштового відправлення №7901010829162 (а.с.32-33,т.28), а також рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення (а.с.225,т.27).

Отже, апеляційний господарський суд виконав зазначену процесуальну дію не менше ніж п`ять днів до дати слухання справи, що відповідає вимогам ч. 4 ст. 120 ГПК України.

Вищезазначена ухвала суду направлена на адресу ТОВ Тирба : 90511, Закарпатська обл.,Тячівський р-н., с. Кричово, вул. Лесі Українки, 9 , яка зазначена в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.

Згідно з ч. 7 ст. 11 Закону України Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань суди безоплатно отримують відомості з Єдиного державного реєстру з метою здійснення ними повноважень, визначених законом, виключно в електронній формі через портал електронних сервісів у порядку, визначеному Міністерством юстиції України в Порядку надання відомостей з Єдиного державного реєстру, крім випадків, передбачених цим Законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 10 Закону України Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань якщо документи та відомості, що підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, внесені до нього, такі документи та відомості вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою.

З вищенаведеного вбачається, що ухвала суду апеляційної інстанції, в якій призначено справу до розгляду в судовому засіданні надіслана ТОВ Тирба за належною адресою та в строки визначені процесуальним законом.

Відповідно до частин третьої і сьомої статті 120 ГПК України виклики і повідомлення здійснюються шляхом вручення ухвали в порядку, передбаченому цим Кодексом для вручення судових рішень.

Сторони в розумні інтервалу часу мають вживати заходів, щоб дізнатися про стан відомого їм судового провадження, та зобов`язані сумлінно користуватися наданими їм процесуальними правами.

Ухвала Західного апеляційного господарського суду від 05.02.2020, якою розгляд апеляційної скарги призначено на 27.02.2020, опублікована на веб-сайті Єдиного державного реєстру судових рішень за посиланням: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/87394323 .

Окрім того, на електронну адресу Західного апеляційного господарського суду 25.02.2020 з поштової скриньки ІНФОРМАЦІЯ_1 надійшло клопотання ОСОБА_5. про відкладення розгляду справи у зв`язку із зайнятістю в іншому судовому процесі (кримінальній справі №308/3379/19). До вказано клопотання додано повістку про виклик від 25.02.2020.

Вказана електронна адреса співпадає з адресою представника відповідача Стецяк Т.І., яка зазначена в Єдиному державному реєстрі адвокатів, що перевірено судом та підтверджується відповідним витягом (а.с.34,т.28).

Апеляційним господарським судом встановлено, що зазначене клопотання про відкладення розгляду справи не підписане кваліфікованим електронним цифровим підписом, що підтверджується відповідною довідкою уповноваженої особи канцелярії суду (а.с.5,т.28).

Відповідно до ч. 8 ст. 42 ГПК України якщо документи подаються учасниками справи до суду або надсилаються іншим учасникам справи в електронній формі, такі документи скріплюються електронним цифровим підписом учасника справи (його представника).

Оскільки подане клопотання подане без дотримання вимог процесуального закону, то апеляційний господарський суд дійшов до висновку про залишення такого клопотання без розгляду.

Таким чином недотримання вимог щодо оформлення процесуальних документів, які передбачені ч. 8 ст. 42 ГПК України, не спростовує факту обізнаності відповідача та його представників про дату призначення розгляду справи.

Зважаючи на вищенаведене, апеляційний господарський суд дійшов до висновку, що відповідач належним чином повідомлений про час, дату та місце слухання справи, що в силу ч. 12 ст. 270 ГПК України, не перешкоджає розгляду справи.

Представники позивача, які в судове засідання з`явились заперечили проти відкладення справи, зазначивши, що:

1)причини неявки відповідача не є поважними, явка в судове засідання не визналась судом обов`язковою, а відповідач належним чином повідомлений про розгляд справи;

2)представництво інтересів відповідача не обмежується однією особою, оскільки їх загальна кількість становить 5 осіб (директор ТОВ Тирба - Стойка В.В., адвокат Розман С.Ю., адвокат Варга Д.Д., адвокат Білас Л.В., адвокат Стецяк Т.І.), а тому неявка одного з цих представників не свідчить про неможливість прибуття інших. Доказів розірвання укладених договорів про правову допомогу з іншими представниками суду не надано.

3)з моменту відкриття провадження в даній справі (10.07.2018) й станом на момент звернення відповідача з заявою про відкладення розгляду справи (27.02.2020) минуло 597 днів, що свідчить про надмірну тривалість цього судового процесу.

4)відповідач є апелянтом, а тому оскарження рішення суду першої інстанції свідчить про його особливу зацікавленість (важливість) у розгляді справи, а тому неявка жодного представника за обставин надмірно тривалого судового процесу на нашу думку навпаки свідчить про зловживання процесуальними правами у вигляді затягування розгляду справи всілякими способами.

5)кримінальна справа в якій представник відповідача - адвокат Стецяк Т.І., братиме участь призначена до розгляду після того як до розгляду призначена дана справа судом апеляційної інстанції, що підтверджується повісткою про виклик від 25.02.2020.

6)невідома особа звернулась до банківської установи в якій наявні арештовані на користь ТОВ Термінал грошові кошти, які належать ТОВ Тирба з метою зняття арешту з цих коштів, тому відкладення розгляду справи затягуватиме апеляційний розгляд в даній справі та може сприяти незаконному зняттю арешту з грошових коштів.

7)звернувшись до Державного Бюро Розслідувань з заявою про винесення суддями Західного апеляційного господарського суду в даній справі завідомо неправосудного рішення ТОВ Тирба намагається штучно створити правову підставу для заявлення відводу або самовідводу в даній справі з метою затягування розгляду справи, що містить ознаки зловживання процесуальними правами та може свідчити про втручання у діяльність суду.

Заслухавши думку представників позивача, апеляційний господарський суд вважає, що відсутні обов`язкові правові підстави для відкладення розгляду, які визначені ч. 2 ст. 202 ГПК України.

Подане 27.02.2020 клопотання позивача про долучення додаткових доказів у відповідності до ч. 2 ст. 207 ГПК України залишене апеляційним господарським судом без розгляду, оскільки без поважних причин заявлене поза межами підготовчого засідання, яке завершене згідно з ухвалою від 05.02.2020.

В судовому засіданні представники позивача заперечили проти апеляційної скарги, просили рішення суду першої інстанції залишити без змін, а апеляційну скаргу відповідача без задоволення.

Згідно з ст. 269 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Заслухавши пояснення представників позивача, дослідивши наведені в апеляційній скарзі доводи, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судом першої інстанцій норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення.

Згідно встановлених судом першої інстанції та неоспорених обставин, а також обставин, встановлених судом апеляційної інстанції, і визначених відповідно до них правовідносин вбачається, що предметом позову є вимоги позивача про стягнення з відповідача суми заборгованості за послуги місця доставки митних вантажів, які надані позивачем при здійсненні відповідачем митного оформлення вантажів у режимі експорту.

Підставою позову є використання відповідачем у спірний період місця доставки митних вантажів під час здійснення митного оформлення своїх вантажів без відповідної оплати.

Такий висновок про визначення складових елементів аналогічного позову того самого позивача до іншого відповідача міститься в пункті 37 постанови Касаційного господарського суду в складі Верховного Суду від 17.09.2019 у справі №907/399/18.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов до обґрунтованого висновку про те, що до предмету доказування в даній справі входять обставини щодо (1)характеру та змісту послуг, оплати якої вимагає позивач, тобто у чому саме полягає споживання таких послуг, (2)їх отримання відповідачем на умовах публічного договору в кількості, яка дорівнює кількості митних оформлень у спірний період та підтверджуються наявними у матеріалах справи доказами, (3)на підставі чого встановити чи існує заборгованість відповідача перед позивачем щодо оплати цих послуг, (4)якщо так, то визначити її розмір.

Про необхідність з`ясування цих обставин зазначено в пункті 28 постанови Касаційного господарського суду в складі Верховного Суду від 22.04.2019 у справі №907/399/18, якою аналогічний позов того самого позивача до іншого відповідача направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Судами встановлено, позивач у заявленому позові пов`язує факт отримання послуги місця доставки митних вантажів із здійсненням відповідачем митного оформлення вантажу в режимі імпорт та зберігання цього вантажу на території місця доставки позивача.

У зв`язку з цим, для з`ясування характеру та змісту послуг місця доставки митних вантажів та в подальшому встановлення фактів їх надання позивачем й отримання споживачем, апеляційний господарський суд погоджується з висновками місцевого господарського суду про те, що до правовідносин, які виникли між сторонами, необхідно застосувати норми матеріального права, що регулюють порядок митного оформлення вантажів (товарів або транспортних засобів).

Главою 74 Митного кодексу України встановлено, що безпосереднє здійснення державної митної справи покладається на органи доходів і зборів, які виконують завдання, зокрема, щодо здійснення митного контролю та виконання митних формальностей щодо товарів, транспортних засобів комерційного призначення, що переміщуються через митний кордон України.

Відповідно до статей 546 та 547 Митного кодексу України (в редакції Закону №405-VII від 04.07.2013) митниця є митним органом, який у зоні своєї діяльності забезпечує виконання завдань, покладених на органи доходів і зборів. Митний пост є органом доходів і зборів, який входить до складу митниці як відокремлений структурний підрозділ і в зоні своєї діяльності забезпечує виконання завдань, покладених на органи доходів і зборів.

Статтею 556 Митного кодексу України (в редакції Закону №405-VII від 04.07.2013) визначено, що у разі якщо митне оформлення товарів здійснюється органами доходів і зборів безпосередньо на територіях або в приміщеннях підприємств, зазначені підприємства, незалежно від форм власності та підпорядкування, зобов`язані безоплатно надавати органам доходів і зборів у тимчасове користування відповідні службові та побутові приміщення, а також обладнання, засоби та канали зв`язку.

Отже, для забезпечення виконання органами доходів і зборів покладених на них законодавством завдань, здійснення митного контролю та виконання митних формальностей, ними створюються зони митного контролю та відокремлені структурні підрозділи (митні пости), що розташовуються на територіях суб`єктів господарювання, які у свою чергу надають фізичним і юридичним особам послуги, що пов`язані з митним оформленням та отримання яких є обов`язковим, оскільки без них неможливо здійснити необхідні митні формальності.

Тобто, ТОВ Термінал , як суб`єкт господарювання, створив та за власні кошти постійно утримує місце (спеціально благоустроєну територію), в якому розміщена зона митного контролю та митний орган, що здійснює покладені на нього законодавством завдання, зокрема митного оформлення та митного контролю. Ці обставини апелянтом не заперечувались як під час розгляду в суді першої інстанції, не входять в межі доводів та вимог апеляційної скарги, а тому в силу ч. 1 ст. 269 ГПК України судом не аналізуються.

Оскільки кожен з необмеженої кількості суб`єктів господарювання щодо яких органи доходів і зборів вчиняють митні формальності, самостійно не несуть витрати на створення необхідних митному органу умов та не створюють їх, то мають можливість скористатись послугами місця доставки митних вантажів, які надає ТОВ Термінал за окрему плату. Саме в цьому полягає економічна вигода та попит цих послуг серед суб`єктів зовнішньоекономічної діяльності, що й складає зміст та характер цих послуг. При цьому зміст та характер послуг місця доставки митних вантажів відповідає принципам розумності та добросовісності при здійсненні ТОВ Термінал своєї діяльності, оскільки у протилежному випадку така діяльність була б збитковою та нелогічною.

Судами не встановлено, а відповідачем не доведено, що ним безоплатно надавались митному органу будь-які приміщення, обладнання чи засоби зв`язку, натомість такі передавались позивачем, що підтверджено фактичними обставинами по справі.

Тому доводи апелянта про те, що обов`язок безоплатного надання митним органам приміщень, обладнання, засобів зв`язку лише для суб`єктів зовнішньоекономічної діяльності, які здійснюють митне оформлення вантажів, а не для позивача, який такого не здійснює, не ґрунтується на змісті ч. 2 ст. 556 Митного кодексу України (в редакції Закону №405-VII від 04.07.2013) та не узгоджується фактичними обставинами по справі.

Аналіз узагальнених доводів апелянта свідчить про те, що ним не заперечуються зміст та характер послуг місця доставки (місця прибуття) митних вантажів, натомість заперечуються обставини щодо їх вартості, факту їх споживання та особи, яка їх надавала.

Відповідно до ч. 4 ст. 165 ГПК України якщо відзив не містить вказівки на незгоду відповідача з будь-якою із обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги, відповідач позбавляється права заперечувати проти такої обставини під час розгляду справи по суті , крім випадків, якщо незгода з такою обставиною вбачається з наданих разом із відзивом доказів, що обґрунтовують його заперечення по суті позовних вимог, або відповідач доведе, що не заперечив проти будь-якої із обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги, з підстав, що не залежали від нього.

Отже, з аналізу наведених процесуальних норм вбачається, що суд в силу ч. 2 ст. 237 ГПК України не має права виходити за межі позовних вимог при ухваленні судового рішення за відсутності заперечень сторін, які б спростовували фактичні обставини справи. Аналогічна правова позиція про застосування норм процесуального права в такий спосіб викладена в постанові Касаційного господарського суду в складі Верховного Суду від 04.09.2018 у справі №910/20874/17, а тому враховується апеляційним господарським судом.

Апеляційним господарським судом встановлено, що відзиви ТОВ Тирба (а.с.1-3,т.25) не містять вказівку на незгоду відповідача зі змістом та характером послуг місця доставки митних вантажів, а також щодо того, що ТОВ Термінал могло (мало право) та фактично надавало такі послуги суб`єктам зовнішньоекономічної діяльності в тому числі й відповідачу.

Окрім того, заперечуючи в судовому засіданні проти доводів апеляційної скарги про те, що земельна ділянка на якій знаходиться зона митного контролю та на якій надавались спірні послуги місця доставки митних вантажів не належить ТОВ Термінал , а тому право останнього, захист якого є предметом цього спору, не порушене, представники позивача пояснили, що в межах підготовчого провадження апелянт не заперечував цих обставин, а тому позивач в силу принципу змагальності не спростовував цього аргументу та не надавав відповідні докази, а саме договір про спільну діяльність від 06.07.2012, який укладений між МП Надія , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ТОВ Термінал , за умовами пункту 1 якого, сторони зобов`язались шляхом об`єдання майна, коштів, можливостей та зусиль спільно діяти в сфері надання послуг пов`язаних з митним оформленням вантажів для забезпечення роботи та функціонування вантажно митного комплексу ТОВ Термінал .

Також зазначили, що рішенням Господарського суду Закарпатської області від 16.06.2015 у справі №907/433/15, яке залишене без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 25.08.2015 та постановою Вищого господарського суду України від 20.01.2016; рішенням Господарського суду Закарпатської області від 18.06.2015 у справі №907/462/15, яке залишене без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 05.10.2015 та постановою Вищого господарського суду України від 15.12.2015; рішенням Господарського суду Закарпатської області від 18.12.2017 у справі №907/784/17, яке залишене без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 22.03.2018; ухвалою Господарського суду Закарпатської області від 25.04.2018 у справі №907/102/18 якою затверджено мирову угоду; ухвалою Господарського суду Закарпатської області від 30.08.2018 у справі №907/396/18 якою затверджено мирову угоду; рішенням Господарського суду Закарпатської області від 24.10.2018 у справі №907/397/18, яке залишене без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 17.12.2018; рішенням Господарського суду Закарпатської області від 10.10.2018 у справі №907/398/18, яке залишене без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 17.12.2018; рішенням Господарського суду Закарпатської області від 27.03.2019 у справі №907/719/18, яке залишене без змін постановою Західний апеляційний господарський суд від 21.10.2019 - вже неодноразово встановлювались факти надання послуг місць доставки митних вантажів іншим суб`єктам зовнішньоекономічної діляності, а також, що надання цих послуг становить предмет господарської діяльності ТОВ Термінал .

Отже, виходячи з стандарту переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (пункт 12 постанови Касаційного господарського суду в складі Верховного Суду від 14.08.2018 у справі №905/2382/17 та пункт 7.10 постанови Касаційного господарського суду в складі Верховного Суду від 10.09.2019 у справі №916/2403/18) суд апеляційної інстанції відхиляє доводи апелянта в частині незгоди відповідача зі змістом та характером послуг місця доставки митних вантажів, а також щодо того, що ТОВ Термінал могло (мало право) та фактично надавало такі послуги суб`єктам зовнішньоекономічної діяльності в тому числі й відповідачу.

Відповідачем не заперечується, що в період з 05.01.2015 по 08.06.2016 ним здійснено 673 митних оформлень своїх вантажів у режимі імпорту (випуск для вільного обігу), вантажно-митні декларації в графі 30 містять відмітку коду місця прибуття 305-002-1-1 , а задекларований у цих деклараціях вантаж випущений для вільного обігу на митній території України.

З цих підстав, місцевий господарський суд дійшов до правильного висновку, що для здійснення згаданих вище митних оформлень, які відповідачем не заперечуються, митним органом щодо товарів та транспортних засобів, які декларувались, вчинились митні формальності для здійснення митного оформлення вантажу.

Отже, що до спірних правовідносин застосовуються норми матеріального права, які регулюють відносини з вчинення митних формальностей при здійсненні митного оформлення вантажів.

Згідно з п. 23 ч. 1 ст. 4 Митного кодексу України митне оформлення - виконання митних формальностей, необхідних для випуску товарів, транспортних засобів комерційного призначення.

Відповідно до п. 29 ч. 1 ст. 4 Митного кодексу України митні формальності - сукупність дій, що підлягають виконанню відповідними особами і органами доходів і зборів з метою дотримання вимог законодавства України з питань державної митної справи.

Згідно з приписами ч. 1 ст. 318 Митного кодексу України митному контролю підлягають усі товари, транспортні засоби комерційного призначення, які переміщуються через митний кордон України.

Відповідно до ч. 1 ст. 74 Митного кодексу України, імпорт (випуск для вільного обігу) - це митний режим, відповідно до якого іноземні товари після сплати всіх митних платежів, встановлених законами України на імпорт цих товарів, та виконання усіх необхідних митних формальностей випускаються для вільного обігу на митній території України.

Згідно з ч. 1 ст. 75 Митного кодексу України, митний режим імпорту може бути застосований до товарів, що надходять на митну територію України, та до товарів, що зберігаються під митним контролем або поміщені в інший митний режим, а також до продуктів переробки товарів, поміщених у митний режим переробки на митній території.

Частинами 1, 3 статті 187 Митного кодексу України, передбачено, що транспортні засоби комерційного призначення, якими переміщуються пасажири та/або товари через митний кордон України, підлягають митному контролю та митному оформленню. Органи доходів і зборів виконують митні формальності в зонах митного контролю , створених відповідно до положень глави 48 цього Кодексу, якщо інше не передбачено цим Кодексом.

У зв`язку з цим суд першої інстанції дійшов до правильного висновку про те, що оскільки випуск вантажів та транспортних засобів для вільного обігу на митній території України передбачає переміщення таких товарів через митний кордон України, то такі товари підлягають обов`язковому митному контролю.

Відповідно до п. 24 ч. 1 ст. 4 Митного кодексу України митний контроль - сукупність заходів, що здійснюються з метою забезпечення додержання норм цього Кодексу, законів та інших нормативно-правових актів з питань державної митної справи, міжнародних договорів України, укладених у встановленому законом порядку.

Отже, обґрунтованим є висновок суду першої інстанції про те, що поняття митні формальності та митний контроль співвідносяться як частина й ціле. Тобто, під час митного контролю здійснюється сукупність митних формальностей.

Відповідно до п. 14 ч. 1 ст. 4 Митного кодексу України зона митного контролю - місце, визначене органами доходів і зборів в пунктах пропуску через державний кордон України або в інших місцях митної території України, в межах якого органи доходів і зборів здійснюють митні формальності.

Таким чином, митні формальності (митний контроль та митне оформлення), зокрема і в режимі імпорту, можуть виконуватись лише в зонах митного контролю .

Оскільки митні формальності здійснюються лише в межах зони митного контролю, то їх здійснення поза межами зони митного контролю не допускається, а відтак, є неможливим.

Отже, апеляційний господарський суд погоджується з висновком місцевого господарського суду про те, що здійснення митних формальностей на територіях, де розміщені митні пости, відділи митного оформлення та зони митного контролю, неможливе без заїзду та перебування на їхніх територіях транспортних засобів. Без отримання та оплати послуг, які суб`єкт господарювання (в даному випадку позивач) надає на території, де розміщені митні пости, відділи митного оформлення та зони митного контролю, митні органи не мають можливості здійснити необхідні митні формальності щодо вантажів споживача (в даному випадку відповідач). Таким чином, виходячи з чинного законодавства, вбачається, що послуги місця доставки митних вантажів є обов`язковими для проходження митних формальностей та містять ознаки таких, що необхідні при митному оформленні вантажів.

Таким чином, здійснення органом доходів і зборів митного оформлення вантажу в режимі імпорту, шляхом вчинення митних формальностей в межах зони митного контролю, яка розташована на території місця доставки, яка належить відповідному суб`єкту господарювання (в даному випадку позивачу), нерозривно пов`язане з наданням цим суб`єктом господарювання відповідному імпортеру (в даному випадку відповідачу) послуг щодо місця доставки митних вантажів, а відтак і про їх споживання останнім, що зокрема входить в предмет доказування у даній справі.

Зважаючи на вищенаведене, обставини щодо розташування митного органу, який здійснював у спірний період митні формальності стосовно вантажів відповідача, а також ідентифікація зони митного контролю в межах якої ці формальності проводились, має значення для даної справи.

Статтею 329 Митного кодексу України встановлено, що з метою забезпечення здійснення органами доходів і зборів митного контролю товарів, транспортних засобів, що переміщуються через митний кордон України, проведення заходів, пов`язаних з виявленням, попередженням та припиненням контрабанди і порушень митних правил, у пунктах пропуску через державний кордон України, на територіях морських і річкових портів, аеропортів, на залізничних станціях та на територіях підприємств, вільних митних зон, митних складів, складів тимчасового зберігання, а також в інших місцях, визначених відповідно до цього Кодексу, створюються зони митного контролю.

Згідно з ст. 330 Митного кодексу України порядок створення зони митного контролю визначається центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику. Межі зон митного контролю у пунктах пропуску через державний кордон України визначаються органами доходів і зборів за погодженням з відповідними органами охорони державного кордону та адміністраціями морських (річкових) портів, аеропортів, залізничних станцій. В інших місцях на митній території України органи доходів і зборів у зонах своєї діяльності самостійно визначають межі зон митного контролю. Зони митного контролю можуть бути постійними, у разі регулярного розміщення на їх території товарів, що підлягають митному контролю, або тимчасовими, які утворюються на час здійснення митного контролю.

Згідно з наказом Міністерства фінансів України №646 від 30.05.2012 Про місця доставки товарів транспортними засобами , який зареєстрований у Міністерстві юстиції України 25.06.2012 за №1052/21364, місцем доставки може бути визначена митницею призначення територія (або її частина) пункту пропуску (пункту контролю) через державний кордон України, морського чи річкового порту, аеропорту, залізничної станції, вільної митної зони, підрозділу митниці призначення, у якому безпосередньо проводиться митне оформлення, підприємства з безперервним циклом виробництва , вантажного митного комплексу, територія, що прилягає до центральної сортувальної станції, регіональної сортувальної станції, місця міжнародного поштового обміну, складу тимчасового зберігання або митного складу ( п.1.1).

На території місця доставки створюється зона митного контролю ( п.1.5).

Пунктом 1.7. наказу Міністерства фінансів України №646 від 30.05.2012 Про місця доставки товарів транспортними засобами , який зареєстрований у Міністерстві юстиції України 25.06.2012 за №1052/21364, передбачено, що при визначенні митницею призначення місця доставки необхідно враховувати, що територія місця доставки товарів для автомобільного транспорту повинна бути забезпечена: освітленням та огородженням за периметром території місця доставки; цілодобовою охороною та наявністю засобів пожежогасіння; наявністю рампи, естакади, оглядового майданчика; наявністю у достатній кількості, а також функціонуванням навантажувально-розвантажувальної техніки і механізмів для здійснення необхідних операцій на території місця доставки; наявністю каналів і засобів зв`язку, у тому числі з ЄАІС Держмитслужби України, для виконання посадовими особами митних органів своїх повноважень. У разі визначення місцем доставки території (її частини) вантажного митного комплексу, території, прилеглої до складу тимчасового зберігання чи митного складу, до облаштування місць доставки застосовуються вимоги, встановлені законодавством України до функціонування вказаних об`єктів.

Відповідно до п. 4 наказу Державної митної служби України №426 від 27.08.2012 Про ведення переліку місць доставки кожному місцю доставки присвоюється відповідний код.

Згідно з Переліком місць доставки до цього Переліку включена територія ТОВ Термінал , яка розташована за адресою: Закарпатська обл., м. Тячів, вул. Пролетарська, 2, код місця доставки 305-002-1-1, що підтверджує факт створення позивачем місця доставки товару у відповідності до вимог наказу Міністерства фінансів України від 30.05.2012 за №646 Про місця доставки товарів транспортними засобами .

Отже суд першої інстанції дійшов до правильного висновку, що факт присвоєння території ТОВ Термінал , яка розташована за адресою: Закарпатська обл., м. Тячів, вул. Пролетарська, 2, коду місця доставки 305-002-1-1, свідчить про виконання на цій території передбачених у пункті 1.7 наказу Міністерства фінансів України №646 від 30.05.2012 вимог, якими повинна бути забезпечена ця територія, а також наявність в межах цієї території згідно з пунктом 1.1 цього ж наказу підрозділу митниці призначення, у якому безпосередньо проводиться митне оформлення.

Тобто код місця доставки присвоюється території, яка забезпечена визначеними законом благами, які необхідні для здійснення митних формальностей, до числа яких входить розміщення підрозділу митниці призначення, у якому безпосередньо проводиться митне оформлення. Водночас самому підрозділу митниці призначення присвоюється інший код у відповідному відомчому класифікаторі органів державної фіскальної служби з питань державної митної справи, який запроваджується на підставі статті 454 Митного кодексу України.

Таким чином, апелянт безпідставно ототожнив код митниці чи її структурного підрозділу та код місця доставки, не врахувавши, що код митниці та код місця доставки відображаються у різних графах вантажно-митної декларації, що вбачається з Порядку заповнення митних декларацій на бланку єдиного адміністративного документа, який затверджений наказом Міністерства фінансів України №651 від 30.05.2012.

Відповідно до частин 1, 2 статті 194 Митного кодексу України, у разі ввезення товарів на митну територію України декларант або уповноважена ним особа попередньо повідомляють орган доходів і зборів, у зоні діяльності якого товари будуть пред`явлені для митного оформлення, про намір ввезти ці товари . Попереднє повідомлення про намір ввезти товари на митну територію України здійснюється шляхом надання органу доходів і зборів, в зоні діяльності якого товари будуть пред`явлені для митного оформлення, попередньої митної декларації або іншого документа, що може використовуватися замість митної декларації відповідно до статті 94 цього Кодексу.

Згідно з ч. 1-3, 6 ст. 259 Митного кодексу України, попередня митна декларація (інший документ, що може використовуватися замість митної декларації відповідно до статті 94 цього Кодексу) подається до ввезення в Україну товарів, транспортних засобів комерційного призначення (у тому числі з метою транзиту) або після їх ввезення, якщо ці товари, транспортні засоби перебувають на території пункту пропуску через державний кордон України. Попередня митна декларація подається декларантом або уповноваженою ним особою органу доходів і зборів, в зоні діяльності якого товари, транспортні засоби комерційного призначення будуть пред`явлені для митного оформлення, з метою проведення аналізу ризиків та прискорення виконання митних формальностей. Попередня митна декларація повинна містити відомості, достатні для:

1)ввезення товарів, транспортних засобів комерційного призначення на митну територію України та забезпечення доставки їх до органу доходів і зборів призначення; або

2)випуску товарів, транспортних засобів комерційного призначення відповідно до заявленого митного режиму за попередньою митною декларацією, яка містить всю необхідну для цього інформацію, після пропуску цих товарів, транспортних засобів комерційного призначення через митний кордон України та без пред`явлення їх органу доходів і зборів, яким оформлена така попередня митна декларація; або

3)випуску товарів, транспортних засобів комерційного призначення відповідно до заявленого митного режиму за попередньою митною декларацією, яка містить всю необхідну для цього інформацію, після пред`явлення їх органу доходів і зборів, яким оформлена така попередня митна декларація.

При ввезенні на митну територію України підакцизних товарів подання попередньої митної декларації, доставка та пред`явлення цих товарів органу доходів і зборів, яким оформлена така попередня митна декларація, є обов`язковими .

Отже, в разі бажання декларанта або уповноваженої ним особи здійснити імпорт товару, останній зобов`язаний попередньо повідомити орган доходів і зборів, у зоні діяльності якого товари будуть пред`явлені для митного оформлення, про намір ввезти ці товари, шляхом подання попередньої митної декларації.

Частинами 1-3 статті 200 Митного кодексу України, унормовано, що після надання органом доходів і зборів дозволу на пропуск товарів через митний кордон України власник товарів або уповноважена ним особа зобов`язані доставити товари та документи на них без будь-якої зміни їх стану у визначене органом доходів і зборів місце і забезпечити перебування їх у цьому місці до прибуття посадових осіб органу доходів і зборів , якщо інше не передбачено цим Кодексом. Доставка товарів та документів на них повинна бути здійснена у строк, визначений статтею 95 цього Кодексу. Товари і транспортні засоби, якими вони перевозяться, після прибуття у місце доставки розміщуються у зонах митного контролю .

Згідно з приписами пункту 1 частини 1 статті 95 Митного кодексу України, для автомобільного транспорту встановлюються такі строки транзитних перевезень:10 діб (у разі переміщення в зоні діяльності однієї митниці - 5 діб).

Отже, враховуючи вищенаведені положення Митного кодексу України, доставка товарів та документів на них у визначене органом доходів і зборів місце (місце доставки) обов`язково повинна бути здійснена, шляхом їх розміщення в зоні митного контролю, визначеного митницею місця доставки, в строк 10 діб (у разі переміщення в зоні діяльності однієї митниці - 5 діб). При цьому автоматично, разом з розміщенням митного вантажу в зону митного контролю місця доставки, відбувається погашення прибуття митного вантажу до місця доставки, шляхом подачі необхідної документації митному підрозділу, в терміни визначені ст. 95 та 200 Митного кодексу України.

Апелянт (відповідач) заперечує, що користувався послугами місця доставки митних вантажів, які надає позивач, однак визнає, що у графі 30 спірних вантажно-митних декларацій заповнював місця прибуття 305-002-1-1, яке створене та утримується за рахунок ТОВ Термінал . Окрім того, апелянт зазначає, що таке заповнення є лише формальним виконанням ним вимог чинного законодавства щодо оформлення митної декларації, не підтверджує факт добровільного замовлення та отримання відповідачем відповідної послуги місця доставки митних вантажів на умовах публічного договору, та може свідчити тільки про намір скористатися такою послугою.

З цього приводу, зважаючи на законодавчо визначену необхідність доставки вантажу, що декларується, у зону митного контролю для вчинення митних формальностей, суд першої інстанцї правильно зазначив, що доставка товару або транспортного засобу комерційного призначення до місця доставки в межах якого функціонує зона митного контролю та зберігання цього вантажу, тобто, споживання послуги, яку, серед іншого, надавав позивач, передує його митному оформленню в режимі імпорт.

Вказані висновки узгоджується з суттю попереднього декларування та декларування, які полягають у тому, щоб декларант або уповноважена особа, заповнюючи вантажно-митну декларацію, зазначали реальне місцезнаходження транспортного засобу або товару.

Саме з цих підстав законодавець, з метою забезпечення обізнаності органів доходів і зборів про місцезнаходження товарів та транспортних засобів, які декларуються, Порядком заповнення митних декларацій на бланку єдиного адміністративного документа, який затверджений наказом Міністерства фінансів України №651 від 30.05.2012, передбачив обов`язкове заповнення графи 30 вантажно-митної декларації.

В протилежному випадку митним органом здійснювалося б митне оформлення товару або транспортного засобу, місцезнаходження якого невідоме, що в свою чергу суперечило б й не узгоджувалося із загальними принципами здійснення митного контролю, які, зокрема, необхідні для забезпечення додержання законодавства України з питань державної митної справи (ч. 3 ст. 318 Митного кодексу України) та функціональне призначення зони митного контролю, яке спрямоване на забезпечення схоронності вантажу, унеможливлення несанкціонованого доступу сторонніх осіб до нього, унеможливлення несанкціонованого відбору вантажу, а також унеможливлення несанкціонованого переміщення вантажу поза межі зони митного контролю.

Частиною 8 статті 264 Митного кодексу України, встановлено, що з моменту прийняття органом доходів і зборів митної декларації вона є документом, що засвідчує факти, які мають юридичне значення, а декларант або уповноважена ним особа несе відповідальність за подання недостовірних відомостей, наведених у цій декларації.

Отже, заповнення графи 30 вантажно-митної декларації не являється формальним виконанням вимог чинного законодавства щодо оформлення митної декларації, оскільки за подання органу доходів і зборів неправдивих відомостей, зокрема, про точне місцезнаходження товару або транспортного засобу комерційного призначення, що декларується, декларант або уповноважена ним особа несе відповідальність.

Сторонами не заперечується, а судом не встановлено обставин щодо заповнення відповідачем у графі 30 спірних вантажно-митних декларацій завідомо неправдивих відомостей щодо місцезнаходження транспортного засобу, який декларується.

Таким чином, факт закінчення митного оформлення вантажів у спірних випадках, не заперечується ТОВ Тирба , а тому свідчить про те, що відповідач доставляв товари або транспорті засоби в місце прибуття, яке зазначене в графі 30 вантажно-митної декларації, та вподальшому зберігав їх на території позивача, а відтак, користувався послугами позивача.

Разом з тим, відповідач стверджує протилежне, що позивач не мав об`єктивної можливості надати відповідачу послуги місця доставки, оскільки не мав у наявності територію, площа якої дозволила б одночасно розмістити таку кількість транспортних засобів, за зберігання яких заявлені позовні вимоги в даній справі.

Місцевий господарський суд дійшов до правильного висновку про те, що доводи відповідача зводяться до того, що належні йому митні вантажі фактично не знаходились у місці доставки, яке ним зазначено та подано митному органу під час попереднього декларування та декларування.

Тобто відповідач заперечує правомірність своєї поведінки, яка передувала пред`явленню позову в даній справі.

Статтею 3 ЦК України визначено, що однією із основних засад цивільного законодавства є добросовісність.

Зазначений принцип лежить в основі доктрини venire contra factum proprium заборони суперечливої поведінки), яка базується ще на римській максимі - non concedit venire contra factum proprium (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці).

Доктрина venire contra factum proprium базується на принципі добросовісності. Наприклад, у статті I.-1:103 Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права вказується, що поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

За таких обставин відповідач втрачає право покликатися на відсутність у позивача об`єктивної можливості одночасно розмістити таку кількість транспортних засобів, за зберігання яких заявлені позовні вимоги в даній справі, з огляду на принцип естопель , який широко використовується в практиці Європейського суду з прав людини. Термін естопель означає категоричне заперечення такої поведінки сторони в процесі, якою вона перекреслює те, що попередньо було нею визнано в цьому та/або іншому судовому процесі.

Принцип естопель , зокрема, застосовано в практиці Європейського суду з прав людини (Хохліч проти України (Заява № 41707/98); Рефаг парті зі (Партія добробуту) Туреччини та інші проти Туреччини (Заяви №№ 41340/98, 41342/98, 41344/98), такий принцип підлягає застосуванню українським судом і при розгляді даної справи.

Застосування цього принципу відображено й у постановах Касаційного господарського суду в складі Верховного Суду від 17.11.2018 в справі №911/205/18, від 29.08.2019 у справі №924/1124/18 та постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду від 10.04.2019 у справі №390/34/17.

Суть означеного принципу в даній справі полягає в тому, що апелянт, з огляду на вчинені ним конклюдентні дії, які свідчать про визнання ним місцезнаходження його імпортних вантажів на території місця доставки позивача під час здійснення митного оформлення спірних вантажів, втратив право заперечувати цю ж обставину в господарських правовідносинах, що виникли між позивачем та відповідачем.

Таким чином, оцінивши вищезазначені доводи апелянта в сукупності з наявними у справі доказами, суд першої інстанції дійшов до правильного висновку, що саме лише посилання відповідача на відсутність у позивача об`єктивної можливості одночасно розмістити таку кількість транспортних засобів, за зберігання яких заявлені позовні вимоги в даній справі - грунтується на припущеннях відповідача та не спростовує правомірних й об`єктивних обставин, які відображають попередні декларації та митні декларації. З цих ж підстав спростовуються доводи апеляційної скарги в цій частині.

Згідно з частиною 1 статті 9 Закону України Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення.

Відповідно до статті 1 Закону України Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні господарська операція - це дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов`язань, власному капіталі підприємства. Таким чином, визначальною ознакою господарської операції є те, що вона має спричиняти реальні зміни майнового стану господарюючого суб`єкта.

З огляду на те, що вантаж, який згідно наявних у матеріалах справи вантажно-митних декларацій, випущений для вільного обігу на митній території України, суд приходить до висновку, що вантажно-митна декларація фіксує факт здійснення господарської операції щодо митного оформлення, а тому є первинним документом. Вказане узгоджується з листом Міністерства фінансів України №31-08410-07-16/2073 від 23.01.2013, в якому зазначено, що митна декларація є первинним документом, на якому базується бухгалтерський облік зовнішньоекономічних операцій.

Покликання апелянта на те, що публічний характер укладеного договору не виключає необхідності фіксування господарських операцій первинними документами обліку, оскільки за їх відсутності немає підстав вважати, що господарська операція відбулась - спростовується наявними у матеріалах справи вантажно-митними деклараціями, які є належними доказами.

Апеляційний господарський суд перевіривши доводи апеляційної скарги про те, що позивач заявив до стягнення 79 200,00 грн. за споживання послуг місця доставки щодо вантажів, імпорт яких відповідач не здійснював, ґрунтуються на припущеннях та спростовуються наявними в матеріалах справи вантажно-митними деклараціями (а.с.3,49,70,115,т.5, а.с.77,т.10, а.с.49,т.16) згідно з якими здійснено випуск імпортних вантажів відповідача для вільного обігу. Факт зазначення у розрахунках позивача невірного найменування вантажу, який імпортувався, або номеру вантажно-митної декларації, не спростовує факту самого імпорту, а також правильності обчислень позивача.

Також, відповідач у своїх запереченнях, стверджує, що з частини вантажно-митних декларацій, на підставі яких позивач розраховує суму заборгованості, вбачається здійснення митного оформлення вантажів іншими структурними підрозділами (митними постами), ніж митний пост Тячів , в межах якого діяло місце доставки позивача, тому такий вантаж у цьому місці доставки не знаходився, а відтак і не зберігався. У зв`язку з цим відповідач вважає, що послуги місця доставки не споживались, а підстави для стягнення позивачем заборгованості - відсутні.

Однак, такі доводи апелянта спростовуються наступним.

Судами встановлено, що у спірних випадках відповідач на виконання вимог п. 1 ч. 2 ст. 259 Митного кодексу України під час попереднього декларування місцем погашення доставки вантажів вказував місце доставки позивача (територія ТОВ Термінал , яка розташована за адресою: Закарпатська обл., м. Тячів, вул. Пролетарська, 2, код місця доставки 305-002-1-1), в межах якого й здійснював розміщення вантажів, які імпортувались, у зону митного контролю.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 71 Митного кодексу України декларант має право обрати митний режим, у який він бажає помістити товари, з дотриманням умов такого режиму та у порядку, що визначені цим Кодексом. Поміщення товарів у митний режим здійснюється шляхом їх декларування та виконання митних формальностей, передбачених цим Кодексом.

Отже, відповідач, обравши під час попереднього декларування вантажу митний режим імпорту, а вподальшому доставивши цей вантаж у попередньо заявлене ним місце доставки й розмістивши його у зоні митного контролю, яка знаходиться на цій території, фактично помістив цей вантаж під митний контроль в митному режимі імпорту.

Частиною третьою статті 71 Митного кодексу України передбачено, що митний режим, у який поміщено товари, може бути змінено на інший, обраний декларантом відповідно до частини першої цієї статті, за умови дотримання заходів тарифного та нетарифного регулювання зовнішньоекономічної діяльності, встановлених відповідно до закону для товарів, що поміщуються у такий інший митний режим.

Разом з тим, відповідачем не надано доказів, а судом не встановлено обставини, які б свідчили про зміну митного режиму або зони митного контролю. Також, судами не встановлено, що зона митного контролю, яка знаходиться на території позивача, була ліквідована або не діяла в період, що є спірним в даному спорі. Ці обставини не спростовані й апелянтом.

Вказані обставини свідчать про перебування митних вантажів в спірних випадках на території позивача з моменту їх доставки (дата погашення доставки) до моменту завершення митного оформлення.

Тобто визначальним в даному випадку є не структурний підрозділ митниці, який здійснював митне оформлення, а місцезнаходження вантажу щодо якого здійснюється митне оформлення.

При цьому суд зазначає, що на приватноправові відносини між сторонами, які є спірними в даній справі, не поширюється ч. 3 ст. 263 Митного кодексу України за змістом якої, товари, які протягом 30 днів з дня доставлення їх у орган доходів і зборів призначення не поміщені у митний режим або не розміщені на складі тимчасового зберігання чи складі органу доходів і зборів, набувають статусу таких, що зберігаються на складі органу доходів і зборів.

Це зумовлено тим, що набуття, в силу цієї норми, митними вантажами статусу таких, що зберігаються на складі органу доходів і зборів породжує у відповідача відповідні обов`язки перед митним органом щодо тарифного та нетарифного регулювання своєї зовнішньоекономічної діяльності, які визначені, зокрема: пунктом 1, підпунктом 3 пункту 2 розділу І, пунктами 2, 6, 9, 10 розділу ІІ Порядку відшкодування витрат за зберігання товарів та транспортних засобів на складах митних органів (зареєстровано в Міністерстві юстиції України №1140/21452 від 09.07.2012), який затверджено наказом Міністерства фінансів України №731 від 15.06.2012; пунктом 6 розділу ІІ Порядку обчислення сум витрат у справах про порушення митних правил та їх відшкодування (зареєстровано в Міністерстві юстиції України №1141/21453 від 09.07.2012), який затверджено наказом Міністерства фінансів України №731 від 15.06.2012; пунктом 3 Розмірів відшкодувань за зберігання на складах митних органів товарів і транспортних засобів (зареєстровано в Міністерстві юстиції України за №1142/21454 від 09.07.2012), які затверджені наказом Міністерства фінансів України №731 від 15.06.2012.

Натомість набуття митними вантажами статуту таких, що зберігаються на складі органу доходів і зборів, а також виникнення у відповідача нових обов`язків перед митним органом, жодним чином не спростовує факт зберігання (розміщення) цих вантажів відповідача на території позивача, а також не впливає на стан чи ступінь виконання відповідачем своїх обов`язків щодо оплати послуг перед позивачем.

Із зазначених вище підстав спростовуються також доводи апелянта про те, що заявлена сума боргу не має документального підтвердження підстав виникнення боргу.

При цьому апеляційний господарський суд відхиляє доводи апелянта про те, що суд першої інстанції дійшов до висновку, що вантажно-митна декларація є підставою для виникнення цивільно-правового зобов`язання, оскільки зі змісту рішення суду першої інстанції вбачається, що така декларація має доказове значення та лише підтверджує факт здійснення митного оформлення у місці доставки позивача. Тобто митна декларація відображає господарську операцію щодо розміщення вантажу в місці доставки.

Отже, не заслуговують на увагу доводи апелянта про те, що не встановлено обставин фактичного користування відповідачем створеного позивачем місця доставки митних вантажів.

Відповідно до ст. 633 ЦК України публічним є договір, в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов`язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв`язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо).

Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги.

Підприємець не має права надавати переваги одному споживачеві перед іншим щодо укладення публічного договору, якщо інше не встановлено законом.

Підприємець не має права відмовитися від укладення публічного договору за наявності у нього можливостей надання споживачеві відповідних товарів (робіт, послуг).

Ці вимоги узгоджуються з порядком формування коду місця доставки, який передбачений наказом Державної митної служби України від 27.08.2012 за №426 Про ведення Переліку місць доставки зі змісту якого вбачається, що оскільки в присвоєному місцю доставки ТОВ Термінал коді 305-002-1-1 у третій графі (блоці) вказано -1-, то зазначене місце доставки може використовуватись усіма суб`єктами зовнішньоекономічної діяльності без обмежень. Тобто, будь-який суб`єкт зовнішньоекономічної діяльності без обмежень може скористатись цим місцем доставки.

Порядок укладання публічного договору регламентується статтею 642 Цивільного кодексу України, за змістом якої договір укладається шляхом акцепту Замовника публічної оферти, без підписання сторонами в кожному окремому випадку.

Судами встановлено, що в позовній заяві, ТОВ Термінал зазначає, що на території місця доставки митних вантажів за адресою: Закарпатська обл., м. Тячів, вул. Пролетарська, 2, знаходиться інформація (у вигляді розміщення на дошці оголошень) щодо надання послуги та її вартість.

Натомість відповідач, зокрема, заперечує, що між сторонами виникли правовідносини на підставі публічного договору, а також ту обставину, що умовами цього публічного договору (а саме, наказом ТОВ Термінал №3 від 20.02.2014 з урахуванням наказу №4 від 05.05.2014) визначено вартість послуги місця доставки митних вантажів у розмірі 300,00 грн. за кожен день отримання цих послуг стосовно кожного митного оформлення вантажів та 300,00 грн. за кожну добу перебування митного ватажу (в т.ч. транспортного засобу) на території ТОВ Термінал .

Разом з тим, судами встановлено, що Закарпатським обласним територіальним відділенням Антимонопольного комітету України за зверненням ТОВ Успіх №19 від 16.04.2014 проводилась перевірка на виявлення ознак порушення ТОВ Термінал законодавства про захист економічної конкуренції під час надання послу місця доставки митних вантажів. За результатами цієї перевірки Закарпатське обласне територіальне відділення Антимонопольного комітету України листом №04-20/1304 від 10.07.2014 (а.с.89,т.25) встановило, що ознак порушення ТОВ Термінал законодавства про захист економічної конкуренції під час надання послу місця доставки митних вантажів - не виявлено. При цьому в даному листі зазначено: Відповідно до інформації, наданої ТОВ Термінал листом від 23.05.2014 №18 вартість послуг терміналу не змінювалась з 2009 року та становила у розмірі 200,00 грн. Наказом ТОВ Термінал від 20.02.2014 року №3 Про затвердження цін вартості послуг ТОВ Термінал з 01.03.2014 року встановлено вартість послуги з оформлення вантажів у розмірі 300,00 грн. за одне митне оформлення. Перевіркою розрахунків та документів, які обґрунтовують статті витрат встановлено, що вартість послуг терміналу є економічно обґрунтованими . Підвищення вартості послуг пов`язане із збільшенням розміру орендної плати за землю, оренди асфальтно-бетонної площадки та комплексу технічних споруд, що у свою чергу пов`язане зі збільшенням вартості нормативно-грошової оцінки земельних ділянок.

Тобто, з наведеного листа вбачається, що починаючи з 01.03.2014 вартість послуг місця доставки митних вантажів становила 300,00 грн., а тому спростовуються заперечення відповідача в цій частині.

Окрім того в матеріалах справи містяться платіжні доручення (а.с.90,т.25) за періоди, які передували спірним правовідносинам у даній справі, що підтверджує обізнаність відповідача про вартість послуг місця доставки, а тому доводи апеляційної скарги в цій частині також спростовуються.

Заповнення відповідачем добровільно у графі 30 вантажно-митної декларації відомостей щодо місця доставки митних вантажів ТОВ Термінал м. Тячів, вул. Пролетарська, 2, з кодом 305-002-1-1 свідчить про те, що він сам з власної волі обрав для проведення митним органом митних формальностей відносно його вантажу саме зону митного контролю, яка розміщена в межах місця доставки позивача, а відповідно й на його умовах.

Подання відповідачем вантажно-митної декларації в якій у графі 30 зазначено місце доставки митних вантажів за кодом 305-002-1-1 ТОВ Термінал м. Тячів, вул. Пролетарська, 2, та прийняття цієї декларації органом доходів і зборів та випуск для вільного обігу на території України вантажу, який задекларований у цій митній декларації, свідчить про розміщення та зберігання транспортного засобу на цій території шляхом його доставки та відповідно про споживання послуг позивача.

Посилання позивача на код 305-002-1-1 у графі 30 вантажно-митної декларації суд першої інстанції правильно розцінив не як власність позивача, а як доказ, на підставі якого суд встановлює наявність обставин (фактів) щодо перебування транспортних засобів відповідача на території позивача, що обґрунтовують вимоги позивача про споживання відповідачем послуг місця доставки митних вантажів, а відтак мають значення для вирішення справи.

Отже, надання послуг місця доставки митних вантажів полягає не у використанні коду 305-002-1-1 ТОВ Термінал м. Тячів вул. Пролетарська,2 у графі 30 вантажно-митних декларацій, а у користуванні створеними позивачем відповідно до вимог законодавства умовами (благами) місця доставки вантажу, які знаходяться на території ТОВ Термінал м. Тячів вул. Пролетарська, 2, та якому присвоєний код 305-002-1-1 ТОВ Термінал м. Тячів вул. Пролетарська, 2, тобто користування послугами митного терміналу.

Таким чином, при внесенні у графу 30 коду 305-002-1-1 ТОВ Термінал м. Тячів, вул. Пролетарська, 2, яка свідчить про добровільне замовлення відповідної послуги, відповідачу було відомо про споживання послуг місця доставки та їх вартість.

Заперечення відповідача проти існування заборгованості перед позивачем про те, що частина коштів сплачена готівкою, а частина безготівковим переказом, ґрунтується на припущеннях, оскільки не підтверджується наявними у справі доказами.

Апеляційний господарський суд відхиляє доводи апелянта про те, що суд першої інстанції в порушення вимог процесуального закону не вирішив клопотання відповідача від 22.05.2019 про поновлення строку на подання додаткових доказів (до числа яких, серед іншого, входять платіжні доручення на 35 аркушах, банківські виписки на 63 аркушах, рахунки про сплату відповідачем коштів за послуги позивача, тощо), оскільки неможливість їх подання встановлена постановою Західного апеляційного господарського суду від 09.09.2019 у даній справі за №907/400/18, якою скасовано ухвалу Господарського суду Закарпатської області від 20.06.2019 про повернення з розгляду справи по суті до розгляду справи у підготовчому провадженні.

У даній постанові суд апеляційної інстанції зазначив, що прийняття судом до розгляду доказів без належного на це обгрунтування учасника справи, що їх подав, під час розгляду справи по суті - не відповідає вимогам процесуального закону.

Тому суд першої інстанції правомірно долучив відповідні документи (докази) (а.с.162-274,т.25, а.с.6-27,т.26)до матеріалів справи, проте не прийняв їх до розгляду, про що зазначив у своєму рішенні. Відсутність окремого процесуального документу, оформленого належним чином, як-то ухвали суду прийнятої до постановлення рішення в справі, не спростовує правомірність дій суду першої інстанції та не може слугувати формальною підставою для скасування правильного по суті рішення.

Апеляційний господарський суд відхиляє доводи апелянта про те, що наявність заборгованості спростовується відсутністю у звітних документах, які подані позивачем до податкового органу, даних про дебіторську заборгованість відповідача та сплату позивачем податку від нарахованих відповідачем послуг, з огляду на таке.

Спір у даній справі стосується правовідносин, що виникли на підставі публічного договору про надання послуг, а саме, належності виконання сторонами взятих на себе зобов`язань за таким договором та наслідків, що настають у випадку порушення цих зобов`язань, зокрема сплати заборгованості, яка виникла за договором.

Отже, до предмету доказування в цій справі входять обставини, які підтверджують або спростовують наявність заборгованості відповідача перед позивачем.

Враховуючи наведене, належними доказами, які підтверджують наявність чи відсутність заборгованості, а також встановлюють розмір заборгованості, можуть бути первинні документи.

В силу положень чинного законодавства безпосередньо первинні документи, виконані у встановленому чинним законодавством порядку, є підставою для формування фінансової та податкової звітності товариства, а не навпаки.

Таким чином, невідображення позивачем у податковій звітності дебіторської заборгованості має односторонній характер, а за відсутності первинних документів як підстави для формування податкової звітності та відображення у ній вчинених господарських операцій, дані податкових накладних і декларацій, поданих до податкового органу, не можуть бути доказом наявності чи відсутності заборгованості, яка виникла за договором.

Більше того, наявність податкової звітності передбачає можливість її коригування в майбутніх податкових періодах у разі самостійного виявлення платником податків помилок в поданих деклараціях.

16.12.2019 представником відповідача подано заяву про застосування наслідків спливу строку позовної давності.

Зі змісту заяви про застосування строку позовної давності вбачається, що представник відповідача вважає, що перебіг строку позовної давності розпочався з 02.07.2015 (тобто за три роки до пред`явлення позову в даній справі), а тому в порядку ст. 267 ЦК України просить застосувати наслідки спливу строку позовної давності з приводу позовних вимог, які заявлені в даному позові до 02.07.2015 на загальну суму 360 000,00 грн. При цьому до зазначеної заяви відповідачем додано список вантажно-митних декларацій, нарахування сум за якими вважає заявленими зі спливом строку позовної давності (а.с.60-64,т.27).

Відповідно до ч. 3, 4 ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Питання щодо поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об`єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується господарським судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини.

Якщо позовні вимоги господарським судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, то суд зобов`язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 ЦК України та вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити в позові у зв`язку зі спливом позовної давності, або, за наявності поважних причин її пропущення, - захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір з посиланням на зазначену норму ЦК України).

Як зазначив Конституційний Суд України, строки звернення до суду як складова механізму реалізації права на судовий захист є однією з гарантій забезпечення прав і свобод учасників правовідносин (абзац п`ятий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012).

Загальні положення щодо позовної давності та порядку її обчислення, що підлягають застосуванню під час вирішення спорів між сторонами, визначені у главі 19 ЦК України.

За змістом частини першої ст. 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

Відповідно до ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Початок перебігу позовної давності обчислюється за правилами ст. 261 ЦК України, частина перша якої пов`язує його з днем, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися", що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 33 ГПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Для визначення моменту виникнення права на позов важливим є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти.

При цьому, за змістом зазначеної норми (ст. 261 ЦК України) законодавець виходить не тільки з безпосередньої обізнаності особи про факти порушення її прав, а й об`єктивної можливості цієї особи знати про ці факти.

Якщо встановити день, коли особа довідалась про порушення права або про особу, яка його порушила, неможливо, або наявні докази того, що особа не знала про порушення права, хоч за наявних умов повинна була знати про це, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа повинна була довідатися про порушення свого права.

Під можливістю довідатись про порушення права або про особу, яка його порушила, в цьому випадку слід розуміти передбачувану неминучість інформування особи про такі обставини, або існування в особи певних зобов`язань, як міри належної поведінки, в результаті виконання яких вона мала б змогу дізнатись про відповідні протиправні дії та того, хто їх вчинив.

Отже, за змістом ч. 1 ст. 261 ЦК України законодавець виходить не тільки з безпосередньої обізнаності особи про факти порушення її прав, а й об`єктивної можливості цієї особи знати про ці факти.

Судом встановлено, що позивач звернувся із зазначеним позовом 02.07.2018, а тому початок перебіг строку позовної давності починається з 02.07.2015.

Перевіривши доводи апеляційної скарги та пояснення відповідача в суді першої інстанції про нарахування сум, що вважає заявленими зі спливом строку позовної давності, апеляційний господарський суд погоджується з висновками суду першої інстанції про пропуск строку позовної давності щодо вимог на суму 241 800,00 грн.

Разом з тим, суд першої інстанції правомірно відхилив твердження відповідача про пропуск строку позовної давності щодо стягнення вартості послуг на суму 118 200,00 грн. згідно з вантажно-митних декларацій №7954 та №7958 від 27.08.2015 (а.с.169-170,т.10), оскільки обов`язок відповідача оплатити надані послуги виникає за наслідками завершення зберігання - 27.08.2015, а не з моменту початку зберігання (погашення доставки товару) - 06.02.2015, як стверджується відповідачем, однак невірно зазначив в своєму рішенні, що це вбачається з вантажно-митних декларацій, які вказані на аркуші 7 розрахунку (а.с.40-85,т.25) в позиціях 7 та 8.

Перевіривши доводи апеляційної скарги в цій частині суд дійшов до висновку, що позивачем не пропущено строк позовної давності щодо стягнення вартості послуг на суму 118 200,00 грн. згідно з вантажно-митних декларацій №7954 та №7958 від 27.08.2015 (а.с.169-170,т.10), які вказані на аркуші 17 розрахунку (а.с.40-85,т.25) в позиціях 7 та 8 (а.с.56,т.25). Разом з тим зазначене не може слугувати підставою для скасування рішення, оскільки висновки суду першої інстанції в цій частині є правильними.

Також, апеляційний господарський суд погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що в розрахунках позивача містяться повторення вантажно-митних декларацій на підставі яких здійснюється нарахування заборгованості в сумі 581 400,00 грн. Нарахування заборгованості в сумі 25 500,00 грн. за частиною з цих вантажно-митних декларацій, які повторюються, здійснено поза межами трьохрічного строку позовної давності, а тому суд не враховує цю суму повторно.

Враховуючи вищенаведене суд першої інстанції дійшов до правильного висновку про необґрунтованість позовних вимог в частині 797 700,00 грн. = 241 800,00 грн.+(581 400,00 грн.-25 500,00 грн.), а тому правильно відмовив у задоволенні позову в цій частині.

Згідно з ч. 1 ст. 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

В силу вимог ст. ст. 74, 77 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

З огляду на вищенаведене, суд вважає, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню в сумі 1 722 300,00 грн. = 2 520 000,00 грн. - 797 700,00 грн.

Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції дійшов взаємосуперечливих висновків щодо суми основної заборгованості спростовуються змістом рішення суду першої інстанції.

З огляду на наведене вище, пояснення представників позивача у судовому засіданні про заперечення доводів апеляційної скарги є такими, що відповідають встановленим обставинам по справі.

Натомість доводи апеляційної скарги не спростовують правильні висновки місцевого господарського суду.

Згідно з ч. 1 ст. 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає без задоволення апеляційну скаргу, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

У частині другій статті 86 ГПК України (в редакції Закону №132-IX від 20.09.2019) встановлено, що жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Відповідно до частини першої статті 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 76 ГПК України).

Згідно із положеннями частини третьої статті 13 та частини першої статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Статтею 236 ГПК України передбачено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Якщо одна із сторін визнала пред`явлену до неї позовну вимогу під час судового розгляду повністю або частково, рішення щодо цієї сторони ухвалюється судом згідно з таким визнанням, якщо це не суперечить вимогам статті 191 цього Кодексу.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 129 ГПК України, у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи залишення апеляційної скарги без задоволення, апеляційний господарський суд дійшов до висновку про покладення на апелянта судового збору в розмірі 38 751,80 грн., який сплачений згідно з платіжним дорученням №12D14B1A79 від 31.01.2020 (а.с.104,т.27).

Керуючись ст.ст. 269, 270, 275, 276, 281-284 ГПК України, Західний апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1.Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю Тирба б/н б/д (вх. №01-05/486/20 від 03.02.2020) - залишити без задоволення.

2.Рішення Господарського суду Закарпатської області від 23.12.2019 у справі №907/400/18 - залишити без змін.

3.Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.

4.Порядок та строк оскарження встановлено ст.ст.288-289 ГПК України.

Головуючий суддя Г.Т. Кордюк

Судді О.І. Матущак

Г.Г. Якімець

Повний текст постанови складено 05.03.2020.