Постанова

від 12.03.2020 по справі 495/9475/16-ц

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

12 березня 2020 року

м. Київ

справа № 495/9475/16-ц

провадження № 61-14504св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,

Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - заступник прокурора Одеської області в інтересах держави в особі Одеської обласної державної адміністрації,

відповідач - ОСОБА_1 ,

треті особи: ОСОБА_2 , відділ Держгеокадастру у Білгород-Дністровському районі Одеської області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу заступника прокурора Одеської області в інтересах держави в особі Одеської обласної державної адміністрації на рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області у складі судді Прийомової О. Ю.

від 28 квітня 2017 року та постанову Апеляційного суду Одеської області у складі колегії суддів: Драгомерецького М. М., Громіка Р. Д., Черевка П. М.,

від 24 січня 2018 року,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2016 року заступник прокурора Одеської області в інтересах держави в особі Одеської обласної державної адміністрації звернувся до суду із позовом до ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_2 , відділ Держгеокадастру у Білгород-Дністровському районі Одеської області, про витребування майна з чужого незаконного володіння.

Позовну заяву мотивовано тим, що постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 29 квітня 2010 року зобов`язано відділ Держкомзему України в Білгород-Дністровському районі Одеської області, Державне підприємство Центр земельного кадастру при Державному комітеті України по земельним ресурсам (далі - ДП Центр земельного кадастру при Державному комітеті України по земельним ресурсам ) в Одеській області видати особам, зазначених в списку громадян, учасникам судового процесу, вказаних в додатку до розпорядження голови Білгород-Дністровської районної державної адміністрації Одеської області

від 27 лютого 2008 року державні акти на право приватної власності на земельні ділянки для індивідуального дачного будівництва, що розташовані за адресою: Одеська область, Білгород-Дністровський район, Шабівська сільська рада, Будацька коса.

На підставі вказаної постанови Одеського апеляційного адміністративного суду від 29 квітня 2010 року ОСОБА_2 видано державний акт на право власності на земельну ділянку від 27 грудня 2010 року

серії ЯЛ №242983, на підставі якого у власність останньої передано земельну ділянку площею 0,1000 га, цільове призначення - для індивідуального дачного будівництва, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (за межами населеного пункту).

30 вересня 2015 року вказану земельну ділянку на підставі договору купівлі-продажу ОСОБА_2 відчужила на користь відповідача ОСОБА_1 .

Посилаючись те, що відповідно до статей 116, 122 ЗК України єдиним власником земель, які передано для індивідуального дачного будівництва, є Одеська обласна державна адміністрація, як орган уповноважений виконувати функції з розпорядження землею вказаної категорії, яка жодних рішень щодо передачі земель не приймала, позивач просив суд витребувати зазначену земельну ділянку у ОСОБА_1 як у особи, яка без відповідної правової підстави заволоділа нею.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області

від 28 квітня 2017 року у задоволенні позову заступника прокурора Одеської області в інтересах держави в особі Одеської обласної державної адміністрації відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що Одеська обласна державна адміністрація, у рамках процедури безоплатної передачі земельної ділянки, не була власником вищевказаної землі, не має відношення до розпорядження нею, а позивач не надав доказів на підтвердження позову.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Апеляційного суду Одеської області від 24 січня 2018 року апеляційну скаргу заступника прокурора Одеської області залишено без задоволення, а рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 28 квітня 2017 року - без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції повно та об`єктивно встановив фактичні обставини справи і дав їм належну правову оцінку, дослідив надані сторонами докази та обґрунтовано вважав за неможливе задовольнити позовні вимоги, з огляду на недоведеність перебування спірної земельної ділянки у власності Одеської обласної державної адміністрації.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

У касаційній скарзі, поданій у лютому 2018 року, заступник прокурора Одеської області просить скасувати судові рішення із ухваленням нового рішення про задоволення позову, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що Верховний Суд України у постанові від 24 квітня 2013 року у справі № 6-14цс13 вказав, що правовою підставою набуття права власності на землю згідно з статтею 116 ЗК України є рішення органу виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, а державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий без визначеної законом підстави з порушенням вимогам статей 116, 118 ЗК України. Згідно з висновком Верховного Суду України від 23 жовтня 2013 року у справі № 6-83цс13 державний акт на право приватної власності на землю видається на підставі рішення органу місцевого самоврядування або органу виконавчої влади, тому вирішення питання про правомірність видачі державного акта безпосередньо залежить від законності рішення, на підставі якого такий акт видано, і дотримання вимог, передбачених земельним законодавством, зокрема статей 116, 118 ЗК України. У вказаній справі спірна земельна ділянка вибула із державної власності на підставі постанови Одеського апеляційного адміністративного суду від 29 квітня 2010 року та ухвали від 09 серпня 2010 року у справі № 2а-7932/08/1570, без відповідного рішення органу державної влади в особі Одеської обласної державної адміністрації та без дотримання процедури, передбаченої статтею 118 ЗК України. Саме на підставі вказаних судових рішень видано державний акт на право власності на земельну ділянку ОСОБА_3 , тому вказана земельна ділянка вибула із державної власності без відповідного волевиявлення держави в особі Одеської обласної державної адміністрації.

На час видачі державного акта про право власності на земельну ділянку, належним органом, що виконував функції з розпорядження землями державної власності з передачі їх для індивідуального дачного будівництва була Одеська обласна державна адміністрація, оскільки законодавством визначено, що повноваження районних державних адміністрацій поширювалися виключно на випадки передачі земель у власність або користування для сільськогосподарського використання, ведення водного господарства, будівництва об`єктів, пов`язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району. Судами першої та апеляційної інстанцій не враховано правовий висновок Верховного Суду України у постанові

від 11 лютого 2015 року у справі № 6-1цс15.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 30 березня 2018 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, а ухвалою від 12 лютого 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

На підставі постанови Одеського апеляційного адміністративного суду

від 29 квітня 2010 року (справа № 2-а-7932/08/1570) та ухвали Одеського апеляційного адміністративного суду від 09 вересня 2010 року

ОСОБА_2 було видано державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,1000 га з цільовим призначенням - для індивідуального дачного будівництва, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 (за межами населеного пункту) (а. с. 10, 15-22).

09 вересня 2015 року ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу відчужила зазначену земельну ділянку ОСОБА_1 .

Позиція Верховного Суду

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Згідно з частиною першою статті 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами. Юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Відповідно до положень статті 13 Конституції України земля є об`єктом права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власності здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Згідно зі статтею 41 Конституції України право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Частиною другою статті 78 ЗК України та статтею 373 ЦК України передбачено, що право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.

Згідно з частини першої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Частиною першої статті 153 ЗК України зазначено, що власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами України.

Відповідно до вимоги статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, право власності на спірну земельну ділянку ОСОБА_2 набула на підставі рішення Одеського апеляційного адміністративного суду від 29 квітня 2010 року

(справа № 2-а-7932/08/1570), яке на час розгляду справи, є чинним, і реалізувала своє право розпорядження земельною ділянкою, шляхом укладення договору купівлі-продажу з відповідачем ОСОБА_1 .

Згідно зі статтею 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України та є обов`язковими до виконання на всій території України.

Відповідно до пункту 9 частини другої статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є обов`язковість рішень суду.

Виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду та ефективного захисту сторони у справі, що передбачено статтями 6, 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У пункті 40 рішення Європейського суду з прав людини у справі Горнсбі проти Греції (Ноrnsbу V. Gгеесе) від 19 березня 1997 року, зазначено, що право на звернення до суду було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної сторони дозволяла, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду одній зі сторін.

Статтею 18 ЦПК України визначено, що судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.

Обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і означається його суб`єктивними і об`єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у розгляді справи, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини. Преюдиційні обставини є обов`язковими для суду, який розглядає справу навіть у тому випадку, коли він вважає, що вони встановлені невірно. Таким чином, законодавець намагається забезпечити єдність судової практики та запобігти появі протилежних за змістом судових рішень. Крім того, згідно з частиною третьою статті 61 ЦПК України (у редакції на час прийняття постанови Одеським апеляційним адміністративним судом) преюдиційність поширюється не тільки на осіб, що брали участь у справі, а й на особу, щодо якої відповідними рішеннями встановлено певні обставини, незалежно від того, чи брала вона участь у справі.

Установивши, що є таким, що набрало законної сили рішення суду, на підставі якого ОСОБА_2 набула право власності на земельну ділянку площею 0,1000 га з цільовим призначенням - для індивідуального дачного будівництва, яке прокурором оскаржено не було, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову. Отже, відповідач ОСОБА_1 придбала спірну земельну ділянку у особи, яка мала право її відчужувати, а тому відсутні підстави для застосування до спірних правовідносин положення

статті 388 ЦК України.

Вказаний висновок узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 27 листопада 2019 року у справі № 495/9786/16 (провадження № 61-27034св18).

Доводи касаційної скарги щодо незаконного вибуття спірної земельної ділянки з державної власності, якою уповноважена розпоряджатися Одеська обласна державна адміністрація, є безпідставними, оскільки судами було встановлено, а також з матеріалів цивільної справи вбачається, що постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 29 квітня

2010 року не скасовано, а тому посилання прокурора на те, що таке рішення суду є незаконним суперечить нормам ЦПК України.

Крім того, втручання держави в право на мирне володіння своїм майном, зокрема, й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування на користь держави загалом є предметом регулювання статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Перший Протокол, Конвенція), що ратифікований Законом України №475/97-ВР від 17 липня 1997 року.

Стала практика ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах Спорронґ і Льоннрот проти Швеції від 23 вересня 1982 року, Джеймс та інші проти Сполученого Королівства від 21 лютого 1986 року, Щокін проти України від 14 жовтня 2010 року, Сєрков проти України від 7 липня 2011 року, Колишній король Греції та інші проти Греції від 23 листопада 2000 року, Булвес АД проти Болгарії від 22 січня 2009 року, Трегубенко проти України від 02 листопада 2004 року, East/West Alliance Limited проти України від 23 січня 2014 року) свідчить про наявність трьох критеріїв, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно суспільний , публічний інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

Таким чином, критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:

- втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.

- якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.

- втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

Колегія суддів вважає, що позбавлення відповідача власності, набутого за договором купівлі-продажу, укладеного із особою, якій на підставі судового рішення було видано державний акт на спірну земельну ділянку, є втручанням держави у право власника на мирне володіння його майном. Суд касаційної інстанцій зауважує, що відповідач, як заінтересована особа при придбанні спірного майна не знала і не могла знати про те, що законність набуття нею у власність спірної земельної ділянки, з огляду на рішення суду, яке відповідно до статті 124 Конституції України є обов`язковими до виконання на всій території України, буде піддаватися сумніву.

Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права, та зводяться лише до переоцінки доказів.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу заступника прокурора Одеської області в інтересах держави в особі Одеської обласної державної адміністрації залишити без задоволення, а рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 28 квітня 2017 року та постанову Апеляційного суду Одеської області від 24 січня 2018 року - без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

В. В. Шипович