Постанова

від 06.04.2020 по справі 523/8511/18

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Номер провадження: 22-ц/813/1294/20

Номер справи місцевого суду: 523/8511/18

Головуючий у першій інстанції Кисельов В. К.

Доповідач Громік Р. Д.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06.04.2020 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі:

головуючого - Громіка Р.Д.,

суддів - Драгомерецького М.М., Черевка П.М.,

за участю секретаря - Фабіжевської Т.С.,

розглянувши у спрощеному порядку за відсутністю учасників справи апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 13 травня 2019 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , за участю третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмету спору на стороні відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю Франко-Транспорт , за участю третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмету спору на стороні позивача - ОСОБА_4 про стягнення заборгованості,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_2 звернулась з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , за участю третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмету спору на стороні відповідача - ТОВ ФРАНКО-ТРАНСПОРТ , за участю третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмету спору на стороні позивача - ОСОБА_4 про стягнення заборгованості. В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на наступні обставини.

Так, 18 вересня 2009 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 укладено договір позики, згідно умов якого ОСОБА_4 передала ОСОБА_1 1 000 000 грн, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Писаренко Є.С. зареєстрований в реєстрі за №8120.

Отримання грошей за цим договором було вчинене за письмовою згодою дружини позичальника ОСОБА_3 , викладеною у вигляді заяви, справжність підпису на якій посвідчена приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Писаренко Є.С. 17 вересня 2010 року за №8021.

Відповідно до п. 2 даного договору позики ОСОБА_1 зобов`язався повернути ОСОБА_4 дану суму із сплатою 5% за кожен місяць користування до 17 березня 2010 року.

У забезпечення виконання зобов`язань за вказаним договором позики між ОСОБА_4 та ТОВ ФРАНКО-ТРАНСПОРТ 18 вересня 2009 року був укладений іпотечний договір, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Писаренко Є.С., зареєстрований в реєстрі за №8122.

ТОВ ФРАНКО- ТРАНСПОРТ виступило майновим поручителем виконання зобов`язань ОСОБА_1 .

Відповідно до умов іпотечного договору, ТОВ ФРАНКО-ТРАНСПОРТ передало ОСОБА_4 в іпотеку нежитлову будівлю компресорної станції, площею 777,1 кв.м, по АДРЕСА_1 .

Згідно п.1.5 договору іпотеки, вартість іпотеки сторони оцінили у 700 000,00 грн.

12 березня 2010 року право власності на предмет іпотеки перейшло до ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу, зареєстрованого в реєстрі за №1612, укладеного між ТОВ ФРАНКО-ТРАНСПОРТ та ОСОБА_2 , посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Писаренко Є.С.

Правомірність вказаного правочину неодноразово перевірялась судами різних інстанцій, зокрема у цивільній справі №2/1519/55/12 за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про визнання договору купівлі-продажу нерухомого майна недійсним (нікчемним).

04 березня 2015 року ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ вказана цивільна справа вирішена, касаційні скарги ОСОБА_4 та ТОВ ФРАНКО-ТРАНСПОРТ - відхилені. Вказаний договір купівлі - продажу нерухомого майна визнано дійсним та таким, що укладався у відповідності до норм чинного законодавства України, яке діяло на той час (Справа ВССУ №6-449св15).

23 березня 2018 року ОСОБА_2 сплатила в якості оплати заборгованості за ОСОБА_1 700 000 гривень за договором позики, що підтверджується платіжним дорученням №Р24А3920777368А77178 від 23 березня 2018 року, що додатково встановлено ухвалою апеляційного суду Одеської області від 29 березня 2018 року у справі №521/11346/13-ц за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки, якою прийнято відмову ОСОБА_4 від позову, закрито провадження у справі.

Із набуттям права власності на предмет іпотеки ОСОБА_2 відбулася заміна сторони зобов`язання. Тобто, ОСОБА_2 набула статус майнового поручителя у зобов`язанні ОСОБА_1 перед ОСОБА_4 за договором позики. При цьому, виконавши зобов`язання ОСОБА_1 перед ОСОБА_4 , ОСОБА_2 набула усіх прав кредитора за зазначеним зобов`язанням.

ОСОБА_1 свої зобов`язання за договором позики не виконав. ОСОБА_4 отримала від ОСОБА_1 на виконання договору позики від 18.09.2009р. лише 300 000 грн, згідно акту прийому-передачі грошових коштів від 10.03.2012р., підписаного ОСОБА_4 , ОСОБА_1 як позичальником в особі керівника ТОВ ФРАНКО-ТРАНСПОРТ .

Тобто, до ОСОБА_2 перейшло право вимоги на сплачений нею залишок заборгованості у розмірі 700 000 грн.

04 квітня 2018 року позивачем було направлено письмову вимогу на адресу відповідача ОСОБА_1 із встановленням 7-ми денного строку із дня пред`явлення такої вимоги для добровільного виконання зобов`язань.

Відповідно до рекомендованого поштового відправлення та даних ПАТ "УКРПОШТА" зазначений лист було вручене особисто 11 квітня 2018 року.

Однак ОСОБА_1 умисно ухиляється від виконання взятих на себе зобов`язань, саме тому Позивач змушена звернутися до Суду за захистом своїх порушених прав.

Позивач вважає, що до неї перейшли права кредитора за основним зобов`язанням ОСОБА_1 , яке виникло з договору позики, згідно умов якого ОСОБА_4 передала Халілов 1000000,00 грн., посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Писаренко Є.С. зареєстрований в реєстрі за № 8120, в частині вартості предмету іпотеки.

Позивач також вважає, що оскільки відповідачі перебувають у зареєстрованому шлюбі, а договір був вчинене за письмовою згодою дружини позичальника, а тому кошти були направлені на спільне використання подружжям.

Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 13 травня 2019 року позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено. Стягнено солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 суму коштів у розмірі 700 000 гривень. Стягнено з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір у збір 3500 гривень. Стягнено з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 судовий збір у збір 3500 гривень.

Не погоджуючись із вищевказаним рішенням суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити, посилаючись на порушення норм процесуального та матеріального права.

В доводах апеляційної скарги зазначено, що ОСОБА_2 як новий власник спірного майна мала правову можливість набути статус іпотекодавця з усіма його правами та обязками, однак не реалізувала її в конкретних спірних правовідносинах.

У судове засідання, призначене на 26 березня 2020 року, сторони у справі не з`явились, були належним чином сповіщені про дату, час та місце слухання справи.

26 березня 2020 року від представника ОСОБА_1 - ОСОБА_6 надійшла заява про розгляд справи без його участі.

Від інших учасників справи заяв про відкладення справи до суду апеляційної інстанції не надходило.

Відповідно до ст. 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Відповідно до ч. 5 ст. 268 ЦПК України датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.

Повне судове рішення виготовлене 06 квітня 2020 року.

Заслухавши доповідача, розглянувши матеріали справи і доводи, викладені в апеляційній скарзі, судова колегія вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню за таких підстав.

Відповідно до припису ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Судом першої інстанції правильно були встановлені наступні обставини.

18 вересня 2009 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 було укладено нотаріально посвідчений договір позики, за умовами якого відповідач отримав 1000 000 грн., які зобов`язався повернути до 17 березня 2010 року.

У забезпечення цього договору того ж дня між ОСОБА_4 та Товариством з обмеженою відповідальністю Франко-Транспорт (далі - ТОВ Франко-Транспорт ) було укладено договір іпотеки, відповідно до якого товариство передало в іпотеку нежитлову будівлю компресорної станції, розташовану по АДРЕСА_1 .

Постановою господарського суду Одеської області від 29 січня 2010 року порушено провадження у справі про банкрутство відсутнього боржника ТОВ Франко-Транспорт .

Постановою господарського суду Одеської області від 11 лютого 2010 року визнано ТОВ Франко-Транспорт банкрутом, відкрито ліквідаційну процедуру, скасовано наявні арешти на майно боржника чи інші обмеження щодо розпорядження майном, заборонено накладати нові заборони.

12 березня 2010 року під час проведення процедури банкрутства ліквідатор ТОВ Франко-Транспорт - Шляхов С.Є. уклав із ОСОБА_2 договір купівлі-продажу, згідно з умовами якого ОСОБА_2 придбала спірну нерухомість, а саме: нежитлову будівлю насосної станції, що розташована по АДРЕСА_1 .

Ухвалою Господарського суду Одеської області від 25 березня 2010 року затверджено ліквідаційний баланс та звіт ліквідатора товариства, ліквідовано юридичну особу - ТОВ Франко-Транспорт .

Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 27 жовтня 2010 року скасовано ухвалу Господарського суду Одеської області від 25 березня 2010 року, провадження у справі припинено як таке, що порушено безпідставно.

Відповідно до ст. 1 Закону України Про іпотеку іпотекою визнається вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника в порядку, встановленому цим Законом.

Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду.

Таким чином, іпотека як майновий спосіб забезпечення виконання зобов`язання є особливим (додатковим) забезпечувальним зобов`язанням, що має на меті стимулювати боржника до виконання основного зобов`язання та запобігти негативним наслідкам порушення боржником своїх зобов`язань або зменшити їх.

Забезпечувальне зобов`язання (взаємні права і обов`язки) виникає між іпотекодержателем (кредитором за основним зобов`язанням) та іпотекодавцем (боржником за основним зобов`язанням).

Виконання забезпечувального зобов`язання, що виникає з іпотеки, полягає в реалізації іпотекодержателем (кредитором) права одержати задоволення за рахунок переданого боржником в іпотеку майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника. Сутність цього права полягає в тому, що воно дозволяє задовольнити вимоги кредитора навіть у разі невиконання боржником свого зобов`язання в силу компенсаційності цього права за рахунок іпотечного майна та встановленого законом механізму здійснення кредитором свого преважного права, незалежно від переходу права власності на це майно від іпотекодавця до іншої особи (в тому числі й у випадку недоведення до цієї особи інформації про обтяження майна).

Частиною 5 ст. 3 Закону України Про іпотеку передбачено, що іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Закінчення строку дії договору не звільняє сторони від виконання зобов`язань (ч. 4 ст. 631 ЦК України).

Статтею 23 Закону України Про іпотеку визначено, що в разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця та має всі його права й несе всі його обов`язки за іпотечним договором у тому обсязі та на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.

Отже, ухвалення судом рішення про скасування обтяжень нерухомого майна банкрута та виключення запису з Єдиного реєстру заборон, яке згодом було скасоване, не спростовує презумпції правомірності обтяження спірного нерухомого майна іпотекою на час його відчуження у процесі ліквідації іпотекодавця, таке обтяження є чинним з моменту його первинної реєстрації в цьому реєстрі.

Крім того, слід зазначити, що факт реалізації іпотечного майна (ст. 17 Закону Про іпотеку ) припиняє іпотеку лише за умови дотримання положень статей 23 та 11 цього Закону.

Саме такі правові позиції викладені у постановах Верховного Суду України від 26 жовтня 2016 року у справі № 6-1382цс16, від 31 травня 2017 року у справі № 6-1803цс16, які, відповідно до ст. 360-7 ЦПК України мають враховуватись судами України при застосуванні таких норм права.

Проте суд апеляційної інстанції у порушення вимог ст. ст. 316 ЦПК України на вищезазначене уваги не звернув, доводів та заперечень сторін належним чином не перевірив, не встановив фактичних обставин справи, від яких залежить правильне вирішення спору, й дійшов помилкового висновку про те, що відповідач, як новий власник іпотечного майна, не набула статусу іпотекодавця з усіма його правами та обов 'язками, оскільки продаж такого майна відбувся у межах процедури банкрутства попереднього іпотекодавця, не врахувавши при цьому того, що ухвалу господарського суду, якою затверджено ліквідаційний баланс та звіт ліквідатора товариства, а також ліквідовано юридичну особу - ТОВ Франко-Транспорт скасовано й провадження у справі про банкрутство припинено як таке, що порушено безпідставно.

Вищевказані обставини встановлені ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22.11.2017р. по справі 521/11346/13-ц.

Вищевказаною ухвалою рішення апеляційного суду Одеської області від 18 травня 2016 року було скасовано, а справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Отже, з ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 листопада 2017 року по справі №521/11346/13-ц можливо зробити висновок, що ОСОБА_2 , як новий власник іпотечного майна, набула статусу іпотекодавця з усіма його правами та обов`язками.

Судом першої інстанції також вірно встановлено, що ухвалою апеляційного суду Одеської області від 26 грудня 2017 року було відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_8 в інтересах ОСОБА_2 на рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 23 лютого 2016 року.

У процесі розгляду справи апеляційним судом Одеської області 23 березня 2018 року ОСОБА_2 сплатила в якості оплати заборгованості за ОСОБА_1 700 000 гривень за договором позики, що підтверджується платіжним дорученням №Р24А3920777368А77178 від 23 березня 2018 року.

Ухвалою апеляційного суду Одеської області від 29 березня 2018 року у справі №521/11346/13-ц за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки, було прийнято відмову ОСОБА_4 від позову, закрито провадження у справі.

Отже, фактично підставою закриття провадження по справі була саме сплата ОСОБА_2 за ОСОБА_1 суму заборгованості у розмірі 700 000 гривень за договором позики.

В судовому засіданні також було встановлено, що ОСОБА_1 свої зобов`язання за договором позики не виконав. ОСОБА_4 отримала від ОСОБА_1 на виконання договору позики від 18.09.2009р. лише 300 000 грн, згідно акту прийому-передачі грошових коштів від 10 березня 2012 року, підписаного ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , як позичальником в особі керівника ТОВ ФРАНКО-ТРАНСПОРТ .

Згідно з частиною 1 статті 546 ЦК виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, поруко, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Як встановлено частиною 1 статті 575 ЦК, іпотека є окремим видом застави, а саме заставою нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

Заставодавцем відповідно до частини 1 статті 583 ЦК може бути боржник або третя особа (майновий поручитель).

Згідно з пунктом 2 частини 1 статті 1 Закону України Про іпотеку іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і іюристуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Майновий поручитель - особа, яка передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання зобов`язання іншої особи - боржника (пункт 7 частини 1 статті 1 Закону України Про іпотеку ).

Положеннями частини 1 статті 33 Закону України Про іпотеку встановлено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом.

Оскільки договір іпотеки є різновидом договору застави та окремим способом забезпечення зобов`язань, регулювання якого здійснюється статтями 572-593 гл. 49 ЦК і спеціальним законом, то до іпотечних правовідносин за участі майнового поручителя не підлягають застосуванню положення § 3 гл. 49 ЦК (постанова Верховного Суду України від 16 жовтня 2012 р. у справі № 3-43гс12).

При цьому норми Закону України Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом від 14 травня 1992 року № 2343-ХІІ (у редакції Закону України від 22 грудня 2011 року № 4212-УІ) не обмежують право іпотекодержателя звернутися з грошовими вимогами до майнового поручителя, якщо основний боржник не сплатив борг.

Відповідно до частини 1 статті 11 Закону України Про іпотеку майновий поручитель несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов`язання виключно в межах вартості предмета іпотеки.

Таким чином, у разі невиконання основним боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання іпотекодержатель як кредитор, має право вимагати виконання основного зобов`язання як від боржника і його майнового поручителя разом, так і від будь-кого з них окремо, а у разі пред`явлення таких вимог до майнового поручителя останній відповідає в межах узятих на себе зобов`язань перед іпотекодержателем.

Разом з цим за змістом ч. 2 ст. 11 Закону № 898-ІУ у разі задоволення вимог іпотекодержателя майновим поручителем за рахунок предмета іпотеки відносини між іпотекодержателем, який є кредитором, та іпотекодавцем припиняються, а в майнового поручителя при цьому виникає право регресу до боржника, отже, права кредитора за основним зобов`язанням набуває майновий поручитель. Ця норма узгоджується із п. 3 ч. 1 ст. 512 ЦК.

Окрім того, згідно ч. 1, 2 ст. 528 ЦК України виконання обов`язку може бути покладено боржником на іншу особу, якщо з умов договору, вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства або суті зобов`язання не випливає обов`язок боржника виконати зобов`язання особисто. У цьому разі кредитор зобов`язаний прийняти виконання, запропоноване за боржника іншою особою. Інша особа може задовольнити вимогу кредитора без згоди боржника у разі небезпеки втратити право на майно боржника (право оренди, право застави тощо) внаслідок звернення кредитором стягнення на це майно. У цьому разі до іншої особи переходять права кредитора у зобов`язанні і застосовуються положення статей 512-519 цього Кодексу.

Судом першої інстанції було вірно встановлено, що ухвалою апеляційного суду Одеської області від 29 березня 2018 року у справі №521/11346/13-ц за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки, було прийнято відмову ОСОБА_4 від позову, закрито провадження у справі.

Суд першої інстанції вмотивовано вважав, що ОСОБА_2 вимушена була задовольнити вимоги кредитора без згоди боржника, оскільки мала небезпеку втратити право на майно.

На підставі викладеного, суд першої інстанції обґрунтовано погодився з позивачем, що до ОСОБА_2 перейшли права кредитора за основним зобов`язанням ОСОБА_1 , яке виникло з договору позики, згідно умов якого ОСОБА_4 передала ОСОБА_1 суму у розмірі 1 000 000 грн, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Писаренко Є.С. зареєстрований в реєстрі за № 8120, в частині вартості предмету іпотеки.

Отже, оскільки ОСОБА_2 фактично виконала зобов`язання за ОСОБА_1 про повернення суми заборгованості у розмірі 700 000 гривень за договором позики, то до неї перейшло право регресної вимоги.

Судом першої інстанції також вірно встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 перебувають у зареєстрованому шлюбі з 12 листопада 2005 року, даний факт сторони не оспорювали.

З матеріалів справи вбачається, що договір позики від 18 вересня 2009 року, який був укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 було вчинене за письмовою згодою дружини позичальника ОСОБА_3 , викладеною у вигляді заяви, справжність підпису на якій посвідчена приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Писаренко Є.С. 17 вересня 2010 року за №8021.

Згідно ч. 4 ст. 65 СК України договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

Відповідно до ч. 2 ст. 65 СК України стягнення може бути накладено на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, якщо судом встановлено, що договір був укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї і те, що було одержане за договором, використано на її потреби.

У відповідності до ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Суд першої інстанції правильно вважав, що зі сторони відповідача ОСОБА_3 не надано жодного доказу того, що кошти отримані від ОСОБА_4 були витрачені її чоловіком ОСОБА_1 на особисті потреби, а тому, суд першої інстанції вмотивовано вважав, що даний договір позики був укладений в інтересах сім`ї.

На підставі викладеного, суд першої інстанції вірно вважав, що позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості підлягають задоволенню.

Згідно ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

За змістом ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотримання норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданням цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог або заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Твердження скаржника в апеляційній скарзі про те, що рішення суду першої інстанції не відповідає вимогам закону, є неспроможними.

Наведені в апеляційній скарзі доводи були предметом дослідження в суді першої інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд апеляційної інстанції.

Також судова колегія вважає за необхідне зазначити, що Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у держава-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування , що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року. Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справ Гірвісаарі проти Фінляндії , п.32.)

Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burg and others v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no.2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41.

Тому, на думку колегії суддів, справа розглянута по суті правильно, законних підстав для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції немає.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 13 травня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду набирає законної сили з моменту її прийняття, проте може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст судового рішення складено 06 квітня 2020 року.

Головуючий Р.Д. Громік

Судді: М.М. Драгомерецький

П.М. Черевко