Постанова

від 30.03.2020 по справі 2-676/2010

МИКОЛАЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

30.03.20

22-ц/812/568/20Провадження №22-ц/812/568/20

П О С Т А Н О В А

Іменем України

25 березня 2020 року м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах Миколаївського апеляційного суду у складі:

головуючого: Бондаренко Т.З.,

суддів: Крамаренко Т.В., Темнікової В.І.,

із секретарем судового засідання: Лівшенком О.С.,

за участю: відповідача ОСОБА_1 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу №2-676/2010 за апеляційною скаргою

ОСОБА_1

на ухвалу Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 06 жовтня 2010 року постановлену за заявою

Акціонерного товариства Комерційний банк ПриватБанк

про забезпечення позову шляхом тимчасового обмеження управі виїзду боржника за межі України у справі за позовом

Акціонерного товариства Комерційний банк ПриватБанк

до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості,

в с т а н о в и в :

У червні 2009 року ПАТ КБ ПриватБанк , правонаступником, якого є АТ КБ ПриватБанк звернулося до суду з позовними вимогами до ОСОБА_1 про звернення стягнення кредитної заборгованості на предмет застави, які в подальшому змінив та просив стягнути з відповідача кредитну заборгованість.

У жовтні 2010 року АТ КБ ПриватБанк подало заяву про забезпечення позову шляхом обмеження ОСОБА_1 у праві виїзду за межі України до виконання ним своїх зобов`язань по кредитному договору від 14 червня 2007 року.

Ухвалою Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 06 жовтня 2010 року заяву про вжиття заходів забезпечення позову - задоволено. Вжито заходи по забезпеченню позову АТ КБ „Приватбанк" до ОСОБА_1 про звернення стягнення на заставне майно в рахунок погашення кредитної заборгованості, шляхом обмеження у праві виїзду за межі України останнього до виконання зобов`язань у повному обсязі по договору від 14 червня 2007 року перед АТ КБ ПриватБанк .

Ухвала суду першої інстанції мотивована положеннями ст. 151-153 ЦПК України (в редакції, що діяла на час постановлення ухвали) та положеннями ст. 6 Закону України Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України .

Рішенням Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 23 грудня 2010 року позовні вимоги ПАТ КБ ПриватБанк задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ КБ ПриватБанк заборгованість за кредитним договором у сумі 300244,98 грн. Розподілено судові витрати.

Ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 20 квітня 2011 року вказане рішення суду залишено без змін.

13 лютого 2020 року ОСОБА_1 звернувся з апеляційною скаргою на наведену ухвалу районного суду від 06 жовтня 2010 року про забезпечення позову, в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права, просить її скасувати.

Апеляційна скарга мотивована тим, що оскаржувана ухвала є незаконною та необґрунтованою, такою, що постановлена внаслідок порушення процесуального законодавства.

Ухвала суду першої інстанції не містить доводів стосовно наявності підстав застосування саме таких заходів забезпечення. Крім того, судом вжито заходи забезпечення позову які не передбачені законом, який діяв на час її постановлення.

Відзиву на апеляційну скаргу до апеляційного суду не надходило.

Ухвалою Миколаївського апеляційного суду від 26 лютого 2020 року поновлено ОСОБА_1 строк на оскарження ухвали районного суду від 06 жовтня 2010 року.

Частиною 3ст. 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час виникнення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно зі ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши доповідь судді, обговоривши доводи апеляційної скарги та дослідивши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що в червні 2009 року АТ КБ ПриватБанк звернулось до суду із позовом в якому просило про звернення стягнення на майно. В листопаді 2010 року вказані позовні вимоги було змінено та АТ КБ ПриватБанк просив стягнути з ОСОБА_1 кредитну заборгованість за договором від 14 червня 2007 року в розмірі 327277 грн.

05 жовтня 2010 року до суду надано заяву про забезпечення позову, в якій з посиланням ст. 6 Закону України Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України , та на те, що відповідач своєчасне не виконує взятих на себе зобов`язань, не погашає щомісячні платежі по кредиту, тому неприйняття заходів забезпечення може утруднити виконання рішення суду.

Згідно з ч. 3ст. 151 ЦПК України (у редакції, що діяла на час постановлення оскаржуваної ухвали) забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення позову може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду.

Зі змісту п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову від 22.12.2006 №9 вбачається, що розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою.

Відповідно до частини першої статті 151 ЦПК України (на момент вчинення процесуальної дії, постановлення ухвали суду першої інстанції) суд за заявою осіб, які беруть участь у справі, може вжити, передбачені цим Кодексом, заходи забезпечення позову.

Згідно з частиною першою статті 152 ЦПК України (на момент вчинення процесуальної дії, постановлення ухвали суду першої інстанції) позов забезпечується: 1) накладенням арешту на майно або грошові кошти, що належать відповідачеві і знаходяться у нього або в інших осіб; 2) забороною вчиняти певні дії; 3) встановленням обов`язку вчинити певні дії; 4) забороною іншим особам здійснювати платежі або передавати майно відповідачеві чи виконувати щодо нього інші зобов`язання; 5) зупиненням продажу арештованого майна, якщо подано позов про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту; 6) зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа, який оскаржується боржником у судовому порядку; 7) передачею речі, яка є предметом спору, на зберігання іншим особам.

Таким чином, серед видів забезпечення ст. 152 ЦПК не передбачає вжиття судом тимчасового обмеження особи у виїзді за межі України.

Отже, відсутні правові підстави щодо ототожнення питання тимчасового обмеження особи у праві виїзду за межі України із видами забезпечення позову, оскільки повноваження судів першої інстанції при вирішенні цивільних справ визначені Цивільним процесуальним кодексом України , у тому числі повноваженнями щодо вжиття заходів забезпечення позову.

Відповідно до ст. 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Підстави для тимчасових обмежень у праві виїзду громадян України за кордон передбачені Законом України Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України .

Згідно зі ст. 6 цього Закону передбачено, що при наявності зазначених у цій нормі підстав для тимчасових обмежень у праві виїзду громадян України за кордон, громадянину може бути тимчасово відмовлено у видачі паспорта чи вилучено або затримано паспорт.

В цивільному процесуальному законодавстві відсутня правова норма, яка б надавала суду повноваження в порядку, передбаченому статтями 151-153 ЦПК України , застосувати тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України, як спосіб забезпечення позову.

Статтею 2 Протоколу 4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що кожен, хто законно перебуває на території будь-якої держави, в межах цієї території має право на свободу пересування і свободу вибору місця проживання.

Кожен є вільним залишати будь-яку країну, включаючи своєю власну.

На здійснення цих прав не можуть бути встановлені жодні обмеження, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної чи громадської безпеки, для підтримання публічного порядку, запобігання злочину, для захисту здоров`я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб.

Передбачені у законі обмеження є заходами, які покладаються на боржника з метою заклику до його правосвідомості, якщо останній ухиляється від виконання свого обов`язку, або ж переслідують пасивне та незаборонене примушування боржника до вчинення ним активних дій щоб якнайскоріше задовольнити інтереси кредитора та позбутися обмежувальних заходів.

Отже, тимчасове обмеження боржника в праві виїзду за межі України є винятковим заходом обмеження особистої свободи фізичної особи, який застосовується лише за наявності достатніх підстав вважати, що така особа ухиляється від виконання зобов`язань, покладених на неї відповідним судовим рішенням, має намір вибути за межі України з метою невиконання цього рішення.

Законодавством встановлено юридичні санкції у вигляді тимчасового обмеження у праві виїзду не за наявності факту невиконання зобов`язань, а при ухиленні боржника від їх виконання.

Європейський Суд з прав людини в своїх рішеннях неодноразово наголошував на тому, що навіть якщо міра, що обмежує свободу пересування особи є початково обґрунтованою, вона може стати неспіврозмірною й порушити права особи, якщо автоматично продовжується протягом тривалого часу (рішення Європейського Суду за справою Луордо проти Італії (Luordo v. Italy), скарга N 32190/96, § 96, ECHR 2003-IX), рішення Європейського Суду за справою Фельдеш та Фельдешне Хайлік проти Угорщини (Foldes and Foldesne Hajlik v. Hungary), скарга N 41463/02, § 35, ECHR 2006, рішення Європейського Суду за справою Рінер проти Болгарії , § 121).

Надалі у пункті 50 вказаного рішення Європейський Суд з прав людини підкреслив, що у будь-якому випадку влада країни зобов`язана забезпечити те, що порушення права особи залишати його або її країну було від самого початку і протягом всієї тривалості - виправданим та пропорційним за будь-яких обставин.

Влада не може продовжувати на довготривалі строки заходи, що обмежують свободу пересування особи без регулярної перевірки їх обґрунтованості (рішення європейського Суду за справою Рінер проти Болгарії , § 124 рішення Європейського Суду Фельдеш та Фельдешне Хайлік проти Угорщини , § 35). Така перевірка має, як правило, проводитися судами принаймні, в останній інстанції, оскільки вони забезпечують найкращі гарантії незалежності, неупередженості й законності процедури (рішення Європейського Суду від 25 січня 2007 р. за справою Сіссаніс проти Румунії ), скарга № 23468/02, § 70).

Охоплення судової перевірки має дозволити суду взяти до уваги всі фактори, що відносяться до справи, включаючи ті, що стосуються співмірності обмежувального заходу (рішення Європейського Суду від 23 червня 1981 р. за справою Ле Конт, Ван Лейвен і Де Мейере проти Бельгії (Le Compte, Van Leuven and De Meyere v. Belgium), Series A, N 43, § 60)...".

Тобто, застосовуючи статтю 2 Протоколу 4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, які є джерелом права в Україні, суд зобов`язаний забезпечити, щоб порушення права особи залишати країну було виправданим та пропорційним за будь-яких обставин.

Крім того, відповідно до другого абзацу статті 1 Першого протоколу до Конвенції зазначено, що повинен існувати справедливий баланс між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (рішення від 23 вересня 1982 року у справі Спорронг та Льон рот проти Швеції (Sporrong and Lonnroth v. Sweden), пп. 69 і 73, Series A № 52). Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти (рішення від 21 лютого 1986 року у справі Джеймс та інші проти Сполученого Королівства (James and Others v. the United Kingdom), п. 50, Series A № 98).

Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов`язок із доказування, оскільки ст. 81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов`язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст. ст.43 ЦПК України ). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні, так і обов`язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

За наведених обставин, обмеження у праві виїзду за кордон, яке застосовано до ОСОБА_1 , як захід забезпечення позову, не відповідає положенням ст.152 ЦПК України в редакції на час її застосування, є передчасною, оскільки на час обмеження відповідний обов`язок не було встановлено судовим рішенням, що вказує на неналежне з`ясування фактичних обставин, що підлягають перевірці судом.

За вказаних обставин, оскаржувана ухвала суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням постанови про відмову в задоволенні заяви АТ КБ ПриватБанк про забезпечення поданого ним позову шляхом обмеження відповідача у праві виїзду за кордон.

Відтак, ухвала Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 06 жовтня 2010 року постановлена з порушенням норм матеріального права та процесуального права, що відповідно до статті 376 ЦПК України є підставою для її скасування.

Керуючись ст. ст. 367 , 368 , 374 , 376 , 382 , 384 ЦПК України , колегія суддів,-

п о с т а н о в и л а :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Ухвалу Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 06 жовтня 2010 року скасувати.

У задоволенні заяви Акціонерного товариства Комерційний Банк "ПриватБанк" про забезпечення позову шляхом обмеження боржника ОСОБА_1 у праві виїзду за межі України до виконання зобов`язань у повному обсязі по договору №NKVPAK10730101 від 14 червня 2007 року - відмовити.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку відповідно до вимог ст. 389 ЦПК України до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту 30 березня 2020 року.

Судді: Т.З.Бондаренко

Т.В.Крамаренко

В.І.Темнікова